Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 8. Соціально-економічне та суспільно-політичне життя українського народу в кінці XV - першій пол. ХVII ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Спроба української старшини відновити українську державність.

3. Поширення польської влади на українських землях. Люблінська унія 1569 р.

4. Кримське ханство - авангард експансії Туреччини на українські землі. Боротьба українського народу з турецько-татарським вторгненням.

5. Соціально-економічні зміни на українських землях в кінці XV - першій половині XVII ст.

6. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

Кінець XV - перша половина XVII ст. характеризується прагненням українського народу до державного самовизначення. Все більше ставало зрозумілим, що Литва нездатна захистити ні українську людність, ні себе особисто. Тому чимало української старшини стало звертати свої погляди на союз з православною Москвою, загостривши тим самим стосунки між Литвою та Російською державою.

Більше того, у 1558 р. напружені стосунки між цими державами переросли в Лівонську війну. Використовуючи вкрай важкі для Литви зовнішні обставини, Польща підігріває процес інкорпорації першої до свого складу, не припиняючи при цьому власного проникнення на українські землі.

Словом, у суспільно-політичному і соціально-економічному житті України у період, що підлягає розгляду, відбулися докорінні зміни: українські землі попадають у політичну та економічну залежність від Польщі, ускладнюються соціально-економічні відносини класів у місті та на селі, по складному шляху пішов розвиток культурно-конфесійних проблем.

Варто відзначити, що цей період української історії слабо забезпечений історичними джерелами. Дослідники підкреслюють, що це пояснюється "постійними нападами кочівників, феодальними міжусобицями", які і привели до "загибелі багатьох історичних творів". Одначе у XV-XVI ст. спостерігається розвиток руського літописання, яке робить глибокі екскурси в історію України і є цінним джерелом для її вивчення.

Джерельні відомості про Україну XV - першої половини XVI ст. зафіксовані у Західноукраїнському (Литовському) літописі 2 та Короткому Київському літописі. Зокрема у першому джерелі можна знайти чимало цікавих матеріалів про Українське Поділля, хронологічний перебіг тогочасних подій. У Короткому Київському літописі дослідники познайомляться з діяльністю князя Костянтина Острозького, боротьбою українського народу проти татар та турків тощо.

Документальні відомості про другу половину XVI-першу половину XVII ст. викладачі та студенти можуть відшукати у Баркулабівському, Густинському та Лвівському літописах, творах народної інтерпретації та ін. . Так, наприклад, у Баркулабівському літописі зосереджені відомості про боротьбу українського населення проти польських магнатів та шляхти, Густинському - оригінальне тлумачення історичного процесу в Україні з часів Київської Русі і до початку XVII ст.

Крім історичних літописів до нас дійшла тогочасна мемуарна література. Зокрема, цікавими є записи Михалона Литвина, щоденник Федора Євлашевського, спогади французького інженера Гійома де Боплана, щоденник австрійського дипломата Еріха Лясоти, записи батька польського короля Якова Собеського та ін.

Переглядаючи мемуари згаданих авторів, викладачі відшукають там цікаві відомості про становище селян (М. Литвин), культуру української шляхти (Ф.Євлашевський), побут козацтва (Г.Боплан), суспільні відносини (Е.Лясота), історію боїв під Цецорою та Хотовим (Я.Собеський) тощо.

Цікаві відомості про суспільно-політичні відносини та соціально-економічне становище донесли до нас полемічні твори І. Вишенського та народні історичні пісні і думи.

Порушена в лекції проблема була предметом дослідження А.І.Барановича, В.О.Голобуцького, Є.Н.Дзюби, Я.Д.Ісаєвича, М.Ф.Котляра, П.В.Михайлини, Д.І.Мишка, П.М.Саса, З.І.Хижняк, Н.М.Яковенко та ін. вчених.

Знайомлячись з монографічними дослідженнями названих авторів, викладачі та студенти знайдуть там багато цікавих висновків про реформаторський рух в Україні та діяльність братств (Я.Д.Ісаєвич, Є.Н.Дзюба), формування української аристократії та національної шляхти (Н.М.Яковенко), соціально-економічні процеси на українських землях напередодні революції XVII ст. (Д.І. Мишко, П.В.Михайлина, М.Ф.Котляр, В.О.Голобуцький, П.М.Сас) та інші історичні події.

