Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 5. Культура Київської Русі (IX-XIII ст.)

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Давньоруські традиції.

3. Від язичництва до християнства.

4. Писемність, освіта, літописання та література.

5. Мистецтво.

6. Запитання і завдання.

І. Загальні зауваження

Ця лекція виходить за рамки хронології Київської Русі, оскільки культура давньоруської держави тісно пов’язана з глибинними традиціями руського народу.

Одночасно варто внести пояснення в те, чому культура Русі у IX-XIII ст. зазнала злету, у пізнання цього феномену. Особливо слід зупинитися на так званих вирішальних, “виняткових” хозарських, візантійських та європейських впливах.

У лекції запровадження християнства на Русі розглядається поруч з розвитком культурних проблем. Нам уявляється, що розвиток християнства на Русі тісно пов’язаний із вибухом літописання, розвитком історії, літератури, відкриттям шкіл, поширенням мистецтва та архітектури.

Питання розвитку культури на Русі розглядали у своїх працях М.А.Алпатов, Ю.С.Асєєв, М.Ю.Брайчевський, С.А.Висоцький, Є.С.Голубінський, А.І.Комеч, Б.О.Рибаков, М.Н.Тихомиров та ін. У роботах згаданих авторів досліджені питання розвитку історичної думки у давньоруський період (М.А.Алпатов), архітектурні проблеми (Ю.С.Асєєв, М.Н.Тихомиров, А.І.Комеч), запровадження християнства (М.Ю.Брайчевський, Б.О.Рибаков, Є.С.Голубінський), поширення образотворчого мистецтва (С.А.Висоцький) та ін.

Історія культури Київської Русі знайшла чільне місце і в багатьох загальних виданнях. Так, наприклад, в “Історії української культури” під загальною редакцією І.Крип’якевича висвітлюється побут Київської Русі (І.Крип’якевич), письменство (В.Радзикевич), - мистецтво (М.Голубець), театр (С.Чернецький), музика (В.Барвінський) . В “Історії українського війська” друкуються цікаві матеріали про організацію та культуру воїнів Київської Русі, їх військове мистецтво тощо.

ІІ. Давньоруські традиції

Вчені визначають, що феномен злету культури Київської Русі пояснюється глибоко розвинутими місцевими традиціями та збагаченням їх впливами сусідів. Так, наприклад, давньоруське ремесло бере свій початок ще у скіфські часи. Скіфське прикладне мистецтво VI-III ст. до н.е., його звіриний стиль розвинувся під впливом культур Греції та Переднього Сходу й проник у середовище слов’янських митців при виготовленні ними браслетів, керамічних плиток, чернігівської різьби по каменю тощо. Слов’янська міфологія, її язичницькі боги подібні до іранських. Ця подібність сягає в часи контактів іранських скіфів з місцевим населенням.

Взаємовпливи помітні і в процесі виникнення держави у східних слов’ян. Зокрема, у хозар слов’яни запозичили для себе деякі державні структурні утворення та титули, у скіфів - військове будівництво, грецьких причорноморських містах - полісний спосіб господарювання.

Можна сказати, що елементи зарубинецької та черняхівської культур (I пол. I тис. н.е.) були відроджені Київською Руссю. Зокрема, на Русі широко застосовувалося характерне для цих культур плужне землеробство, керамічне та емалеве виробництво, будівництво будинків тощо. Спадкоємність простежується і в народній творчості. Язичницькі пісні та танці, весільні та поховальні обряди, легенди й перекази прижилися на Київській Русі, зрослися з християнством й носять аж до цього часу певний традиційний характер.

Й, нарешті, останнє. Етнічний склад людей на Русі, не дивлячись на постійні міграційні явища, зберігав стабільне ядро, особливо в хліборобській лісостеповій частині. У зв’язку з цим у регіонах довго жила історична пам’ять, зберігалися культурні традиції.

