Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 3-4. Київська Русь та її історичне значення (У двох, частинах)

Частина перша.

Політична історя Київської Русі (ІХ-ХІІІ ст.)

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Консолідація руських (українських) племен в Х-ХІІІ ст.

3. Перші київські князі.

4. Київська Русь в зеніті розквіту.

5. Розпад Київської Русі.

6. Запитання та завдання.

I. Загальні зауваження

У ІХ ст. у центрі європейського материка утворилася нова велика держава східних слов’ян - Київська Русь. Історичним її ядром стало середнє Подніпров’я.

В історичній літературі можна зустріти цю державу під назвою "Давня Русь", "Давньоруська держава", "Руська держава", "Русь", "Русь-Україна". Дослідник історії Київської Русі академік П.П.Толочко зауважував, що цей "термінологічний процес зумовився не тільки потребами пошуку найвідповіднішої наукової дефініції для перших століть вітчизняної державності, а й ідеологічними настановами".

Слово "Україна" в часи Русі не було власною назвою ні цілої держави, ні якоїсь її частини, ні народу. Вчені встановили, що в домонгольські часи воно зустрічається тричі (1187, 1189, 1213) і завжди у значенні окраїни землі-князівства.

Київській Русі присвячена велика кількість наукової літератури. Праці М.Ю.Брайчевського, Б.Д.Грекова, М.С.Грушевського, Х.Дем’янського, Р.П.Іванченко, М.І.Костомарова, М.Ф.Котляра, В.В.Мавродіна, Б.О.Рибакова, В.Рички, П.П.Толочка, М.Н.Тихомирова, Н.Я. Фроянова, А.А.Шахматова та ін. відзначаються своєю фундаментальністю, у яких розгорнута широка історична панорама розвитку згаданої держави. Праці М.І.Костомарова та М.С.Грушевського висвітлюють Русь у повному територіальному, хронологічному та історико-культурному обсязі.

Одночасно М.С.Грушевський, наприклад, був щиро переконаний, що правонаступником подніпровських (українських земель) колишньої Київської Русі виступило Галицько-Волинське князівство. Воно, за висловом М.С. Грушевського, в середині ХІІІ ст. було могутнім, "міцним, сильним та одностайним..." Був час, коли можна було поставити під сумнів татарську зверхність над ним.

Російські ж історики (М.М. Карамзін, С.М.Соловйов, В.Й.Ключевський) вважали, що в 60-х роках ХІІІ ст. природним продовженням Київської Русі стала Північно-Східна Русь, куди центр перемістився ще в середині ХІІ ст.

Українські історики діаспори в переважній своїй більшості розуміли Київську Русь в етнографічних межах українського народу: все, що було за ними, вважалося колоніальною периферією, яка не мала органічного зв’язку з Києвом. Така трактовка Русі імпонувала поглядам М.С.Грушевського, який системно стверджував, що "південь був колискою культурного і суспільного укладу Київської Русі", а найдавніша епоха українського життя майже співпадає з її історією.

Як зауважує П.П.Толочко, "тенденція обмежити зміст поняття "Київська Русь" лише територіальними межами сучасної України має місце і в наш час. І не лише в історичній белетристиці, а й у працях деяких істориків. Така тенденція не може бути визнана науковою, оскільки суперечить усім наявним джерелам".

У запропонованих лекціях по Київській Русі її історія розглядається як цілісний державний організм ІХ-ХІІІ ст., який хворів на феодальний сепаратизм. Лекції твердять, що з ІХ до першої половини ХІІ ст. на Русі сформувалися всі основні інститути влади, внутрішня адміністративно-територіальна структура, державні кордони.

Лекція розглядає Київську Русь як ранньофеодальну монархію з виразними елементами федералізму.

Викладаючи студентам історичні події, процеси і явища третього етапу (30-і роки ХІІ - 40-і роки ХІІІ ст.) розвитку Русі, лекція підкреслює, що вони відбувалися у період змагань самостійних князівств з Києвом. В цей час Київ багато що втратив із своєї величі, але лишався політичним центром країни, символом її етнокультурної єдності, церковною столицею. Нам уявляється, що весь обшир руських земель ІХ-ХІІІ ст. треба вивчати з висоти київських гір, відкинувши в сторону всякі націоналістичні вихляння.

Для підготовки лекції використано такі джерела, як твір печерського літописця Нестора "Повість минулих літ" (1111) . Справді, "Повість минулих літ" є видатним явищем не тільки давньоруської, а й світової культури, оскільки історія Київської Русі в ній висвітлюється на тлі світового історичного процесу.

"Повість" написана рідною мовою й найповніше збереглася в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах.

Важливим для створення лекційного курсу є використання Ніконовського літопису (XVI ст.), літературного твору "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання Володимра Мономаха", "Слово о полку Ігоревім" та ін. Крізь тексти згаданих пам’яток червоною ниткою проходить ідея збереження єдності Русі, її зміцнення, захисту та піднесення суверенітету.

Багато цікавих матеріалів про стародавній Київ, його громадсько-політичне життя міститься в "Києво-Печерському патерику". Тут Київ виступає як визначний політичний і культурний центр Русі, який притягував до себе князів, бояр, купців з різних країн світу.

Варто відзначити, що для дослідження порушеної проблеми цікаві матеріали можна відшукати у Київському та Галицько-Волинському літописах.

Як зазначають дослідники, характерною рисою Галицько-Волинського літопису є його високохудожній стиль, що нагадує за формою "Слово о полку Ігоревім". Саме тому цей літопис, як і "Повість" та "Слово", широко використовувався не лише істориками, а й майстрами художньої літератури - І.Франком, М.Вороним, А.Хижняком, М.Бажаном та ін. Джерелознавчий аналіз Київської Русі вміщений у книзі П.П.Толочка "Київська Русь" (1996), в якій досліджені не лише літописи, а й джерела з "Історії" В.М.Татіщева, берестяні грамоти Новгорода, Пскова, Твері, історико-географічні праці арабських, єврейських та перських авторів, візантійські та західноєвропейські хроніки, скандинавські саги тощо.

