Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 3-4. Київська Русь та її історичне значення (У двох, частинах)

Частина друга.

Соціально-економічний та етнічний розвиток Русі (IX-XIII ст.)

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Станово-класова структура.

3. Повинності та землеволодіння.

4. Давньоруські міста та села, ремесло та торгівля.

5. Етнокультурна спільність.

6. Боротьба з татаро-монгольською навалою.

7. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

У цій лекції з історії Русі простежуються дві проблеми: становлення феодальних відносин у тогочасному київському суспільстві та етнокультурні перетворення в його середовищі. У зв’язку з цим у лекції йтиме мова про станово-класову структуру давньоруського суспільства, становлення феодального землеволодіння та феодальних повинностей, життя та діяльність стародавніх міст і сіл, процеси в етнокультурному розвитку тощо.

У трактовці теми автор опирається на дослідження М.Ю.Брайчевського, К.Г.Гуслистого, М.С.Грушевського, М.І.Костомарова, М.Ф.Котляра, В.В.Мавродіна, Б.А.Рибакова, П.П.Толочка, Н.Я.Фроянова, В.Т.Пашуто та багатьох інших вчених.

Якщо соціально-економічні проблеми у працях згаданих авторів висвітлюються більш-менш однозначно, то історія етнічного розвитку дослідниками трактується по-різному. Викликає полеміку, наприклад, пояснення окремими авторами історії утворення російського та українського народів. М.С.Грушевський вважає, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст. н.е. спочатку під назвою антів, потім - полян, згодом - русів. Він переконаний, що стару назву українського народу - Русь , русини , руські люди” в часи його політичного і культурного занепаду було присвоєне великоросійським народом .

Тобто, на сторінках історичних праць сформувалися різні бачення розвитку домонгольських етносів на території Русі, які не втратили свого значення і до сьогоднішнього дня.

Забігаючи наперед, хочу підкреслити, що, незважаючи на цю наукову полеміку, в лекції домонгольський період давньоруського життя висвітлюється не як історія України, Білорусії та Росії, а як їх спільна епоха. Ми поділяємо думку дослідника Гуслистого К.Г. про те, що передумови для формування трьох східнослов’янських народностей породила феодальна роздробленість ХІІ-ХІІІ ст. Ріст феодальної роздробленості не тільки затримав, а й перервав процес консолідації давньоруської народності.

ІІ. Станово-класова структура

З виникненням Київської Русі східні слов’яни вступили у феодальний період свого історичного розвитку, обминувши класичну рабовласницьку формацію. Вчені гадають, що ранньофеодальні структури на Русі сформувалися в ІХ-Х ст., основними серед яких були: утворення Київської держави, прийняття християнства та утвердження феодального способу виробництва.

Якщо говорити про станово-класову структуру на Русі, то, передусім, на верхньому її щаблі знаходилися Великий київський князь, місцеві племінні князі і вожді, які в кінці Х ст. були замінені князями-намісниками.

Трохи нижчу сходинку складали бояри, які обслуговували князя, та племінна знать - “старці”, які виконували судово-адміністративні функції.

Князь був не тільки верховним правителем і виразником власності феодальної держави над країною, землею чи волостю, а й володарем міста, розпорядником усього місцевого життя. Йому належали законодавчі і судові функції, право розподілу і перерозподілу землі, контроль за державними податками, право на князівські податки з населення.

Князь очолював всі ієрархічні структури панівного класу, представляв його інтереси. Відсутність князя у місті (волості) порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Князь був гарантом внутрішнього миру і зовнішньої безпеки країни, міста, землі.

Як уже згадувалось численну категорію панівного класу становили бояри. Джерелом їх формування на ранніх етапах була місцева родоплемінна знать та князівські дружинники, що осідали на землях іставали великими землевласниками . Разом з князями давньоруські бояри становили правлячу еліту держави, землі. “Великі” бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами, “малі” - посідали нижчі щаблі князівського судово-адміністративного апарату - були соцькими, десяцькими, тіунами, дворецькими та іншими посадовими особами.

Привілейоване становище в давньоруському суспільстві займала князівська дружина, яка брала участь не тільки в князівських походах, а й здійснювала певні управлінські функції. За вірну службу дружинники одержували землі, гроші, частину військової здобичі, що робило їх заможними та знатними. За вбивство дружинника “Руська правда” Ярослава передбачала штраф у розмірі 80 гривень (за вбивство смерда або холопа цей штраф складав 5 гривень), вбивство боярина каралося смертю.

