Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 27. Українська культура ХІХ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Освіта та діяльність культурно-освітніх установ.

3. Наука.

4. Література, драматургія і театр.

5. Музика і образотворче мистецтво.

6. Народна творчість.

7. Запитання та завдання

І. Загальні зауваження

У ХІХ ст. капіталістичні відносини, що розвивалися в надрах феодально-кріпосницької системи, дали поштовх зростанню національної самосвідомості народів, в тому числі й на українських землях, які входили до складу Росії та Австро-Угорщини. Культура України чуйно реагувала на загострення соціальних конфліктів у цих країнах, національно-визвольної боротьби українського народу.

Можна з певністю сказати, що в культурі, як у краплині чистої води, проглядалися класовий антагонізм, боротьба ідеологій, політичних течій і партій. Й визначення В. І. Леніна про "дві національні культури" в середовищі кожної нації не втратило свого значення і на сьогодні 1.

Аналіз розвитку української культури ХІХ ст. дає підставу дійти висновку, що носіями поміщицької та буржуазної культури виступали урядові кола, царська бюрократія, реакційне духовенство та дворянська інтелігенція, які всюди насаджували ідею "самодержавства, православ'я і народності", гальмували справжню, глибоко народну українську культуру, заганяли її в прокрустове ложе "Циркуляру Валуєва" (1863) та "Емського указу" (1876).

Не дивлячись на це, в Україні у всіх галузях національної культури у ХІХ ст. стали активно пробивати собі дорогу прогресивні, глибоко демократичні ідеї, носіями яких стали такі корифеї, як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Микола Гулак, Панас Мирний, Іван Франко, Михайло Грушевський, Сергій

Подолинський, Юліан Бачинський, Михайло Павлик, Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Іван Труш, Соломія Крушельницька та багато інших діячів української культури.

Особливістю української культури ХІХ ст. є те, що її розвиток, ідейне формування, удосконалення форм і змісту відбувалося у тісному зв'язку з процесами і явищами, які відбувалися у сфері культури в Росії, Австро-Угорщині та польського народу.

Визвольні ідеї в цих країнах не могли залишати байдужими діячів української культури. Про цей взаємовплив і взаємозв'язок І. Я. Франко в одній із своїх літературно-критичних статей сказав так: "Коли твори літератур європейських нам подобались, порушували наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених".

Діячам української культури, особливо другої половини ХІХ ст., імпонували ідеї критичного реалізму М.Г.Чернишевського, М.В.Гоголя, І.С.Тургенєва, М.О.Некрасова, М.Є.Салтикова-Щедріна, О.М.Островського.

Т.Г.Шевченко, І.К.Карпенко-Карий, М.П.Старицький, М.Л.Кропивницький, М.К.Заньковецька та інші митці тогочасної України своєю творчістю стверджували реалізм, вірність життєвій правді, своєму народові та Україні.

Отже, українська культура ХІХ ст. не носила хуторянського, відрубного характеру. Вона була тісно переплетена з творчістю прогресивних діячів культури Росії, Австрії, чеського, словацького, польського та інших народів слов'янського світу.

Проблеми української культури ХІХ ст. знайшли глибоке і всебічне висвітлення у таких узагальнюючих працях, як ”Історія української літератури ” (1987), ”Історія українського мистецтва” (1969), ”Український драматичний театр: Нариси історії” (1967), ”Письменники Західної України 30-50-х років ХІХ ст.” (1965), ”Історія української музики” (1989) та багато інших.

Проблемам культури України ХІХ ст. присвятили свої дослідження М.Д.Бернштейн, В.И.Борисенко, І.О.Волошин, Л.П.Вовк, Я.П.Затенацький, О.Г.Кисіль, З.П.Мороз, І.П.Пільгук, А.П.Пономарьов, В.З. Смірнов, Н.А.Шип, Д. Чалий та ін.

Зокрема, у згаданих монографічних працях досліджуються проблеми, що повязані з діяльністю журналу "Основа" (М.Д. Бернштейн); боротьбою демократичних сил України за розвиток народної освіти (В.Й.Борисенко, Л.П.Вовк); початком діяльності народних театрів (І.О.Волошин, З.П.Мороз, О.Г.Кисіль); творчістю українського Кобзаря (І.Пільгук); розвитком українського мистецтва (О.Г.Кисіль, Я.П.Затенацький); взаємозв'язками української та російської культур (Н.А.Шип) тощо.

Вивчення історії культурного розвитку України у ХІХ ст. засвідчує, що в українській літературі романтизм став поступатися місцем реалізмові, в мистецтві та архітектурі - утверджувався класицизм, в театральному житті - аматорство витіснялося професіоналізмом. Особливо швидко зростали потреби в освіті та науці. Усе це примушувало царизм реформувати навчальну мережу, але ці реформи носили класовий характер і проводилися в інтересах дворянства.

ІІ. Освіта та діяльність культурно-освітніх установ

У першій половині ХІХ ст. навчальна мережа поділялася на 4 розряди: діти найнижчих станів навчалися у парафіяльних школах; діти дворян, купців, урядових службовців та ремісників - у повітових училищах; діти дворян - у гімназіях, ліцеях та університетах.

