Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 26. Західноукраїнські землі у ХІХ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Адміністративно-політичний устрій.

3. Соціально-економічний розвиток краю.

4. Суспільно-політичний рух та класова боротьба.

5. Особливості суспільно-політичного життя західноукраїнського народу у другій половині ХІХ ст.

6. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

В лекції на основі аналізу джерел, монографічної літератури та узагальнюючих праць розкриваються історичні події, процеси і явища, які мали місце в західноукраїнських землях в соціально-економічному, суспільно-політичному та культурному житті у ХІХ ст.

Специфіка викладу полягає в тому, що у кінці XVIII-XIX ст. цей край був у складі Австрійської габсбургської імперії, а тому його історія подається на фоні тих історичних подій, процесів і явищ, які відбувались в цій державі.

Одночасно, зважаючи на споріднення, етнічну єдність західних українців з жителями подніпровської України, їх духовну адекватність та обопільне прагнення до державної соборності, в лекції часто співставляються історичні матеріали обох частин України і аналізуються у їх взаємозв'язку.

На широких історичних фактах показується соціально-економічна та культурна неволя західноукраїнського краю, національний гніт та безправність галичан в чужій для них імперії. Простежуються складні стосунки з поляками, які, вислужуючись перед габсбургами, культивували свою зверхність, домінування в західноукраїнському краї, відмовляли східним галичанам у праві на свою національність, окремішне історичне життя, власну культуру.

Одночасно показані прагнення західноукраїнського населення жити разом зі східними братами, боротьба за цю єдність, тернистий шлях до волі та незалежності.

При підготовці лекції використані джерела, які опубліковані в таких документальних виданнях, як: "Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772-1849)" - К.,1974; "Селянський рух на Буковині в 40-хроках ХІХ ст." - К., 1949; "Робітничий рух на Україні (1861-1884)". - К., 1986; "Русалка Дністрова" - К., 1988; положення і висновки праць дослідників Г.Ю.Гербільського, М.П.Герасименка, В.Є.Задорожного, Г.І.Ковальчака, М.М.Кравця, М.П.Кукурудзяка, Ф.І. Стеблія, С.М. Трусевича, В. Чоповського, І.Я.Франка, І.Г.Шульги, Є.А.Яцевича, та ін.

У згаданих працях висвітлені аграрні відносини в Галичині у ХІХ ст. (М.П.Герасименко, Г.І.Ковальчак, Ф.І.Стеблій, І.Я.Франко), становище робітничого класу західноукраїнського краю (Г.І.Ковальчак, М.П.Кукурудзяк, С.А.Яцевич), суспільно-політичне життя та національний рух (Г.Ю.Гербільський, Ф.І.Стеблій, В.Чоповський), економічне життя західноукраїнського народу (І.Я.Франко, І.Г.Шульга, В.Є.Задорожний), події культурного життя та інші історичні проблеми.

Крім цього, враховувалася трактовка західноукраїнських історичних проблем авторами підручників з історії України О.Д.Бойком, В.И.Борисенком, І.К.Рибалкою, О.Субтельним, Ю.М.Алексєєвим, В.В.Світличною, В.А.Смолієм, В.М.Литвином, В.М.Мордвінцевим, А.Г.Слюсаренком, Л.Г.Мельником та ін.

ІІ. Адміністративно-політичний устрій

З попередніх лекцій відомо, що в результаті трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795), Константинопольської австро-турецької конвенції (1775) Галичина та Буковина увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало також Закарпаття. Таким чином, за висловом дослідника цих проблем Ф.І.Стеблія, "габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн. чоловік, в тому числі 2 млн. українців».

Галичина була виділена в королівство Галіція та Лодомерія з центром у Львові, яке в адміністративному відношенні поділялося на 19 округів, 12 з яких становили українську Східну Галичину. 1786 р. на правах окремого округу до Галичини була приєднана Буковина з центром у Чернівцях. Закарпаття, як і раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва. Тобто, навіть в рамкахєдиної держави західноукраїнські землі були адміністративно розмежованими.

