Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 6. Галицько-Волинське князівство

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Розпад Русі.

3. Галицько-Волинське князівство

4. Галицькі Ростиславовичі.

5. Галицько-Волинські Романовичі.

6. Данило Романович Галицький. Боротьба з татаро-монголами.

7. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

Тема “Галицько-Волинське князівство” з давніх-давен цікавила авторів літописів, історично-літературних пам яток та дослідників. Зокрема автор “Повісті минулих літ” (XI-XII ст.) літописець Нестордає відомості про ранніх слов'ян VI-VIII ст., які утворили племінні союзи. Тут згадуються волиняни та галичани як складова частина єдиної древньоруської народності, як носії великої давньоруської мови, яка пізніше була покладена в основу тогочасної літературної мови, і якою написано саму “Повість”.

“Повість” як історичне джерело доповнена поемою “Слово о полку Ігоревім”(1187), де йдеться про події XII ст., пов'язані з боротьбою проти половців, в тому числі і про необхідність участі в ній Галицько-Волинських князівств.

У згаданих джерелах звучить турбота про необхідність єднання у боротьбі із зовнішніми ворогами, як запоруки її успішного завершення. До речі, ця ідея виразно простежується і в Київському, і в Галицько-Волинському літописах. Дослідниками встановлено, що Галицько-Волинський літопис є окремою історичною працею про події у цьому князівстві з 1201 по 1292 р. Цей літопис не несе в собі, як декому хочеться, самостійницької ідеї. Він начинений турботою про єдність руських земель, побутовими картинами, фактами про станові взаємовідносинами, розповідями про зовнішньополітичні події.

Словом, ознайомлення з цим джерелом дає багато інформації про історію західноукраїнського краю, діяльність Данила Романовича Галицького та інші проблеми.

Галицько-Волинське князівство досліджувалось вченими колишньої дореволюційної Росії, Радянського Союзу, а також сучасними істориками. У зв'язку з цим варто було б назвати праці A.І.Генсьорського, М.І.Костомарова, М.Ф.Котляра, І.П.Крип'якевича, В.Т.Пашуто, Б.О.Рибакова, К.А.Софроненка, В.П.Шевчука, М.Г. Тараненка та ін.

На особливу увагу заслуговують дослідження член-кореспондента НАН України М.Ф.Котляра, в яких всебічно досліджена історія Г алицько-Волинського князівства, життя та діяльність його лідера - Данила Галицького. Праці М.Ф.Котляра є, по-суті, українською енциклопедією історії згаданого краю, дають вичерпну відповідь на багато проблем цієї неоднозначної держави.

Історії Галицько-Волинського князівства присвячували свої твори майстри художнього слова. Хотілося б добрим словом згадати поетичні твори М.Бажана (“Данило Галицький. Поема” // Микола Бажан. Твори: В 4-х томах - К., 1988 - Т.1. - С. 216-253); B.Бирчака (“Василько Ростиславович. Історична повість з ХІ в.”: В 2-х томах. - Берлін, 1923 -. Т. 1. - 253 с.; Т. 2 - 239 с.; його ж: “Володар Ростиславич”. - Львів, 1930. - 125 с.); Т.Микитана (“Поляни йдуть на Галич ”. Історична повість. - Львів, 1968. - 242 с.); О.Назарука (“Князь Ярослав Осмомисл. Українська історична повість із XII ст.”: В 2-х ч. - Львів, 1918. - 421 с.); Д.Павличка (“Князь ”. Поема. // Павличко Д. Твори: В 3-х т. - К., 1989. - Т. 2 - C. 234-250.); С.Пушика (“Галицька брама. Роман”. - Ужгород, 1989. - 412 с.); І.Фименчика (“Будівничий держави. Історична повість із XII ст.” - Самбір, 1935. - 135 с.); І.Франка (“Захар Беркут” // Іван Франко. Зібр. творів у 50-ти т. - Т. 16. - С.7-154); А.Хижняка (“Данило Галицький”. Роман. - К., 1970. - 388 с.) та інших письменників.