Історичні події, процеси і явища, що відбувалися на території Київської Русі, знайшли відображення в багатьох творах художньо-історичного характеру.

Зокрема чимало з них присвячено подіям, пов’язаним із запровадженням християнства на Русі, діяльністю князів Володимира Великого, Ярослава Осмомисла, Данила Галицького, Святослава, боротьбою руських людей з іноземними поневолювачами, дипломатичними стосунками княжих дворів, людськими взаємовідносинами тощо.

Згадані книги збуджують фантазію читачів, допомагають емоційно осмислити життя та діла наших предків, сформувати у своїй уяві образ того чи іншого історичного діяча, усвідомити, що хвилювало людей у ті часи, як вони боролися за виживання.

ІІ. Консолідація руських (українських) племен в Х-ХІІІ ст.

У попередній лекції було сказано, що у VIII-IX ст. руська (українська) земля розвивалася і міцніла, переживала консолідаційні процеси, що вело до об’єктивного створення державного середовища та формування легітимних управлінських інститутів.

Північнослов’янські племена у цей час вели міжусобну ворожнечу, що привело до запрошення ними у 862 р. князя - варяга Рюрика з родичами та одноплемінниками та побудову новопризначеним князем своєї столиці - Новгорода. У "Повісті минулих літ" Нестор записав, що, помираючи, Рюрик передав свою посаду родичеві Олегові, оскільки його син був малолітнім.

Із згаданого літопису відомо також, що Олег у 882 р. разом з воїнами варягів, племен чуді, словен, мері, весі, кривичів Дніпром спустився до Смоленська, Любича та Києва з метою їх підкорення та взяття данини.

... І прибули (Олег та Ігор) до гір київських, і довідався Олег, що тут Аскольд і Дір удвох княжать... І вбили вони Аскольда і Діра, і віднесли на гору, і погребли (Аскольда) на горі, яка нині зветься Угорська... І сів Олег князювати в Києві і мовив Олег: "Хай буде се мати городам руським". І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю. Сей же Олег почав городи ставити, і встановив данину словенам, і кривичам, і мерям. І встановив він варягам данину давати від Новгорода. (Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. Ч. І. — К., 2002. - С. 27).

Професор В.П.Борисенко висловив припущення, що найскоріше це був "перший на Русі-Україні двірцевий переворот, внаслідок якого була скинута династія Києвичів і владу захопили пришельці на чолі з Олегом".

Думаю, що мають рацію ті автори, які припускають, що цей двірцевий переворот вчинили вельможі-язичники, які не завжди погоджувалися з політикою християнина Аскольда. Очевидно, в язичнику Олегові вони вбачали свого єдиновірця. Вони вважали, що він не ламатиме руських традицій і за його допомогою можна буде зміцнити свою владу . Отже, ні про яке норманське завоювання Києва не може йти мова. За висловом П.П.Толочка, "стався, по-суті, політичний переворот, в результаті якого на київському престолі сіла нова людина. Олег і його оточення фактично стали на службу до середньодніпровської ранньофеодальної держави Русь, яка на цей час пройшла вже тривалий шлях розвитку. Не випадково в Києві варяги приймають і назву цієї держави».

Одночасно варто підкреслити, що колишня федерація руських племен з приходом Олега розпалася. "Тому майже все княжіння Олега фактично пішло на збирання докупи праукраїнських та інших племен. Якщо руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з’явилася централізована держава із самодержавною формою правління».

Олегу та його наступникам довелося докласти чимало зусиль, щоб підкорити полян, древлян, сіверян, радимичів, в’ятичів, хорватів, дулібів, тиверців та інші племена. Не дивлячись на те, що це підкорення часом супроводжувалося жорстким спротивом, існували причини, які змушували згадані племена консолідуватися. Зокрема, до цього їх примушувала постійна боротьба з кочівниками та Візантією, проти яких можна було успішно воювати лише спільними силами.

З приходом Олега консолідаційний процес східнослов’янських земель пожвавився. Він обумовив швидке формування могутньої прабатьківщини українців (як і білорусів та росіян) - Київської Русі.

Нам уявляється, що у варягах треба вбачати не тільки датчан чи шведів, а також і західних слов’ян, балтів, фіно-угорців, які на ранніх етапах навідувалися до русичів як купці, а пізніше київський уряд використовував їх як найману військову силу.

Це залучення ніколи не набувало форм панування або засилля чужоземців. Процес їх приходу на Русь строго контролювався, і, як зауважують вчені, спосіб їх життя регламентувався державними документами.

Писемні джерела свідчать, "що кожного разу, як тільки завдання, у вирішенні яких потрібна була допомога варягів, були виконані, київські князі намагалися позбутися їх. При цьому не тільки не обдаровували варягів за службу із щедрістю родичів, а нерідко не платили навіть обумовленої грошової суми".

Подібні факти траплялися в часи Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Вони є додатковим свідченням того, що слов’янсько-скандинавська за походженням династія на Русі дуже швидко стала просто слов’янською. Протягом одного-двох поколінь варяги повністю асимілювалися і зберігали зі свого минулого хіба що імена. У середовищі правлячої еліти слов’янського походження варязький елемент, як свідчать джерела, був незначним і не зіграв самостійної ролі. Можна щиро дивуватися, що тогочасні кияни зуміли обернути свої зв’язки зі Скандинавією на користь розбудови власної державності.

ІІІ. Перші київські князі

Історію розвитку та занепаду Київської Русі умовно можна поділити на 3 етапи:

I етап - 882-972 рр.

