Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Юрій Суздальський

Хоч як не по нутру була киянам переміна Ростислава на Юрія, вони вдають, що радіють з його приходу. Юрієві вдається нарешті осісти на київському столі й союзами та інтригами забезпечити себе перед можливими несподіванками. Правда, з часом українські князі отрясаються з безрадности й проти Юрія повстає союз Ростислава, Мстислава й Ізяслава Давидовичів, але до виступу тієї спілки проти Юрія не прийшло. Дня 15 травня 1157 р. згинув Юрій від перепою на бенкеті в одного з бояр. Його смерть стала гаслом до погрому суздальців, що на добре вже вїлися українцям у печінки. Тоді вибила знову година Ізяслава Давидовича; він удруге засів на київському столі, але й тим разом не на довго.

Передавши Чернигів Святославові Олеговичеві, старався Ізяслав заспокоїти вимоги, а навіть амбіції решти князів. Але це йому не вдалося. Між іншими розсварився він з своїм досьогочасним союзником Ярославом Осьмомислом Галицьким. Справа пішла за Івана Ростиславича, прозваного пізніше Берладником, якому Ізяслав рішив привернути галицький стіл. Але Ярослав Осьмомисл, проглянувши Ізяславові пляни походу на Галичину, випередив його й 22 грудня 1158 р. зайняв Київ, щоб його передати правному володареві Ростиславові.

Ізяслав Давидович не дав за вигране. Він закликав половців і при їхній допомозі здобув Київ від Ростислава на початку 1161 р. Тепер засів на київському столі утретє і востаннє. В боротьбі з Ростиславом, що стягнув собі союзників на допомогу, погиб Ізяслав Давидович від чорноклобуцького меча. Наваживши на київський стіл, він вирікся свого Чернигова, а з утратою Києва мав до вибору або нужденне, як на його амбіції, життя десь в далекій волости, або смерть. Вибрав останню.

Смерть Ізяслава Давидовича запечатала чергову добу боротьби за Київ й закріпила Ростислава остаточно на київському столі. При своїй спокійній вдачі, безоглядній чесности й справедливости, Ростислав доволі скоро наладнав звязки з рештою князів: чернигівськими Олеговичами, волинськими Ізяславичами, галицьким Ярославом і переяславським Глібом та підчинив свому впливові рязанських і новгородських князів. Пильнуючи миру поміж князями й підтримуючи серед них ідею братньої любови та справедливости, Ростислав гідно сповняв ролю патріярха української землі; залишивши на боці «високу» закордонну політику, міг чинно поцікавитися половецькою небезпекою.

По довшій передишці, український літописець починає знову відмічувати чимраз частіші половецькі наскоки на українські землі. Починаючи з 1149 р. турбують половці український південь і схід в 1150, 1153, 1155, 1159, 1161, 1164, 1167 і 1168 рр., примушуючи українських князів до більше чи менше енергійної протиакції. Очевидно, про розмах протиполовецької офензиви часів Мономаха, тепер не може бути й мови. Князі поневолі обмежуються до незначних випадів у степи, а частіше всього «задружують» з половцями, то є контрибуціями й родинними звязками стараються ослабити руїнницький розмах степових орд.

Так приміром у 1162 р. Ростислав «задружив» половців й оженив свого сина з половчанкою, але це помогло не на довго. З наведеної низки дат видно, якими частими гістьми бували в нас половці; щойно велика воєнна демонстрація улаштована Ростиславом при співучасти дванацятьох князів у 1166 р. під Кановом та похід Мстислава у степи в 1168 р., що відбувся вже по смерти Ростислава, трохи приборкали степових хижаків.

Помер Ростислав з початком 1167 р. на дорозі з Новгороду до Києва, десь поблизу Смоленська, їздив туди мирити свого сина з новгородцями й вертаючися дуже поспішав: прочував смерть і дуже хотів доїхати живим до Києва й там, напередодні смерти постригтися в черці. Його останнє побажання є чи не найкращою характеристикою того князя, що створений до мирної праці й державотворчости, був нежиттєздатний скрізь, де умови вимагали від нього рішучости й воєнного духа.