Розпорядженнями Міністерства народної освіти 1813, 1827 та 1840 рр. забороняли допуск у середні та вищі навчальні заклади вихідців з селян-кріпаків, щоб не порушити "порядок громадських станів". За влучним висловом В. І. Леніна, у царській Росії народні маси були "пограбовані в розумінні освіти, світла та знання". Так, наприклад, у першій половині ХІХ ст. з 10 тисяч учнів Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської та Полтавської губерній 70 % були вихідці з дворян, духовенства, чиновників, службовців та купецтва.

Напередодні реформи 1861 р. в Україні було 1320 початкових та 111 недільних шкіл, в яких навчалися близько 70 тис учнів. Це катастрофічно низьке число. На практиці це означало, що один учень припадав на 150 чоловік населення.

Після шкільної реформи у 60-70-х роках становище початкової освіти спробували поліпшити земства. Тільки в Лівобережній та Південній Україні у другій половині ХІХ ст. їх зусиллями було відкрито 3179 шкіл. Але і ця опора не створила умов для охоплення всіх дітей початковим навчанням.

Як і раніше, під кінець ХІХ ст. початкові школи України навчали лише третину дітей. Особливо катастрофічне становище з освітою було на селі у 80-х роках, наприклад, в селах Чернігівської губернії було письменними лише 5,3% дітей, Херсонської - 6,2%, Полтавської - 6%. Ще гірше становище було у західноукраїнських землях.

Дещо краще становище з початковою освітою було в містах. У Києві та Харкові нею було охоплено 62 % дітей, Одесі - 59 %. У 1897 р. в цілому по губерніях України цією категорією шкіл було охоплено від 15,5 до 27,9 % дітей.

У другій половині ХІХ ст. зазнала реформ та певного поступального руху середня освіта. Гімназії стали класичними та реальними середньоосвітніми закладами з повним - семикласним та неповним - чотирикласним навчанням. Класичні гімназії надавали перевагу стародавнім мовам та формальній логіці; реальні більше уваги приділяли європейським мовам, природознавству, фізиці, математиці, кресленню. Реальні гімназії готували кадри для виробничих підприємств, кредитних установ та певних економічних об'єднань.

У пореформену добу деякого розвитку набула жіноча освіта. У 1870 р. був затверджений статут восьмирічних жіночих гімназій і прогімназій, восьмий клас яких призначався для підготовки вчительок та виховательок.

Слід, однак, зауважити, що їх кількість не забезпечувала потреби молоді в одержанні гімназичної освіти. Так, наприклад, в кінці 90-х років в Україні було 129 гімназій. В Київському навчальному окрузі - одна на 564 тис. осіб, Харківському - на 485 тис., Одеському - на 206 тис.

З 1871 р. реальні гімназії було перетворено на реальні училища, які набрали забарвлення професійних спеціальних навчальних закладів. Відмежувавшись від реальних училищ, гімназії незабаром перетворилися на заклади для освіти привілейованих класів.

На початку ХІХ ст. в Україні єдиним вищим навчальним закладом була Київська академія. 15 січня 1805 р. вчений і громадський діяч В.Н.Кяразін домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові. Незабаром університет згуртував у своєму колективі таких вчених, як Т.Ф.Тимковського, І.І.Срезневського, АЛ.Метлинського, М.МЛуніна, П.П.Гулака-Артемовського та ін.

15 липня 1834 р. відкрито Університет св. Володимира в Києві, першим ректором якого було призначено вченого з енциклопедичними знаннями М. О.Максимовича.

У першій чверті ХІХ ст. в Україні з'явилися вищі навчальні заклади, що об'єднали гімназичний та університетський курси: Волинський ліцей у Кременці, Рішельєвський ліцей в Одесі, гімназія вищих наук в Ніжині. Згодом Рішельєвський ліцей реорганізовано в Новоросійський університет.

В Східній Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті, які перебували у складі Австрійської імперії, на початку ХІХ ст. шкільною справою опікувалися Львівська, Перемишльська та Чернівецька греко-католицькі консисторії. Немає потреби говорити, що таке попівське керівництво вплинуло на зміст освіти та характер всього шкільництва.

У другій половині ХІХ ст. під тиском демократичних сил університетське життя та діяльність всіх інших навчальних закладів було реанімовано.

18 червня 1863 р. було затверджено новий університетський статут. Він дещо розширював автономію університетів, прав їхніх рад та професорських колегій. Посади ректорів, деканів, професорів формально стали виборними. Було створено виборний університетський студентський суд тощо.

Після вбивства народовольцями Олександра ІІ уряд вважав, що університети стали розсадниками "революційної крамоли" й вирішив посилити контроль за їх діяльністю. Новий, реакційний статут (1884) повністю ліквідував університетську автономію, поставив ці вищі навчальні заклади під контроль попечителів освіти та міністерства.

Не дивлячись на це, в кінці ХІХ ст. при Київському, Харківському, Новоросійському університетах були сформовані історико-філологічні, фізико-математичні, юридичні, медичні та інші факультети або відділи, які щороку навчали близько 4 тис. студентів. Цікаво, що зазнало змін соціальне середовище студентів.