У згаданих творах вималювана постать Д.Р. Галицького як князя, політичного діяча, патріота, дипломата та збирача українських земель, також показана боротьба народних мас проти монголо-татарського нашестя, агресії із Заходу, відтворені побутові то особисті стосунки людей, ситуації, в яких проявлялись кращі риси руського народу.

ІІ. Розпад Русі

Вчені відзначають, що розпад Київської Русі не було явищем випадковим. У добу середньовіччя на Заході, ще до піднесення Києва, дуже швидко розпалась створена Карлом Великим імперія Каролінгів. Після розпаду Київської Русі через кілька поколінь відійшла у минуле монголо-татарська Золота Орда. На руїнах імперії виростали дрібні інтриги, місцеві сварки, вузьколобі перспективи ворогуючих між собою князівств.

Внаслідок цих чвар на руських землях втрачались чудові здобутки культури, талановиті витвори київських ремісників, широкі позиції стародавнього торгового люду. Словом, цей занепад зачепив не тільки господарство, ремесло, культуру, політику, а й породив втрату цілісності Київської Русі.

Розпад державної цілісності Русі (нехай, навіть, федеральної) обумовив ряд обставин:

По-перше, у міжкнязівських стосунках переміг принцип вотчини, який формально був визнаний у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі і який був свідком торжества поглибленого процесу феодалізації. В його основі були приватна власність на землю, на посаду й владу, яка породжувала нескінченні феодальні чвари.

По-друге. Дратував удільних князів статус Києва. Його володар мав право називатись Великим князем, збирати зі всіх данину та керувати загальноруськими військовими операціями. Таке становище Києва породжувало суперництво між руськими регіональними князями та війни між ними з усіма негативними наслідками. Так, наприклад, намагаючись позбутися суперника, у 1169 р. Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував Київ.

Ось як про це пише М.С.Грушевський: “Користуючись тим, що князі на Україні пересварились, Андрій Боголюбський вмішався в їх сварки... і послав умисно своє військо на Київ, щоб його при тій нагоді якомога знищити, і військо се, здобувши Київ, справді немилосердно знищило його: кілька днів грабували місто, церкви, монастирі, не жалкуючи нічого; забирали з церкви ікони, книги, ризи, здіймали навіть дзвони, везли до себе, в північні краї; людей убивали й забирали в неволю. І потім Андрій навмисно садовив князів незначних, аби його тим понизити ...». Його нащадки, князі Москви, піднесли цю боротьбу на високий щабель, домагаючись політичної першості.

По-третє. Регіональні ухили, певні сепаративні настрої збуджували бояри. Вони стали крупними землевласниками і їм менше всього хотілося брати участь у міжкнязівських змаганнях. Бояри підтримували тенденцію територіальної замкнутості. Їм була байдужа об’єднавча князівська політика. Вони, часом, слабо орієнтувались у спільних зовнішніх ворогах.

Новгородські князі і бояри, наприклад, вважали, що основними їх ворогами є тевтонські рицарські орди, полоцькі - литовські племена, ростово-суздальські - волзькі болгари, галицько-волинські - мадяро-польські правителі тощо.

ІІІ. Галицько-Волинське князівство

У процесі ослаблення доцентрових тенденцій у Київській Русі, відчайдушної боротьби Володимиро-Суздальських та Московських князів за оволодіння Києвом, їм протестуючий виклик кинули Галицьке і Волинське князівства. М.С.Грушевський вважав, що згадані вище князівства були найбезпосереднішими спадкоємцями політичних і культурних традицій Києва, який покладав на них великі надії, особливо на Романа “як на князя сміливого, енергійного, удатного”.

Інший український історик С.Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство першою безпосередньо українською державою, оскільки у XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці об'єднані князівства охоплювали 90% населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів України.

В історії Київської Русі ці князівства відігравали роль форпосту щодо країн Західної Європи. Так, наприклад, з самого початку свого виникнення Галицько-Волинські князівства вели запеклу боротьбу з польською та угорською агресіями, що не вщухла аж до середини XX ст. Крім того, вони були, як пише О.Субтельний, “або як найсхідніший форпост католицького Заходу, або ж як найзахідніший -православного Сходу”.