ІІІ. Від язичництва до християнства

Яскравою сторінкою розвитку культури давньоруського народу було прийняття християнства у 988 р. Ця акція відбулася на другому етапі розвитку Русі, в період, коли князем вирішувалася проблема приведення у відповідність створення управлінської вертикалі з філософією людського світобачення. Християнство повинно було вивести руський народ з темряви, невігластва до високої духовності і культури.

Сам Володимир, зусиллями якого здійснювалося хрещення Русі, до християнства дозволяв собі необуздану похоть та “жонолюбство”. Після його прийняття - став на шлях доброчесності та високої моральності. Дохристиянська релігія - язичництво тисячоліттями обожнювала сили природи, сповідала віру в духів, магію, анімізм, дуалізм тощо. Язичники вірили у божества, які населяли ліси, поля, води, були покровителями різних галузей господарства. Своїх богів мали племена, роди, сім’ї.

Таке світобачення не сприяло утвердженню великокнязівської влади. Потрібна була релігія, яка сповідала б перехід від політеїзму до монотеїзму, а також вчення про божественний характер влади. А щоб не було опору новій релігії з боку народних мас, вона не повинна відміняти всі інституції язичницького світобачення, а багато звичаїв пристосовувати до своїх потреб. А тому слов’янським богам, зазначав академік Б.О.Рибаков, християнською церквою давалися нові імена й пристосовувалися до циклів природи, до нової віри.

Друга важлива обставина, що прискорила введення християнства, - це труднощі в сфері міжнародних відносин Київської Русі. Більшість країн на той час уже були християнськими, вони орієнтувалися на Візантію та Рим. Отже, щоб забезпечити Русі входження в новий поступ історії, треба було розривати зі старою ідеологією й орієнтуватися на входження до нової культурної європейської спільності.

Варто підкреслити, що перехід до християнства не був явищем раптовим, спонтанним. Про християнство наші пращури знали ще в антську добу. Але важливим етапом щодо християнізації Русі була діяльність Аскольда. Його договір з Візантією у 860 р. передбачав хрещення Русі. Посуті, Аскольд загинув у зв’язку з причетністю до християнства й дехто з істориків вважає, що його можна віднести до перших руських мучеників.

Значну роль у християнізації Русі відіграла Ольга. Ставши замість малого Святослава київською княгинею (945), Ольга, як ми вже говорили у попередній лекції, охрестилася. Важливим є питання проте, від кого Ольга прийняла хрещення і в який час. Повідомлення Нестора-Літописця не дає остаточної відповіді на цю проблему. Візантійська хроніка не підтверджує заяви Нестора, що хрещення Ольга прийняла у Константинополі у 955 р.

Вчені вважають, що християнське віросповідання Ольга прийняла раніше - у 946 р. З цього часу починається її активна місіонерська діяльність, будівництво нею храмів, переговори на цю тему з німецьким імператором Оттоном I та ін. заходи .

Проте при ній християнство не стало постійним, оскільки важко було передбачити його наслідки для безпеки країни: Візантія дивилася на Русь як на свого можливого васала і постійно вела боротьбу з нею. Саме ця обставина стримувала прийняття християнства у загальнокнязівському масштабі.

Пізніше Володимир переконався, що встановлений ним язичницький пантеон на старокнязівській горі не перетворив Київ в єдиний ідеологічний центр всієї Русі. Язичництво з його багатобожжям було далеким від ідеї єдності Київської Русі, від згуртування навколо її центра всіх східнослов’янських племен. Стало очевидним, що воно стало гальмом для державної розбудови, для суспільно-політичного розвитку Русі.

Обрати для Русі релігію було непросто. Дослідники стверджують, що напередодні прийняття християнства на руських землях пожвавішала місіонерська діяльність релігійних общин волзьких булгар,хозар, візантійців, німців . Але Володимир обрав християнство візантійського сповідання, оскільки воно було знайоме нашим землям близько 200 років, і залишалося тільки оформити цю традицію офіційно.