Це етап князювання Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги (945-964) та Святослава (964-972). На цьому етапі йшло приборкання київськими князями навколишніх племен, інтенсивне збирання Києвом з приборканих земель данини (полюддя), пошуки князями торгових шляхів до Візантії, перші їх спроби у державній структуризації та реформуванні політичних й економічних взаємовідносин стольного Києва з периферійними землями, здійснення владою перших кроків у дипломатичних стосунках з навколишніми державами.

II етап - 980-1132 рр.

Це період найвищого соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку Русі. Він пов’язаний з життям і діяльністю таких яскравих руських князів, як Володимира Великого (980-1015), Ярослава Мудрого (1019-1054), Володимира Мономаха (1078-1125) та його сина Мстислава (1125-1132).

На цьому етапі відбулася структуризація державної влади на Русі, зміна ідеології, тобто перехід від язичництва до християнства візантійського взірця, опрацювання законодавчої системи, розкриття культурних можливостей руського народу, поглиблення феодально-правових взаємовідносин класів, встановлення широких дипломатичних стосунків з сусідами, розгортання боротьби з відцентровими тенденціями у федеральному середовищі тощо.

ІІІ етап - 1132 - кінець ХІІІ ст.

Цей період характеризується посиленням відцентрових тенденцій у політичному житті Київської Русі, поглибленням процесу феодалізації і на цій основі вотчинної боротьби між регіональними князівськими владами, політичного та економічного занепаду Києва як резиденції Великого князя руських земель, відчайдушною боротьбою ослаблених вотчинними війнами князів з кочовими племенами, особливо татаро-монголами. Це період падіння Київської Русі та формування праукраїнської державності в особі Галицько-Волинського князівства.

Як уже було сказано, у першому періоді формування Київської Русі пов’язано з діяльністю Олега, Ігоря, Ольги, Святослава.

Ще М.С.Грушевський помітив, що постать Олега (882-912) була однією з найзагадковіших у вітчизняній історії. Ще й досі вчені не дали остаточної відповіді - ким був Олег? Варязьким князем? Боярином чи ватажком дружини? Чи був регент Ігоря у родинних стосунках з Рюриком?

У всякому разі, як свідчить літопис, Олег організувавши похід з Новгорода на Київ, у 882 р. вбив Аскольда . Зазначимо, що вбивство Аскольда мало важливі наслідки для історії Києва та всієї руської (української) землі:

По-перше, на київському престолі утвердилася інша династія, яка об’єднала південну Русь з північною, зробивши Київ стартовою основою для створення загальноруської держави.

По-друге, це вбивство започаткувало посилення боротьби між язичниками і тими, хто сповідував християнство.

По-третє, не визнавши північних завойовників, племінний руський федеративний союз розпався, і Олегу довелося консолідовувати колишні етноспільноти (полян, древлян, уличів, тиверців, білих хорватів, волинян та ін.) силою меча, присвоївши собі титул великого князя руського.

По-четверте, в основу цієї консолідації було покладено модель централізованої держави, а не традиційної для руських племен федерації земель.

І, нарешті, останнє. Олег приділив увагу зміцненню зовнішньополітичного авторитету Київської Русі. Зокрема, в цьому напрямі були здійснені такі заходи:

1. Було укладено мирну угоду з варягами, внаслідок якої вони повинні були брати участь у військових походах князя. Здійснено кілька традиційних для русичів походів у візантійському напрямі. Вони обумовлені не лише тим, що Візантія була одним із торговельних центрів, а й тим, що вона була багатою країною, відзначалася високою культурою. Одержати над Візантією перемогу, домогтися вигідного торгового договору (907, 911) було для Київської Русі справою престижною і матеріально вигідною. Під керівництвом Олега руське воїнство зробило походи і проти Арабського халіфату (912).

Вже на початку Х ст. образ князя Олега глибоко запав у пам’ять народну. М.С.Грушевський пише, що ця пам’ять "оповила ім’я його дивними оповіданнями, казками і піснями, перенісшими на нього всяку всячину... Кінець-кінцем зробили з нього не тільки великого і видатного завойовника, а й "віщого" чудотворця, що вмів творити діла надлюдські, міг обернутися звіром, і птахом, і малою комахою, і так за тим названим чудотворцем нарешті майже зовсім зник дійсний, правдивий князь Олег".

Образ Олега під іменем Вольги Всеславича донесла до нас старовинна пісня-билина, в якій він, ніби, перевтілювався і в лева, і в птаха, і в щуку, щоб наполювати здобич і накормити нею військову дружину та жителів міста Києва. Після однієї з невдалих рибалок, записано в билині, ”Обернувся тоді Вольга (Олег) сам щукою, гей побіг він по синім морю, заганяв він щуку та й плотиченьку, дорогеньку рибку осетринку”.

Якщо відкинути всі ці художні нашарування, то образ князя Олега ввійшов в історію як руського державотворця, сумлінням якого почала розбудовуватися Київська Русь та був заключений у 911 р. договір з Візантією, згідно з яким руські купці одержали пільговий доступ на візантійські ринки. Це означало, що Олег зумів забезпечити київській державі вихід на широкий шлях міжнародного життя.

На цьому етапі розвитку Русі неповторний шлях пройшов князь Ігор (912-945). Тут, мабуть, варто відзначити його жорстокі походи проти навколишніх племен, які після смерті Олега зробили спробу вийти з орбіти Київської Русі (древляни, уличі, тиверці та інші), його війни з хозарами та печенігами, а також походи проти Візантії (941, 943) та на Закавказзя (944).

Договір Ігоря з Візантією (944) поступався Олеговому (911), але він свідчить про те, що широкомасштабні походи київського князя мали успіхи й коштували киянам великих зусиль.

Древляни у 945 р. не витримали триразового полюддя й повстали. Під час їхнього виступу Ігоря було вбито.