Якщо, наприклад, у Київському університеті до реформи вчилося 80% студентів-дворян, то у 1881 їх стало 50%, у Харківському - відповідно 71,2 % і 38,6%.

Колоніальне становище Галичини негативно позначилося на діяльності Львівського університету. До 80-х років університет не мав свого приміщення. За висловом І.Я.Франка, цей навчальний заклад був не храмом науки, а установою для наукової безплідності.

У Чернівецькому університеті (заснованому у 1875 р.) у 1896 р. навчалися лише 20 українців (з 320), решта - вихідці з німецького, мадярського та румунського панівного середовища.

Поступове зростання грамотності населення і піднесення суспільно-політичного руху супроводжувалися посиленим потягом народу до освіти, знань, культури. Це підносило громадську роль бібліотек, музеїв та інших культурно-освітніх установ. Особливе місце серед них належало бібліотекам, найкраще серед яких були укомплектовані бібліотеки при університетах, гімназіях, ліцеях та інших навчальних закладах. Так, наприклад у 80-х роках бібліотека Харківського університету налічувала 109,6 тис. томів, Київського - 149,2 тис., Новоросійського - 102,8 тис.

В середині ХІХ ст. інтелігенція розпочала рух за створення безплатних народних бібліотек і читалень за рахунок земств і сільських громад. Наприкінці ХІХ ст. в Україні діяло 140 таких бібліотек. Проте "Каталог дозволених книг" забороняв зосереджувати в цих бібліотеках твори В.Г.Белінського, М.Г. Чернишевського, М. О.Добролюбова, М.О.Некрасова, М.Є.Салтикова-Щедріна, Т.Г.Шевченка, П.О.Куліша, М.П.Драгоманова та багатьох інших прогресивних письменників. Заборона української мови, циркуляр Валуєва (1863) та Емський указ (1876) поширювались і на бібліотеки.

У другій половині ХІХ ст. певний крок вперед зробила музейна справа. Так, наприклад, в Одесі розгорнув свою діяльність музей Товариства історії та старожитностей (1858), Феодосійський археологічний музей (1873), Херсонський музей історії та археології (1890), Харківський музей образотворчого мистецтва, Севастопольський музей Чорноморського флоту (1869), Київський історичний музей (1899), Львівський музей художніх промислів (1874) та ін.

Одночасно варто підкреслити, що прогресивну роль в розповсюдженості грамотності, просвітництва, історичних знань відіграли різного роду громадські товариства. Так, наприклад, у 1848 р. Головна руська рада у Львові заснувала "Галицько-руську матицю", яка стала культурно-освітнім товариством, сприяла друкуванню букварів, граматик, читанок тощо. У 1868 р. в Галичині було засноване товариство "Просвіта", якому судилося стати організатором відкриття бібліотек, читалень, самодіяльних хорів, театрів, друкування творів Т.Г.Шевченка. На Буковині аналогічним було товариство ”Руська бесіда” (1869).

Крім цього, у Харкові, Києві, Одесі та інших містах України в 60-70-х роках прогресивною інтелігенцією були відкриті товариства грамотності, які засновували недільні школи, театральні вистави, літературні вечори, народні читання, лекційні виступи. Зокрема, з 1882 по 1889 рік у Києві проведено 428 народних читань, у Харкові протягом 1896 р. - 90, в Одесі з 1897 по 1900 рік - 406 лекцій.

ІІІ. Наука

Центрами розвитку науки були університети. Вчені підкреслюють, що у ХІХ ст. флагманом української науки став Харківський університет, 66 вихованців якого що в дореформений період сталипрофесорами, крупними спеціалістами різних галузей наук. Серед них математик М.В.Остроградський, славіст І.І.Срезневський, лікар Ф.І.Іноземцев, філолог О.О.Потебня, історик М.І.Костомаров та ін.

Великим науковим центром став Київський університет.

Зокрема, його перший ректор М. О. Максимович (1804-1873) опублікував понад 100 наукових праць з питань ботаніки, зоології, фізики, хімії, історії; попечитель Київського навчального округу і професор університету М.І.Пирогов став засновником польової хірургії, української анатомічної школи.

У першій половині ХІХ ст. значний крок вперед зробила українська історична наука. Передусім велика робота була проведена з розшуку, систематизації та публікації історичних джерел - літописів, пам'яток народної творчості, архівних матеріалів.

Історик І.К.Рибалка відзначає, що "значні заслуги в цьому відомого вченого, славіста і археографа О.М.Бодянського (18081877), який, будучи секретарем "Общества истории и древностей" при Московському університеті і редактором видаваних ним "Чтений"... опублікував у них велику кількість історичних джерел і творів з історії України - "Історію Русів", "Літопис Самовидця", "Коротке історичне описання про козацький малоросійський народ... " П. Симоновського та ін.

Одночасно зазначимо, що багато історичних джерел, зокрема архівних документів, зібрали і опублікували співробітники Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, яка була заснована в Києві в 1843 р.