Прийняття християнства прискорили такі обставини:

У 984 р. Володимир надав допомогу візантійському імператору Василю II у боротьбі з опозицією. Цей союз повинен був скріпитися одруженням Володимира з сестрою імператора Анною та прийняттям християнства. Хрещення Володимира відбулося у Херсонесі у церкві св. Василя.

За хрещенням Володимира відбулося і хрещення всієї Русі. Її запровадження зустрічало сильний опір і вимагало примусових заходів. У Новгороді, наприклад, запровадження християнства проходило в умовах повстання і жорстокого його придушення. Раби схилялися до язичництва. Воно було для них ідейною основою для багатьох заворушень. Пригнобленні маси у християнстві помітили охорону панства, феодальної ідеології.

Дехто вважає, що християнство на Русі було кроком назад, що для нашої ментальності більше пасувало язичництво. Знаходяться і такі, які вважають, що християнство для Русі було чужою культурою і чужим світоглядом, що воно обумовило відставання її культури від європейської тощо.

Нам же уявляється, що християнство зіграло колосальну роль у розвитку культури на Русі: літератури, історії, філософії, живопису, музики, архітектури, освіти. Християнство прилучило Русь до світової спільноти, до активного міжнародного життя. Прилучення Київської Русі до візантійської цивілізації було кращою альтернативою і недооцінювати цього не можна, оскільки церква стала найпослідовнішою прихильницею загальноруської єдності і цим самим виконувала велику виховну місію в суспільстві.

IV. Писемність, освіта, літописання та література

Державотворення Київської Русі супроводжувалось розвитком писемності як найважливішого атрибуту культури. Дослідники вважають, що східнослов’янські племена оволоділи нею ще до запровадження християнства, десь у IX ст. Відомо також, що древньоруські люди опанували азбуку - кирилицю, яка у порівняні з болгарською глаголицею мала простіші букви й була більш доступна для опанування.

Кирилицею написані такі відомі нам твори, як “Остромирове Євангеліє”, “Слово про закон і благодать”, “Повість минулих літ” та ін. Крім цього, практикувалися написи на посуді, речах, металевих виробах.

На Русі були поширені так звані берестяні грамоти - це документи про купівлю землі, різного роду лихварські угоди, боргові зобов’язання, духівниці на випадок смерті та ін. Берестяні грамоти мали місце не тільки на Північних землях Русі, а й на Південних. Можливо, тут їх менше збереглося, але це не міняє суті.

Цікавими є написи на стінах Софіївського собору. Зокрема, деякі з них повідомляють про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволода, про смерть Ярослава, про підписання миру між Володимиром Мономахом та Святополком Ізяславовичем та ін. “Аналіз церковних графіті показує, - зауважує академік П.П.Толочко, - що їх авторами були представники усіх соціальних верств населення - ченці, попи, купці, княжі люди, прочани, професійні писці. Разом з берестяними грамотами і написами на ужиткових речах настінні написи засвідчують досить значне поширення грамотності на Русі”.

Держава Київської Русі та церква взяли на себе піклування про освіту. Дослідник історії Стародавньої Русі Б.Д.Греков зауважує, що дітей дружинників, бояр брали в школи для того, щоб з них виростити освічених людей і майбутніх державних діячів, які змогли б спілкуватися не тільки з Візантією, а й іншими країнами.

Зокрема, у свій час школу у Новгороді відкрив Ярослав Мудрий, у 1086 р. при Андріївському монастирі - дочка Всеволода Ярославовича Янка. Крім офіційних шкіл на Русі було й приватне навчання.

Важливе місце в освітянській діяльності Київського суспільства належало бібліотекам, що створювалися при монастирях і церквах. Вчені підкреслюють, що великими любителями книг виступало чимало давньоруських князів. Зокрема, П. П. Толочко підкреслює, що “Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святошавитратив на книги всю свою казну і подарував їх печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича”. Ось як літопис згадує про пристрасть до книжної справи Ярослава Мудрого. В його уста він вкладає такі слова:

“Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо у книгах незміряна глибина...”