На нижньому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально залежні смерди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої. Активною категорією населення, зайнятою у сфері сільськогосподарського виробництва, були смерди, вони мали своє господарство, земельні наділи, проживали у князівських селах і платили князю данину.

“Закупи” - це ті, що взяли в борг “купу” й попали в тимчасову залежність від землевласника; “рядовичі” - це ті, що уклали “ряд”, договір з землевласником, і перебувають якийсь час з ним в орендних взаємовідносинах.

Челядники і холопи були найбільш неповноправними. Вони поповнювались за рахунок полонених, і “Руська правда” за їх образу не передбачала покарання. Соціальний стан холопів був аналогічний рабському, проте холопське становище не було вічним. “Добрий” господар міг відпустити їх на волю, волю їм міг дати Суд. Пізніше ця категорія переросла в кріпаків, і їх становище дещо поліпшилося.

В “ізгої” попадали люди із середовища колишніх смердів, які з якоїсь причини втратили землю, збанкрутілі купці, діти духовенства, що не могли стати священиками, князівські діти, для яких не було “столів” - посад.

На Русі були й інші верстви населення: вотчині ремісники, міські вільні ремісники, “біле” і “чорне” духовенство. Всі вони формувалися із різних суспільних верств і не мали окремого стану.

ІІІ. Повинності та землеволодіння

Відомо, що у класичному феодальному суспільстві первісною формою повинностей були відробітки. Під час подальшого розвитку класового суспільства практикувалася натуральна форма ренти, а в період розвитку торгівлі і ремесла - грошова.

Характерною формою феодальних відносин у Київській Русі було панування від самого початку натуральної форми земельної ренти. Збір данини отримав назву “полюддя”. З другої половини Х ст. ця форма данини втрачає своє значення.

Після вбивства Ігоря полюддя замінюється “уроками” - чітко фіксованими податками. Новгород, наприклад, платив Ярославу урок в 2 тис. гривень.

У літописах є згадки, що східнослов’янські племена платили князям податки від кожного окремого будинку - “диму”. Подимова данина переросла в поземельну й платилася від рала або плуга.

Практикувалися також податки - “віри”. Це - штрафи, які платилися князям за скоєні общинниками злочини, потім вони переросли в постійні продуктові та грошові податки.

Літописи свідчать, що на Русі мали місце також податки під назвою - “повози”. Це так звана гужова повинність населення на користь князя, це постійне забезпечення його тяглом і транспортом.

Практикувалися на Русі і відробітки. Число відробіткових днів залежало від попиту на сільськогосподарську продукцію, від виробництва зерна на продаж тощо.

Поряд з продуктовою даниною та відробітками мали місце і грошові податки, які пізніше стали найпоширенішими.

П.П.Толочко підкреслює, що обрані Руссю форми феодальної залежності забезпечили їй швидкі темпи соціально-економічного розвитку, оскільки грошова і натуральна ренти стимулювали у платників податків пошук раціоналізації виробництва.

Важливо дослідити проблеми земельної власності на Русі та васальних відносин. Найбагатшими на Русі були давньоруські князі. Великий київський князь вважався верховним власником землі і держави, удільні князі володіли окремими землями - Чернігівською, Переяславською, Волинською, Галицькою та іншими. Княжі волості володіли меншими земельними округами, бояри - окремими містами і селами. У Хст. почала формуватися великокнязівська вотчина, яка згідно з реформою Володимира Великого всі найбільші давньоруські землі передавала в управління його синам.

Велике значення у господарському житті Русі мали двори бояр, представників вищої адміністрації. Давньоруська земельна знать, проживаючи в містах, мала якнайтісніший зв’язок з помістями в селах, які з часом ставали її вотчиною. В Галицькому князівстві, наприклад, у 1208 р. князі Ігоревичі розправилися із 500 боярами, яким належали майже всі землі згаданого князівства і які складали грізну опозицію князівській владі.

Боярські володіння збільшувалися різними шляхам: шляхом експропріації земель общинників, освоєння нових клинів, купівлі ділянок та одержання князівських пожалувань. Цікаво, що “Руська правда” захищала права бояр більше, ніж смердів.

