Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Боротьба Юрія за Київ

Наприкінці липня 1149 р. рушив Юрій з половцями на Київ. Давидовичі заявилися тимчасово за Ізяславом, Олеговичі приєдналися зразу до Юрія. Похід заскочив Ізяслава непідготованим — брат Ростислав був іще в своїм Смоленську, а кияни нераді були втручатися у війну поміж Мономаховичами. Всеж таки, для самої воєнної демонстрації, як заповнював їх про те Ізяслав, вони таки виступили й разом з військами Ростислава та Ізяслава Давидовича станули під Переяславом, куди наспів Юрій.

Юрій, хоч і запевняв своїх союзників, що «або головою наложить, бо відомстить на Ізяславі сором свого сина й своєї повойованої землі», але про справжню війну не думав і радби був піти з Ізяславом на переговори. Перед битвою він післав послів до Ізяслава, мовляв: «От, брате, ти на мене приходив і землю мою воював і старшинство мені відібрав (недопустив до київського престола) Але, брате і сину, для руської землі й для христіянства не проливаймо христіянської крови. Дай мені Переяслав, хай я посаджу в ньому мого сина, а ти сиди й царствуй у Києві. А коли ти не хочеш мені того зробити, то вже хай Бог рішає справу між нами». Слова були підступні, хоч і примащені братолюбною облудою.

Ізяслав не пішов на уступки, хоч як його просили духовники, а переяславський єпископ клякав перед ним на коліна. Він розумів, цо поволі допускати собі під бік ворога, це все одно, що самому класти шию в ярмо й не помирився. Алеж в боротьбі з Юрієм відступили від Ізяслава переяславці, серед яких давно вже велася агітація за Юрієм. «Юрій нам князь, його варто було далеко шукати» — говорили, без сорому, зрадники. Вслід за зрадою переяславців кинулися тікати кияни, що й примусило Ізяслава відступити. Юрій зайняв Переяслав й рушив на Київ. Колиж Ізяслав запитав киян чи вони тепер стануть у його обороні, коли ворог стоїть під брамами міста, перелякані й знеохочені до війни кияни відповіли:

«Панове, князі наші! Наші батьки й брати тепер на побоєвищі. Одних узяли в неволю, других побили й зняли з них зброю. Їдьте ви тепер у свої волости, аби нас усіх не побрали в неволю. Знаєте самі, що ми з Юрієм не будемо добрі. Як пізніше побачимо, де ваші хоругви, зараз при них станемо»...

Не було що Ізяславові робити. Покинув столицю й пішов на Волинь, а Юрій вїхав до Києва, як справжній переможець, хоча перемогла тут не військова сміливість і хист полководця але підступ і зрада, що стають відтоді постійною зброєю суздальської півночі проти українського півдня. Щоб оминути грабежі, кияни вийшли проти Юрія й показували «радість велику» з його приходу. Зараз таки взявся Юрій господарити й пороздавав київські пригороди синам, з яких старшого посадив у Переяславі. Не знав сердега, що від оволодіння Києвом до опанування київського престолу ще далека й небезпечна дорога. Небаром переконався, що це неправда, що «коли вже опанував Київ, то вже й на тому скінчилося», як насміхається над ним літописець.

Ізяслав не думав піддаватися й зараз кинувся до своїх закордонним свояків — угорського короля Гейзи, чеського Володислава й польського Болеслава за допомогою. Крім чеського оба другі дали поміч, ще й угорський король Гейза зобовязався звязати руки галицькому князеві Володимиркові, щоб той не пішов помагати Юрієві, Але зі збройної допомоги союзників мав Ізяслав мало користи й після першого походу проти Юрія, був примушений піти з ним на переговори. В переговорах забезпечив Юрій Ізяславові Новгород і Волинь, але як тільки поляки й мадяри відійшли, підступний Юрій зірвав переговори й почав війну з Ізяславом наново. Але війна йому не велася; він краще воював інтригами, як мечем. Тепер уже з власної понуки приступив Юрій до переговорів з Ізяславом.