А далі від себе літописець додає:

“Ярослав же сей, яко ото ми сказали, любив книги і многії списавши, положив їх у церкві святої Софії, що її спорудив він сам і прикрасив він її іконами многоцінними, і злотом, і сріблом, і начинням церковним».

Підкреслимо, що на Русі було багато бібліотек. Серед них, як уже було сказано, найбільшою була бібліотека Софії Київської (1037). За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив 130-140 тис. томів. Крім Києва центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов та інші міста.

Підготовка книги вимагала цілої ремісничої галузі, об’єднання зусиль книгописців, художників, перекладачів, майстрів-пергаментників, ювелірів та інших фахівців. Книги коштували дорого. За одну із них в ті часи можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі.

Волинський князь Володимир Василькович подарував церкві Молитовник, вартість якого була адекватна вартості отари овець. Переважна більшість книг носила церковний характер. Вважалося, хто часто читає книги, той веде бесіду з Богом.

Але поряд з церковною на Русі мало місце поширення книг світського характеру: з історії, географії, астрономії, філософії, юридичної галузі, публіцистичні та розважальні твори (“Історія іудейської війни”, “Джерела знання”, “Повість про Акіра Премудрого”, “Бджола” та ін.).

Треба відзначити, що у Київській Русі Софіївський собор став центром культури древньоруських людей. Він був митрополичею резиденцією, в ньому було написано Іларіоном і проголошено “Слово про закон і благодать”, яке вражає глибиною національного самоусвідомлення, блиском ораторського мистецтва, створено “Ізборнік” Святослава (1073), який можна назвати першою руською енциклопедією. Книги, які виходили із стін Київської Софії, ставали основою для інших стародавніх бібліотек Древньоруської держави.

Важливе місце у розвитку культури на Русі посіло літописання. Вчені гадають, що почалося воно на Подніпровських землях у часи Аскольда - 60-80-х рр. IX ст. (“Літопис Аскольда”). У 70-80 рр. XI ст. літописання ведеться у Десятинній церкві та Києво-Печерському монастирі, де в 1078 р. ігуменом Ніконом робиться перший самостійний літописний звід.

На початку XII ст. у Києво-Печерському монастирі створюється літописний звід “Повість минулих літ”, який по праву вважається видатною історико-літературною пам’яткою. Її автор Нестор зумів врахувати європейський історичний досвід та досвід візантійської літописної культури.

Вражає ерудиція Нестора, знання світової історії, його патріотизм та бачення проблем розвитку давньоруського народу, ролі і місця в ньому регіональних взаємозв’язків. “Повість минулих літ” доведена Нестором до 1110 р.

У часи Володимира Мономаха та Мстислава її двічі редагували (1116, 1118). Найкраще збереглася “Повість” у Лаврентіївському (1377) та Іпатієвському (початок XV ст.) списках, в яких вміщені також Київський звід (1200) та Володимиро-Волинський (кінець XIII ст.).

Літописання велося не тільки у Києві, а й у Новгороді, Чернігові, Володимирі-Волинському та ін. містах Русі.

До сказаного додамо, що на Русі мали місце такі форми історичної літератури, як: сказання, сімейні та родові хроніки, військові повісті, життєписи князів. Хронологія літописів базувалася, як правило, на константинопольському літочисленні, яке час від створення світу до Різдва Христового визначало в 5508 років.

Поряд з літописанням, історичними творами на Русі мав місце розвиток оригінальної літератури: філософсько-публіцистичної та художньої. Література стародавньої Русі опиралася на усну народну творчість, билини, народні пісні і перекази, легенди, заговори та заклинання тощо.

Цікаво, що билинний епос відтворював Київську історичну основу, але найкраще зберігся серед народів Північної Русі. В них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Нікітіч, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович та інші герої. Зокрема, про них розповідається в билинах “Ілля Муромець і Соловей - розбійник”, “Ілля Муромець і ідоли ще”, “Добриня і змій”, “Добриня Нікітіч і Альоша Попович” та ін. Герої цих билин сміливі, добрі, безкорисливі захисники руської землі.