Про цю подію літописець записав так:

У рік 945 сказала дружина Ігореві: "Отроки Свенельгові вирядилися оружжям і одежею, а ми — голі. Підемо, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми". І послухав Ігор. Пішов у древлян по данину. І добував він собі ще до попередньої данини, і чинив їм насильство він і муж його. А взявши данину, він пішов у свій город (Київ).

Та коли він повертався назад, він роздумав (і) сказав дружині своїй: "Ідіть ви з даниною додому, а я вернусь і походжу ще". І відпустив він свою дружину додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.

Коли ж почули древляни, що він знову іде, порадилися древляни з князем своїм і сказали: "Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він нас погубить ". І послали вони до нього мужів своїх, кажучи: "Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину". І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з городаІскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. (Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. Ч. І. — К., 2002. — С. 28).

Яскравою сторінкою історії Київської Русі була діяльність дружини вбитого Ігоря княгині Ольги (945-964). Оскільки її син Святослав був ще малим, то вона, здійснюючи над ним регентство, провела ряд заходів, які знайшли місце на сторінках стародавніх літописів. Зокрема, за свідченням Нестора, Ольга жорстоко помстилася древлянам за те, що вони вбили Ігоря. Історики відзначають, що згідно звичаєвого права вона повинна була це зробити, оскільки згадані вище традиції передбачали кровну помсту. За її вказівкою було вбито кілька древлянських князів, а головне місто цієї землі Іскоростень - спалено.

"Іпославши Ольга (послів) до деревлян, сказала: "Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліть до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські". Це почувши, древляни вибрали ліпших мужів, які держать древлянську землю, і послали по неї.

Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга підготувати мийню, кажучи (їм) так: "Помившись, прийдете до мене". Вони, (слуги) тоді розпалили мийню, і ввійшли деревляни (туди), і стали митися, і закрили мийню за ними і повеліла (Ольга) запалити її од дверей і тут згоріли вони всі."" (Путро О. І. Історія України. Хрестоматія. Ч. І. — К., 2002. — С. 28).

М.С.Грушевський, зводячи в одне русло відомості літописів про взаємовідносини Ольги та древлян, наводить приклади щодо накладання на них княгинею дивної данини, (по три голуби та по три горобці від двору), яка була використана нею для підпалу їх головного міста - Іскоростеня.

Смерть Ігоря підштовхнула Ольгу до перегляду форм і методів взаємовідносин князівського двору з підлеглими землями, перегляду розмірів данини, періодів її збирання та створення на місцях князівських осередків.

Одночасно Ольга активно займалася міжнародними стосунками. Особливе місце в цій справі належало взаємовідносинам з Візантією. Два її дипломатичні візити (946, 957) сприяли укладенню Руссю з Візантією союзних угод, перемовин щодо християнізації Києва. Під час одного із візитів до Константинополя у храмі св. Софії приймає хрещення, домовляється про поширення цієї віри на землі Київської Русі. В літописі записано, що християнство Ольга прийняла у 955 р. від царя Костянтина:

"Охрести мене сам. Якщо ні — то я не охрещуся. "І охрестив її цесар з патріархом Поліевктом... А по охрещенні сказав їй: "Я хочу взяти тебе за жону". Вона тоді мовила: "Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав дочкою? Адже в християнах нема такого закону — ти ж сам знаєш".

І сказав цесар: "Перехитрила ти мене єси, Ольга". І дал він їй дари многі — золото, і срібло, і поволоки, і начиння різного, і відпустив її, назвавши дочкою своєю ". (Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. Ч. І. — К., 2002. — С. 29).

Варто додати, що за тими поняттями Ольга свято виконала свій вдовиний обов’язок, і в пам’яті народній вона залишилася як взірець шанованої жінки. За її високу моральність люди назвали її святою. І щоб завершити характеристику Ольги, відзначимо, що вона не сприймала візантійської пихи, зазнайства та державної зверхності. Щоб послабити залежність Русі від Візантії вона вважала за доцільне християнство на землях власного князівства прийняти від германського імператора Оттона І. Та Русь була не готова до цієї акції. Внутрішній спротив язичників був такий сильний, що місія німецького єпископа Адельберта (961-962) провалилася, а влада в Києві була передана сину Ольги - Святославу (964-972).

Правління Святослава було коротким, але небосхил його долі був яскравим і легендарним. Все життя цього князя пройшло в походах, внаслідок яких Київська Русь була вписана в геополітичний простір Євразії.

Підкорюючи навколишні племена та землі, Святослав на Сході у 964-966 рр. приборкує в’ятичів, які до цього платили данину хозарам, косачам та ясам на Північному Кавказі. На жаль, поразка хозар відкрила дорогу на захід печенігам, які згодом принесли Русі багато прикростей та спустошень.

На Заході Святослав піддався інтригам візантійських імператорів і був втягнутим у 968 р. у війну з балканськими болгарами. Розгромивши болгар під Доростолом, Святослав зробив спробу закріпитися на Дунаї і перенести туди навіть свою столицю. Остерігаючись київського князя, Константинополь замирився з болгарами та спровокував похід печенігів на Київ (968). Це змусило Святослава терміново повернутися на схили Дніпра та рятувати свою столицю.

Після розгрому печенігів Святослав знову розпочав балканську війну з болгарами, накликавши цим самим гнів Константинополя та військові сутички з візантійською армією. Після невдалих битв Святослав, повертаючись додому, на дніпровській переправі біля порогів потрапив у засідку печенігів і в 972 р. був убитий.

Про цю подію у літописі записано: "Урік 972 прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його із черепа його зробили чашу, — окувавши череп його золотом, пили з нього. Свенельд же прийшов в Київ до Ярополка. І було всіх літ Святославого двадцять і вісім ". (Пугро О.І. Історія України. Хрестоматія. Ч. І. — К., 2002. — С. 30).

До сказаного додамо, що на чаші було написано: "Чужого бажаючи, своє загубив".