У ХІ-ХІІІ ст. дрібними землевласниками ставали дружинники, яких князі і бояри наділяли землею і селами за військову службу. Пізніше ця категорія князівських службовців склала основу формування російського дворянства.

Одночасно варто відзначити, що крупним землевласником на Русі стала православна церква. Уставом Володимира Святославича церкві надавалася десята частина податкових надходжень. Київській десятинній церкві належало багато міст і сіл, також одержували земельні податки церква Св. Богородиці у Володимирі, Печерський монастир - у Києві та ін.

Центрами феодальних володінь були панські маєтки, в яких жили господарі, обслуговуючий та адміністративний персонал. Зберігалися засоби для виробництва та вироблена продукція у спеціальних замках, які були обнесені мурами, мали потужні укріплення, власне військо та охорону. Основою феодального господарства було вирощення зерна, проте помістя широко культивували тваринництво, при замках розвивалося ремесло, залізоплавні та гончарні майстерні.

Вчені вважають, що в Київській Русі практикувалося два види феодального господарства: помістя і вотчина. Їх статус був постійний і мав багато спільного. Не тільки помістя або вотчина, а й церковне землеволодіння не були захищені від загрози князівської конфіскації.

IV. Давньоруські міста та села, ремесло та торгівля

У Давньоруській державі селянські місця проживання називалися “селом”, “сільцем”, “погостом”, “двором”, “деревнею”, “домом” тощо.

Площа ділянки селянина-смерда становила близько 8-ми десятин землі, тобто стільки землі він міг обробити одним плугом. Очевидно, ця норма землекористування бралася в основу визначення для нього податку.

В лісових місцевостях на Русі довгий час тривало підсічне землеробство, яке вимагало великих зусиль колективної праці, воно завжди поєднувалося з мисливством, рибальством, бортництвом, збиральництвом. Специфіка поліського землеробства затримала розпад сімейних общин, а згодом сільськообщинного землекористування.

Індивідуальні сільські сім’ї об’єднувались у сільські територіальні общини - “верв”, “мир”, “село” тощо. За злочин, скоєний на території верві, штраф мусила сплачувати вся община, якщо винуватець не виявлений. Угіддя у “верві” були спільними. Орні території межували з панськими і охоронялися “Руською правдою”.

Особливий інтерес для студентства складає вивчення історії давньоруських міст. Справа в тім, що це вивчення базується на багатому археологічному матеріалі, знахідках їх культурних шарів.

У літописах міська форма поселень дістала назву “град”. У ІХ-Х ст. у них називається 16 міст: Київ, Новгород (862), Ростов (862), Полоцьк (862), Ладога (862), Муром (862), Чернігів (907), Переяслав (907), Іскоростень (946) та ін. Ми певні, що цей список далеко не вичерпує наявності всіх тогочасних міст. Варяги, які познайомилися з Руссю у ІХ ст., назвали її “Гардорікою”, тобто, країною міст (фортець, замків, кріпостей). Вчені підрахували, що в Київській Русі їх було понад 300.

Становлення міських форм життя не відбувалося за єдиною соціологічною схемою. Умовно можна назвати, що древньоруські міста породжувалися трьома обставинами: торговельно-ремісничими, общинно-феодальними і державними. В них проживало близько 510-520 тис. осіб. Головним елементом їхнього росту і розвитку була кріпость. Спорудження цитаделі призводило до утворення поселень під її стінами.

Соціальний склад міського населення був досить строкатим. Як правило, воно поділялося на дві основні категорії - міську аристократію і міські низи. До першої належали князі, бояри, священики, князівська адміністрація, багате купецтво. В центрі міста їм належали просторі садиби, маєтки.

Князівські палаци були кам’яними, оздоблювалися прикрасами. Як правило, міська аристократія була людьми багатими. У Києві, наприклад, виявлено 60 скарбів, переважна більшість з них - в аристократичній частині міста.

У містах були зосереджені храми та монастирі. У Києві, наприклад, було 10 монастирів, у Галичі - 5, Чернігові - 3, Переяславі - 2.

До нижчої категорії міського суспільства належали ремісники, челядь, дрібні торговці, робітники, які були зайняті у сфері сільського господарства.