Літературні твори тих часів “Слово о законе и благодати” митрополита Іларіона, “Поучения детям Владимира Мономаха”, “Слово о полку Игореве”, “Хождение Данила Заточника” та ін. є шедеврами вітчизняної культури, свідченням високого рівня літератури Київської Русі.

Так, наприклад, “Слово о законе и благодати” (1050) є своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, віри у своє майбутнє. У “Слові” високо оцінюється діяльність Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого як великих мужів Київського престолу.

У згаданому вище “Ізборнику” (1076) викладені основні моральні принципи, дотримання яких вивершує людину, робить її доброю та корисною для суспільства.

Багато корисного у “Поучении детям Владимира Мономаха”. В ньому звучить тривога за Русь, критичне ставлення до міжкнязівських чвар, поради дітям завжди піклуватися про свою землю і цим самим виконати найсвятіший обв’язок перед своєю вітчизною.

Наприкінці XII ст. написане “Слово о полку Ігоревім”, яке, як зауважують вчені, є перлиною давньоруської художньої літератури.

Розмови навколо авторства “Слова” не зменшують його цінності. Найголовніше те, що “Слово о полку Ігоревім” написав наш співвітчизник, який чітко бачив причину поразки Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича на р. Каялі у 1185 р.

Автор підкреслює, що цю причину треба шукати у відсутності єдності руських земель, міжкнязівських чварах, політиці їх сепаратизму та невдалій підготовці Ігорем походу. У зв’язку з цим автор “Слова” звертається до удільних князів “встать на злат стремень”, “прилететь издалеча” і захистити Руську землю, батьківський стіл.

Можна було б багато цікавого розповісти про художні переваги та поліграфічні оздоблення книги “Остромирове Євангеліє” (1056-1057), висококваліфіковане ілюстроване видання “Ізборнік” (1073), приватну власність дружини великого князя Ізяслава - “Трірського псалтиря” (1078-1087), оздобленого кольоровими мініатюрами, “Радзивіловський Літопис”(XVст.) та інші видання. Матеріали про них будуть додатковим свідченням про значну літературну спадщину Київської Русі, яка відзначалася не тільки оригінальним, високопатріотичним і повчальним змістом, а й досконалими на той час поліграфічними формами видання.

Були цікаві спостереження наукового характеру. Нестор-Літописець, наприклад, у своїй “Повісті” дав характеристику країнам Європи, Азії та Північної Африки, їх морям, рікам та островам, показав гарні знання з географії при описанні шляху “із варяг в греки”.

Ремесло, будівництво та торгівля Київської Русі свідчать про те, що древньоруські люди знали фізичні і хімічні властивості матеріалів, математику, астрономію.

Кияни знали медицину. Лікарі Агапіт та Вірменин XI-XII ст. користувалися авторитетом серед населення. Практикували навіть операції.

V. Мистецтво

Жителі Київської Русі знали і любили музику, користувалися нею у своєму житті. Вивчення цієї проблеми показує, що:

1. Давньоруський народ був причетний до обрядових танців, знав багато пісень, затівав скомороші ігри, гуслярські змагання. Очевидно, таким співцем був літописний Боян, який жив при дворі Святослава Ярославовича.

2. На Русі розвивалося театрально-музичне мистецтво. Професійними акторами і музикантами були скоморохи-затійники, які виступали у княжих дворах та на міських площах.

3. Багато князів виступали меценатами театрально-музичних колективів, утримували їх, організовували їм виступи та змагання. Особливо цією діяльністю славився Святослав Ярославович, при дворі якого, як уже було сказано, жив Боян.

4. Після прийняття християнства на Русі поширюється хоровий спів, нотна система, багатоголосся, що засвідчує високий художній рівень музичного мистецтва.

Архітектура русичів відзначалася багатим декором та різноманітними стилями. В архітектурному мистецтві можна виділити кілька особливостей:

По-перше. Архітектурний образ Русі відзначався насамперед дерев’яними будівлями. Знайдені архітектурні залишки (карнизи, коньки, одвірки, колони) дають підставу дійти висновку, що архітектурне оздоблення стародавніх будинків було красивим, різноманітним, інколи носило шедевральний характер.