Дослідники відзначають, що при всій талановитості і героїзмі Святослава, його роль в історії неоднозначна. Автори підручника "Історія України" (2002) В.М.Литвин, В.М.Мордвінцев, А.Г.Слюсаренко відзначають, що він часто допускав лють і жорстокість, не завжди осмислював мету бою і можливих його наслідків. "Численні війни Святослава виснажили Русь, - записали вони у своїй книзі, - а налагоджені Ольгою дипломатичні відносини з провідними державами розпалися". Майже всі завойовані ним території невдовзі було втрачено.

Але читачів і досі вражає те, що Святослав, за висловом М.С.Грушевського, був "не хитрий чудодій, що все робить штукою, а сміливий і чесний лицар-войовник, що у всім поступає відкрито і сміло, не шукає здобичі, ні багатства, цінить тільки славу воєнну і для неї однієї жив... А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: "Іду на вас".

Отже, зі смертю Святослава закінчився, на наш погляд, перший період формування та розвитку Київської Русі. У цей період Київ накопичив території від Волги до Карпат, від Балтійського до Чорного морів, від Каспію до Балкан, які упокорювалися силою меча, князівськими походами, постійними присягами навколишніх племен. У цей час не було створено ефективних державних управлінських структур. Навіть Святослав розумів, що створене ним київське державне об’єднання ставало некерованим. У зв’язку з цим він змушений був поділити його між синами на три федеральні частини.

ІV. Київська Русь у зеніті розквіту. Князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий

Матеріал цього підрозділу розповідає про другий період розвитку Київської Русі (980-1132), про час, коли Русь досягла найвищої точки свого авторитету та могутності, кульмінації розбудови.

У цей період Київська Русь відчула на собі реформи Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а в більш пізні часи згаданого періоду - Володимира Мономаха та його сина Мстислава.

Євразійська територія Святослава вимагала конкретного управління, якого він, як воїн, фізично не міг забезпечити. У зв’язку з цим

Святослав вирішив підпорядковані ним землі поділити між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Древлянській землі - Олег, у Новгороді - Володимир. Цей попередній поділ Київської Русі передбачав створення Дунайсько-Дніпровської держави, столицею якої мав бути Переяславець на Дунаї, який повинен був відігравати роль головної резиденції Святослава.

Та передчасна смерть Святослава внесла корективи у подальший розвиток Київської Русі. Зокрема, після смерті князя посилилися міжусобні війни між синами. Тікаючи до Швеції від військових сутичок Олега з Ярополком, Володимир зміг повернутися до Новгорода лише через 3 роки.

За підтримки варязької дружини він зумів одержати перемогу над Ярополком та заволодіти Києвом (980).

"І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумира на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного - а голова його (була) срібна, а вус - золотий – і Хорса, і Дажбога, і Сгрибога, і Сімяргла, і Макош. І приносили їм люди жертви... Був же Володимир переможений похіттю до жінок, і було йому приведено шість жінок... І був він ненаситний блуд, і приводячи до себе замужніх жінок і дівчат, він розтлівав їх. Був бо він такий жонолюбець, як і Соломон, бо в Соломона було, кажуть, сімсот жон і наложниць триста, і мудрий він був, а кінець кінцем погиб. Сей же був невіглас, а кінець кінцем знайшов вічне спасіння". (Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. Ч. І. — К., 2002. — С. 31).

З цього часу починається другий етап в історії Київської Русі, який був ознаменований такими державними кроками:

1. Князі цього періоду, як і їх попередники, продовжували прилучати до Київської Русі нові землі. Зокрема, Володимир прилучив до Києва дулібів, білих хорватів, уличів і тиверців. Завдав поразки полякам і приєднав до Русі Волинські та Галицькі землі, Закарпаття, в'ятичів та радимичів. Зміцніли позиції Русі на Північному Причорномор’ї, у Криму та Приазов’ї, на Таманському півострові набирало сили Тмутараканське князівство. Кордони Київської імперії розтяглися від Карпат до Волги, від Балтійського моря до Причорномор’я.

2. Обшири Київської Русі вимагали адміністративної реформи. З цією метою Володимиром Русь була поділена на князівства-землі, управління якими було передано довіреним особам - синам - посадникам. Родоплемінна форма управління землями була замінена територіальною. Була створена трьохрівнева управлінська вертикаль, найвищавлада в якій належала князю та його управлінському апарату - боярській думі. Середня ланка влади належала посадникам, а на місцях - тисяцьким. Згадані вище посади обіймали люди з оточення князя, з середовища його родичів або особисто відданих людей.

3. Було здійснено ряд управлінських реформ, які повинні були вдосконалити діяльність державного апарату, зміцнити вплив центральної влади. Зокрема, було втілено в життя судову, військову та фінансову реформи, в результаті яких старе звичаєве право ставало державним, варязькі командири були замінені на військових керівників місцевої знаті, а торгівля стала використовувати гривню як грошовий еквівалент.

4. Актуальним було питання про релігію у Київській Русі. Часткове реформування язичництва, спроба забезпечити верховенство Перуну, створення поза містом пантеону язичницьких богів не давало бажаних результатів. Володимир дійшов висновку, що найкращою державною релігією, яка забезпечить ідеологічні запити князівської влади і консолідує всі землі київської імперії, є християнство православного взірця. А тому у 988 р. Київська Русь була охрещена, що позитивно позначилося на подальшому духовному розвитку населення.

Літописець зауважує, що вибір християнства мав свою передісторію і проходив з великими труднощами. Володимиру посли пропонували магометанство, німецький протестантизм, хозарський іудаїзм. Та він віддав перевагу візантійському християнству. "Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба Ольга, що була мудрішою за всіх людей".