«Весною 1150 р. складено в Києві умову, яка давала Ізяславові змогу прилаштуватися до рішаючої розправи з Юрієм. Несподівано для всіх, а в першу чергу для Юрія, захопив Ізяслав Погорину, відкіля перейшов напрасними маршами в південну Київщину. Тут піддалися йому Чорні Клобуки й зміцнили його сили своїми полками. Відсіля вже просто пішов Ізяслав на Київ, з якого Юрій утік в останній хвилині.

При тому трапилася ще пригода з Вячеславом, що як тільки Юрій утік з Києва, пробував сісти на київський стіл й уступився щойно за намовами Ізяслава; той переконав його, що на київський стіл в нього нема даних, а коли він не вступиться поволі, то все одно усунуть його поневолі. Вячеслав дав себе переконати і відступив до свого Вишгороду. Алеж Ізяслав, що захопив Київ тільки силою несподіваного наскоку, не зміг ще тепер вдержатися в ньому тим більше, що Юрій зараз зорганізував проти нього своїх союзників. В небезпеці пригадав собі Ізяслав на Вячеслава, що був старшим від Юрія Мономаховичем й рішив використати його вік та його дружину проти Юрія. Він поїхав до Вячеслава у Вишгород і сказав: «Ти мені як батько, от тобі Київ, от тобі й київська волость... Що тобі подобається, бери собі, а мені дай щонебудь інше». Вячеслав зразу пручався, але згодом змяк, заключив з Ізяславом угоду й передав йому свій полк.

Тепер Ізяслав, дібравши собі ще киян, пішов походом на Юрієвого союзника Володимирка галицького. Але в зустрічі з ним знову недописали йому його полки й він мусів у безладі тікати. Саме в моменті, коли він сидів у двох з Вячеславом на київському замку, побачили вони полки Юрія, що наближувалися з лівого боку Дніпра. Бачучи, що кияне, лякаючись грабежі Юрія й Володимирка, йдуть їм на зустріч, оба князі рішили тихо покинути Київ, мовляв: «Ідіть батьку у свій Вишгород а я у свій Володимир, а там як уже випаде». І розїхалися.

Скоро тільки притихло з Юрієвими союзниками, Ізяслав почав нову кампанію за Київ. В першу чергу пішов на Володимирка, якого старався ослабити наступом угорського короля Гейзи. Але Володимирко вспів перемовити королівських дорадників і Гейза казав відступити мадярським військам з Галичини; зате весною 1151 р. прислав 10 тисяч свого війська на допомогу Ізяславові проти Юрія. Тепер уже Ізяслав рішив «добути або дома небути». Скорими маршами прийшов Ізяслав у Київщину, а несподіваним наскоком захопив «ключ до Києва» — Білгород. У тому моменті, як завважує літописець, син Юрія Борис, що він його посадив у Білгороді, «пив у себе на сінях з дружиною й білгородськими попами, а якби був мостовий не спостеріг і не звів мосту, то й Бориса, булиб тут ухопили». Подібно несподівано заскочив Ізяслав Юрія, що сидів собі в «красному дворі» під Києвом. Він тільки те й придумав, що подбав за човен й вирвався на ньому з небезпеки. Велика скількість дружини Юрія, не встигла втекти й попала у руки Ізяслава. Як тільки Ізяслав заняв Київ, зараз пішов до Софії, де відбув церемонію «вокняження» на київському столі, а потім на Ярославому дворі дав бенкет для дружини і воєнні ігрища (турніри) для угорських військ.

Тимчасом Володимирко галицький, що йшов на допомогу Юрієві, щоб узяти Ізяслава в два огні, міг тільки висварити Юрієвого сина Андрія, що був при ньому: «То таке то княження мого свата? Військо йде на нього з Володимира, а він не знає. Один його син сидить у Пересопниці, а другий у Білгороді й не можуть його остерегти? Як ви так з вашим батьком княжите, то правуйтеся самі, а я сам один на Ізяслава не піду. Ізяслав хотів іще вчора зі мною битися, на вашого батька йдучи, а до мене обертаючися та втягаючи мене в битву; але як він тепер дістався до столиці всієї української землі, я не можу один станути проти нього». Й вернувся до дому.