Важливими історичними творами першої половини ХІХ ст. були чотиритомна "Історія Малої Росії" Д.М.Бантиша-Каменського, п'ятитомна "Історія Малоросії" М.А.Маркевича (1842-1843), тритомна "Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького" (1841), "Наїзди гайдамаків на Західну Україну в ХVІІІ ст. " (1845) А.О.Скальковського, історичні роботи М.О.Максимовича, західноукраїнських авторів Д.І.Зубрицького, Я.Ф.Головацького та інших вчених.

У другій половині ХІХ ст. промисловий переворот обумовив дальший розвиток математики, механіки, фізики, хімії; а пожвавлення суспільно-політичного руху - суспільних наук. Позитивну роль в організації наукових пошуків відіграли не тільки університети та інші навчальні заклади, а й наукові товариства, яким судилося стати центрами наукової інформації, координаторами досліджень в межах усієї країни.

Так, наприклад, вперше при Харківському університеті виникло математичне товариство (1879), при Київському - фізико-математичне (1890). Значний вклад у розвиток історії, географії та юридичних знань в Києві внесло Історичне товариство Нестора Літописця (1873), Південно-західний відділ Російського географічного товариства (1873), Київське юридичне товариство (1877).

На західноукраїнських землях наукові дослідження проводило Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка (1873), яке у 1892 р. було реорганізоване у Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Товариство складалося з трьох секцій: історико-філософської, філологічної та математично-природничо-медичної. Велику роль у цьому науковому об'єднанні відігравали І.Я. Франко та М. С.Грушевський, який з 1897 р. очолив цю поважну науково-громадську організацію.

Світову славу здобули імена таких українських вчених, як: М.Є.Ващенко-Захарченка (математика з м. Києва), Є.Ф.Сабініна та С.П.Ярошенка (математиків з м. Одеси), М.О.Умова (фізика з Новоросійського університету), М.Д.Пильчикова (фізика з Харкова), Ф.О.Бродікіна (астронома з Києва), М.М.Бекетова (хіміка з Харкова), К.М.Феофілактов (геолога з Києва), В.В.Доручаєва (ґрунтознавця з Полтави), І.І.Мечникова, І.М.Сеченова (біологів з Одеси), М.І.Пирогова (хірурга з Києва), В.Й.Левицького та М. О.Зарицького (математиків зі Львова) М.І.Костомарова, О.М.Лазаревського, Д.І.Багалія, О.Я.Єфименко (істориків), О.О.Потебні (філолога з Харкова) та багатьох інших вчених.

Ми з повним правом можемо стверджувати, що у ХІХ ст., розробляючи природничі, економічні, історичні, філологічні та інші проблеми, українські вчені збагатили науку не тільки України, а й всієї Росії та за її межами.

IV. Література. Драматургія і театр

У першій половині ХІХ ст. літературне життя України найінтенсивніше стало проявлятися в усній народній творчості. У фольклорі народ висловлював ненависть до панщини, рекрутчини, зловживань з боку чиновництва, проявів національного гноблення, народного безправ’я тощо.

Народ висунув із свого середовища талановитих співців - кобзарів, лірників, які поширювали надбання народної творчості по всій Україні. Найвідомішими серед них були Андрій Шут, Іван Крюковський, Остап Вересай, Федір Грищенко та інші.

У першій половині ХІХ ст., поділяючи погляди німецького філософа Гердера, українська інтелігенція розпочала широке збирання та публікацію усних творів. У 1819 р. фольклорист М. А. Цертелєв опублікував невеличку збірку “Досвід збирання старовинних малоросійських пісень”, в якій було вміщено дев’ять дум та одну історичну пісню.

У наступні роки, поглиблюючи збиральницьку роботу, М.О.Максимович видрукував “Малоросійські пісні” (1827), “Українські народні пісні” (1834), “Збірку українських пісень” (1849).

У західноукраїнських землях яскравим явищем культурного життя стало видання глибоко народного, побудованого на фольклорних матеріалах збірника “Русалка Дністрова” (1837). Збірник було видано “Руською трійцею” (М.Шашкевичем, І.Вагилевичем та Я. Головацьким) у Будапешті як складову частину фольклорної роботи всієї України.

Про українські фольклорні видання у 1833 р. М.В.Гоголь писав: “Це народна історія, мова, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розвиває все життя народу”. Й справді, народна творчість зачіпала проблему бідувань робітників, селян, батраків, заробітчан, закликала пригноблений люд до боротьби, розповідала про факти селянських повстань. В одній із народних пісень співалося про брехливу реформу:

Відпустили селян на свободу Дев'ятнадцятого февраля.

Тільки землі не дали народу - Така “милість” дворян і царя

(Українські народні думи та історичні пісні. - К., 1955. - С. 270)

В іншій пісні закликалося до боротьби:

А ви, хлопці любі-милі,

Хапайте ся до сокири,

Остріть коси, остріть вила -

Аж так пукне панська жила!

Характеризуючи опубліковані на Україні усні твори, визначний російський літературознавець, революціонер, демократ М.О.Добролюбов писав, що в українській пісні „вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума становить там народну святиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батьківщини, виблискує слово минулих подвигів».