5. У другому періоді сформувалося законодавство Київської Русі. В його основу було покладено Володимирів "Устав земляний", Ярослава Мудрого - "Найдавнішу правду" або "Правду Ярослава". За Ярослава було створено перше писане зведення законів Київської Русі, яке відоме в історії під назвою "Руська правда. " В ній викладені закони про відповідальність за вбивство, нанесення тілесних збитків, вчинення каліцтва, викрадення коня, псування чужого майна, переховування чужого холопа, накладання штрафів тощо.

6. В цей час були зроблені значні кроки щодо розвитку освіти та культури Русі. Особливо у цьому відношенні був помітний Ярослав, за що одержав друге ім’я - "Мудрий". При ньому у Києві були книжкові майстерні, створювалися трактати з історії, філософії, права, природних наук. За правління Ярослава на Русі виникло чимало шкіл, було створено унікальну князівську бібліотеку, організоване літописання.

7. Київська Русь часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого відзначалася активними міжнародними стосунками . Проявом зміцнення міжнародного становища Русі було встановлення Володимиром дипломатичних відносин з Чехією, Угорщиною, Польщею, Німеччиною, Римом, Візантією; Ярославом Мудрим з Швецією, Візантією, Польщею, Німеччиною, Францією, Угорщиною, Норвегією. Він сам, його сини та дочки взяли шлюб з дітьми коронованих осіб, а Ганна, Анастасія та Єлизавета були замужем за французьким, угорським та норвезьким королями. Тож недаром Ярослава прозвали "тестем Європи".

8. У другому періоді розвитку Русі остаточно сформувалась політична форма держави, інститути державної влади, діяльність віча. Мали місце також і народні рухи.

Якщо проаналізувати політичну форму держави, то в око впадає висновок, що Київська Русь ніколи не була унітарною державою, а відцентрові тенденції сповідало боярство, князі-посадники та крупні землевласники на самих ранніх стадіях розвитку цієї держави. Не дивлячись на те, що Київ виступав символом цілісності Русі, князівські усобиці мали місце і за часів Володимира (боротьба з київським Ярополком), і за часів Ярослава (боротьба з братами, зокрема Мстиславом Володимировичем), і особливо після їх смерті. Тобто основні інститути державної влади на Русі (князь, собор, рада, ряд, князівські з’їзди), які визначилися ще на ранньофеодальному етапі, діяли на принципах монархізму та федералізму. Дослідники вважають, що така форма правління була єдино можливою.

Найважливішим важелем державного правління Русі була князівська влада. "Князь виступав не тільки верховним правителем країни, землі або волості, - зауважує П.П.Толочко, - а й законодавчим розпорядником всього місцевого життя". Законодавчо-судова функція князів була найсуттєвішою. Вона поширювалася на всі сфери міського і сільського життя, й адміністративно-управлінський апарат князя повинен був свято шанувати його закони.

До компетенції князівської влади належали військові справи, зовнішньополітичні відносини тощо. Отже, як видно, давньоруський князь являв собою головну державну структуру, символ державної стабільності.

Яскравим фактором стимуляції державного будівництва, зміцнення державного суверенітету Русі була діяльність Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Про згаданих князів до нас дійшли пісні та перекази, билини та оповіді, літописні сюжети та інші історичні джерела, які дають нам право стверджувати, що вони не тільки організовували банкети:

”А Володимир-князь да стольно Київський Заводив почесть пир да пированьце На многих князь да на всех бояров На всех сильных русских могучих на богатырей”, а й вели жорстокі війни за рідну землю, здійснювали велику державну діяльність.

Володимир Святославович (Володимир Великий, Володимир Красне Сонечко) князював у 980-1015 рр. Був народжений поза шлюбом від Святослава то Ольгиної ключниці - Малуші. Очевидно, цей комплекс неповноцінності стимулював Володимира довести всім, що він народжений князювати.

Після смерті Святослава (972), в результаті війни між його синами (Ярополком, Олегом та Володимиром), перемогу одержує останній (980). Новий Київський князь продовжив політику своїх попередників щодо збирання східнослов’янських земель: хорватів, дулібів, в’ятичів, радимичів, древлян, уличів та ін. Він був видатним реформатором, будівником держави, запровадив нове зведення законів - "Устав земельний", який ліг у 1016 р. в основу "Правди Ярославової".

Провів адміністративну реформу: 12 своїх синів зробив посадниками в Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Володимирі, Тмутаракані та інших землях. Родоплемінну систему управління у згаданих землях поміняв на територіальну.

Здійснив політичну реформу: у 988 р. Володимир зважився запровадити християнську релігію, яку сповідувала на той час абсолютна більшість народів Європи та Близького Сходу і яка відповідала потребам держави.

У часи Володимира Святославовича Київська Русь досягла високого рівня військової могутності, економічної стабільності та культурного розвитку.

Особливо великі заслуги Володимира в організації боротьби проти кочового племені — печенігів (990, 992, 996, 997,1001,1004) Пізніше Ярослав Мудрий завершив боротьбу з ними.

У романтичних обставинах з’явився на світ і Ярослав Мудрий. Борючись із київським князем Ярополком, Володимир насильно одружився з дочкою полоцького князя Рогнідою. Ярослав народився під час розправи Володимира з його дідом Рогволодом, в обставинах нелюбого відношення матері до батька та замаху на нього, вигнання її з двору тощо. У десятирічному віці Ярослав був відірваний від матері і поставлений Володимиром намісником у Ростово-Суздальській землі.

Володимир дуже рано помітив у Ярославі майбутнього правителя. Після Ростово-Суздальського намісництва він перевів його до Новгорода. Протестуючи проти батькової податкової системи, Ярослав у 1014 р. припинив виплату Києву данини. Можливо гнів батька завершився б кривавим походом проти сина, та у 1015р. Володимир раптово помер.

Між синами князя розгорілася боротьба за оволодіння Києвом. Брат Ярослава Святослав не зумів перемогти свого суперника навіть при допомозі свого тестя польського короля Болеслава Хороброго та своїх союзників - печенігів. В результаті чотирирічної боротьби Русь була розорена, а Київ розграбований польським військом.