Відзначимо, що Галичину заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів, які жили у східних передгір'ях Карпат, верхів'ях Дністра і Пруту. Східна сусідка - Волинь час від часу вела боротьбу з литовськими племенами, зносилася з Києвом, була найближчим його партнером у торгівлі, спільних війнах з кочівниками, поляками та мадярами. Обидва князівства були густозаселені, контролювали торгові шляхи з Заходом. Крім того, Галичина мала великі родовища солі, яку споживала вся Русь і Західна Європа.

У 980-990 рр. Галичина та Волинь київським князем Володимиром були приєднані до Русі. У Галичині закріпились нащадки Ярослава Мудрого - Ростиславовичі, на Волині - Володимира Мономаха - Мстиславовичі. Галичина та Волинь за своїм характером були різними князівствами (XII-XIII ст.). Цю відмінність, насамперед, складала природа правлячої верхівки. Галицькі бояри, наприклад, проявляли свавільний характер, були людьми багатими й могутніми. Вони були взірцем олігархічної форми правління на Русі. Нав'язана ними система взаємовідносин з князівською владою відрізнялась від Новгородського республіканізму та Володимиро-Московського абсолютизму.

Вчені визнають, що ця особливість обумовлена їх походженням. Якщо бояри в інших князівствах рекрутувались, в основному, з дружинників, то в Галичині - з місцевої племінної знаті, яка узурпувала общинні землі, а також доходи від продажу солі. Саме тому бояри Галичини були людьми чванливими, багатими, могутніми, зі схильністю до незалежності від князівської влади. Ця особливість пояснювалась ще й тим, що Г аличина була віддалена від Києва. Боярська знать часто у боротьбі проти князівської влади користувалася послугами поляків та мадяр, приймала у себе їх модельаристократичного панування.

В той же час Волинь як князівство сформувалось за київською моделлю. Переважна більшість волинських бояр - це колишні князівські дружинники, які залежали від волі Києва. Волинське боярство одержувало землі від своїх князів, за вірну їм службу, а тому проявляло покірність великим князям, відданість та підтримку у їх політиці. Очевидно, саме тому Волинське князівство, виконуючи волю Києва, було ініціатором в об’єднані з Галичиною та орієнтації останньої на тісні зв'язки з центральною владою.

IV. Галицькі Ростиславовичі

У період вотчинно-удільних суперечок на Русі (XII-XIII ст.) на території України першою відокремилась Галичина. Галицький Володимир з династії Ростиславовичів (1124-1153) вивів князівство з-під контролю Києва. Найбільшого розквіту Галицьке князівство досягло за часів його сина - Ярослава Володимировича Осмомисла (1153-1187), “людини, що мала вісім відчуттів”. Зокрема йому вдалося:

• Розширити кордони Галичини по Дністру аж до Молдавії;

• Укласти мирні стосунки з угорцями і німцями (Фрідріхом I Барбаросою);

• Піднести авторитет князівства, особливо його еліти - бояр, які стали нав'язувати свою волю навіть Ярославу. На їхню вимогу він був вимушений зректися своєї дружини Анастасії і згодом спалити її на вогнищі.

Про авторитет Ярослава яскраво сказано у творі 1187 р. “Слово о полку Ігоревім”, який, на думку автора, високо сидів “на своїм золотокованім престолі, підперши гори угорські своїми залізними військами”.

Вчені відзначають, що становище у Г аличині змінилось після його смерті. Син Ярослава Володимир відчував на собі гнів власних бояр, їх повстання та непослух. Рятуючись від їх свавілля, Володимир запросив допомоги у мадяр, у яких на галицьку землю були свої плани. Помирившись з боярами, Володимир звільняється від мадяр, але попадає у залежність від власної аристократії.

V. Галицько-Волинські Романовичі

Історичний досвід свідчив, що союз Волині з Галичиною давав позитивні наслідки. Практика показувала, що спільні дії цих князівств починали істотно впливати на перебіг подій не тільки на території Київської Русі, а й у Західній Європі.

Тобто, життя підказувало обом князівствам, що захиститися від польських, угорських та кочових поневолювачів можна тільки спільними діями, шляхом зусиль об’єднаного державного утворення, згуртування господарських та військових ресурсів.