Багато цікавих подій тогочасного періоду знайшли відображення в художньо-історичній літературі. Зокрема, про історичні події, процеси і явища XV - першої половини XVII ст. розповідають твори І. Гушалевича ("Гальшка. Острозька княжна”. Історична повість з XVI ст.: Поема. - Львів. 1883. - 152 с.), П.Загребельного ("Роксолана ”. Роман. - Київ: Дніпро, 1983. - 583 с.), Я.Ісаєвича ("Юрій Дрогобич”. Іст. повість. - К.: Молодь, 1972. - 122 с.), Ю.Колісниченка, С.Плачинди ("Неопалима Купина". - К.: Молодь, 1968. - С. 60-96), Т.Микитана ("Спалах у темряві ”. Іст. роман. - Львів: Каменяр, 1980. - 220 с.), М.Старицького ("Первые коршуны ”. Историческая повесть // Твори: у 8 т. - К.: Дніпро, 1965. - Т. 7. - С. 365-555), П.Угляренка ("Плач біля чужої стіни”. Роман. - К.:Радянський письменник, 1984. - 277 с.)

Перечитуючи ці книги, викладачі і студенти знайдуть багато цікавих відомостей про патріотичну культурну діяльність української еліти (У.Гушалевич, Ю.Колісниченко, С.Плачинда), боротьбу українського народу проти іноземних загарбників (П.Загребельний, М.Старицький, П.Угляренко, Т.Микитан) та інші важливі сюжети тих часів.

ІІ. Спроба української старшини відновити українську державність

У вступній частині було сказано, що на кінець XV ст. українська старшина та з нею переважна частина тогочасного вітчизняного суспільства дійшли висновку, що Литва не тільки неспроможна задовольнити їх вільнолюбиві сподівання, а й свої власні.

Московські князі, здійснюючи централізацію навколишніх земель, почали заявляти на весь голос, що вони є спадкоємцями Київської Русі, "що міста і волості, і землі, і води" руські тримають у своїх руках литовські князі та польські королі, що справжніми володарями "усієї Русі", за висловом Івана III, є православні князі Московщини.

Саме ці територіальні претензії Московщини вирішили використати українські феодали, які не хотіли лишитися влади з усуненням польсько-литовської адміністрації. Так, наприклад, у 1481 р. брат київського князя Михайло Олькович зробив невдалу спробу повалити з Литовського престолу князя Казиміра, при сприянні українських князів почалися російські військові походи російських військ на смоленські та чернігово-сіверські землі (1492-1494). За мирним трактатом 1494 р. Литовський князь змушений був визнати входження до складу Московського князівства Чернігово-сіверських земель нащадків Новосельських, Одоєвських, Воротинських, Білевських, у 1500 р. - Можайських, Шемячичів, яким належали міста Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський та багато інших земель.

Розгромивши литовські війська у 1503 р. під Дорогобужем, Росія, за висловом В.Й.Борисенко, стала володарем "всієї Чернігово-Сіверщини з 19 містами й всіма волостями Росія майже вийшла до Дніпра й давнього Києва".

Варто додати, що просування російських військових на захід активізували визвольні війни українського народу. В цьому відіграв значну роль український шляхтич татарського походження литовський магнат і маршалок Михайло Глинський.

Походив з аристократичної родини українізованих татарських ханів. Мав ґрунтовну західноєвропейську освіту. Військовий досвід набував у Голландії, Італії, Іспанії. На початку XVI ст. був одним з найвпливовіших сановників Литовського князя, володарем значних українських польових обширів, координатором розгалуженої феодальної родини.

У 1508 р. М.Глинський встановив зв’язки з Москвою та Кримським ханом, домовився з ними про спільний виступ проти Литви. Разом зі своїм братом українським шляхтичем Василем Глинським у 1508 р. зробили спробу підняти населення українських земель й силою завоювати українську державу, незалежність.

Наміри Глинського знайшли підтримку у деякої частини української спільноти. Зокрема його підтримала знать Київщини. Проте акція Глинського не знайшла достатньої підтримки на Волині та в інших землях. А тому виступ М.Глинського, посуті, одержав поразку, а він сам повинен був рятуватися у Москві.

Причини цієї поразки слід шукати у внутрішніх та зовнішніх факторах.

По-перше, чимало українських князів та феодалів прижилися в системі Великого Князівства Литовського, зуміли створити для себе комфортабельні умови й не захотіли йти на ризик заради ідеї відродження Київського самостійництва. Більше того, дехто із них сам претендував на Київські землі й не хотів їх віддавати родині Глинських.

По-друге, Московський князь та Кримський Хан обіцяли багато, а допомагали мало. Так, наприклад, з боку Криму справа далі обіцянок не пішла. З боку Москви нечисельний загін "підтримки " на території Білорусі мало що значив.

По-третє, у боротьбі проти заколотників Литву підтримала Польща. У 1508 р. були сформовані польсько-литовські полки, скоординоване керівництво ними, відпрацьований план дій. Під їхнім тиском М.Глинський змушений був тікати у розташування московських військ.