Колиж Ізяслав забезпечився в Києві, післав послів до Вячеслава Мономаховича й закликав його до Києва. Вячеслав приїхав, «сів на столі свого діда й батька» та назначив Ізяслава своїм співправителем: «Я вже старий і всіми справами порядкувати не можу. Тому будемо оба правити в Києві: коли випаде яка справа з христіянами чи поганами, то підемо разом, а моя дружина і полк будуть нам обом і ти ними розпоряджайся. Де можна буде поїхати нам обом, поїдемо, а як ні, то ти підеш зі своїм полком і моїм».

На тому стала угода поміж Ізяславом і Вячеславом й протрівала до смерти Ізяслава. Раділи нею кияни. Вони розуміли, що така сполука поваги старшинства, якою був Вячеслав Мономахович з такою діяльною особою, якою був Ізяслав, приносить тільки добро і користь для землі й тому тепер станули муром при своїх князях.

З кінцем квітня рушив Юрій знову проти Ізяслава. Зєднавшися з половцями, пробував під Києвом перейти Дніпро. Але Ізяслав пустив по Дніпру понтони з помостами, що обсаджені військом і забезпечені двома кермами, плавали в обидва боки ріки й недопускали ворогів перебратися на другий беріг. Тоді Юрій зробив фальшиву спробу переходу через ріку під Витичевом, а тимчасом переправився під Зарубом. Ізяслав рішив отаборитися проти Юрія під Києвом, куди за одну днину стяглися всі Чорні Клобуки разом з своїм майном, стадами і ріднями, перевезеними з їхніх кочовищ на Пороссю.

Тимчасом наближався до Юрія Володимирко й Ізяслав рішив перешкодити їм у тому, щоби вони получилися. Забравши скільки міг війська зпід Києва й не ждучи заповідженої мадярської допомоги, він пішов услід за Юрієм. Тим разом пішли за ним кияни з правдивим завзяттям: «Підемо всі, хто тільки годен узяти палицю в руки, а хто не піде, то дайте його нам, ми його самі забємо!»

Зустрівся Ізяслав з Юрієм за р. Стугною біля «Перопетових могил». Ізяслав пробував переговорів тай Юрій не рвався до бою, але як каже літописець, перли до війни Олеговичі й половці, бо «вони були скорі до кровопроливу».

Кілька днів витратив Ізяслав на те, щоби врешті примусити Юрія до боротьби. Нарешті це йому вдалося щойно тоді, коли його Чорні Клобуки обїхали Юрія ззаду й не дали йому далі відступати перед Ізяславом. Ізяслав їхав попереду війська й перший ударив на ворогів, але підчас натиску його спис зломався й він поранений злетів з коня. Тим неслабше наперло його військо на Юрія й по короткій, але кривавій січі примусило його до втечі. Половці тікали «не пустивши навіть по одній стрілі», за ними тікали войовничі Олеговичі, а вже їхнім слідом тікав сам Юрій, що рад був узагалі не битися. На болотах р. Рути загруз і погиб чернигівський князь Володимир Давидовим. Небагато до смерти бракувало й Ізяславові, що лежав поранений на побоєвищі. Йогож таки кияни, не знаючи, хто він такий, кинулися його бити і щойно коли його пізнали, підхопили на руки й раділи, що «ворога побито, а вони бачуть свого князя живим».

Поплакавши над трупом Володимира, Ізяслав вислав до Чернигова Ізяслава Давидовича з трупом його брата й дорученням зайняти собі Чернигів. Вслід за ним пігнав Святослав Олегович, але застав уже Ізяслава Давидовича на чернигівському столі й вернувся у порожні. З нічим вернувся Юрій до Переяслава, а половці без добичі в степи.