По-друге. Князівські, боярські та купецькі хороми були багатоповерховими, розкішними, оздобленими прикрасами, свідчили про багатство господарів та їх елітарну приналежність. Житла бідноти були однокамерні. На півдні Русі вони мали каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалися глиною і білилися.

Майже всі церковні споруди будувалися з дерева й у 1124 р. 600 таких храмів у Києві згоріло.

По-третє. Після прийняття християнства у Києві стала широко практикуватися кам’яна фундаментальна архітектура. Так, наприклад, першим кам’яним храмом у Києві була збудована Володимиром Десятинна церква (989-996).

Широка поява на русі кам’яних споруд у кінці X ст. пояснюється тим, що у цей час тут з’явились необхідні умови: підвищився рівень ремесла, зросла його спеціалізація, поширився візантійський досвід кам’яного будівництва тощо.

Цікавим є те, що кам’яне будівництво на Русі несло в собі не тільки візантійські традиції, а й національні форми. Так, Софіївський собор (1037), як писав Б.Д.Греков, справляє враження на глядача не тільки грандіозністю і блиском, а й “досконалістю... цього найбільшого витвору архітектури і живопису». Можна так сказати, що Софіївський собор вражає глядачів не тільки зовнішнім виглядом, а й внутрішнім опорядженням. “Розмаїття мозаїк, фресок, що покривали стіни, стовпи, арки, як зауважує П.П.Толочко, - вражають красою, величезним світом образів”.

Додамо, що монументальні споруди були створені у Чернігові (Спаський собор), Києві (Михайлівський Золотоверхий), Переяславі (Михайлівський храм), Суздалі, Новгороді та інших містах. Придніпровський архітектурний стиль кінця XII - початку XIII ст. справив помітний вплив на архітектуру Смоленська, Полоцька та інших центрів Русі.

Поряд з архітектурою на Русі розвивалися також живопис, художня різьба, мозаїка фрески. Характерний у цьому відношенні Софіївський собор. Вівтар та купол цієї споруди прикрашенні мозаїчними зображеннями Христа, його матері Марії Богородиці - Оранти, які відзначаються соковитими кольорами та великою художньою майстерністю.

Всі портрети святих вражають великим психологізмом, зовнішнім аскетизмом і геніальним професійним виконанням. Зокрема, цими рисами відзначаються зображення Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Чудотворця.

Особливо вражають фрески Софіївського собору, якими покриті всі стіни будови. Серед них зображення Ярослава Мудрого та його родини, княгині Ольги, візантійського імператора та ін.

Можна сказати, що в Києві сформувалась іконографія святих, особливо Бориса і Гліба, Володимирської Богоматері, Архангела, Пирогощі та ін.

Стародавнє мистецтво залишило чимало пам’яток різьби по каменю, шиферних плитах та дереву. Високого рівня досягло прикладне мистецтво, особливо орнаментальні композиції. Декорувалися предмети побуту, прикраси, зброя, металевий і керамічний посуд, вироби із кості. Давньоруські майстри уміли видувати скло, створювати кераміку із зображенням грифонів, орлів, соколів, павичів. Ці сюжети перегукуються з візантійськими тканинними зображеннями. Поширеним видом ремесла на Русі була різьба по дереву та кості.

Завершуючи, можна підкреслити, що культурний розвиток Київської Русі IX-XIII ст. знаходився на високому європейському рівні, який, на жаль, був перерваний монголо-татарською навалою.

VI. Запитання та завдання

1. Які характерні ознаки язичницького світобачення? Чому язичництво стало гальмувати процес київського державотворення?

2. Чому князі Київської Русі надали перевагу християнству Візантійського взірця?

3. Що ви знаєте про древньоруську писемність, освіту та літературу?

4. Які особливості мистецтва Київської Русі? Що ви про нього знаєте?