Напрошується висновок: з придушенням повстання М. Глинського завершилася остання спроба української аристократії силою завоювати Україні державну незалежність.

Як стверджують історики, у подальшій боротьбі українська знать турбувалася про власні інтереси у складі Литви та Польщі.

ІІІ. Поширення польської влади на українських землях. Люблінська унія 1569 р.

Друга половина XVI ст. докорінно змінила історичну долю українського народу. Саме у цей час українські землі попали у цілковиту залежність від польської феодальної знаті. Змінилася територіально-адміністративна система, класові взаємовідносини, набрали насиченого забарвлення історичні події, процеси і явища, які відбувалися в Україні у цей час в соціально-економічному, суспільно-політичному та культурному житті.

Передусім загострилися литовсько-російські взаємовідносини, в основі яких лежала проблема спадщини Київської Русі. У 1558 р. це напруження переросло у так звану Лівонську війну (1558-1583), яка поставила Литву на межу військової і державної катастрофи.

По-друге, невдачі литовських князів у Лівонських війнах пожвавили визвольні настрої української (руської) знаті.

По-третє, рятуючи Литву від катастрофи та здійснюючи антимосковську політику, польська шляхта домагалася завершення інкорпорації (розпочатої у 1385 р.) Литви до складу Польщі, проникнення на українські землі.

Це проникнення супроводжувалося підкупами української знаті, влаштуванням польсько-українських шлюбів, придбанням правдами і неправдами прав на українські землі та маєтки, захопленням посад в урядах Поділля, Підляшшя, Волині тощо.

Словом, відбувалася неконтрольована колонізація українського регіону Великого литовського князівства, яка повинна була завершитися якимись офіційними заходами та документами.

До цього негативного для України явища українська знать ставилася неоднозначно. Так, наприклад, дрібна та середня шляхта до ідеї інкорпорації ставилася позитивно. Вважали, що за її допомогою буде обмежена диктатура литовських магнатів, відбудеться урівняння в правах з польською шляхтою. Крупні литовські магнати, побоюючись втратити своє політичне становище, були зацікавлені в унії, яка допомогла б їм у боротьбі з Московською агресією.

Словом, включення Литви до складу Польщі підготовила логіка внутрішніх та зовнішньополітичних обставин. Нам уявляється, що основою цієї інкорпорації був страх Литви перед агресією московських князів через невдачі у Лівонській війні, слабкість державного апарату та міжфеодальні усобиці, які привели до безсилля донедавна могутніх керівників цієї держави.

Люблінська унія була здійснена на польському сеймі, засідання якого тривало з 10 січня до 12 серпня 1569 р. Посуті, була, нарешті, реалізована ідея 1385 року, коли у м. Крево порфіроносний шлюб Ягайла та Ядвіги зробив першу спробу об’єднання Литви з Польщею. З тих пір пройшло багато років, підписано чимало угод, а уніатські ідеї далі "персональних злук" не просунулися.

"Така ситуація не влаштовувала польську шляхту", - зауважила автор матеріалу "Українські землі у складі Литви та Польщі" О.В.Русина, - яку вабили безкраї обшири руських земель, що здавались їм тим ціннішими, чим вищим був попит на сільськогосподарські та лісові товари на зовнішньому ринку .

Слід підкреслити, що частина Литовської шляхти неприхильно ставилася до унії. Вони вважали, що унія позбавить їх політичного всевладдя. Ці настрої були продемонстровані литовською депутацією, яка після місячних підготовчих переговорів з поляками в ніч на 1 березня 1569 р. потайки покинула Люблін.

Щоб унія відбулася й не зіпсувати ситуацію, польський король, зауважує М.С.Грушевський, вдався до погроз, шантажу та політичного тиску на Литву. Король заявляв, що непокірних депутатів буде карати, не зупиниться, навіть, перед розоренням їх маєтків, особливо представників від Волині та Підляшшя. І це дало позитивні наслідки. "При кінці травня, - пише М.С.Грушевський, - справа була скінчена: те, чого не вдалося полякам досягнути довгими віками і всякими хитрощами, досягнули вони тепер легко одними наказами королівськими - тому що й Литва ослабла через внутрішнє роздвоєння своє й прийшла за цей час до повного занепаду, і українські пани кінець-кінцем не трималися Литви так сильно, через те, що їх литовські пани позбавили всяких впливів і значення".

Тобто, Польща поки що виконала план-мінімум: Волинь і Підляшшя було інкорпоровано до її складу 5 березня 1569 р. Легкість приєднання згаданих українських земель піднесла апетити польських магнатів на новий щабель: вони вимагали від короля приєднання Поділля, Київських та інших українських земель. Було побудовано цілу теорію, згідно з якою “вся Русь здавна підлягала польським королям внаслідок добровільного визнання їхньої влади завоювання або успадкування".