Людиною, що здійснила таке об'єднання, був Волинський князь Роман Мстиславович (1173-1205). М.Ф.Котляр пише, що “він належав до числа найбільш уславлених героїв Давньої Русі. Полководець і рицар, державний діяч і дипломат, Роман Мстиславович в історії Давньої Русі стоїть поруч з такими видатними особистостями, як Володимир Святославович, Ярослав Мудрий і Володимир Мономах”.

Як і Володимира Красне Сонечко, билини змальовують його ідеальним князем, захисником своєї землі. У «Слові о полку Ігоревім» (1187), наприклад, автор звертається до Романа з такими словами:

Високо плаваєш ти Романе,

В подвигах ратник,

Як той сокіл на вітрі ширяючи,

Птицю долаючи одвагою.

А в Галицько-Волинськім літописі про походи Романа на половців сказано:

Кинувсь він на поганих як лев,

Сердитий він був як рись,

І губив їх - як крокодил,

Переходив їх землю - як орел,

А хоробрий він був як тур.

У 1188 р. галицькі бояри запросили його, як волинського князя, і на галицький престол. Та вдалося йому це зробити лише через 10 років - у 1199 р. За висловом авторів праці “Історія української державності” В.П.Шевчука та М.Г.Тараненка, “цьому єднанню передував досить довгий і складний процес становлення і розвитку Галицького і Волинського самостійних князівств”, переборення опору деяких галицьких боярських угрупувань. Отже, у 1199 р. на карті Східної Європи появилась нова держава на чолі з активним і талановитим лідером.

У внутрішній політиці його діяльність ознаменувалась зміцненням князівської влади та ослабленням боярських впливів. Він був вірним своєму прислів'ю: “Не вб'єш бджіл, не поласуєш медом”. У боротьбі проти боярства він опирався на міщан та дрібних бояр.

У зовнішній політиці Роман завдає поразки володарям Суздаля та оволодіває Києвом. Під його владу підпали майже всі землі теперішньої України, за винятком Чернігівщини.

М.Ф.Котляр вважає, що Роман Мстиславович належав до тієї когорти князів, які здатні були “загальмувати процеси політичного роз'єднання Русі, сприяти об'єднавчим силам”.

Та історична доля склалася по-іншому. Налагодивши стосунки з Візантійською та Германською імперіями, Роман Мстиславович у 1205 р. загинув у Польщі біля міста Завихоста у конфлікті з тамтешнім князем Лешком Краківським.

Велике і могутнє Галицько-Волинське князівство стрімко пірнає у болото феодальної роздробленості. Зокрема, розпочалась боротьба за владу між боярством та вдовою Романа - Анною, на руках якої залишилось два малолітніх престолонаслідники - Данило та Василько. Немає потреби доводити те, що Анна саме для них хотіла зберегти корону батька й боролась за це всіма доступними їй методами.

“Походження другої дружини Романа Мстиславовича, - пише дослідник М.Ф.Котляр, - повите таємницею. Протягом півтора століття у науковому середовищі точаться суперечки навколо її родоводу... Аннакористувалась постійною і беззастережною підтримкою волинського боярства, принаймні тих голів великих родин, котрі названі на сторінках джерел. Ми спробували гіпотетично визначити боярський рід, з якого могла походити княгиня Анна. Згідно наших спостережень, серед волинських великих бояр літопис набагато частіше від інших називає Мирослава. Джерело створює враження, що то був найближчий до Анни та її дітей волинський боярин.”

Літописи інформують, що галицькі бояри прогнали Анну і її синів, запросивши на престол трьох Ігоревичів, синів героя “Слова о полку Ігоревім”. Не бажаючи ділитись владою з олігархією, брати арештували 500 бояр і знищили їх. Захищаючись, галицька знать помстилась їм - схопила і повісила Ігоревичів, проголосивши князем людину із свого середовища - Владислава Кормильчича.