Отже, давньоруські міста “становили собою складні соціально-економічні, політичні і культурні центри. Упродовж усієї своєї історії вони мали тісний зв’язок з сільськогосподарським виробництвом. Напередодні монголо-татарської навали найбільші давньоруські міста досягли високого європейського рівня розвитку .

Київська Русь пережила високий рівень розвитку ремесел, їх широку спеціалізацію . Як правило, ремісничими центрами були давньоруські міста, найпоширенішою галуззю ремесла було добування з болотних руд заліза, обробку якого здійснювали кузні. Асортимент ковальських виробів налічував 150 назв, серед яких - знаряддя праці, зброя, прикраси тощо.

Багато ковалів виготовляли із заліза мечі, які, за свідченням хорезмських знавців, були “дивними і винятковими”. Ковалі, ювеліри вміли робити вироби з кольорового металу, оздоблювати їх емаллю.

Давньоруські ремісники уміли робити скло, освоїли гончарне виробництво. Київські горшки, глечики, корчаги, амфори, світильники, підсвічники, іграшки цінилися на ринку, мали великий попит.

Високого рівня досягло виробництво речей з дерева, випалювання цегли, виробництво будівельних та опоряджувальних матеріалів, і на цій базі - розвинулося будівництво, яке було в кожному місті.

Існували кравецькі ремесла, обробка шкіри, виготовлення взуття, прядіння, ткацтво, переробка сільськогосподарської продукції. Розкопки на Подолі засвідчують, що тут були майстерні по виробництву шиферу, скла, ювелірних виробів, металообробки тощо. Словом, цей район Києва презентує різноманітну виробничу спроможність стародавніх ремісників. Подібні “промислові” райони були і в багатьох інших містах стародавньої Русі.

Важливою галуззю економічного розвитку Русі була торгівля. Вона була результатом певного економічного розвитку держави, дзеркалом її господарського життя. Вже на ранніх стадіях Київська Русь торгувала з Арабським Сходом, Хазарією, Волзькою Булгарією, а також Візантією та країнами Подунав’я.

В ХІ-ХІІ ст. стабілізувалися торговельні шляхи Києва з країнами Середньої Азії, Іраком, Кавказом і продовжувалися аж до татаро-монгольської навали. Вчені зауважують, що у ІХ-ХІІІ ст. головним напрямком зовнішньоторговельних зв’язків Київської Русі був південний, де активним партнером була Візантія.

Відомі, наприклад, торгові угоди - договори з цією імперією у 860, 907, 911, 971, 988 та інших роках. У суперництві з Візантією Київська Русь відстояла своє право на гирла Дунаю, Дністра, Дніпра, з яких торгові судна ходили до Києва.

З Візантії до Києва завозили шовкові і парчеві тканини, килими, багатий одяг, прикраси, посуд, вино, дорогі предмети побуту, оливкову олію. Русь за ці товари розраховувалась рабами, медом,воском, хутрами.

Активно торгувала Київська Русь із країнами Центральної та Західної Європи. З кінця ІХ ст. торговельні шляхи з Європою пролягали через Галич - Прагу - Регенсбург; торговельні центри Прибалтики; Київ - Луцьк-Володимир - Люблін; Дніпро - Прип’ять - Західний Буг. Писемні джерела засвідчують торговельні зв’язки з Англією, Ірландією, Скандинавією, про що згадується у стародавніх сагах та Новгородському літописі.

У середньовіччі, при постійній небезпеці грабунків, єдино можливою формою торгівлі була колективна, караванна. Купці в цих умовах були одночасно і воїнами, що оберігали свої товари. Траплялися дороги, на яких купецькі каравани охоронялися князівськими дружинниками.

Отже, давньоруські міста були центрами внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Вона виконувала посередницьку функцію, розривала господарську замкнутість земель, сприяла економічному розвитку Київської Русі.

V. Етнокультурна спільність

Проблема етнічного розвитку Київської Русі здавна турбувала істориків, археологів, етнографів, філологів, антропологів та інших фахівців. Політична кон’юнктура іноді заважала об’єктивному розв’язанню цієї тонкої наукової проблеми. На перше місце виставлялася доктрина “старшого брата”, монополізація права на києворуську спадщину, що заводила науку в глухий кут.