Ізяслав, хоча поранений і стомлений боротьбою, не, позволив засиджуватися Юрієві в Переяславі й розпустивши всі інші полки, пішов на нього з одним тільки Вячеславом. Юрій не опирався довго, але й Ізяслав нерад був його цілковито знищити. Куди корисніша була для нього якась тривка угода з Юрієм. Уложено умову, що Переяслав залишається синові Юрія, але він сам мусить вибіратися геть з України, мовляв «ти знову наведеш на нас половців». Але Юрій не радо вибірався з Переяслава. Колиж його нарешті відтіля «випросили», то він таки не пішов собі в свою Суздаль, а станув в Остерському городку й відтіля ані не думав вибіратися. Так йому засмакувало українське підсоння й українська земля, що треба було його викурювати звідтіля облогою. За кару за недотримання умови, Ізяслав підібрав синові Юрія Переяслав і спалив його Остерський городок. У відповідь на те Юрій почав лаштувати новий похід, всеж таки не кидаючи мрій про київський престіл.

В осени 1152 р. бачимо Юрія знову в поході на Київ. Він провадив з собою «усю половецьку землю від Дніпра до Волги» та рязанських князів. По дорозі пристав до нього й Святослав Олегович, а з Галичини знову виступив Володимирко.

Але Ізяслав тим разом уже не злякався походу і дав собі раду з усіма союзниками. Зразу вийшов проти Володимирка й примусив його вернутись у Галичину, зчерги примусив Юрія відступити від облоги Чернигова. За цілу кампанію заплатив своїми землями Святослав Олегович та половці, проти яких вислав Ізяслав сина Мстислава з Чорними Клобуками. Вони попустошили половецькі кочовища над самим Орелем і Самарою, забрали багато добичі й визволили безліч невільників.

Ще раз попробував Юрій, але вже цілковито невдачно, загорнути Київ. Його похід на Київ у 1153 р. був уже тільки пародією попередніх. Скінчився на безцільному пустошенні Переяславщини і неславному відвороті Юрія.

Крім Юрія суздальського мав іще Ізяслав другого непримиренного ворога, що ним був галицький князь, підприємчивий і сміливий у війні й непоганий державник Володимирко. Ще ходючи помагати Юрієві, Володимирко захопив декілька пограничних міст (Бужськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів і Гнійницю) й за ніяку ціну не хотів їх вернути. Навіть примушений Ізяславом до присяги й угоди, Володимирко не віддав тих міст й не вивів з них своїх посадників. Даремне Ізяслав пригадував Володимиркові його присягу. Він тільки насміявся з Ізяславого посла, а коли помер, Ізяслав мусів йти походом проти його сина Ярослава.

На початку 1154 р. зявився Ярослав у Галичині й розбив галичан у бою під Теребовлею. Невідомо з чого, але Ізяславове військо охопила паніка й воно, хоча побідне, почало тікати з поля. Ізяслав нернувся додому з перемогою, але без війська. Тоді ж відвоював собі набрані Володимирком міста.

Це був останній похід і остання перемога того знаменитого князя, останнього з великих на київському столі. Ніччю дня 14 падолиста він помер, не маючи ще 60 літ. Літописець плаче над його домовиною, славлючи його як чесного, благовірного, христолюбивого, славного й великого князя. «Плакала за ним уся українська земля й усі Чорні Клобуки не тільки як по свому «царю й господині», але як по рідному батькові».

«Ізяслав Мстиславич — говорить проф. Томашівський — це одна з найзамітніших постатей нашої старої історії. Вихований у традиціях Мономаха, почував себе покликаним відіграти визначену ролю на Україні, до чого й мав незвичайні особисті дані. Енергійний, сміливий і лицарський, людяний, привітний і щедрий, викликав у сучасних подив і прихильність. Як визначний полководець здобув велике признання дружини і полків, любив, щоби його називали царем і звик говорити: «Не йде місце до голови, але голова до місця»...

Поправді то смерть Ізяслава прийшла київській землі зовсім не впору. Тільки він міг відвернути нещастя міжусобиць за київський стіл. По ньому залишився нездарний Вячеслав, не дорівнював йому його брат Ростислав, а тимчасом жив іще й не кидав своїх апетитів на Київ Юрій Суздальський...