Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Похід Ігоря Святославича

Протиполовецька кампанія почалася щасливо і якби українські князі виступали спільно та при постійному порозумінні, булаб вона напевне закінчилася повною перемогою і зломала половецьку силу надовго перед монгольською навалою. На жаль князі, що досі билися за уділи й кривавилися під стінами Києва, тепер, кожний на свою руку, забажали слави й добичі на половецькому полі. Ігор Святославич, зговорившися з кількома молодшими князями, вибрався в квітні 1185 р. походом у половецькі степи. Половці, насторожені Чорними Клобуками й попереджені про задуманий похід Святослава, стріли Ігоря боєм. Щастя зразу сприяло Ігореві й у першій зустрічі він побив половців та розграбив їхні «вежі». Але половці не дали за вигране. Вони скоро змобілізували «всю половецьку землю» й заступили Ігореві дорогу над р. Каялою. Тут прийшло то до нещасного бою, що ляг в основу найкращої перлини українського письменства, що дійшла до нас із княжих часів.

«Слово о полку Ігоря, сина Святослава, внука Олегового»

Темою Слова був отой нещасливий похід Ігоря Святославича, князя новгородсіверського з Всеволодом, князем трубчевським, Володимиром путивельським і Святославом рильським на половців у 1185 р. В порівнанні з літописним оповіданням про той похід, оповіданням Слова виказує деякі різниці. Так і видно, що Слово складене не на основі літопису, а радше під впливом народніх переказів, може й пісень, що їх співали про той похід. Особливо замітна різниця в світогляді літописця й автора Слова. Літописець — людина духовного стану, пояснює всі вдачі й неудачі походу в дусі христіянства тоді, коли автор Слова, напевне княжий дружинник, а може й учасник походу, наближується своїм світоглядом до залишків поганства в народі, що звязує хід подій з таємничими силами боготвореної природи. Позатим Слово, як поема, поминає деякі подробиці, підчеркувані літописом, а видвигає те в події, що краще підходить під поетичний хист і творчу уяву його автора.

Починається Слово з надхненого заспіву: «Чи не кращеб нам браття, старовинним ладом почати повість про повен трудів похід Ігоря Святославича? А початиб цю пісню за діями того часу, а не за видумками Бояна. Бо Боян віщий, бувало, як хотів кому пісню скласти, то біг вивіркою по дереву, сірим вовком по землі, сизим вірлом попід хмари. А коли спогадував невзгодини часів минулих, тоді пускав десять соколів на стадо лебедине. А що тільки сокіл торкнувся котрого з лебедів, то він починав співати пісню, то про старого Ярослава, то про Сміливого Мстислава, то про гарного Романа Мстиславича. Алеж бо, братя, Боян не десять соколів на стадо лебедине пускав, але своїх десять віщих пальців на живі струни покладав і вони князям славу гомоніли».

Нещасний похід попереджає зловіщий знак — соняшна затьма:

«Тоді глянув Ігор на ясне сонце й побачив, що від нього все військо пітьмою покрите. І сказав Ігор до дружини: Дружино-браття! Краще нам порубаними бути, ані у неволю попасти. Сядьмож, браття, на наші скорі коні і погляньмо поза синій Дій! Бо запала князеві в серце жадоба погостювати над Доном й вона йому закрила очі на злощасні знаки неба».

«Хочу — сказав він — з вами надламати спис край поля половецького, і або головою наложити, або води з Дону шоломом напитися».

Тому ніщо не злякає й не заверне з походу Ігоря, що «скріпив розум силою і нагострив завзяттям свого серця, духом лицарським пройнявся й навів своє військо на землю половецьку, за землю українську».

«Трублять труби в Новгороді, мають прапори в Путивлі. Ігор жде-дожидає свого брата любого Всеволода. І промовив до нього Буйтур-Всеволод: «Один ти мені брат, один ти мені світ ясний, обидва ми Святославичі. Сідлай, брате, своїх бистрих коней, бо мої вже готові. Мої куряни вояки сміливі — під трубами повивані, під шоломами колихані, кінцем списа годовані. Всі шляхи їм відомі, всі яруги знайомі, луки в них натягнені. Саміж вони скачуть мов вовки-сіроманці і в полі, добуваючи собі чести, а князеві слави».

«Тоді князь Ігор ступив у золоте стремено й пустився по чистому полі. Сонце тьмою йому дорогу закрило, ніч застогнала лиховісне й пташок розбудила. Свист звіря збив їх у стада. Див зверещав над деревом. А половці непрохідними шляхами тікають до Дону великого. Скриплять вози опівночі, мов сполохане стадо лебедів клекоче: Ігор на Дін військо веде! І вже його нещастя накормить лісову птицю. Вовки завивають по яругах, орли клекотом на кости звірів скликають, ;лисиці на червоні щити брещуть. Ох, українська земле! Вже за горою ти станула».