Ярослав Мудрий витратив чимало зусиль, щоб відбудувати країну, відновити старі кордони, приєднати землі, які у процесі розбрату були загарбані сусідніми державами, зокрема, Польщею. Ярослав остаточно розгромив печенігів (1036), зміцнив від них південний кордон "змієвими валами". В роки його правління у Києві було створено перше писане зведення законів Київської Русі "Руську правду".

З ініціативи Ярослава збудовано "Золоті ворота" та церкву святої Софії, відкрито метрополію. Було збудовано також Ярославів вал - Київський кремль 25-метрової висоти. З ім’ям Ярослава пов’язаний розквіт давньоруської культури.

Вчені підкреслюють, що його можна з повним правом назвати фундатором книжності і вченості на Русі, організатором створення історичних трактатів та літописів, зокрема першого літописного зводу - "Найдавнішого", бібліотечних зібрань тощо.

Ярослав проводив гідну великої держави зовнішню політику. Зокрема, були встановлені дипломатичні стосунки з Германською та Візантійською імперіями. Особливо великої уваги надавав Ярослав розвиткові династичних шлюбів. Дочку Ганну він віддав заміж за французького короля, Єлізавету - норвезького, Анастасію - угорського, сина Всеволода одружив на дочці візантійського імператораКонстантина Мономаха, Святослава - на дочці саксонського графа Леопольда, Ізяслава - на родичці німецького імператора Генріха ІІІ Гертруді, сестру Добронєгу - видав замуж за польського князя Казиміра.

Отже, часи правління Ярослава Мудрого позначилися посиленням держави, зміцненням кордонів Русі, інтенсивним будівництвом, розвитком культури та жвавих міжнародних стосунків. У роки його князювання ранньофеодальна імперія - Київська Русь - досягла чи не найвищої точки свого економічного злету і політичної міці.

Одночасно слід відзначити, що князь на Русі з найдавніших часів опирався на раду старійшин. Володимир, наприклад, опирався на боярську раду, до якої входили також "градські" старці та священнослужителі. Рада при князі була явищем типовим не тільки для Русі, а й для інших країн середньовічної Європи.

Важливою формою загальноруського правління були міжкнязівські снеми (з’їзди). Вони збиралися у найвідповідальніший для країни період. На них обговорювалися питання внутрішнього миру, організації оборони Русі та інші проблеми. Ініціаторами їх скликання, як правило, були великі Київські князі. Уявлення про такі снеми дає Любецький з’їзд 1097 р., організований Володимиром Мономахом. На з’їзді були порушені питання міжкнязівських відносин, права князів на владу та землі, попередження усобиць, ведення спільної війни, укладення миру тощо.

Подібні з’їзди відбулися у м. Києві у 1223, 1230 та інших роках. Їх функціонування свідчить, що міжкнязівські відносини мали не лише союзний, а й васальний характер, що в середовищі правлячої верхівки мали місце глибокі суперечності, які вона прагнула подолати при допомозі згаданої інституції.

Письмові джерела свідчать, що у суспільно-політичному житті Русі брали участь різні соціальні прошарки при допомозі віча - своєрідного органу стародавнього народоправства. Дослідники стверджують, що в цих зібраннях брали участь "нижчі і худі" люди, "всі кияни", широкі верстви руської людності тощо. Подібні твердження не завжди відповідали дійсності, оскільки в країні "Руської правди" жебраки та убогі люди ніколи не вирішували серйозних державних питань.

Вічові зібрання у Києві та Новгороді 1068-1069, 1113, 1141, 1146, 1170 та інших років свідчили про те, що їх ініціаторами були або бояри, або якась князівська опозиційна група, яка на вічових сходках прагнула вирішити свої вузькокласові інтереси.

Віче ніколи не було органом народовладдя. Керівна роль і переважне право представництва у ньому належала верхам суспільства. За сильного князя цей вузькостановий орган був слухняним придаткомверховної влади.

Київська Русь у Х-ХІІІ ст. пережила ряд народних виступів, або соціальних конфліктів, які свідчать, що ця форма людської активності у ті часи була невід’ємною рисою давньоруського суспільного життя.

Так, наприклад, перший значний суспільний конфлікт був у 943 р., коли князь Ігор зажадав від древлян додаткової данини; у 1015 р. мав місце виступ новгородців проти варягів; у 1018 р. виступ селян Київщини проти приведених Святополком поляків; 1068-1069 рр. - повстання киян проти Ізяслава; 1113 р. - їх виступ проти купців та лихварів; 1228 р. - вибух "чорних людей" і смердів Новгорода та ін.

Всі ці рухи носили не стільки антифеодальний характер, скільки прагнення усунути вади цієї системи, захистити доцільні її форми. Народні рухи змушували князівську владу удосконалювати законодавство, взаємовідносини між багатими і бідними, між князівською владою та її підлеглими структурами.

Правові устави ІХ-Х ст. увійшли до "Руської правди", найдавнішу частину якої склала "Правда Ярослава" (1016).

Н.Полонська-Василенко в "Історії України" підкреслює, що "Руська правда " була "найкращим виявом правної діяльності України..." Перший збірник, чи редакція, пов’язується з іменем Ярослава і датується між 1016 і 1054 роками: в ньому 17 статей, лісі трактують про вбивство та право помсти.

Друга редакція має 26 статей. Вона датується до 1068 року — до революції, яка перервала спільну діяльність братів.

Третя редакція — не молодша за 1113 р.; в ній сказано, що "се уставил в. кн. Володимир Всеволодович Мономах по Святополці". Відомо дуже багато списків "Руськоїправди" — до 300, яки відрізняються одна від одної лише в деталях..." (Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т. — К, 1995. — Т. 1. — С 252-253).