Отже, молода українська література зародилася і розвинулася на основі народної творчості, ввібравши в себе всю її тематичну палітру. Провідне місце у становленні української літератури у першій половині ХІХ ст. належало І.П.Котляревському, П.П.Гулаку-Артемовському, Г.Ф.Квітці-Основ'яненку, Є.П.Гребінці, Л.І.Боровиковському, А.Л.Метлинському, Т.Г.Шевченку.

Посуті, з появою творів І. П. Котляревського (“Енеїда”, “Наталка-Полтавка”, “Москаль-Чарівник”) українська мова стала літературною. Повісті Г.Ф.Квітки-Основ’яненки (“Пан Халявський”, “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Українські дипломати”), п’єси (“Дворянські вибори”, “Сватання на Гончарівці”, “Щира любов”) розповідали про кріпосницьку дійсність, мрії простих людей про особисте щастя.

Перша половина ХІХ ст. позначилась появою нової української літератури, яка відверто стала засуджувати феодально-кріпосницьку систему, кликати народ до боротьби. Основоположником цього напрямку став поет, революціонер, демократ Т.Г.Шевченко (1814-1861).

Його перу належать такі твори: поетична збірка “Кобзар” (1840), поема “Гайдамаки” (1841), гостросюжетні поетичні шедеври “Сон”, “Кавказ”, “Єретик”, “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє”, “Заповіт”, “Я не нездужаю, нівроку” та ін.

В поемах, віршах, прозових та драматичних творах Шевченко пише про тогочасне село, в якому Чорніше чорної землі Блукають люди; повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, похилились,

Стави бур'яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть.

Малюючи картини убогості та безнадійної експлуатації, Т.Г.Шевченко вчив селян “хиренну волю”, яку приспав царизм, будити громадою шляхом повстання.

Ознайомившись з творчістю Т.Г.Шевченка, російський революціонер-демократ М.Г.Чернишевський, даючи відсіч тим великодержавникам, які не визнавали української літератури, писав: “Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література... не потребує нічиєї ласки».

У другій половині ХІХ ст. українська література продовжувала розвиток реалістичної школи та революційного демократизму, співставляючи свою тематику з російськими письменниками.

Демократичний напрямок в цей час представляли Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська, 1833-1907), Л.І.Глібов (1827-1893), П.О.Куліш (1819-1897), Панас Мирний (Панас Якович Рудченко. 1849-1920), І.С.Нечуй-Левицький (1838-1918), М.М.Коцюбинський (1864-1913), П.А.Грабовський (1864-1902), Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка. 1871-1913), Ю.А.Федькович (1834-1888), І. Я. Франко,О.Ю.Кобилянська (1863-1942) та інші.

Так, наприклад, творчість Марка Вовчка ("Інститутка", "Маруся") репрезентують реалістичні образи кріпаків, які не мирилися з рабством й прагнули здобути волю; байки Л.Г.Глібова ("Вовк та ягня", "Щука", "Хмара", "Солом'яний дід") критикували хижацьку мораль поміщиків та кріпосницький суд; сатиричні поезії С.В.Руданського ("Засідателі", "По чому дурні", "Царі", "Пан і Іван в дорозі") належать до кращих зразків національного гумору. А пісня "Повій, вітре, на Вкраїну" стала взірцем пісенно-романсової лірики; художні повісті та романи П.О.Куліша ("Чорна рада", "Михайло Чернишенко") позначені глибоким історизмом, боротьбою українського народу за національне визволення.

Понад 50 романів, повістей та оповідань І.С.Нечуй-Левицького ("Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Бурлачка") відзначаються високою художньою майстерністю та реалізмом, співчуттям до простої людини; романи Панаса Мирного ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", "Голодна воля") змальовують пореформене село, бідноту та безправ'я селян.

Повісті та оповідання М.М.Коцюбинського "П'ятизлотник", "Для загального добра", "Посол від чорного царя" критикують українську ліберальну інтелігенцію, яка не турбується про свій народ, займається лише марнослів'ям; поезія Лесі Українки ("Досвітні огні", "Сім струн", "Сльози-перли") є могутнім закликом до боротьби, зверненням до пролетаріату виконувати свою революційну місію.

Літературна спадщина І.Я.Франка становить близько 5 тис найрізноманітніших друкованих праць. У художніх творах ("З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Вічний революціонер", "Каменяр", "Панські жарти", "Наймит", "Марійка", "Борислав сміється") І. Франко показав розуміння інтернаціональної суті робітничого руху, схилив голову перед людьми, які присвятили своє життя революції:

Вічний революціонер -

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер.

(І. Франко. ".Гімн ")

У творах талановитої письменниці О.Ю.Кобилянської ("Людина", "Царівна", "Природа", "Земля") показані люди - шукачі правди, протестанти проти насильства.

Отже, навіть цей короткий перелік літературних праць свідчить, що українська література у ХІХ ст. вийшла на широку дорогу свого саморозвитку й посіла почесне місце у світовому культурномупроцесі.

У ХІХ ст. відбувся певний розвиток українського сценічного мистецтва. Українська драматургія була нерозривно зв'язана з розвитком національного театру й опановувала у своїх творах метод критичного реалізму.

У першій половині ХІХ ст. театр починав свій розвиток зі створених поміщиками кріпосницьких театральних труп, оркестрів, хорів, капел та ін. творчих груп. Зокрема, в селі Качанівка на Чернігівщині музикантів-кріпаків навчав видатний російський композитор М.І.Глінка.