Адміністративний апарат в "королівстві" очолював губернатор, в округах - старости. На місцях адміністративні і судово-поліцейські функції здійснювали поміщики, або спеціальні чиновники - мандатори. Міста управлялися магістратами, склад яких затверджувався адміністративними органами.

Одночасно варто нагадати, що допоміжним органом крайової адміністрації був становий сейм, до якого входили представники магнатів, шляхти, духовенства та міщанства. В Закарпатті адміністрацію в чотирьох комітатах (жупах) очолювали жупани, які затверджувались намісником (губернатором) і були йому підзвітні у своїй діяльності.

Отже, знаряддям централізаторської політики уряду та класового панування феодалів на підневільних, адміністративно розмежованих західноукраїнських землях став численний бюрократичний апарат.

ІІІ. Соціально-економічний розвиток краю

За висловом відомого канадського історика українського походження О. Субтельного, "умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів характеризувалися одним словом: бідність... Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії".

Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, земельний наділ яких у 1819 р. становив 14 акрів (шляхетського маєтку - 1051), у 1848 р. - 9,6 (шляхетського маєтку - 1400). За право користуватися цими наділами селяни повинні були відробляти на феодала панщину, що сягала 5-6 днів на тиждень. Крім цього селяни повинні були відбувати інші роботи у маєтку пана, платити йому натуральний оброк тощо.

У 3,5 тис. західноукраїнських сіл селяни, застосовуючи примітивні знаряддя, могли одержати близько третини того, що вирощували селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон (в основному капуста та картопля) становив близько половини того, що споживав західноєвропейський селянин. "Були часи, - писав О.Субтельний, - між 1830 та 1850 рр., коли смертність у Східній Галичині переважала народжуваність. Закономірно, що тривалість життя західноукраїнського селянина була короткою - в середньому якихось 30-40 років».

Поміщики насаджували серед селян пияцтво, деякі з них навіть встановлювали для своїх кріпаків норму споживання алкоголю, сподіваючись таким чином реалізувати продукт, який вони виробляли. На думку багатьох поміщиків, селяни належали до нижчих людських істот, які не піддаються вдосконаленням.

Важливим прошарком західноукраїнського населення було духовенство. Воно наближалося до місцевої еліти, сповідало греко-католицькі церковні канони й заміняло селянству національну знать, яка відцуралася від свого суспільства, полонізувалася і перейшла в католицизм. В західноукраїнському краї виникли цілі династії священиків. В ХІХ ст. у Східній Галичині було 2-2,5 тис. таких родин.

Духовенство користувалося серед селян великим впливом та владою. Проте за матеріальним та культурним рівнем український сільський священик ледве підносився над селянином. Багато хто з них ледве міг прочитати тексти церковнослов'янською мовою.

Протягом усього ХІХ ст. західноукраїнське суспільство складалося лише з двох соціальних верств: селянської маси і невеликої касти священиків. "Серед українців, - зауважував О.Субтельний, - за іронічним польським виразом, були лише хлопи та попи».

Це не означає, проте, що у західноукраїнському краї не було інших етнічних та соціальних груп населення. Наприкінці XVIII ст., наприклад, польська шляхта становила 95 тис, або 3,4 %, міщани - 300 тис, або 10% населення провінції. Крім цього, на західноукраїнських землях мав місце прошарок чесько-німецького чиновництва та німецьких колоністів.

Отже, суспільство Галичини вже на початку ХІХ ст. було багатонаціональним та чітко розшарованим. Кожна етнічна група займала свій господарський та культурний простір.

Приєднання українських земель до Австрії співпало з початком реформ у дусі освіченого абсолютизму, які здійснювали у кінці XVIII ст. Марія-Терезія та Йосиф ІІ. Габсбурги використовували західноукраїнське населення як лабораторію, чи експериментальну базу для своїх реформ.

У 70—80-х роках XVIII ст. імператриця Австрії Марія-Терезія по відношенню до західноукраїнського краю вирішила здійснити такі заходи:

1. Запровадила паритет для римо-католицької та греко-католицької церков. Греко-католики вітали цей захід, оскільки довгий час терпіли дискримінацію з боку польського чиновництва та католицьких ієрархів. У 1808р. в Галичині після 400-річної перерви було відновлено галицьку церковну митрополію. Отже, в ХІХ ст. греко-католицька церква увійшла оновленою.