«Довго ніч меркне. Зоря сяйвом засяла, мряка поля полонила, рритих щебет соловіїв, гамір галок проснувся. Русичі перегородили широкі поля червоними щитами».

Перша зустріч з ворогом принесла українським військам перемогу:

«Вранці-рано, в пятницю, потоптали вони полки невірних половців, мов стріли, розбрившись по полі, погнали гарних дівчат половецьких, а з ними набрали золота й тканин шовкових і дорогих оксамитів. Повязками, опанчами й кожухами половецькими мости мостили Га болота й дряговиння закривали. Червоний прапор, біла корогва, червоний бунчук і срібне ратище дісталися хороброму Святославичеві».

«Дрімає в полі хоробре гніздо Олегове — задалеко залетіло... Та не на наругу воно зродилося, ні соколові, ні кречетові, ні тобі, вороне чорний, половчанине невірний!»

А другої днини «вельми рано, криваві зорі світ заповідають. Чорні хмари з моря йдуть, чотири сонця собою закрити хочуть, а в них тремтять-блискають блакитні блискавиці. Бути громовиці великій. Ітиме дощ стрілами від Дону великого. Тут списи надламаються, тут шаблі на шоломах половецьких притупляться, на ріці на Каялі, біля Дону великого. Ох, українська земле! Вже за горою ти станула!»

Почався бій: «Вітри, стрибожі внуки, віють від моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля стугонить, ріки каламутяться, курявою поля закурилися, прапори лопочуть. Половці йдуть від Дону і від моря і з усіх боків обступили українські війська довкола. Бісові діти криком поля розбудили, а хоробрі русичі поля червоними щитами перегородили».

Тут поет находить час і місце оспівати хоробрість Буйтура-Всеволода, мовляв: «Куди він тільки поскочить, виблискуючи своїм золотим шоломом, скрізь котяться невірні голови й шоломи половецькі». Та даремне геройство Всеволода. «Від ранку до вечора, а з вечора до світанку летять стріли розпалені, дзвонять шаблі об шоломи, тріщать списи булатнії в незнаному полі. Чорна рілля копитами зрита, кістками засіяна, кровю полита, а туга зійшла на українській землі».

«Що це шумить, що це дзвенить в ранці рано, на зорі? Це Ігор полки завертає, жаль йому брата любого Всеволода. Билися день, билися другий, а третього з полудня, поникли стяги Ігореві. Тут розійшлися брати на березі Каяли, кривавого вина недостало; тут бенкет докінчили хоробрі русичі: сватів попоїли а самі полягли за українську землю».

«І заплакали жінки українські: Вже нам любих наших мужів ні мислю змислити, ні думкою здумати, ні очима оглядати. Смуток розлився по українській землі». Даремне кличе старий Святослав князів, щоб вони пішли і відомстили «рани Ігореві» та стерли сором з української землі. Даремне звертається до галицького Ярослава Осьмомисла: «Галицький Осьмомисле Ярославе! Високо ти сидиш на свому золотокованому престолі. Підпер ти угорські гори своїми залізними полками, заступив шлях королеві, Дунаєві затворив ворота, суди судячи по Дунаю. Грізний ти для всіх земель: відчиняєш київські ворота, із батьківського, золотокованого стола стріляєш салтанів у далеких землях! Стріляйже тепер Кончака, кощія поганого, за рани Ігоря, сміливого Святославича!»

Даремне. Невдача Ігоря створила половцям дорогу на Україну. Кинулися вони на неї двома загонами, один, під проводом Кончака пішов на Переяславщину, другий під Гзою залив Посемє. Поросся й Чернигівщину оборонили князі, вийшовши половцям назустріч.

Якийсь час по тих великих походах панував спокій, але вже в 1187 р. заганяються половці на українські землі двічі. Весною прогнали їх князі з південніх окраїн, але літом загнався Кончак у глибину Поросся й сильно його попустошив. З того часу не буває й року, щоби половці не пустошили українських земель, при чому ослаблені князі обмежуються вже тільки до оборони своїх волостий, ніколи не зважуючись запускатися в глибину половецьких кочовищ. Не помогло теж багато українсько-половецьке перемиря з 1190 р.

Дня 25 липня 1194 р. помер Святослав, що перед смертю передав Київ Рюрикові Ростиславичеві, сам постригшися в черці.