У поміщицьких театрах поруч з п'єсами російських та європейських драматургів, ставилися п'єси І.П.Котляревського "Наталка-Полтавка", "Москаль-Чарівник", Г.Ф.Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" та ін.

З часом стали виникати аматорські театри, які стали предтечею виникнення театральних професійних колективів. Так, наприклад, на початку ХІХ ст. аматорський театр створив І.Я.Котляревський, вельможа Катерини ІІ Д.П.Трощинський, Ніжинську гімназія вищих наук. Центрами професійних театрів стали Харків та Полтава. У Харкові у цій справі важливу роль відіграв Г.Ф.Квітка-Основ'яненко, який залучив до діяльності театру М.С.Щепкіна (1788-1863).

Постійно ставилися М. В. Гоголя "Ревізор", І.П.Котляревського "Наталка-Полтавка", "Москаль-Чарівник"; Г.Ф.Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик". Полтавчани викупили М.С.Щепкіна з неволі.

В другій половині ХІХ ст. українська драматургія була збагачена творами М.П.Старицького, М.Л.Кропивницького, І.К.Карпенка-Карого, Т.Г.Шевченка, І.С.Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, Ю.Федьковича, І.Я.Франка та багатьох інших авторів.

Зокрема, 25 п'єс створив М.П.Старицький "Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці", "Не судилося", "У темряві") розповідають про побут селян, про їх боротьбу з куркулями; у п'єсах "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Оборона Буші" показана народна боротьба проти національного гніту; драми М.Л.Кропивницького ("Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук") відзначалися високою сценічністю й майстерністю. Ось що про них писав І. Я. Франко: "Такої чистої, блискучої всіма блисками поезії, гумору народного, мови нам не умногих наших писателей лучиться подибати. Пісні, жарти, приказки і вигадки, мов перли-самоцвіти сиплються безкінечною многотою».

Драматургічні праці І.К.Карпенка-Карого гостро соціальні і комедійні. Зокрема, такі його п'єси, як "Безталанна", "Наймичка" просякнуті турботою про знедолених людей, а "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" - викриттям капіталізму в сільському господарстві, висміюванням новоспечених глитаїв - куркулів.

Драми І.С.Нечуя-Левицького ("Маруся Богуславка"), Панаса Мирного ("Лимерівна"), Б.Д.Грінченка ("Степовий гість"), І.Я.Франка ("Украдене щастя") та інші стверджували реалізм і народність.

Інтерес до театру широких народних мас був в основі переростання багатьох аматорських театрів в професійні. Так, наприклад, в Єлисаветграді вперше випробували свої акторські сили М.Л.Кропивницький, брати Тобілевичі - І.К.Карпенко-Карий, М.К.Садовський, П. К. Саксаганський, які згодом стали фундаторами українського професіонального театру. Саме тут вперше на Україні поставлено п'єсу Т.Г.Шевченка "Назар Стодоля", оперу С.С.Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм".

Безхмарному формуванню українського театру завдав удару Емський указ від 18 травня 1876 р., який забороняв "сценічні вистави на малоруському наріччі".

Переборюючи опір, крок за кроком набирав авторитету театр М.Л.Кропивницького (Єлисаветград) - актори: М.Садовський, М.Заньковецька, О.Марков, І.Бурлака, М.Садовська-Барілотті, П.Саксаганський, Г.Затиркевич-Карпинський, Ф.Левицький, Л.Ліницька та ін.; трупи М.П.Старицького, М.К.Садовського, П.К.Сакса-ганського, які виступали з постановками в Петербурзі, Москві, Казані, Білорусії, Грузії, Польщі.

В Україні формувалися також і російські театри. Зокрема, у 1891 р. у Києві був заснований театр М.М.Соловцова. У Східній Галичині у 1864 р. розпочав свої вистави театр "Руська бесіда", у 1875 р. до Львівського театру був запрошений режисером М.Л.Кропивницький. В театрах ставилися пєси "Ревізор" М.В.Гоголя, "Весілля Кречинського" О.В.Сухова-Кобиліна, "Гроза” О.М.Островського, "Безталанна", "Мартин Боруля" І.К.Карпенка-Карого, "Лимерівна" Панаса Мирного, "Украдене щастя" І.Я.Франка, "Назар Стодоля" Т.Г.Шевченка та багато інших. У своїх критичних статтях І.Я. Франко докладав багато зусиль для піднесення театральної культури. Характеризуючи вистави, І.Я. Франко критикував "недотепні комедії і псевдоісторичні драмища", які засмічували репертуар, закликав ставити п'єси з народного життя .

V. Мистецтво: музика, образотворче мистецтво

У ХІХ ст. українська інтелігенція здійснила велику роботу по зібранню, обробці та збереженню українських, колядок і щедрівок, веснянок, купальських, весільних, колискових, землеробських та історичних пісень.

У першій половині ХІХ ст. стали популярними такі пісні, як "Їхав козак за Дунай", "Віють вітри", "Сонце низенько" (народні); "Думи мої", "Заповіт", "Реве та стогне Дніпр широкий" (Т.Г.Шевченка); "Гуде вітер вельми в полі", "Не щебечи, соловейку" (В.М.Забіли) та ін.