2. Продовжуючи реформи, Марія-Терезія зробила ряд кроків щодо освітнього реформування. Так, у 1774р. імператриця заснувала у Відні греко-католицьку семінарію, яка стала давати західноукраїнській молоді систематичну богословську освіту та контакти із західною культурою. У 1783р. семінарія була заснована у Львові.

3. У 1774 р. в західноукраїнському краї були засновані школи трьох типів: а) однокласні парафіяльні, викладання в яких велося місцевою говіркою; б) трикласні з німецькою та польською мовами навчання; в) чотирикласні, що готували учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та університетах.

Імператор Йосип ІІ у проведенні реформ пішов далі своєї матері. Зокрема, у 1781 р. обмежив панщину трьома днями на тиждень (156 днів на рік), дозволив селянам вільно одружуватись, самочинно залишати поміщика та переходити на інші наділи, звертатися до суду зі скаргами на свого поміщика, заборонив селянам виконувати на користь пана додаткові повинності тощо.

Тобто, закони Йосифа ІІ захищали селянина, охороняли від зневаги, дещо поліпшили його становище в суспільстві. Але не зрівняли його з іншими станами. У багатьох відношеннях селянин, як і раніше, був підвладним панові і залежним від нього.

У 1784р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, Йосип ІІ заснував у Львові університет, який став першим учбовим закладом такого типу на українській землі. Для українців був створений національний факультет ”Студіум рутенум”, на якому викладання велося місцевою українською говіркою.

Якщо зважити на те, що у подніпровській Україні Катерина ІІ ліквідувала гетьманщину (1764), розігнала Запорозьку Січ (1775), запровадила кріпосне право (1783), висвятила українську старшину у дворянство (1785), то заходи Йосифа ІІ були явищем сміливим, рішучим і прогресивним.

Орест Субтельний, досліджуючи Галичину, пише, що "багато реформ наштовхнулися на нездоланні перешкоди. Імператор, зокрема, вважав, що, полегшивши долю селянства, він збільшить продуктивність їхньої праці. Але незабаром стало очевидним, що економічні проблеми Галичини крилися не лише в селянстві... Галичина фактично була внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій імперії».

До сказаного додамо, що реформи наштовхнулися й на перешкоди з боку шляхти, яка не пропускала можливості підірвати їх. Не поспішала йти на зустріч реформам і католицька церква. Обурені онімеченням мадяри погрожували повстанням. Розчарований Йосиф ІІ був змушений відмінити багато своїх заходів. Після його смерті (1790) на могилі встановили епітафію: "Тут спочиває Йосиф ІІ, усі зусилля якого зазнали невдачі".

На початку ХІХ ст. австрійські імператори, особливо Франц І, продовжували відступати від позицій цісаря-реформатора. Багато покращень у становищі селянства було відмінено і фактично відновлено кріпацтво.

За висловом дослідника Ф.І.Стеблія, "протягом першої половини ХІХ ст. основою економіки краю залишалося сільське господарство, головним чином, землеробство." Додамо, що більше половини земельних угідь належало поміщикам і панам, менше половини - селянським господарствам. Традиційно невисокий рівень агрокультури зумовлював низьку врожайність. Повільними темпами розвивалось і тваринництво.

Всевладдя поміщиків було головною перешкодою і на шляху промислового розвитку. Кріпосництво стримувало переростання мануфактурної промисловості у фабричну. Більшість міст і містечок були промислово слабкими, мали аграрний характер.

Економічна відсталість західноукраїнських земель спричинила до нерозвинутості їх соціальної структури. Основну масу населення становило феодально залежне селянство, експлуатоване поміщиками.