Польський Сейм підкреслював, що якщо Польща не інкорпорує Київ, а разом з ним Чернігово-Сіверську, Київську, Брацлавську, Подільську та інші українські землі, це зробить Московія, яка вже давно простягала до них руки. А тому, не дочекавшись всього складу литовської депутації, Сейм до червня 1569 р. самостійно вирішив долю переважної більшості й інших українських земель.

Литві не залишилося іншого шляху, як погодитися із Сеймом, бо протести нічого не давали. Згідно з актому від 1 липня 1569 р. Литва і Польща злилися воєдино.

Ось як про це записано в документі "Рішення Литовського сейму про об’єднання Литви та Польщі в єдину державу — Річ Посполиту” (1569):

... З’єднання, або унія, Великого князівства Литовського з Королівством Польським... приносило велику славу і користь обом народам, ми спрямували на це діло нашу думу і волю... щоб уже обов’язково на цьому сеймі було постановлено і заключено справедливе і ґрунтовне об’єднання і злиття цих держав, так щоб на майбутній час унія не тільки не могла бути перервана і розладнана, а щоб принесли такі плоди, які б могли дати польському і литовському народові насамперед можливо більший і твердий мир, і збереження в цілості, а потім, і славу, і окрасу.

... Польське королівство і Велике князівство Литовське, згідно з попередньою інкорпорацією між нами, складають в обох вищезазначених народів одно, нерозривне і неподільне тіло, одно зібрання, один народ, так що від нині у цього... неподільного тіла буде на вічні часи одна голова, не окремі государі, а один — король польський, який згідно з давнім звичаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде обиратися в Польщі, а не в іншому місці... Щ^о ж до обрання, введення його на стіл Великого князівства Литовського, то воно повинно припинитися так, щоб уже віднині не було ніякого сліду його і подоби...

Головний сейм завжди повинен бути один, а не окремі; крім того, повинен бути один, ніколи не розділений сенат... Монета повинна бути одноманітна і однакова по вазі і пробі, поділу і напису, що ми і наші потомки без загаяння зобов’язані будемо здійснити... Як у Польщі, так і в Литві повинні бути знищені всі торгові мита і побори на землі і на води під якою б назвою вони не були... Не слід брати ніяких мит з духовних і світських людей шляхетського звання і з їх підданих, з будь-яких речей їх власної роботи...

Аналізуючи цей документ, напрошуються висновки:

Висновок перший. Згідно з рішенням сейму 1 липня 1569 р. Литва втратила право на вибори власного князя, формування власних сеймів та здійснення зовнішніх зносин. Посуті, Литва втратила свою минулу велич та політичне значення.

Висновок другий. Історична доля українських земель тепер уже не залежала від настроїв литовської знаті. До складу Польщі вони були інкорпоровані двома місяцями раніше без її згоди та, посуті, і без згоди української еліти. 11 серпня 1569 р. додатковим пунктом до рішення сейму вони були віднесені до складу Польщі. Анемічні спроби литовців залишити за собою ці землі не принесли успіхів.

Висновок третій. Вимоги української шляхти до польського сейму носили дрібний характер. Вони стосувалися збереження для неї привілеїв, свободи віросповідання, рідної мови в офіційному діловодстві. Вирішення цих питань не зачіпало вирішення корінних проблем подальшої долі українських князівств, їх самоврядування, судочинства тощо. По-суті, Люблінська унія показала, що українська еліта свій політичний потенціал вичерпала.

Висновок четвертий. Напередодні унії українські князі не мали можливості для маневрування. Литва не змогла їх захистити ні від Росії, ні від Польщі. Й, мабуть, варто погодитися з американським дослідником Я.Пилинським, що 60-70 х рр. XVI ст.:

"Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між Ягелонською Польщею і Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими привілеями, відносною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту.

Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалось, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI - на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави".

Дослідники твердять, що об’єднання в одній державі військового та економічного потенціалу Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи й вона почала здобувати перемогу за перемогою у Лівонській війні з Росією.

На Чернігово-Сіверській землі українське населення стало все частіше протестувати проти кріпосництва та централізованої політики російського царизму.

Посуті, Чернігово-Сіверщина стала центром змови проти російського царя, зведення на російський престол Лжедмитрія I (1604-1605) та Лжедмитрія II (1609-1611).