Під виглядом захисту прав малолітніх Данила й Василька Угорщина та Польща захопили Галичину і розділили її між собою. У 1219 р. Анна пішла у монастир, а 19-річний Данило уже самостійно продовжив боротьбу за владу, за об’єднання Волині з Галичиною, за відновлення князівства у межах держави свого батька.

VI. Данило Романович Галицький. Боротьба з татаро-монголами

Після захоплення Галичини угорцями та поляками Данило та Василько повели боротьбу за “збирання докупи” земель свого батька. Користуючись підтримкою волинської знаті, Данило Романович утвердив там своє князювання (1201 р.). У 1238 р. він повернув собі місто Галич і частину Галичини. Наступного року здобув Київ і посадив там тисяцького Дмитра захищати місто від татаро-монгол. У 1245 р., після рішучої битви під Ярославом, Данило остаточно підкорив собі Галицьке князівство і після 40-річної боротьби відновив кордони свого батька.

Вчені підкреслюють, що Данило Романович Галицький (1201-1264) був одним із найвидатніших князів середини XIII ст. У 1253 р. Папою Римським у м. Дорогожичі був висвячений у сан Руського Короля. Незважаючи на несприятливі умови та вороже оточення, протягом 40 років вів війну з боярською опозицією й здолав її. Князь об'єднав Галичину і Волинь, доклав величезних зусиль до згуртування Південної Русі. Головними ідеями його життя були відновлення великого Галицько-Волинського князівства та вигнання з Русі татаро-монголів. Не все вдалося йому. Занадто сильні були окупанти і занадто слабкою була роздроблена Русь. Останні роки життя Данило Романович хворів, майже втратив зір. У 1263 р. помер у збудованому ним улюбленому місті Холмі .

Діяльність Данила Галицького у внутрішньому житті ознаменована була такими заходами:

• Галицько-Волинське князівство розділив на 2 регіони - Галицький і Волинський, віддавши останній своєму брату Василькові, який, по-суті, не втручався у політику Данила;

• У внутрішній політиці, як і його батько, Данило опирався на селян і міщанство;

• Плідно займався укріпленням та розбудовою міст. У честь свого сина Лева у 1256 р. заснував місто Львів;

• Для пожвавлення діяльності міст запропонував на постійне місце проживання у них кваліфікованих ремісників та купців - німців, вірменів, євреїв;

• Захищав смердів від утисків бояр, формував із них спеціальні загони, турбувався про їх побут та створення їм нормальних умов праці.

Та найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою Данила були монголо-татари. 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Монголо-татари звернули увагу на те, що династія Романовичів набуває могутності, а Данило - авторитету. Слава Данила Романовича непокоїли їх, особливо після його переконливої перемоги над галицькими боярами під Ярославлем у 1245 р.

Незабаром він отримує грізний наказ з'явитись до ханського двору. Як зазначають джерела, поїздка до Батия була вдалою.

Ось як про це записано в Літописі Руському:

“Урік 6478 (1250)... хан Могучий пригласив посла свого до Данила і Василька... “Дай Галич” (і Данило) був у печалі великий, тому що не укріпив він землі своєї городами. І, порадившись з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: “не дам я пів отчини своєї, а їду до Батия сам...”

І поклонився він за обичаєм їх, і увійшов у вежу його... О, лихіша лиха честь татарська! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, сидить нині на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погроми ідуть, і він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарська. ..

Ярослава Всеволодича, великого князя Суздальського, труй-зіллям його уморили. Михайла Всеволодича, князя Чернігівського, який не поклонився ... вони ножем закололи... і інші многі князі побиті були, і бояри.

Пробув же князь у них днів двадцять і п ять, а тоді отпущений був із тими, що були з ним, і поручена була земля його йому. І прийшов він у землю свою і зустрів його брат Василько і сини його. І був плач через обиду його, але ж більша була радість, що він є здоров”.

Отже, подорож Данила до Сараю - Батиєвої столиці на Волзі - була вдалою. Його добре прийняли і, що найважливіше, відпустили живим. “Але ціною цього, - пише О. Субтельний, - стало визнання зверхності монголо-татаро Проте, на відміну від північно-східних сусідів, розташованих у близькому сусідстві з монголо-татарами й більш залежних від їхнього прямого диктату, Галичині і Волині щастило уникати такого пильного нагляду».