IV. Суспільно-політичний рух та класова боротьба

Реформи Марії-Терезії та Йосипа ІІ, незважаючи на свою незавершеність, вплинули на настрої західноукраїнського населення. "Як і належало сподіватися, - зауважив О.Субтельний, - реформи збудили серед українців почуття глибокої вдячності до Габсбургів у цілому і до Йосифа ІІ зокрема. Вдячність династії так глибоко вкоренилася, що українців називали "тирольцями Сходу".

Відзначимо, що це плазування перед Габсбургами мало свої негативні наслідки. Воно живило так зване рутенство, західноукраїнський провінціалізм, носіями якого були священики, які вважали галичан окремішним етносом з греко-католицькими переконаннями. Рутенці, вважаючи себе західноукраїнською елітою і наслідуючи польське панство, культивували псевдоаристократизм, зневажливе ставлення до селянства - носія "мови свинопасів".

Духовенство, як носій психології рутенства, уклінно сприймало все, що дарувала їм столиця, допомагало віденським олігархам тримати у відсталості цілі покоління західноукраїнців, перешкоджаючи їм боротися за краще майбуття. У цьому відношенні рутенці нагадували подніпровську еліту, яка вірою і правдою служила російському царизму й допомагала йому тримати свій народ у покорі.

Значну роль у розвитку суспільно-політичної думки в західноукраїнських землях у ХІХ ст. все більше почала відігравати інтелігенція, яка, як уже було сказано, в основному складалася із духовенства. Говорити про вищу освіту в західноукраїнському краї означало освоєння богословської науки. Так, на початку 40-х років із майже 400 студентів-українців Львівського університету 295 навчалися теології. Із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 рр. українською мовою, 40 належало перу священиків.

Значна частина західноукраїнської інтелігенції обмежувала свої інтелектуальні ресурси лише створенням абеток, календарів та церковних обрядів. Деяка частина інтелігенції прагнула ознайомитись із більш радикальними західноєвропейськими ідеями. Для них така можливість відкривалася у контексті польського руху.

Тому, як зауважують вчені, "в 1830-х роках незначна меншість молодих українських семінаристів приєднувались до польських революційних груп, котрі боролись за відновлення Польської Речі Посполитої».

Це захоплення польським рухом вело до захоплення мовою цього народу та віддаленості від своєї власної національної культури. Справа дійшла до того, що у 1809 р. українські студенти поставили вимоги про закриття у Львівському університеті рідномовного факультету "Студіум рутенум" й з радістю перейшли в німецькомовні групи.

Одночасно варто зауважити, що ідеї німецького філософа Гердера проникли і в середовище західноукраїнської інтелігенції. Його вчення про рідну мову, її значення для народу все більше заполонювали серця європейської молоді, проникали у свідомість і західноукраїнської інтелігенції. Вона, спілкуючись з польською та чеською молоддю, знайомлячись з їх національними ідеями та культурою, чимдалі стала ближче сприймати нову ідею про суть української нації та необхідність боротися за її соборність і вільний розвиток.

Якщо у Східній Україні українознавство започаткувалось у Харкові, на базі його університету, то в західноукраїнському краї українські культурні аспекти розпочали свою дорогу з м. Перемишля - центра греко-католицької єпархії, значного на той час бібліотечного та навчального осередку.

Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був високопоставлений церковний ієрарх Іван Могильницький. Разом з Михайлом Левицьким він організував "Клерикальне товариство" (1816), яке готувало для селян релігійні тексти українською мовою. Підготовлені товариством кілька молитовників та букварів були незначним вкладом в українознавство. Тим більше, що їх мова була розбавлена численними церковнослов'янськими домішками. Але їх заслуга полягає в тому, що вони вперше привернули увагу до мовного питання, яке в наступні десятиліття залишатиметься основною справоюзахідноукраїнської інтелігенції.

Крім названого вище перемишльського гуртка, у 1820-х роках на західноукраїнських землях працювали й інші вчені (М.Гарасевич, Д.Зубрицький, Й.Левицький та Й.Лозинський), які збирали матеріали з історії Східної Галичини та її фольклорних джерел, розробляли граматичні правила, упорядковували етнографічні записи тощо 16.