В.И.Борисенко зазначає, що активна участь українського населення в подіях "смутного часу" змусила російський уряд відмовитися від Чернігово-Сіверських земель. “За умовами ... перемир’я 1618 рокуЧернігово-Сіверщина відійшла до Речі Посполитої й так приєдналася до староруського ядра”.

В історичній літературі Люблінська унія трактується неоднозначно. Так, наприклад, історики 60-70 -х років твердили, що згадана унія є явищем негативним в історії українського народу, що вона є витвором зрадницької політики українських феодалів, які хотіли під владою шляхетської Польщі зміцнити свої власні феодально-кріпосницькі права, що "Люблінська унія була здійснена польськими феодалами за активної допомоги литовських, українських і білоруських шляхтичів, які з метою задоволення своїх інтересів зрадили батьківщину".

Подібні висловлювання можна було б продовжувати. Здається, що така однозначність не відповідає дійсності. І тут важко не погодитися з О.Д.Бойком в тому, що ініціювали унію не стільки українські магнати, як українська дрібна шляхта, яку "приваблювали у польській моделі державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади...

До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині, Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище у Польщі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності".

Люблінська унія була певним етапом в історії України. Після її прийняття на українських землях почалося згортання політичного життя, посилення економічних утисків, поступова втрата українцями національних традицій та культури.

IV. Кримське ханство - авангард експансії Туреччини на українські землі. Боротьба українського народу з турецько-татарським вторгненням.

Варто нагадати, що Кримський півострів під назвою Таврія (очевидно, від власної назви одного з племен, що мешкало в давнину на його території) відомий в історії ще за кілька століть до нашої ери. Назва ж Крим з’являється лише в XIII ст., коли на півострові осіли татари. Протягом XIV-XV ст. ця назва закріпилася за всім півостровом.

У Криму тоді жили русини, греки, алани, половці, вірмени, італійці. Представники Італії - генуезці заснували тут торгові факторії, найбільшою серед яких була Кафа (Феодосія), яка славилася работоргівлею.

У 1449 р. від Золотої Орди відкололися кримські татари, які заснували Кримське ханство зі столицею в м. Бахчисарай, яке незабаром (1475) попало під патронат турецького султана.

Потрібно підкреслити, що в основу своєї зовнішньої і внутрішньої політики турецькі і кримські феодали поклали загарбницькі агресивні війни. Дослідник І.К.Рибалка зауважує, що в ті часи "вони захоплювали чужі землі, грабували підкорені народи, брали в полон і продавали в рабство мирних жителів, збирали данину й інші податки, по-звірячому знущалися з невільників... Особливо багато горя від турецьких і татарських нападників зазнавали український і російський народи".

Додамо лише, що у 1479 р. орда Менглі-Гірея спустошила Поділля, у 1482 р. на прохання Московського князя - Київ, потім Житомирщину. У травні 1497 р. татари знову пограбували Київ, у 1498 р. пронеслися Поділлям, Галичиною, спустошили польські землі аж до Вісли. У вересні 1499 р. татари стерли з лиця землі такі міста, як Володимир, Берестя, Кросин, Люблін, нечуваних зруйнувань вже в котрий раз зазнав Київ, Чернігів та деякі білоруські уділи.

Подібні факти можна було б продовжувати. Дослідники правильно зауважують, що з цих часів українські землі не знали спокою. За підрахунками І.К.Рибалка, протягом 100 років (1450-1556) орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів.

Ці часи залишилися у сумній пам’яті українського народу. Люди передавали своє горе в піснях та різних оповідях. Зокрема, в одному з таких усних творів про це розповідається так:

За річкою вогні горять.

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багатство розграбили.

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли,

А в долині бубні гудуть,

То на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в’ється,

А на ногах ланцюг б’ється.

Литва з Польщею мало що робили для організації оборони краю, у зв’язку з цим південно-східні українські землі - Подніпров’я і Побужжя спустошувалися, перетворюючись в так зване "дике поле". В одній з народних пісень “Зажурилася Україна” говориться:

Зажурилася Україна,

Бо нічим прожити,

Витоптала орда кіньми

Маленькії діти,

Котрі молодії -

У полон забрато,

Як зайняли, то й погнали

До пана, до хана...

Як уже було сказано, у 1475 р. Туреччина перетворила Кримське ханство на свого васала й авангард експансії на землі східних слов’ян. Дослідники відзначають, що для цієї мети військо було гарно пристосовано, мало боєздатну кінноту, вміло проявити витривалість, швидко занурюватись в навколишні князівські землі, було мобільним, якщо потрібно було - швидко розсипалося або збиралося. Татарські війська були сильні своєю чисельністю, мобільністю, рухливістю і раптовістю.