Можна сказати навіть так, що на початку монголо-татарський вплив був настільки слабий, що Данило міг проводити незалежну зовнішню політику і створювати союзи для боротьби з Ордою. Так, наприклад, Данило встановив дружні стосунки з Польщею, Угорщиною та Папою Римським і домовлявся з ними про хрестовий похід проти монголо-татар. Домовляючись з ними, Данило ладен був прийняти церковну юрисдикцію Риму. Папа у 1253 р. коронував Данила як короля. Літописець пише:

“Урік 6763 (1253)... прислав Папа послів достойних, що принесли Данилові вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан... Він, отож, прийняв вінець од Бога, од церкви святих апостолів, від престола святого Петра, і від отця свого, папи Інокентія, і від усіх єпископів своїх. Інокентій проклинав тих, що хулили віру грецьку — православну, і збиравсь він собор учинити про істинну віру і про возз'єднаяння церкви.

Прийняв же Данило од Бога вінець у городі Дорогочині, коли він ішов на війну проти ятвягів із сином Львом і з Сомовитом — князем Лядським».

Це зіпсувало відносини Данила з Ордою. М.С.Грушевський пише, що Данило, не дочекавшись допомоги з боку угрів чи поляків, власними силами рішився почати війну з татарами.

У 1254 р. Данило розпочав боротьбу за взяття Києва. Та перші успіхи не принесли кінцевих результатів. У 1259 р. велике монголо-татарське військо на чолі з прославленим Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Волинь. Перед Данилом було поставлено вибір: або зруйнувати побудовані ним власні фортеці і підкоритися, або зазнати на собі спустошливого штурму. Не одержавши підтримки ізЗаходу, Данило вимушений був прийняти умови татаро-монгольського воєводи. З болем у серці він дає наказ зруйнувати оборонні укріплення.

Проте це не зменшило його авторитету ні на Русі, ні на Заході. Свідченням цього є одруження двох своїх дітей із дітьми литовського князя Міндовга та сина Романа з наступницею Бабенбургськогопрестолу Гертрудою.

У 1264 р. після майже 60-річної політичної діяльності Данило помер. Важко щось додати до слів О.Субтельного, який зазначив, що “в українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. На тлі тих сумних обставин, в яких йому доводилось діяти, його досягнення були справді видатними. Водночас із відтворенням і розширенням володінь батька Данило Галицький стримував польську і угорську експансію. Подолавши могутність бояр, він домігся піднесення соціально-економічного і культурного рівня своїх володінь до одного із найвищих у східній Європі”.

До сказаного додамо, що не всі плани Д.Галицького завершилися успіхом. Йому не пощастило утримати за собою Київ та розгромити монголо-татар, не вдалося організувати проти них так званий європейський хрестовий похід , не зумів він також мобілізувати на боротьбу з Ордою інших руських князів. Однак своїм особистим прикладом він надихав поневолені народи на боротьбу з татаро-монгольським нашестям.

Завершуючи сторінки історії Галицько-Волинського князівства, підкреслимо, що протягом 100 років після смерті Данила зберігалися побудовані і закладені ним державні традиції: активна та енергійна Галичина й пасивна Волинь. Сини Данила Лев (12641301) та Володимир (1270-1289) проводили політику конфліктів з Польщею та Угорщиною, боротьби за Карпатську Русь. Лев у цій політиці проявляв риси батька-полководця, а Володимир - батька-будівника, культурного діяча. Смерть Володимира у 1289 р. засмутила не тільки підданих, а й сучасних істориків, бо очевидно з нею був пов'язаний кінець Галицько-Волинського літопису.

VI. Запитання та завдання

1. У чому полягала відмінність в ментальності галицьких і волинських бояр?

2. Що визначається про життя та діяльність Ярослава Осмомисла?

3. Яку мету переслідував Роман Мстиславович, проводячи політику об’єднання Волині з Галичиною?

4. Чому Д. Галицький вирішив від Папи Римського прийняти королівську корону?

5. Які причини обумовили виступ Д. Галицького проти татар?