В одній із попередніх лекцій вже зазначалося, що у 30-х роках ХІХ ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова. В цей час на арену просвітницького руху виходять прихильники ідей Гердера - семінаристи: юний поет Маркіян Шашкевич, близький його товариш, високоосвічений Іван Вагилевич та енергійний Яків Головацький.

У 1832 р. вони організували гурток під назвою ”Руська трійця ”, який розгорнув широку діяльність на ниві українознавства.

1. Передусім вони встановили творчі зв’язки з українськими вченими Схдної України — Ізмаїлом Срезневським, Михайлом Максимовичем, Йосипом Бодянським; будителями західнослов Янського руху — Карелом Запа, Яном Коларом, Павелом Шафариком, Карелом Гавлічеком та ін.

2. Розгорнули роботу по очищенню місцевої української мови від церковнослов'янських та чужоземних "вишуканостей", створенню високоякісного літературного красного письменства.

3. Заснували альманах "Русалка Дністрова ", до якого було підібрано тексти народних пісень, віршів, історичних статей. Альманах у 1837р. було видано у Будапешті. З 900 примірників майже всі конфіскувала поліція, оскільки "Русалка Дністрова ", за її переконанням, була надрукована мовою "давно мертвого і похованого русинського народу".

4. Члени "Руської трійці", як і літературні сили наддніпрянської України, поставили собі за мету боротися "проти соціального, політичного і духовного гноблення, будити народ, щоб він відчув "гідність свою і силу".

В статті "Становище русинів в Галичині" (1846) Я.Головацький виклав соціально-економічну та політичну програму гуртка.

Встановлення поліцейського терору, несприйняття їх діяльності значною частиною західноукраїнських обивателів надломили сили членів "Руської трійці". Помирає в молодому віці Маркіян Шашкевич (1811-1843); переходить до польського табору Іван Вагилевич (1811-1866); переїжджає до Росії Яків Головацький (1814-1888).

Завершуючи розповідь про "Руську трійцю", слід відзначити, що вона була свідченням національної еволюції на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних питань до постановки соціально-економічних та політичних завдань.

Більше того, за висловом О. Субтельного, "після століть обмежених контактів східні і західні українці почали виявляти посилений взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції".

Відомо, що у 1848-1849 рр. у багатьох європейських країнах почалися буржуазні та буржуазно-демократичні революції. Їх полум'я охопило і Австрію. 13 березня 1848 р. спалахнуло народне повстання у Відні, яке призвело до повалення уряду К. Меттерніха. Імператор Фердинанд І був змушений декларувати буржуазно-демократичні свободи та пообіцяти конституцію. Боячись повторення на західноукраїнських землях селянського повстання 1846 р., у квітні 1848 р. уряд оголосив про скасування тут феодальної залежності селян і панщини.

Під впливом західноєвропейських подій 1848 р. у Галичині, зокрема у Львові, відбулися демонстрації, стали утворюватись різного роду політичні гуртки та об'єднання. Так, наприклад, 13 квітня 1848 р. поляки у Львові створили Центральну раду народову, яка домагалася від австрійського уряду перетворення Галичини у польську автономію, нехтуючи інтересами українців.

У зв'язку з цим буржуазно-ліберальні українські кола 2 травня 1848 р. утворюють Головну руську раду, яка виступила на захист українського народу, за забезпечення йому автономного національного життя. Руська рада стала організатором боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини (української) від Західної (польської).

Пожвавлювався культурно-освітній рух у краї. На першому з'їзді українських діячів культури (жовтень 1848 р., м. Львів) було засновано ”Галицько-руську матицю”, завданням якої було збір коштів та видання українських книг.

Активізувалося літературне життя, видавалися твори письменників Східної України - І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, М.Гоголя, Т.Шевченка; розгорнувся театральний рух. Самодіяльні артисти ставили на сценах "Наталку-Полтавку" та "Москаля-чарівника" І.Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Г.Квітки-Основ'яненка та ін.

Посилення боротьби галицьких селян за землю (1849), львівських робітників та ремісників (1848) вплинуло на розвиток революційних подій у Північній Буковині та на Закарпатті. Так, у листопаді 1848 р., депутат Віденського парламенту Л.Кобилиця у Вижниці на зборах закликав селян не коритися поміщикам; вийшли з-під контролю поміщиків селяни гірських районів Закарпаття. Під тиском селян у 1853 р. австрійський уряд, нарешті, видав указ про скасування кріпацтва в Г аличині та на Буковині.

Отже, 1848 рік був переломним моментом в історії західних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю, бездіяльністю та ізоляцією й поклав початок запеклій боротьбі за національне та соціальне визволення.

V. Особливості суспільно-політичного життя західноукраїнського народу у другій половині ХІХ ст.

Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст. зазнали прискореного соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку. Ця прискореність була обумовлена революцією 1848-1849 рр., поступовою ліквідацією феодально-кріпосницьких відносин і розчищенням шляху до капіталізму. Певну роль у цьому відіграла також Конституція 1867 р., яка перетворила Австрію у двоїсту Австро-Угорську імперію.

Досліджуючи західноукраїнське життя у другій половині ХІХ ст., треба мати на увазі, що воно мало певні, специфічні для цього краю особливості.

По-перше, селянство не змогло оплатити своє визволення від поміщиків у 1848 р. й вело з ними постійну, затяжну боротьбу за списання боргів та володіння сервітутами (громадськими угіддями, лісами, пасовищами). Це привело до того, що селяни швидко розорювались, продавали частину своєї землі, бідніли. Рятуючись від безземелля та голоду, змушені були емігрувати.

Якщо селяни Східної України шукали кращої долі на сході Російської імперії, то західні українці змушені були переселятися до Бразилії, Канади, Сполучених Штатів Америки та інших країн заходу .

По-друге, в містах відсоток українського населення був надзвичайно низький і складав 25-30% від їх загальної кількості. Решта міщан були євреї та поляки. Саме вони опанували керівництво економічними функціями міст, особливо їх комерційним життям. Немає потреби говорити, що ця специфіка не завжди кращим чином відбивалася на стосунках етносів.

По-третє, для розвитку промисловості в Галичині не було великих перспектив. Уряд розвивав тут лісообробну, алкогольну та нафтову промисловість. Стихійно панували на ринку єврейські кравецькі та швецькі вироби. А тому в кінці ХІХ ст. у цьому краї нараховувалося близько 200 тис. робітників, які були тісно пов'язані з селом. Словом, західноукраїнські землі за розвитком економіки лишалися позаду інших провінцій імперії.

По-четверте. Використовуючи поляка за походженням, губернатора А.Галуховського, австрійський уряд став культивувати в Галичині домінуюче становище поляків. Вони повинні були відіграти бар'єрну роль між Росією та українцями й не допустити їх взаємного зближення.

Посуті Галичина перетворилася на польську "державу в державі". Тут полонізувався чиновницький апарат, зміцнила свої позиції польська інтелігенція, запанували польські школи, прискореними темпами запрацювали асиміляційні важелі.

За цих умов "перед представниками української верхівки з середовища українських священиків... лежало похмуре майбутнє.... Переживаючи глибоку кризу віри у власні сили, вони стали шукати джерела підтримки».

За своїми переконаннями та характером діяльності західноукраїнська інтелігенція поділялася на три групи: русофіли, народовці та радикали.

До русофілів належали такі діячі західноукраїнської культури, як: історик Денис Зубрицький, священики та вчителі Яків Головацький, Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Качковський, АдольфДобрянський та ін. Вони були переконані, що українська культура у боротьбі з поляками вистоїть лише тоді, коли вона дістане російську підтримку.

Русофіли стверджували, що український, білоруський і російський народи - триєдині, тотожні, пішли від одного кореня; що західноукраїнський народ являється не якимось окремим русинським етносом, а є росіянами . Вони вважали, що незабаром Росія переможе Австрію і звільнить західних українців від польської неволі. Такий хід думок народжував пасивність та інертність.

Русофіли вперто відкидали власне, українське народознавство, навіть вітали горезвісний Емський указ 1876 р. про заборону української мови.

Русофіли зуміли закріпитися в Українському народному домі, видавництві "Галицько-руська матиця", газеті "Слово", громадянському об'єднанні Руська Рада та інших установах культури. Тобто в середовищі власної еліти український рух мав рішучого та сильного противника.

Ще в дореволюційні часи (до 1848 р.) молодь, зокрема, "Руська трійця", виступала за користування народною мовою. Якщо старше покоління "русинів" мали надію на підтримку царя, то молодь надихалася творчістю Т. Г. Шевченка, яка була глибоко народною. А тому прихильників Кобзаря стали називати народовцями. Як правило, це були студенти, молоді священики, представники молодої світської інтелігенції.

З москвофілами їх розділяла мова, в решті питань вони були близькими. Народовці з радістю читали Шевченка, Куліша, Костомарова, Антоновича, Кониського. Під їх впливом світоглядні погляди народовців розширювались.

Проте цей світогляд мав певні межі. Коли М. Драгоманов зробив спробу прищепити народовцям соціалістичні, космополітичні та антиклерикальні ідеї, його "безбожний анархізм" викликав у них відразу, оскільки їхні погляди були пов'язані з мовою й не зачіпали політичних проблем, не спрямовувалися проти уряду.

Народовцям вдалося налагодити видання часопису ”Молода Русь” (1861), ”Вечорниці” (1862), ”Мета” (1863-1865), ”Нива” (1865), ”Русалка” (1865), ”Правда” (1867-1880).

Опікувалися також розвитком театру. У 1868 р. група молоді утворила товариство ”Просвіта” на чолі з Анатолієм Вахнянином, а в 1873 р. - Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка.

Проте вплив народовців на маси був слабким, особливо після указу 1876 р. Про це свідчить те, що у 1879 р. до сейму провінції українофіли змогли послати лише три делегати. У 1880 р. просвітницько-культурницький рух посилився такими професорами та юристами, як Юліаном Романчуком, Олександром Огоновським та братами Барвінськими.

Під їх впливом у цьому ж році засновується газета ”Діло” (на противагу русофільській "Слово"), яка повинна була пожвавити рух народних мас, залучити їх до обговорення потреб українського суспільства. Газета підготувала ґрунт для створення представницького органу - Народної Ради (1885).

М.П.Драгоманов вважав, що русофіли у своїх поглядах були безнадійно реакційними, а народовці - дріб'язковими та ідейно обмеженими. А тому у своїй діяльності у західноукраїнському краї він, як переконаний соціаліст, вирішив опертися на галицьке студентство. У зверненні до них він просив присвятити себе і словом, і ділом служінню пригнобленим народним масам.

М.П.Драгоманова почули студенти Іван Франко, Михайло Павлик, В'ячеслав Будзиновський, Кирило Трельовський, Микола Ганкевич та Станіслав Козловський. Вони взяли у свої руки часопис "Друг”, розгорнули наступ на русофілів, піддали критиці народовців. Ця молода когорта діячів культури започаткувала радикалізм у суспільному русі. За радикалізм у 1878 р. М.Драгоманова та І.Франка було віддано до суду.

В кінці ХІХ ст. у конституційній Австрії українці змогли використати створені в державі можливості для розгортання національного руху. Розвитку суспільно-політичного руху на заході України сприяли також німці, чехи та поляки, які накопичили на цей час чималий досвід організованості та боротьби за власні інтереси.

Приємно відзначити, що у цей час запрацювала на повну потужність "Просвіта”. Ця громадська інституція відкривала бібліотеки, читальні зали, створювала гуртки художньої самодіяльності, гімнастичні товариства та кооперативи.

Завдяки діяльності А.Вахнянина, О.Огоновського "Просвіта" мала 77 регіональних відділень, 3 тис. читалень і бібліотек, якими було охоплено близько 200 тис. членів.

Було створено гімнастично-протипожежні товариства ”Сокіл ” та "Січ”, в організацію яких вклав чимало зусиль радикал К.Трельовський. Ці товариства виховували у молоді дисципліну, патріотизм, згуртованість у виконанні завдань.

Особливо велику роль відіграв економічно-кооперативний рух. Один із організаторів цього руху Василь Нагірний організував споживчі кооперації, які не тільки навчали селян вирощувати зерно, а й продавати його. Створювалися агрономічні та кредитні спілки, промислові кооперативи, влаштовувалося обговорення актуальних економічних проблем краю.

Значні зрушення відбулися і в освіті. Українці стали боротись за відкриття власних шкіл, ліквідацію "диспропорцій у складі їх учнів та студентів. ” У 1894 р. посаду професора історії Львівського університету обійняв М.С.Грушевський, який, створюючи свою фундаментальну "Історію України - Руси”, поставив своїм завданням обґрунтувати ідею української державності.

М.С.Грушевський реорганізував Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка у справжню академію наук, яка незабаром ”об'єднала майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох славетних європейських вчених. До 1913 р., крім численних інших публікацій, воно видало 120 томів своїх ”Записок”. 31 На 1913 р. західні українці мали 80 періодичних видань, 66 з яких у Галичині, решта - на Буковині та Закарпатті.

Новим кроком у розвитку суспільно-політичного руху у західноукраїнському краї було створення політичних партійних угруповань. Особливістю цих партій є те, що вони народжувалися і діяли легально й додержувалися помірного тону. Цікавим є і те, що західноукраїнські партії на передній план своєї діяльності ставили національні проблеми, зрівнялівку в правах з поляками, формування власної соборності та державності.

Так, наприклад, молодий радикал Юліан Бачинський вперше у книзі "Україна ірредента" (1896) обґрунтував ідею соборності та незалежності української держави. Ця книга справила враження на всіх національно свідомих українців.

Під керівництвом М.Драгоманова, як уже було сказано, І. Франко та М. Павлик створюють Радикальну партію (1890). У 1895 р. свої соціалістичні ідеї вони доповнюють національними державницькими кордонами. Спочатку, з метою автономії в рамках Австрії, а пізніше - на самостійній основі.

У 1899 р. народовці Євген Левицький, Володимир Охрімович, Михайло Грушевський та Іван Франко утворюють Національно-демократичну партію. Її програма-мінімум та програма-максимум імпонувала "Просвіті", радикалам та деяким русофілам. Ця особливість перетворила цю партію у найбільшу в Галичині.

В кінці ХІХ ст. Микола Гацкевич та Семен Вітик заснували Соціал-демократичну партію (1899), духовенство - Католицький русинський союз.

Всі ці партії скликали селянські віча, народні зібрання, влаштовували зустрічі з виборцями. Русофіли стали втрачати вплив та авторитет, не дивлячись на те, що їхні об'єднання отримували грошові дотації від Росії та поляків, які хотіли вбити клин у середовище українських патріотів.

Завершуючи лекцію, підкреслимо, що у кінці ХІХ ст. західні українці були найкраще підготовлені до побудови самостійної держави. Хто б міг подумати, що їх відродження відбудеться так швидко й енергійно, як зауважував польсько-єврейський політичний діяч Вільгельм Фельдман, - "їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток".

Такі діячі східної України, як Антонович, Кониський, Куліш, Драгоманов та Грушевський першими зрозуміли, що Галичина здатна відіграти роль П'ємонту, або бази національного відродження.

Завершимо словами О.Субтельного: "Спостерігаючи життя українців на заході, репресована царатом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний вплив на українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних інтелектуалів, а головніше - надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим народом чисельністю лише 4 млн., а частиною великої 25-мільйонної нації".

Зауважимо, що на зламі ХІХ-ХХ ст. Галичина сформувалася як твердиня національного руху.

VI. Запитання та завдання

1. Дайте характеристику адміністративно-політичного устрою західноукраїнських земель.

2. Що ви знаєте про реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ в Галичині?

3. Які просвітницькі кроки були зроблені "Руською трійцею"?

4. Як вплинула революція 1848 р. на соціально-економічне становище західних земель та пробудження національної самосвідомості?

5. Що ви знаєте про діяльність москвофілів, народовців та радикалів?

6. Поясніть вислів: "західноукраїнські землі - український П'ємонт"