З'явилися нотні збірники відомих українських пісень. Так, наприклад, до збірника М.О.Максимовича "Голоси українських пісень" (1834) фортепіанний супровід написав О.О.Аляб'єв; до збірників "Українські мелодії" (1831) та "Народні українські наспіви" (1840) музику створив М.А.Маркевич. В Одесі у 1842 р. було створено філармонічне товариство, в Києві в 1848 - симфонічне.

Значний вклад у розвиток музичного мистецтва внесли композитори С.С.Гулак-Артемовський ("Запорожець за Дунаєм"), П. П. Сокальський ("Вечори на Україні", опери "Мазепа", "Майська ніч", "Богдан Хмельницький"), П.І.Ніщинський ("Вечорниці", "Закувала та сива зозуля"), М.М.Калачевський ("Українська симфонія", фортепіанні п'єси "Романс", "Баркарола").

Найвищим злетом у розвитку української музики ХІХ ст. стала творчість М.ВЛисенка (1842—1912) — композитора, диригента, педагога, вченого-музикознавця. Він опублікував сім випусків народних пісень для голосу в супроводі фортепіано, написав музику до 600 пісень, виступив найкращим музикальним інтерпретатором поезій Т.Г.Шевченка, багато зробив для розвитку української опери "Тарас Бульба", "Різдвяна ніч", "Наталка-Полтавка").

М.ВЛисенко заклав основу для інструментальних жанрів української музики. Тільки для фортепіано М. ВЛисенко написав 40 творів.

М.ВЛисенко створив багато романсів на слова І.Я.Франка, Лесі Українки, А.Міцкевича, Г. Гейне та ін. "Безмежне поле", "Місяцю-князю", "Не забудь юних днів"). Твори М.ВЛисенкаувійшли в золотий фонд національної культури України.

Українським темам присвятили багато своїх творів П.І.Чайковський ("Мазепа", "Черевички"), М.П.Мусоргський ("Сорочинський ярмарок"), М.А.Римський-Корсаков ("Ніч перед Різдвом", "Майська ніч").

В західноукраїнських землях створив чудові музикальні твори М.М.Вербицький ("Гриць Мазниця", "Верховинці", "Підгіряни", "Ще не вмерла Україна" та ін.), А.К.Вахнянин ("Хор норманнів", "Шалійте, шалійте, скажені кати"), І.І.Воробкевич (“Сині очі”, “Над прутом у лузі”, 30 хорових творів).

Завершуючи огляд музикального життя, варто додати, що у другій половині ХІХ ст. центрами музики стали міста.

У м. Києві, наприклад, з концертами виступали такі піаністи, як B.І.Заремба, М.А.Завадський, композитори П.І. Чайковський, C.В.Рахманінов, М.А.Римський-Корсаков та ін. Особливо багато зробили для популяризації музикальних творів музичні товариства міст Києва, Харкова, Одеси, Полтави, Катеринослава та ін. Товариства влаштовували симфонічні та камерні концерти, відкривали музичні учбові заклади, популяризували твори українських та російських композиторів.

Створений М.Л.Кропивницьким український музично-драматичний театр ставив оперу М.В.Лисенка “Різдвяна ніч”, С.С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”, М. М. Аркаса “Катерина” та ін.

У ХІХ ст. знайшло свій дальший поступальний розвиток образотворче мистецтво. В галузі архітектури удосконалилася будівельна техніка, застосовувалися нові матеріали і конструкції. Так, наприклад, для України в архітектурній справі переважав еклектизм - суміш елементів різних стилів.

На Хрещатику будинок міської думи, наприклад, побудований архітектором О.Шілле в стилі барокко; Володимирський собор - архітектором О.В.Беретті в російсько-візантійському стилі; Львівський оперний театр - архітектором З.Горголовською в стилі паризької Гранд-Опери; будинок Київського університету та Інститут шляхетних дівчат В.І.Беретті - в стилі російського класицизму; значна частина будинків Одеси та Севастополя - давньогрецькому стилі (Одеський оперний театр, Воронцовський палац та ін.); палац К. Розумовського - Ч.Камереном, маєток П. Г. Галагана - П.А.Дубровським, парк “Олек

сандрія” в Білій Церкві, “Софіївка” в Умані - в стилі палацово-паркової архітектури. Подібні приклади можна було б продовжити.

В скульптурному мистецтві академічний канонізм уступав місце реалістичним напрямкам.

Скульптор Л.В.Позен, наприклад, у своїх творах малих форм, відтворював реалістичні соціальні типи - “Шинкар”, “Кобзар”, “Переселенці”, “Жебрак”; П.П.Забіла працював у жанрі портрета - бюста М. Є. Салтикова-Щедріна, М. В. Гоголя, Т. Г. Шевченка; Б.В.Едуардс (м. Одеса) був автором яскравих жанрових скульптур - “Катерина”, “Життя невеселе”, “Шурка”, “Пустунка”; М.Й.Микешин створив яскраві монументальні твори - пам’ятник Богдану Хмельницькому та ін.