У праці „Київська Русь” (1996) академік Толочко П.П. дає ґрунтовний аналіз поглядів вчених на етнічний розвиток Русі з ХVІІ ст. до наших часів, а тому ми не будемо робити якесь додаткове вивчення цих матеріалів. У згаданій праці він підкреслював, що “жителі усіх частин країни (Київської Русі - П.Г.) ясно усвідомлювали свою приналежність до давньоруської народності та засуджували будь-які спроби захопити її землі іноземцями”.

Київська Русь, як держава, була результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. На формування давньоруської етнокультурної спільності вплинуло кілька важливих обставин.

По-перше. Формування етнокультурної спільності на Русі зазнало на собі впливу внутрішньої міграції населення. В силу господарських обставин поляни мігрували на Лівобережжя, а сіверяни - на Південь, йшли постійні перемішування між волинянами, древлянами і дреговичами. Словенська новгородщина колонізувалася за рахунок вихідців з південних земель східних слов’ян тощо. Словом, цей міграційний процес лежав в основі формування єдиної древньо-руської народності, яка населяла Київську державу.

По-друге. Етнокультурна спільність Русі зазнала на собі впливу й від неслов’янського етносу, який був інтегрований в державну структуру Київської Русі. Зокрема, кордонами Древньоруської держави були охоплені тюркоязичні торки, печеніги, чорні клобуки, на Північному Заході - балтські племена. Співжиття з цими племенами не могло не надати специфічного забарвлення регіональним етносам, а пізніше - вплинути на формування тієї чи іншої народності.

По-третє. Відбулася еволюція етнографічних назв. До 60-х років ІХ ст. на території майбутньої Київської Русі поселяни називалися “слов’яни”, а на регіональному рівні - поляни, сіверяни, древляни, словени тощо. Після 60-х років ІХ ст., особливо на початку Х ст., утверджується для всіх східних слов’ян назва “Русь”. Так само стала називатися і їх держава. Літописні слова “Русь”, “Руська земля”, “руські люди”, “руські гради”, “руські посли” та ін. незаперечно вказують на те, що в цей час йшов активний процес формування єдиного руського народу, на регіональному рівні який іноді називали “кияни”, “новгородці”, “полочани”, “смоляни”, “ростовці” тощо.

По-четверте. Формування етнокультурної спільності вимагало упорядкування кордонів Русі, вжиття заходів до їх стабілізації та охорони. Збіг території стародавнього руського етносу з кордонами Київської Русі був феноменом, який забезпечив їй швидкий державний розвиток.

По-п’яте. Консолідаційній єдності древньоруського народу сприяла специфіка економічного розвитку Русі: розвинений сільськогосподарський сектор, торгівля, ремесло, міжнародні економічні зв’язки тощо.

По-шосте. Важлива роль у прискоренні консолідаційних етнічних процесів на Русі належала церкві. Дехто із вчених вважає, що у цій справі церква відіграла навіть головну роль. Тут вплинули: централізація церковного управління, єдність східнослов’янських обрядів, церковнослов’янська мова, спільні для всієї Русі церковні святині та інші фактори. Уже в ХІ ст. слова “руський” і “православний” ототожнювалися й впливали на формування староруської ментальності. Зокрема, це помітно в таких пам’ятках історичної писемності та літератури, як “Слово про закон і благодать ”, “Повість минулих літ ”, “Повчання Мономаха ” та ін.

Ці та інші аргументи дають підставу стверджувати, що на ранньофеодальному етапі розвитку Русі давньоруська (руська) народність являла собою не лише етнічну, а й політичну спільність у межах всієї державної території. Сказане не заперечує етнографічних особливостей окремих регіонів, але вони не перекреслюють досліджену вище тенденцію.

Вище ми відзначили, що у поглядах на етнокультурний процес на Русі ХІІ-ХІІІ ст. не було одностайності. Частина вчених стверджує, що древньоруська спільність була не тривкою і з розпадом Русі її консолідація перервалася; дехто вважає, що ця спільність носила тривкий характер і пережила Київську Русь; інші роблять висновок, що консолідація руських племен тривала і в ХІІ, і в ХІІІ ст. ібула визначальною аж до нападу монголо-татар.

Відомо, що основними ознаками етнічної спільності на Русі була мова людей, збереження її територіальної єдності.

Знавець в галузі мовознавства В.В.Німчук вважає, що давньоруська мова на Русі мала певний південноруський діалект, який у свою чергу мав окремі говірки. Але говорити про існування до ХІІІ ст. у східних слов’ян трьох мов немає ніяких підстав 16. Він застерігає, що наявність діалектів і говірок у східних слов’ян не суперечила існуванню єдиної давньоруської мови.

М.І.Костомаров вважав, що давньоруська мова була основною інтегруючою силою східних слов ян. З прийняттям християнства, - писав він, - з’явилася в Русі одна спільна мова - книжна, і це був новий сильний зв’язок руських народів ”.

П.П. Толочко зауважує, що “давньоруська мова не розпалася у ХІІ-ХІІІ ст., а надовго пережила Київську Русь». Отже, тривале існування давньоруської мови свідчило про тривале співжиття у Київській Русі єдиної руської народності, яка з часом еволюціонізувала в українську, білоруську та російську.

Писемні джерела свідчать, що у ХІІ-ХІІІ ст. Русь зберігала свою територіальну єдність. Провідну роль у збереженні рубежів Київської Русі відіграла Південна Русь, яка мала багатовіковий досвід протистояння гунам, аварам, печенігам, й не випадково, що ідея єдності давньоруських земель і давньоруського народу з такою силою виступає в чисельних історичних пам’ятках - “Повчання Мономаха”, “Слово про загибель землі руської”, “Слово о полку Ігоревім” та ін., які, до речі, написані не церковнослов’янською, а літературною мовою, яка була близька до народної, хоч в дечому піднімалась над нею, що цілком зрозуміло.

Розкриваючи питання етнокультурної єдності древньоруського народу, варто порушити проблему його національної самосвідомості. Дослідники Русі В.Й.Ключевський, Д.С.Лихачев підкреслювали, що у ХІІ-ХІІІ ст. руські люди думали про безпеку київських, чернігівських, новгородських та ін. земель як про землі своєї держави, вітчизни, колись єдиної і дорогої для всіх, територіально цілісної”.

Свідченням етнополітичної спільності давньоруського народу Х-ХІІІ ст. є власна висока і єдина культура.

Розкопки на території колишньої Русі дають підстави дійти висновку, що від Ладоги до Київського Півдня спостерігається монолітність культури руських людей ХІІ-ХІІІ ст. Ця єдність спостерігається в сільському господарстві, ремісничих виробах, будівельних спорудах. Архітектура Південної Русі перегукується з будівельними школами Смоленська, Волині, Рязані, Володимиро-Суздальської Русі тощо.

Й, нарешті, варто підкреслити, що політична роздробленість Русі ХІІ-ХІІІ ст. не вплинула на економічний занепад давньоруської держави.

Вивчення джерел дає підставу дійти висновку, що в цей час розбудовуються нові міста, феодальні замки, кріпості зі селами і промисловими селищами. Економічні стосунки між князями не тільки не затухають, а навпаки - значно розширюються і зміцнюються.

Варто додати, що почуття єдності давньоруської народності позитивно впливало на державний розвиток Русі. Чим вища її культура, чим краще було розвинуте древньоруське відчуття єдиної родини, тим кращі були результати в її боротьбі за єдність держави.

VI. Боротьба з татаро-монгольською навалою

Відомо, що в Х-ХІІІ ст. Русь жила поруч зі степовими кочовими племенами: гунів, хозар, печенігів, тюрків, половців, монголо-татар та ін. Взаємини Русі і кочових сусідів часто-густо бували дружніми, торговельними, союзними, культурними і навіть шлюбними.

Проте у переважній своїй більшості стосунки з названими вище племенами носили антагоністичний характер, оскільки кочовий спосіб життя змушував їх постійно шукати нових життєвих просторів. До конфліктів призводило прикордонне пограбування, агресивність до хліборобського існування.

В Х ст. у Русі були складні взаємовідносини з печенігами. У першій половині Х ст. вони більш-менш мирно співіснували з Руссю, у союзі з князем у 943 р. брали участь у поході проти Константинополя. Візантію таке становище не влаштовувало і вона робили все, щоб печенігів посварити з Київськими князями, особливо з Святославом, який, розгромивши хазар, відкрив печенігам дорогуна південь і захід.

Вторгненням печенігів на землі Київської Русі сприяли і війни Святослава з Візантією. Підкупляючи керівництво кочівників, Візантія підштовхувала їх до нападу на Русь, до пограбування її багатих територій, до ослаблення її військової могутності.

У 972 р. у битві з печенігами Святослав біля дніпровських порогів загинув, а його дружина була розбита. Цієї поразки могло б не бути, якби Святослав більше займався упорядкуванням своїх земель, зміцненням кордонів.

Цю прогалину у державному будівництві заповнив його син Володимир, який боротьбу з печенігами підніс у ранг державної політики. На кордонах з ними були насипані велетенські земляні вали. Очевидно, ця гігантська робота велася одночасно з будівництвом фортець, кріпостей, за допомогою яких становище на півдні Русі на певний час дещо стабілізувалося.

Та боротьба за престол після смерті Володимира підігріла нові вторгнення печенігів. Часто до їх послуг вдавалися опоненти Київських князів. Так, у 1019 р. Святополк, борючись проти Ярослава, привів поляків до Києва, але зазнав поразки. Остаточної поразки від Ярослава Мудрого печеніги зазнали у 1036 р.

Невдовзі руським людям довелося зустрітися з новим сильним степовим ворогом - половцями. Як і печеніги, свої перші стосунки з Руссю половці розпочали на мирній основі. Освоївши печенізькі степи, половці у 1060-1061 рр. роблять перші набіги на руські землі.

На жаль, руські князі не усвідомлювали всієї половецької загрози, не зуміли об’єднатися у боротьбі з ними, і в 1068 р. на річці Альті під Переяславом одержали нищівну поразку.

Боротьба руських князів за Київський престол - з одного боку, половецькі пограбування руських міст і сіл - з другого, обумовили послаблення Русі, створили умови для її дальшого занепаду та пограбування. Зокрема, половецький хан Баняк у 1096 р. зробив напад на Київ, спалив його південні околиці.

Справу організації боротьби з половцями взяв у свої руки переяславський князь Володимир Мономах. Організовані ним походи 1103, 1105, 1107, 1111 і 1116 років нанесли поразку половцям, загнавши їх за Дон, Волгу та Яїк, а декого із ханів - аж на Кавказ. В. Мономахом та його синами Мстиславом і Ярополком була надовго відбита охота половцям безкарно нападати на руські землі.

На жаль, послідовники Мономаха та Мстислава не закріпили цих перемог, не довели бойові зустрічі з половцями до логічного кінця - їх остаточної поразки.

У другій пололовині ХІІ ст., у зв’язку із загостренням міжкнязівських конфліктів, боротьби за Київський престол, вотчинних чвар, війна з половцями відступила на другий план. Поодинокі походи руських дружин у степ не могли завершитися вирішальними перемогами. Окремі князі стали більше думати про те, як би використати половців у боротьбі за Київський престол, ніж про те, як забезпечити південні рубежі від їх вторгнення.

Слабо підготовлений похід Новгород-Сіверського князя Ігоря у 1185 р. закінчився його поразкою.

Половецькі набіги були і в пізніші часи (1234 р.). “Двохсотлітні” стосунки Русі з половцями були драматичними. Дійсно, у багатьох літописах, переказах, билинах хани виступають як “шелудаві хижаки” (Боняк), “змієвичі” (Тугархан), “погані” (Кобяк), “окаянні”.

Масовими походи проти половців були ще й тому, що кочовики не були християнами. Чимало походів набирало священного характеру, “хрестового походу”. У боротьбі з половцями Русь прийняла на себе їх основний удар і цим самим полегшила становище Візантії, Угорщини та інших держав Європи. Можливо, саме в цьому є одна із найбільших міжнародних заслуг Русі.

У 20-х роках ХІІІ ст. половці та Київська Русь зазнали нападу з боку орд Чингізхана. Зустріч з татаро-монголами примусила їх шукати спільного захисту, об’єднуватися для союзної боротьби. Битва на р. Калці та поразка союзників сповістили, що над Руссю нависла смертельна небезпека, чого не було раніше з боку печенігів та половців.

Спустошливі походи Батия 1237-1238 рр. (Володимиро-Суздальська Русь) і в 1238-1241 рр. (Південна Русь) залишили після себе руїни, вогнища, угон людей в рабство, знищення палаців і храмів, розкрадання культурних цінностей.

Правда, історична література оцінює татаро-монгольську навалу на Русь по-різному. Так, наприклад, М.П.Погодін, В.Б.Антонович, М.С.Грушевський, Л.М.Гумільов та ін. вважають, що Батиєва навала на Русь не була спустошливою і мало що змінила в господарській діяльності краю.

Відкидаючи цю версію, Б.О.Рибаков зауважує, що під час нашестя „ десятки руських міських центрів назавжди опустіли,” “походи 1237-1241 рр. виявилися катастрофою...”.

Вперше руські князі пізнали силу Чингізхана, як уже згадувалося, у 1223 р. на р. Калці. На зустріч з татаро-монголами витупили київський, смоленський, галицький, волинський, чернігово-сіверський, курський та володимиро-суздальський полки. Разом з ними були і половецькі хани, які мали намір взяти реванш за минулорічну поразку. Допущені помилки та нерішучість довели союзні війська до поразки, розгрому та втрати майже всього (9/10) війська.

Битва на Калці була переломним моментом у житті Русі: вона ослабила сили, посіяла паніку і невпевненість, Русь відчула бойове передгроззя. Після битви на р. Калці татаро-монголи стали готуватися до походу на Русь та у Західну Європу. Спочатку завдали удару половцям, аланам, мордовцям та іншим племенам волзьких степів. Осінню 1237 р. вдерлися в Рязань, 1238 р. - Москву, Володимир, Суздаль, Ярославль, у 1239 р. татаро-монголи рушили на Південну Русь: взяли Переяслав, Чернігів. У 1239 р. підійшли до Києва. Про його штурм літописець записав так:

“Прийшов Батий до Києва з великою силою многим-множеством сили своєї, і окружив город. І обступила Київ сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а воїйого облягли город. І не було чути нічого од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами...

І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, — бо тут підступили були дебрі, — і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, а стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи там того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо церкви святої Богородиці (Десятинної).

А назавтра прийшли татари на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковні з пожитками своїми, і од тягара повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте татарськими воями. Дмитра ж вивели до Батия, пораненого, але вони не вбили його через мужність його” 23.

Нам залишається додати, що місто Київ було зруйноване та розграбоване. Очевидець Плано Карпіні, який проїздив через Київ у ставку Батия, у 1246 р. писав, що татаро-монголи на Русі “зруйнували міста і фортеці і убили людей..., убили жителів міста (Києва), звідси, коли ми їхали через їх землю, ми знаходили незлічені голови і кістки мертвих людей, і що в розгромленому Києві ледве збереглося близько 200 будинків, а люди у ньому утримуються в найтяжчому рабстві.

Встановлено, що під час взяття Києва було зруйновано близько 35 монументальних споруд (з 40), 8800 дворів, вбито 48 тисяч його жителів. У своєму розвитку Київ виявився відкинутим на кілька століть назад.

З колишньої столиці Київської Русі головні сили Батия рушили на Володимир та Галич, пройшли по землях Правобережної України з вогнем і мечем. Трагічною, наприклад, була загибель м. Райки на Житомирщині, Колодящини - на Волині, Даниліва, Кремінця та Холму - на галицькій землі, Володимира-Волинського, Галича та ін.

М.І.Костомаров писав, що землі Південної Русі були “паралізовані навалою і рабством”, близько століття не мали “ні сил перемінити цей лад, ні звільнитися від цього кошмару”.

Завершуючи це питання, підкреслимо, що у 1241 р. кочівники вторглися на територію Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Трансільванії. Обезкровлена на Русі батиєва орда не змогла повести з ними успішну боротьбу і в 1242 р. через Сербію, Болгарію і Русь повернулася у пониззя Волги, заснувавши власну державу під назвою Золота Орда зі столицею Сарай. Русь, її народ не зуміли розгромити орду на початковому етапі боротьби проти неї, але своїми зусиллями врятували Західну Європу від розорення. І в цьому їх велика історична заслуга перед народами Європи.

VI. Запитання та завдання

1. На які основні стани було поділено населення Київської Русі?

2. Якими повинностями були обтяжені руські люди? Кому належала земля на Русі?

3. Що ви знаєте про стародавні ремесла на Русі та торгівлю?

4. Як ви розумієте етнічні проблеми на Русі? Якими етногрупами були населені Древньоруські князівства і яка еволюція їх етнокультурного розвитку?

5. Що ви знаєте про татаро-монгольську навалу на Русі?