Потрібно підкреслити, що так продовжуватися довго не могло. Польща, Литва, Угорщина, Волощина створювали військові коаліції, розробляли спільну стратегію та тактику протистояння Туреччині. Але це мало допомагало.

І тому Великий князь Литовський дозволив хану збирати по три гроші з чоловіка на волинських, подільських та київських землях. Але це тільки роздражнило апетити кримчан. Стояло завдання озброювати край, використовувати найманців, створювати українські загони самооборони, відкуплятися - платити татарам щорічні “упоминки”.

Весь тягар оборони України ліг на плечі простого люду. "Україна поступово перетворювалася на військовий табір. Землероб і ремісник одночасно ставали воїнами, поряд з мирними знаряддями праці завжди напоготовці стояла й зброя. Серед житніх ланів зводилися невеликі фортеці, навколо яких гуртувалися мирні трударі. Кожний магнат мусив тримати в себе надвірні війська для захисту себе й своїх селян від нападників.

І це дало свої результати. У 1527 р. військові загони І. та О.Вишневецьких, О.Дашкевича, К. Острозького, А.Немирича, Ю.Радзівіла, Ф.Сангушкевича та Ю.Семеновича наздогнали... переобтяжене здобиччю 25-тисячне татарське військо, що поверталося з Польщі. Із запеклої битви українські воїни вийшли переможцями, визволивши з полону 40 тисяч чоловік. У 1532 р. черкаський старостаО.Дашкевич відстояв свій замок від татар. У 40-50-х рр. жителям Волині, Поділля, Київщини й Черніговщини неодноразово доводилося братися за зброю, щоб захиститися від ворогів...".

Словом, розвиток України у XVI - першій половині XVII століття проходив в надзвичайно складних і несприятливих внутрішніх та зовнішніх умовах.

V. Соціально-економічні зміни на українських землях у кінці XVI - першій половині XVII століть

Питання соціально-економічних змін обширне і складне. Воно вимагає комплексного дослідження станів, їх прав та обов’язків, власності, вивчення середовища української еліти, селян, міщан, форм і методів виробництва тощо.

Як свідчать дослідники, формування шляхетського стану на українських землях в основному завершилося у XVI ст. З цією метою польський та литовський уряди вжили ряд заходів, щоб у шляхетському середовищі провести певну санацію, чистку його рядів тощо.

По-перше, у 1522 р. князівська влада прийняла ухвалу про "вивід шляхетства" від бояр, які служили колись князям Вітовту, Сігізмунду та Казиміру.

По-друге, у 1528 р. було складено списки під назвою "попис земський", які, після затвердження їх сеймом, ставали основним документом належності до шляхетського стану.

По-третє, внесено у Перший литовський статут (1529) положення про перетворення імунітетних грамот шляхти в стабільні правові норми.

По-четверте, у 40-50-х рр. XVI ст. проведені люстрації (ревізії) замків і староств. При їх допомозі уточнено склад шляхти, кількість майна та слуг. "Устава на волоки"1557 р. відносила до шляхти лише "бояр стародавніх", а решту повертала до складу станів селянства і міщанства.

По-п’яте, у 1563 р. великий князь литовський зрівняв у становищі православну та католицьку шляхту.

Аналіз документів дає підстави дійти висновку, що вже в середині XVI ст. в середовищі шляхти не було однорідності. Посуті, вона ділилася на дрібну, середню та магнатів, які купалися в розкоші.

” Опис володінь магната О. Чарторийського на Волині” (1555 р) засвідчує, що лише до третини його володінь, які він подарував дружині, входили:

... Замок Литовиж з війтівством його і монастир святого Миколи з селами..., монастир Чесного Хреста, дворець Бубнів і села боярські, які до цього замка належать... і в маєтку моєму Горках три тисячі кіп грошів литовських лічби... і людей тяглих з їх службами, землями і ставами, з ріками і озерами, з данинами грошовими і медовими, з ловами звіриними і пташиними і з бобровими гонами і всякими пожитками... дружина моя має сидіти на тій третій частині...”.

На початок 40-х років XVII ст. гетьману Станіславу Конець-польському в різних воєводствах належало 18,5, Галині Калиновській - 2,8, Томашу Замойському - 3,9; Яремі Вишневецькому - понад 7 тисяч селянських дворів. Коментарі, як кажуть, зайві. Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися.

Найдовше трималася осторонь цих "спокус" родина найкрупніших українських князів Острозьких, але на початку XVII ст. і вона покатоличилася.

Шляхта мала широкі привілеї та пільги, натомість повинна була служити у війську за власний кошт, сплачувати невеликий грошовий збір за землю. Виняткові політичні й особисті права перетворили шляхту в гоноровий стан, виробили у неї звичку зневажати селян та рядових міщан. З її вуст щодо нижчих станів все частіше стали зриватися слова "хлоп", "хам", "рабелія", "галган" та інші принизливі прізвиська.

Впливовим станом тогочасного суспільства було духовенство. Зокрема, у Великому князівстві литовському в авторитеті перебували православні ієрархи. Після Брестської церковної унії 1569 р. панівною ідеологічною силою стало католицьке та уніатське духовенство, яке робило все можливе, щоб відтіснити на другий план православне. Перерозподіл матеріальних благ на користь католиків та уніатів привело до загострення міжконфесійної обстановки в Україні, яка була однією з причин селянсько-козацьких воєн кінця XVI - першої половини XVII століть.

Аналізуючи стани, не можна не помітити, що абсолютну більшість українського народу складало селянство, в середовищі якого була яскраво виражена диференціація.

До першої категорії селянства умовно можна віднести дворових холопів (колишніх "рабів", "челядь дворову", "челядь невольну"), які мешкали при маєтках феодалів, працювали під наглядом панських слуг, були людьми безправними і беззахисними. Єдине, чого не міг феодал зробити з холопом, так це вбити його.

Поступово, зважаючи на невигідність їх праці, пани наділяли холопів землею й переводили їх у розряд залежних під назвою отчичів. З часом матеріальне становище отчичів дещо поліпшилося і знайшло своє відображення у третьому Литовському статуті 1588 р.

До другої категорії селянства можна віднести так званих вільних селян-общинників та особисто залежних данників. Селяни-общинники об’єднувалися у волоську общину, в якій існувало їх право на землю, кругова порука у виплаті данини та відбуванні загальних повинностей.

Община жила за звичаєвими нормами, що складалися віками у судовій практиці. Дослідники зауважують, що ці звичаєві норми майже у незмінному вигляді перекочували у Литовські статути й стали основою їх правових норм.

Волосні та сільські общини управлялися виборними старостами, отаманами, війтами, тівунами. Часом феодали сільську адміністрацію призначали на свій розсуд.

До третьої категорії належали тяглі селяни. Вони були приписані до королівських чи великокнязівських фільварків і виконували на їх користь "тяглу" повинність: орали панську землю, засівали королівську ниву, ремонтували греблі, дороги тощо. Тяглі селяни передавалися у спадок або передаровувалися.

До четвертої категорії можна віднести так званих похожих селян. Ця категорія селян мала особисту свободу, але не мала землі. У зв’язку з цим їх чекала батрацька доля: наймалися до пана, позичали в нього зерно, гроші, реманент. Це вони складали таку категорію селян, як "підсусідки", "городники", "загородники", "комірники" тощо. Словом, феодальна залежність селян поступово переростала в залежність кріпосну. Як зазначає В.Й.Борисенко, "вона проявлялася у дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба й прикріпленні його до землі".

Цей процес не міг не знайти свого відображення у тодішньому законодавстві. "Судебник" 1468 р. карав підданих за непослух, дозволяв пану особисто вершити над ними суд. У XVI ст. закріпачення селянства було закріплено у так званих трьох Литовських статутах (1529, 1566, 1588).

Перший Литовський статут, наприклад, дав чітку характеристику невільних селян, роз'яснював, хто до якої групи відносився:

“... Тем уставуем, иж невольницы мают быти четвераких причин: первое, которые здавна в неволи сут або з невольных ся родят; другое, которые полоном заведены из земли неприятельское; третье, колибы на смерть сказаны кому (засудженний до страти), окроме злодейства, а ани бы просили того... же бы их не губил, а давали бы ся в неволю... четвертые, коли бы ся сами в неволю поддали...”.

Тобто, коли вільний одружувався на невільниці і, навпаки, - всі стають підданими. Перший Литовський статут заборонив невільникам, які задумали кинути господаря, забирати своє майно, худобу, реманент. Це прив’язувало селян до поміщиків, визначало їх кріпосницьку неволю.

Третій Литовський статут (1588) посуті завершив юридичне оформлення кріпосництва.

В одній з статей записано:

"Естьли бы который вотчинный человек или: крестьянин вышел из-за которого боярина (и) такой вотчинный человек или крестьянин за десять или колькодесять мил, отшетши, от боярина своего жил, — и тому боярину, чей он будет, до двадцати лет его искать вольно... уставляем: естьли бы который вольный человек или крестьянин пришел за которого боярина, и тот бы боярин дал ему ссуду... и тот бы человек или крестьянин жил за тем боярином десять лет и опять бы хотел отойти прочь, и ему заплатить (боярину)за житье десять коп грошей и ссуду всю отдать..."

А якщо цей селянин втік, то Третій Литовський статут передбачав:

"... а естьли бы до десяти лет тот боярин тех беглых людей или крестьян где сыскал, и тех людей или крестьян присудить и отдать тому боярину за вотчинных”.

З цього видно, що залежні селяни до десяти років були позбавлені права відходу взагалі. Через 10 років цей відхід був обставлений такими умовами, що робили його практично неможливим. Бо й справді, щоб залишити пана, селянин мав заплатити 10 кіп грошей (вартість 5 корів), повернути борги, засіяти ниву й залишити своє господарство у справному стані. Та не дивлячись на це, селяни робили все можливе, щоб зберегти свободу, особливо на Подніпров’ї та Лівобережжі.

Важливо також дати характеристику міського життя. Як і селяни, міське населення поділялося на кілька категорій. Умовно до першої категорії можна віднести міську аристократію-патриціат, який зосередив у своїх руках всю повноту влади.

До другої групи - бюргерство - цехові майстри та торгівці середньої величини.

До третього стану - міських плебеїв - простих ремісників, дрібних торгівців та селян. На їхні плечі і лягав основний податковий тягар: натуральні податки, праця на панських ланах, ремонт доріг та мостів, церковна десятина тощо.

На економічне становище України того часу впливало підвищення попиту на сільськогосподарську продукцію. Найкращі можливості для розвитку торгівлі зерном мали магнати. Саме тому вони вдосконалювали фільваркову систему сільськогосподарського виробництва. Цій меті повинна була послужити аграрна реформа під назвою “Устава на волоки”(1557) (“волок” - ділянка землі розміром 16-21 га.).

Згідно “Устави” під фільварок відводилися кращі землі, передбачалася трипільна система господарства, визначалася кількість відробіткових днів, розміри грошових податків тощо.

“...Робота підданим через війта має бути замовлена на тиждень, з чим і на котрий день люди до роботи прийти мають. .. Якщо котрийсь чоловік не вийде на роботу, то за перший день прогулу заплатить гріш, а за другий день — барана, а якщо й третій раз прогуляє, або через п’янство не вийде, то бичем на лавці скарати... А до роботи приступати підданим як сонце сходить, а зійти (з роботи), як заходить, а відпочинку тим, що з худобою роблять, перед обідом година, в полудень — година; надвечір — година; а котрі пішо роблять, тим відпочинку в ті ж часи, але по півгодини має бути... фільварки хочемо мати, щоб вони скрізь були заведені, причому якнайбільшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б ґрунти погані або не родючі були, — такі (ґрунти) наказати людьми осаджувати...».

“Уставу на волоки” можна оцінювати по-різному. З одного боку, - це свідчення закріпачення України, з другого - фільваркове господарство, яке основано в ній, забезпечило зерном Західну Європу, було потужною фабрикою виробництва сільськогосподарської продукції.

Важливу сторінку господарства становили промисли. Дослідження цієї проблеми дає підставу дійти висновку, що в XVI - першій половині XVII ст. на Волині, Житомирщині, Київщині, Чернігівщині широко практикувалося видобування поташу, заліза. У I половині XVII ст. по обох сторонах Дніпра виробляли селітру, у Прикарпатті - добували сіль. Майже кожне панське господарство мало свій млин.

Спостерігалося пожвавлення мануфактурного виробництва - попередника великої машинної індустрії. В сільській місцевості, як і в містах, практикувався розвиток ремесла. Найбільшого поширення у містах набули спеціалізації пекарів, м’ясників, різьбярів, пивоварів, ткачів, кравців, ковалів, кушнірів та інших, які об’єднувалися в цехи та інші виробничі колективи. Більш детально про це розказано у “Курсі української історії” В. Й. Борисенка.

Отже фільваркове господарство на кріпосній праці, елементи мануфактурного виробництва прискорювали розвиток економічного потенціалу України. За рахунок українського народу збагачувалося панство, особливо іноземного походження, яке поступово усувало від національних достатків українську політичну та економічну еліту.

VI. Запитання та завдання

1. Що ви знаєте про діяльність М. Глинського? Як ви оцінюєте його спробу у 1508 році підняти Україну на боротьбу за національну незалежність?

2. Які причини обумовили створення Люблінської унії 1569 р.

3. Як ви оцінюєте значення Люблінської унії для історичної долі України?

4. Що ви знаєте про взаємовідносини українських князівств з Кримським ханством?

5. Що таке “Литовські статути”? Яка їх роль в історії України?

6. Що таке “Устава на волоки”? Як ви оцінюєте цей документ?

7. Підготуйте реферат на тему: “Станові взаємовідносини в Україні в XVI - першій половині XVII ст.”