"Руська правда" Ярослава Мудрого зміцнювала князівську владу ("Покон вірний" - 1026), регламентувала данину, взаємовідносини між класами. Нову кодифікацію правових норм здійснив Володимир Мономах після народного повстання 1113 р. у своєму "Уставі", Всеволод та Ізяслав - "Пространній правді" (1146).

Додамо що давньоруське законодавство в умовах існування станово-класового суспільства і феодальної системи не могло бути однаково справедливим до всіх верств населення. Цю особливість тодішнього законодавства помітили літописці: "Иде же закон, ту й обид много".

V. Розпад Київської Русі

Вчені вважають, що третій період в історії Київської Русі (1135-1240) позначений процесом поглибленої феодалізації, міжкнязівськими чварами та ворожнечею, політико-адміністративним роздробленням руських земель, падінням авторитету Києва та втратою ним свого колишнього провідного політичного та економічного значення.

За часів правління Володимира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава (1125-1132) було вжито відчайдушних заходів, щоб на новій основі згуртувати Київське, Волинське, Турово-Пінське, Переяславське, Смоленське, Новгородське, Мінське, Полоцьке, Галицьке та Чернігівське князівства; зміцнити міжнародний авторитет Київської Русі шляхом одружування дочок з датським принцом, норвезьким та угорським королями, візантійським царевичем, синів - на польській та моравській принцесах тощо.

Вживалися заходи, щоб розгромити половців, зміцнити становище Києва як координатора політичного життя удільних князівств.

Та після смерті Мстислава Великого (1132) міжкнязівські стосунки ускладнилися, ставали некерованими то неконтрольованими. Особливо жорстока боротьба розгорілася за володіння Києвом та на цій основі - за звання Великого князя.

Боротьбу за Київ повели Юрій Долгорукий із Суздаля, Всеволод Ольгович - з Чернігова, Ізяслав - з Переяслава та ін. Підраховано, що протягом 100 років (1146-1240) Києвом володіли 24 князі, частина з яких захоплювала престол по декілька разів. Один князь правив у Києві 7 раз, п’ятеро - по 3 рази, 35 князювань була однорічними.

Удільні князі у цей період вели жорстоку міжусобну боротьбу на всіх рівнях: "за старшинство на Русі, за володіння кращими князівствами, за отримання частки в “Руській землі”, за столи всередині князівств. Часом, особливо в роки чергових половецьких навал на Русь, чвари між руськими князями затихали, щоб потім спалахнути з новою силою.

Міжкнязівська боротьба... ускладнювалася участю в ній боярства... Намагаючись поставити себе над князівською владою, бояри організовували часті змови проти князів, провокували соціальні безпорядки, вели боротьбу між собою. Усе це посилювало політичну нестабільність в країні, послаблювало її перед зовнішньою небезпекою... Бояри не стільки зупиняли біг князів від міста до міста, скільки прискорювали його".

Особливо гострою була боротьба між Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським та київськими і чернігівськими династіями Ольговичів і Ростиславовичів.

Поряд з цим пробивали собі шлях і об’єднавчі ідеї. Вони ставали актуальними під час навали половців та необхідності об’єднатися для їх відсічі. У 1185 р. слабо підготовлений та мало згуртований похід Новгород-Сіверського князя Ігоря закінчився поразкою на річці Каялі й "відкриттям воріт на Руську землю" половцям.

На ріці на Каялі пітьма світ покрила,

Розбіглися половці по Руській землі як хиже гніздо, Вже піднялася хула на хвалу,

Вже ударила нужда на волю ("Слово о полку Ігоревім ")

Міг би допомогти Ігорю, наприклад, галицький князь Ярослав Осмомисл (1152-1187), могутність якого оспівана автором "Слова о полку Ігоревім":

”Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм Золотокиївськім престолі,

Підперши гори Угорські Своїми залізними військами,

Заступивши королеві дорогу,

Зачинивши ворота на Дунаї,

Через хмари каміння кидаючи,

Суд по Дунаї радячи.

Грози твої по землях течуть,

Одчиняєш ти браму Києву,

Стріляєш із отчого дому золотого на султанів у далеких землях”.

Проте цього не трапилося. Після згаданої вище поразки половці рушили на Чернігівські, Переяславські та Київські землі.

Коли в 1199 р. на Волинському престолі став Роман Мстиславович, який зумів об’єднати Галицько-Волинську землю й приєднати до неї київську, дехто з сучасників думав про наступ нового етапу відтворення колишньої території Київської Русі. Проте ця ідея не здійснилася, оскільки не була підтримана іншими удільними князями, особливо східної Русі.

У зв’язку з цим занепад руських земель став незворотнім:

”Гей, застогнав, братя, Київ туччю,

А Чернігів напастями,

Розлилася туга по руській землі,

Печаль сильна тече через землі Руські -

А князі самі між собою коромолу ковали,

А погані з побідою набігали на Руську землю.

Уже, братя, невесела година настала,

Уже пустиня силу покрила,

Встала обида в силах Дажбожого внука,

Нема князям на поганих сили:

Сказав брат братові: се моє і те моє теж,

І почали князі про мале - “се велике” казати,

Самі на себе коромолу ковати,

А погані з усіх сторін з побідою на Руську Землю приходжали.

Ой стогнати Руській землі!”

Ці несприятливі обставини в історичному житті Київської Русі були використані ордами Чингізхана, які нанесли їй смертельного удару.

VІ. Запитання та завдання

1. Що ви знаєте про “норманську теорію” виникнення Давньоруської держави?

2. Дайте характеристику взаємовідносин руських племен та хазарів.

3. Які основні ознаки першого періоду історії Русі?

4. Що ви знаєте про діяльність князя Володимира Великого?

5. Намалюйте політичний портрет Ярослава Мудрого.

6. Які обставини обумовили політичний та військовий занепад Русі?

7. При яких умовах руські землі могли б відстояти свою незалежність?

8. Що ви знаєте про міжнародні зв’язки Київської Русі?