Середовище живопису ХІХ ст. позначилося дальшим розвитком реалістичного мистецтва, створенням творів, в основу яких покладені визвольні ідеї.

У ХІХ ст. жили і працювали такі живописці, як: В.А.Тропінін (“Портрет українця”, “Дівчина з Поділля”, “Весілля в Купавці”); І.М.Сошенко (“Портрет бабусі”, “Жіночий портрет”), Т.ГШевченко (“Кара колодкою”, “У в’язниці”, “Кара шпіцрутенами”, графічні твори); І.І.Соколов (“Погорільці”, “Проводи рекрутів”); К.К.Костанді (“У хворого товариша”, “Рання весна”, “В люди”); М.К.Пимоненко (“Проводи рекрутів”, “Жнива”, “Жертва фанатизму”); І. Ю. Репін (“У волосному правлінні”, “,Запорожці пишуть листа турецькому султанові”); М.Д.Кузнєцов (“Мировий посередник”, “На заробітки”); С.І.Васильківський (автор 3,5 тис. творів. Серед них: “Степ на Україні”, “Отара в степу” та ін.); М.С.Самокиш (“Повернення російської кавалерії”); Т.Д.Копестинський (“Гуцул в Липовиці”,“Гуцулка”); І. І. Труш (прихильник критичного реалізму, видатний майстер живопису) та інші художники.

Найяскравішим явищем першої половини ХІХ ст. в галузі графіки стали твори Т.Г.Шевченка (“Живописна Україна”, портрет М.С.Щепкіна, Айри Олдріджа та ін.). “Из всех изящных искусств, - писав Т.Г.Шевченко у своєму “Щоденнику”, - мне теперь более всего нравится гравюра. И не без основания. Быть хорошим гравером значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе, значит быть распространителем света истины. Значит быть полезным людям... Божественное призвание гравера!”

У другій половині ХІХ ст. роботи художників-графіків набули нового піднесення, особливо тих, що працювали в галузі портрета, історичного жанру, книговидавництва, журналістики, газетної справи тощо.

Так, наприклад, К.О.Трутовський у своїх малюнках висміював духовне зубожіння поміщиків (“Поміщики-політики”, “Сцена з поміщицького побуту”, “Мироїд”); М.І.Мурашко виконав технікою автолітографії портрет Т. Г. Шевченка; І.С.Їжакевич став одним із популярних ілюстраторів масових журналів - “Живописное обозрение”, “Солнце России”, “Нива”; А.Ф.Красовський видав серію карикатур - “Одеська вудочка”.

Отже, протягом ХІХ ст. образотворче мистецтво України зробило помітний крок вперед. Сформувалася національна реалістична школа живопису, графіки, скульптури. Кращі твори були присвячені трудовому народу.

VI. Народна творчість

У ХІХ ст. дальшого розвитку набула народна творчість - усна поезія, музичний фольклор, прикладне мистецтво. У народній творчості були помітні соціальні мотиви, революційні настрої.

Так, наприклад, у багатьох фольклорних творах відображене важке становище сільськогосподарських найманих робітників, гіркі заробітки на панських полях:

Ой, хвалилися хлопці, в Таврію ідучи,

Що будуть носити з китайки онучі...

Онучі з китайки, чоботи сап’янці,

А прийшли додому - повилазили й пальці.

У пісні “Ой чи воля, чи неволя” співається про робітничий виступ, дійовий протест проти фабрикантів:

Ой да наробили хлопці лому,

Хлопці труби розломили,

Ой да по заводу пар пустили.

Пішов пожар по заводу,

Ой да пішла слава по народу.

Поповнювався і український героїчний епос, відомий своїми думами про Б.Хмельницького, І.Богуна, М.Кривоноса, О.Довбуша, У.Кармалюка, Л.Кобилицю та інших народних героїв. Близькі до народних дум за сюжетами, образами, ідейним спрямуванням історичні пісні, за висловом І. Я. Франка, є “одно з наших найцінніших національних надбань і один з предметів оправданої нашої гордості”.

Отже, незважаючи на утиски з боку царського уряду, культура України у ХІХ ст. продовжувала розвиватись. Тяжке життя трудящих мас, постійні злидні і безправ’я не заглушили їх потягу до знань, літератури, музики, театру, образотворчого мистецтва. Передові письменники, драматурги, художники, композитори у своїх творах ставали на шлях реалізму, підтримували народ в його боротьбі за краще майбутнє. 

VІІ. Запитання та завдання

1. Що ви знаєте про реформування освіти в Україні у ХІХ ст.? У яких типах шкіл навчалися діти та молодь?

2. Яке правове становище було університетської освіти? Що ви знаєте про зміст студентського навчання?

3. Назвіть найяскравіших представників української літератури. Назвіть документи, які обмежували та забороняли її розвиток.

4. Що ви знаєте про розвиток української музики у ХІХ ст.? Назвіть найбільш відомих композиторів цього періоду.

5. Дайте характеристику діяльності українських театрів. Назвіть найбільш відомих тогочасних українських акторів.

6. Якими іменами представлене образотворче мистецтво? Назвіть найбільш відомі полотна живопису.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка