Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 22-23. Кирило-Мефодіївське товариство та його історичне значення

(У двох, частинах)

Частина друга.

Кирило-мефодіївці про шляхи боротьби українського народу за своє соціальне та національне визволення

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Пошуки членами Товариства шляхів боротьби за втілення у життя програмних ідеалів.

2. Про місце освіти та культури українського народу у світовому прогресі.

3. Месіянські ідеї.

4. Історичне значення Товариства

5. Запитання та завдання.

І. Пошуки членами Товариства шляхів боротьби за втілення у життя програмних ідеалів

Критикуючи самодержавство та його феодально-кріпосницьку систему, кирило-мефодіївці, як і всі прогресивні діячі тогочасної Росії, неминуче повинні були дати відповідь, як позбутися цього суспільного лиха, яким шляхом спрямувати діяльність для позбавлення свого народу від гноблення та забезпечити йому вільний демократичний розвиток.

Необхідно відмітити, що вже в 40-х роках ХІХ ст. питання про вирішення селянської проблеми було одним з найголовніших та найневідкладніших питань часу. Загострення класової боротьби примушувало царський уряд та його посібника - поміщицьке дворянство шукати запобіжних заходів. Урядом створювалися спеціальні комітети, поширювалася чутка, що цар вивчає «селянське питання». Проте, як показував час, ніхто ним серйозно не займався.

Буржуазно-поміщицькі ліберали як у Росії, так і в Україні вважали, що урядові можна було б «зверху» провести деякі реформи, засуджуючи з обуренням всякі революційні думки про знищення цієї влади. За тих умов, коли класова боротьба (незважаючи на її постійне зростання) була ще розвинена слабо, коли, за висловом Леніна, «кріпосництво може вдержати і віками держить мільйони селян в забитості (напр., в Росії з ІХ по ХІХ ст.)», деяка частина навіть прогресивної інтелігенції давала себе захопити реформістськими ілюзіями, вірою в «добрі наміри царя» та йогофеодальнобюрократичного апарату.

Реформістськими ілюзіями на початку заснування Товариства була захоплена також переважна частина кирило-мефодіївців. П.О.Куліш, М.І.Костомаров, О.В.Маркович, В.М.Білозерський та деякі інші члени Товариства вірили, що на царя, його сановників та поміщиків можна впливати листами, літературою, Євангелієм, конкретними пропозиціями та іншими заходами. Вони вважали, що такий натиск не тільки української, а й російської прогресивно налаштованої інтелігенції, зможе підвести уряд до думки про ліквідацію кріпосного права, запровадження загальної освіти, забезпечення народам вільного розвитку їх мови, літератури тощо.

У листах до своїх друзів П.О.Куліш не раз підкреслював, що за тих умов найкращим засобом боротьби була не зброя, а література, освіта, агітація, вплив на уми пануючих класів тощо. «Тепер не така вже година настала, - писав він Т.Г.Шевченку, - щоб брязкотіти шаблюками. Ляхів і татарву мов дідько злизав, усе втихомирилось, прийшла пора поорудовать ще й головою. Нуте ж робити усе так, щоб і богу була хвала за те, що дав нам розум, і людям темним було видно кругом, як од свічки, що стоїть на високому ліхтарі».

В іншому листі П.О.Куліш прагне стримувати революційні поривання радикально настроєної частини Товариства, спрямувати її діяльність по мирному руслу: «Підождіть, - писав він М.І. Костомарову,- можливо буде час, коли од одного звуку труб її (літератури - П.Г.) впадуть стіни і твердині, для зруйнування яких ви вважаєте потрібна зброя; буде час і царів-поетів, які все підкорять своїй божественній могутності».

В.М.Білозерський у записці, котра пояснювала «Статут», писав, що кирило-мефодіївці будуть прагнути, щоб «досягнення рівності і гідності прав людських здійснювалось в дусі покірності й миролюбства». В.М.Білозерський вважав, що вся енергія членів Товариства повинна була спрямуватись на критику тодішніх порядків, на популяризацію тих людей, які творили і творять для народу добро, на зближення з народом та надання йому освіти.

Віра в силу реформ, у можливісь добитися щасливого життя для народу заходами «зверху» позначилася на характері тих програмних документів, які були написані кирило-мефодіївцями на початку заснування Товариства. Зокрема, у своєму «Статуті» кирило-мефодіївці давали настанову кожному членові Товариства «свої дії поєднувати з євангельськими правилами любові, лагідності та терпіння». У цей період вони щиро вірили, що добитися кардинальних політичних і соціальних змін можна ціною найменших жертв, що уряд може пройнятися їх ідеями і скасувати кріпосне право, створити республіку, ліквідувати поділ суспільства на стани, забезпечити народам вільний національний розвиток тощо.

Проте в процесі політичного розвитку Товариства погляди багатьох його учасників на шляхи і засоби боротьби за досягнення висунутих ідеалів змінювалися. Радянські дослідники на основі всебічного аналізу документів все більше переконуються в тому, що під впливом Т.Г.Шевченка у Товаристві сформувалося революційне крило, думки якого помітно впливали на вибір шляхів боротьби цієї політичної організації; що під тиском Т.Г.Шевченка та його однодумців в програму Товариства - "Книгу буття" внесено ряд положень та істотних поправок, в яких, посуті, звучить заклик до народного повстання. Приєднуючись до цих тверджень, можна додати, що з вступом Т.Г.Шевченка до Товариства починається справді новий етап у формуванні ідеології цієї організації.

За одностайним свідченням кирило-мефодіївців, Т.Г.ІШевченко прибув до Києва з Петербурга сформованим революційним поетом. У Кобзаря, як писав пізніше М.І.Костомаров, «тоді була сама діяльна пора для його таланту, апогей його духовної сили». Т.Г.ІШевченко якреволюціонер-демократ не міг погодитись з тим, що «Статут Товариства» давав настанову його учасникам діяти миролюбиво. Революційно настроєний поет повів рішучу боротьбу за те, щоб вилучити з його програми все, що спрямовувало діяльність кирило-мефодіївців по шляху просвітительства та реформізму.

М.І.Костомяров в «Автобиографии» пише: «Коли я повідомив Т.Г.ІШевченка про існування Товариства, він одразу ж виявив готовність пристати до нього, однак поставився до його ідей з великим запалом і крайньою нетерпимістю, що спричинило до багатьох суперечок між мною й Т.Г.Шевченком».

Ненадруковані революційні твори Т.Г.Шевченка розкрили членам Товариства очі, зняли з них полуду, вперше ясно і просто розповіли про те, як боротися з царизмом, на кого опертися в цій боротьбі, по якому шляху йти. Можна з певністю сказати, що революційні погляди Т.Г.Шевченка хвилювали навіть тих членів Товариства, які раніше проповідували мирний шлях боротьби. Так трапилося, наприклад, з М.І.Костомаровим. У своїх спогадах він не раз підкреслював, що з Т.Г.Шевченком вони “просиджували довгі вечори до глибокої ночі”, що поетові твори розкрили йому завісу народного життя”, що найбільше враження на нього зробила поема “Сон”, від якої він був цілком “зачарований” і яка “сприяла значною мірою їхньому зближенню”.

Отже, як видно, М.І.Костомаров, як один із фундаторів Товариства, зазнав на собі значного впливу з боку революційних ідей Т.Г.Шевченка, став популяризатором його творів серед кирило-мефодіївців.

Додамо, що напередодні розгрому Товариства його погляди, як ніколи, були близькими до ідей Т.Г.Шевченка. Про це свідчить революційний зміст "Книги буття" та звернень до українського, російського та польського народів, одним із найактивніших авторів яких був М. І. Костомаров. Гнівні, сміливі і революційні за своїм змістом твори великого Кобзаря показували багатьом кирило-мефодіївцям, що єдиним шляхом до майбутнього щасливого життя є шлях селянської революції. В.М.Білозерський у листі до М.І.Гулака зазначив, що члени Товариства в Т.Г.Шевченкові мають “геніальну людину, яка... здатна передбачити і потреби народу і навіть цілого віку...”.

Однодумцем Т.Г.Шевченка у Товариства виступив М.І.Гулак. О.Петров у своєму донесенні ІІІ відділу писав, що “М.І.Гулак в грудні 1846 р. виявляв прямо революційні наміри, що, плануючи з'єднати слов'янські племена і ввести в них народне управління, він надіявся досягти цього збудження слов'ян до повстання проти верховної влади їх”.

На очній ставці М.І.Гулак, як людина мужня і смілива, це свідчення О.Петрова, посуті, не відкинув. На вимогу слідчого підтвердити сказане Петровим він заявив: “Можливо і вів які-небудь розмови, але не пам'ятаю їх змісту”. На сповіді в протоієрея Малова він сказав, що “у нього є дещо, без чого його не взяли б, але він твердо вирішив крити своє діло, можливо необдумане і погано ним усвідомлене, і дотримається свого слова: це клятва його духу, як би його не судили...”.

У службовій записці до коменданта Петропавловської фортеці І.Н.Скобелєва шеф ІІІ відділу граф Орлов дав М.І.Гулаку таку характеристику: “Арестант цей є самий закоренілий і доведений політичний злочинець, який, між іншим, показав стільки впертості, що незважаючи на всі переконання і явні проти нього докази, не відкриває деталей свого злочину, а тому. утримувати його а равеліні самим суровим способом в цілковитому одноосібстві, не допускаючи до нього і не даючи йому ні книг, ні інших предметів розваг”.

Доповідаючи царю про слідство, граф Орлов писав про М.І.Гулака, що “якби його злочин не важливіший того, про який пише Петров, Білозерський і Костомаров, то неможливо пояснити, чому він з такою впертістю не хотів відповідати на поставлені запитання і не признаватись навіть на очних ставках. У всякому разі, очевидно, що людина з таким характером, як він, не зупинилася б на мирних засобах, якби його таємні помисли могли б здійснитись”.

Ці та інші факти свідчать про те, що в Товаристві М.І.Гулак був однодумцем Т.Г.Шевченка, його соратником і пропагандистом революційних ідей. Він, як і Т.Г.Шевченко, був переконаний в тому, що шлях до щасливого життя українського, як і всіх інших народів, лежить через їх революційну боротьбу з гнобителями.

Отже, наприкінці 1846 р. Т.Г.Шевченко, М.І.Гулак, М.І.Савич, О.О.Навроцький, І.Я.Посяда, Г.Л.Андрузький згуртували революційну основу товариства, яка в політичному відношенні впливала на тих кирило-мефодіївців, які стояли на реформістських позиціях. Про силу революційно настроєних кирило-мефодіївців свідчить лист П.О.Куліша до В.М.Білозерського з приводу заснування журналу “Основа”.

“В історію освіти, - писав П.О.Куліш, - повинен вписатися 1846 р., в якому Ви без мого відома відкинули мій (просвітительський. - П.Г.) спосіб діяти на користь народу і мимо мого відома склали прекрасний план, котрий одного вас не викинув із рейок. Ідіть ви своєю дорогою, а я піду своєю, тобто тією, з якої ви гуртом чуть не звели мене в могилу”. Про готовність членів Товариства “до найефемерніших витівок” писав також П.О.Куліш у своєму листі від 29 грудня 1846 р. до П.Плетньова.

Це підтверджується також змістом деяких політичних документів кирило-мефодіївців. Зокрема, в передостанньому пункті "Книг буття" записано, що майбутнє щасливе життя слов’янських народів можливе лише в результаті їх спільного революційного виступу: “...повстане слов'янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ніпревосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа, ні в Великій Русі, ні в Польщі, ні на Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар”.

Спираючись на історію та її досвід, революційно настроєна частина кирило-мефодіївців робить цінний висновок, що, як у минулому, так і тепер у боротьбі з гнобителями основною рушійною силою виступатимуть трудящі маси, особливо покріпачене селянство. Одночасно вони вважали, що в боротьбі проти самодержавства та його феодально-кріпосницької системи зможе взяти активну участь патріотично настроєна прогресивна інтелігенція, особливо учнівська та студентська молодь. У зв'язку з цим малось на увазі ідеї “Книги буття”, “Статуту”, прокламацій ширити не тільки серед селян, а й серед вихованців гімназій, слухачів військових училищ, студентів вищих учбових закладів тощо.

Кирило-мефодіївці мали виїхати у всі губернії України і там “підкопувати всіма засобами несправедливі права аристократії..., зближатись з народом, турбуватись про його освіту і добробут, і давати надію про можливість зміни існуючого порядку”.

Члени Товариства велику увагу приділяли підготовці людей, які б змогли понести визвольні ідеї в маси. “Вважалось необхідним, - писав М. І. Костомаров у своїй “Автобіографії”, - щоб в університетах та в інших учбових закладах були люди, щиро віддані цим ідеям і здатні впроваджувати їх в згадане покоління .

Великої підтримки чекали кирило-мефодіївці від жінок. Використовуючи матеріали з життя стародавніх слов'ян, вони не раз підкреслювали, що жінки в слов'янських родах користувалися рівними правами з чоловіками, були поважними членами сім'ї, проводили велику роботу по вихованню своїх дітей. Цьому питанню був навіть присвячений один із розділів праці М.І.Гулака “Юридический быт поморских славян».

Кирило-мефодіївці не могли погодитися з тим, що у царській Росії жінки терплять кріпосницький гніт, сваволю розбещених панів, важку працю на полі та в домашньому господарстві. Т.Г.Шевченко з глибоким милосердям та великим співчуттям схиляється перед покривдженими серед покривджених, перед нещасними серед нещасних; жебрак-сирота, занедбане байстря, і особливо дівчина-мати-покритка, як символ найстрашнішого соціального злочинства - це улюблені його герої. М.І.Савич в одній із своїх записок, що зберігається у справах ІІІ відділу, висловив думку про те, що не може бути досконалим те суспільство, в якому жінка не має однакових прав з чоловіком.

Отже, боротьба за права жінок та їх всебічну емансипацію, стала складовою частиною політичної програми кирило-мефодіївців. Вони не раз відзначали, що жінки поряд з чоловіками повинні стати впливовою суспільною силою, соратниками чоловіків у їх боротьбі проти самодержавства і кріпосництва. В.М.Білозерський у своїй пояснювальній записці до «Статуту» зауважив, що члени Товариства будуть впливати “на розум жінок з метою вказати їм виховання в дусі слов'янських ідей”, тобто в дусі ідей Товариства.

Заслуга кирило-мефодіївців полягає в тому, що у поглядах на емансипацію жінок вони пішли далі такого проповідника ідей утопічного соціалізму як Фур'є. Вони не тільки вимагали для жінок свободи, соціальної рівності, а й бачили в них дійову суспільну силу, політичних діячів, борців за народне щастя, невід'ємну частину суспільного прогресу.

Однією з найбільших заслуг кирило-мефодіївців є те, що вони не мислили боротьби проти самодержавства та його феодально-кріпосницької системи без зміцнення дружби народів різних національностей. Особливо великі надії революційно настроєні члени Товариства покладали на спільний революційний виступ слов'янських народів. Можливість цього виступу кирило-мефодіївці обумовлювали історичним матеріалом.

Вони не раз доводили, що слов'янські народи єднає кровна і духовна спорідненість, подібність історичної долі, віковічне прагнення до волі, постійна боротьба проти феодально-кріпосницького та національного гніту. «Тільки сплівшись руками дружби - писав В. М. Білозерський, - вони оборонять себе від усякого варварства і вернуть свої права...».

Отже, в поглядах кирило-мефодіївців на шляхи і засоби боротьби за досягнення своїх політичних ідеалів намітилось два напрями: радикальний, революційний та реформістський, просвітницький. Прихильники революційного напряму (Т.Г.Шевченко, О.О.Навроцький, М.І.Гулак, І.Я.Посяда, М.І.Савич, Г.Л.Андрузький) вважали, що повалити царизм, знищити кріпосницьку систему, ліквідувати класи і стани зможе тільки народне повстання.

Прихильники ж мирних засобів боротьби (М.І.Костомаров, П.О.Куліш, В.М.Білозерський, О.В.Маркович, О.Д.Тулуб, Д.Пильчиков) були переконані в тому, що політичних та соціальних перетворень можна досягти шляхом реформ та тривалої просвітительської діяльності. М.І.Костомаров у Товаристві займав проміжне становище. Зазнаючи впливу з боку Т.Г.Шевченка та його однодумців, він все ж проявляв стриманість та нерішучість. За влучним висловом Г.Л.Андрузького, М.І.Костомаров «часто виголошував промови, а діяв слабо, немов би боровся з якоюсь думкою, що йшла врозріз з його напрямом».

Ідея народного повстання кирило-мефодіївцям, як і революційно настроєній частині петрашевців, уявлялася в загальних рисах. Пізніше ця ідея для М.І.Чернишевського, М.О. Добролюбова, Т.Г.Шевченка та інших російських і українських революціонерів-демократів стала практичною необхідністю, змістом життя. «Тільки сокира, - писав М.Чернишевський, - може нас врятувати і ніщо, крім сокири, не допоможе. До сокири кличте Русь...».

ІІ. Про місце освіти та культури українського народу у світовому прогресі

Виступаючи проти тяжкого соціального та національного гноблення народів Росії і всього слов'янського світу, кирило-мефодіївці висловили свої міркування з приводу проблем розвитку національних культур. Вони вважали, що розвиток освіти, літератури, мови, мистецтва є важливою складовою частиною формування націй. На їх думку, український народ (як і всі інші), не може рухатися вперед, брати активну участь в поступовому розвитку людства, доки не буде розв'язано ряд проблем у галузі його національної культури. Особливе місце серед них посідає вирішення питання про освіту українського народу.

Питання про роль освіти в історичному розвитку хвилювала в той період багатьох мислителів не тільки в Україні та в Росії, а й за рубежем. Відомо, що французькі соціалісти-утопісти в основу шляху до нового, гармонійного суспільства клали освіту, виховання класів.

Сен-Сімон вважав, ніби в класовому суспільстві шляхом освіти можна вирішувати найскладніші соціальні проблеми. На його думку, там, де існує освіта, обов'язково повинен бути добробут народу. Він твердив, що лише через освіту лежить шлях до соціального прогресу та матеріального добробуту, що «для всіх людей існує лише один інтерес - прогрес науки», «прогрес людського духу», що для того, щоб досягти суспільного щастя, немає інших заходів, крім науки, мистецтва і ремесла тощо.

На ґрунті наукового прогресу, освіти та виховання членів суспільства побудована соціальна філософія Фур'є . Свої соціалістичні ідеї французькі мислителі не пов'язували з вирішенням політичних проблем. Вони сподівались мирним, тільки освітнім шляхом досягти класової гармонії, уладнати всі протиріччя, які виступали на поверхню в тодішньому буржуазному суспільстві.

Окремі автори схильні були думати, що кирило-мефодіївці в основу своєї політичної боротьби теж клали лише освітню діяльність. Дослідження ж документів показує, що члени Товариства, особливо їх революційно настроєна частина, вважали, що освіта може стати допоміжним засобом у збройній боротьбі народних мас проти самодержавно-кріпосницького гніту, що вона є необхідною умовою поліпшення матеріального життя та духовного розвитку народів.

Дослідник суспільно-політичних та педагогічних поглядів М.І.Гулака С.С.Дрейзен правильно зазначає, що для кирило-мефодіївців «роз'яснювальна робота серед селян, а також поширення серед народу грамотності було не самоціллю, а засобом підготовки народу до повстання». «Наше майбутнє темне, невидиме, - писав один із наймолодших членів Товариства Г.Л.Андрузький, - потрібен великий розум, велика сила, щоб поміняти існуючу владу».

Переважна частина членів Товариства була переконана в тому, що тривала терпляча політична агітація повинна поєднуватися з освітою народу. Кирило-мефодіївці планували підготувати в школах та вищих учбових закладах плеяду поширювачів ідей, які повинні були понести в маси визвольні ідеї, а з ними й народну освіту.

В цьому відношенні у них було багато спільного з петрашевцями. М.Буташевич-Петрашевський не раз переконував своїх друзів в тому, що народу треба дати освіту, бо неможливо «в одну мить викликати до себе і до наших переконань співчуття в масах. хто чекає раптового успіху, співчуття., той нехай простудить свій пропагаторський жар».

Кирило-мефодіївці гостро критикували тих «землячків», які недооцінювали свого і плазували перед іноземщиною, не вірили в духовні сили українського народу і в його можливості, гальмували розвиток вітчизняної науки, освіти та літератури.

Гострота цієї критики обумовлювалась тим, що в середовищі тодішньої української та російської консервативної інтелігенції була широко поширена думка про те, що тільки Європа може давати взірці передового і прогресивного у всіх областях, а Росія (про Україну не було й мови) здатна лише наслідувати їй і позичати в неї.

В поемі «І мертвим, і живим.» Т.Г.Шевченко висміяв тих лже-патріотів, які цурались свого народу, духовної спадщини, сліпо схиляли голови перед іноземщиною. Гнівно тавруючи їх, Т.Г.Шевченко показав, що вони підривають і ослабляють почуття національної гордості, патріотичного обов'язку, поваги до своєї батьківщини.

Кирило-мефодіївці висунули ідею про відкриття шкіл для сільських дітей, запровадження для них загального навчання, участь широких кіл прогресивної громадськості в освіті народу тощо. На допиті В.М.Білозерський заявив, що “запровадження шкіл було загальним бажання всіх” членів Товариства.

Щодо організації шкільної справи члени Товариства висловлювали різні думки і плани. В.М.Білозерський в записці про сільські школи писав, що освіта для дітей повинна бути безплатною і її треба дати спочатку дітям селян козацького походження. На його думку, так потрібно зробити тому, що ця молодь не закута у кріпосницькі кайдани і зможе себе присвятити потім вихованню інших дітей.

У своїх проектах ідеалу держави Г.Л.Андрузький мріяв про освіту для всіх дітей, проте за невелику плату. Про загальну освіту мріяв також П.О.Куліш. На його думку, найкращими обставинами в галузі освіти були б такі, які передбачали б «повсюдне заведення шкіл для простолюдинів і поширення загальної грамотності в народі».

Значний інтерес для дослідників становлять погляди деяких членів Товариства на зміст освіти. В.М.Білозерський планував дати дітям основи знань з фізики, природознавства арифметики, письма, землеробства, садівництва, ремесла, медицини тощо. Він прагнув, щоб навчання дітей було максимально наближене до життя, до умов праці селян, щоб діти навчались розпізнавати і пояснювати явища природи, щоб освіта була сполучена з виробничою практикою та ремеслом.

Про всебічну освіту дітей мріяв Г.Л.Андрузький. У вилучених жандармами зошитах Г.Л.Андрузький планував дати дітям знання з арифметики, літератури, географії, історії, космографії, ремесла, рукоділля та інших дисциплін. Тобто члени Товариства громадське навчання та виховання молоді сподівалися поєднати з сільськогосподарським та домашньо-ремісничим виробництвом. І в цьому їх погляди співпадали з освітньою концепцією французького соціаліста-утопіста Ш.Фур'є.

Цікаві погляди кирило-мефодіївців на деякі проблеми розвитку і становлення української літератури. Вони вважали, що українська література повинна стати могутнім засобом поширення визвольних ідей, що в умовах відсутності політичної свободи література може стати важливим засобом, за допомогою якого народ зможе розповісти про своє обурення та помисли.

Т.Г.Шевченко гостро критикував тих письменників, творчість яких була далекою від інтересів народних мас, які боялись писати про важку працю селян на панщині, про їх безправне становище, не висловлювали думок про необхідність ліквідації існуючого ладу тощо.

Він обурювався з того, що чимало навіть талановитих українських письменників свої літературні твори обмежували лише описом побутових картин, забували про славні традиції визвольної боротьби українського народу проти соціального і національного гніту, любові до батьківщини і ненависті до ворогів.

«Прочитали собі по складах «Енеїду», - писав про таких авторів Т.Г.Шевченко в передмові до Кобзаря 1847 р., - та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е ні, братіки, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять між собою, шапок не скидаючи. Щоб знать людей, то треба пожить з ними, а щоб їх описувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отоді й пишіть, і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним».

П.О.Куліш на слідстві заявив, що «гарячі почуття любові до людства заставляють малоросійських письменників звертати увагу публіки на поліпшення побуту простолюдинів». Перебільшуючи роль літератури в історичному розвитку, він, як уже говорилося, гадав, що література зможе довести навіть поміщиків до того, що вони добровільно звільнять кріпаків з неволі.

У революційно-демократичній літературі радикально настроєні члени Товариства бачили зброю великої сили. Найбільше вони любили і цінили твори Т.Г.Шевченка. Його революційні поеми «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим.», “Єретик” члени Товариства знали напам'ять, цінили за глибокий революційний зміст, за те, що в них висловлена ненависть до гнобителів та глибока любов до трудящих мас.

Твори Т.Г.Шевченка відіграли велику роль у розвитку літературних смаків і уподобань навіть таких ліберально настроєних братчиків, як П.О.Куліш, М.І.Костомаров та ін. «Спасибі за книжечку «Тризну», - писав П.О.Куліш 5 червня 1844 р. в одному з своїх листів до Т.Г.Шевченка. - Дещо в ній проймає до самого серця. Ще жду Гамалії, Кобзаря та Гайдамак. Де хоч бери, а не пришлеш, то й на очі мені не показуйсь. Ой, як же я зрадів, довідавшись з твоєї суплеки, що ти не мариш дарма часу у тій Петровій Бурсі! Нехай тобі, приятелю, господь помагає. Об мені будь певен, що вже я не грітимусь даром коло твого куреня, чи дровець, то й дровець принесу, чи пшона на кашу, той пшона придбаю...».

Даючи відсіч ідеологам державного шовінізму типу Сенковського, окремі кирило-мефодіївці ще напередодні створення Товариства висловили тверду впевненість у тому, що розвиток української літератури є закономірним процесом.

На закономірність розвитку української літератури вказував також П.О.Куліш. На допиті П.О.Куліш заявив, що її розвиток відбувається поряд з формуванням української нації, що цей розвиток тепер уже не зможе зупинити ніяка сила. «Якщо зів'януть всі нині працюючі на літературній ниві українці, - записав він у протоколі, - з'являться нові із простолюдинів і цим новим діячам літератури сама природа підкаже, що треба любити рідну мову і поезію».

П.О.Куліш зауважував, що українська література, як і вся національна культура, пустила в життя глибоке коріння і завдання полягає в тому, щоб вживати дійових заходів до їх загального розвитку.

Як свідчать численні факти, кирило-мефодіївці крізь все життя пронесли палку любов до усної народної творчості, особливо до дум і пісень та переказів на історичну тематику. За висловом відомого в ті часи вченого-славіста І.Срезнєвського, сива давнина «зберігалася, в пам'яті бандуристів, нащадків тих бандуристів, які подібно скальдам скандинавів супроводжували хоробрих волелюбів запорізьких у всі походи, подібно скальдам збуджували їх в битві своїми піснями, подібно скальдам зберігали для потомства в піснях і думах своїх подвиги хоробрих». Усне поетичне слово стало для членів Товариства одним із джерел, з якого вони черпали свої естетичні та історичні уподобання.

Кирило-мефодіївці робили спробу згуртувати українську інтелігенцію для видання збірок українських народних пісень, дум, переказів, публіцистичних творів, наукових праць з історії тощо. Т.Г.Шевченко з гнівом картав багатьох її представників за інертність та нерішучість, вимагав від літераторів активної роботи. «Велика туга осіла мою душу, - писав він 8 березня 1847 р. у передмові до другого видання «Кобзаря», - чую, а іноді й читаю, ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі, всі друкують, а в нас ані телень, неначе всім заціпило, чого се так, браттья мої? Може злякалися нашестя іноплеменних журналістів? Не бійтеся!».

Отже, в поглядах на основні проблеми розвитку літератури кирило-мефодіївці одностайно виступили за продовження і розвиток її прогресивних традицій.

Оцінюючи заслуги Т.Г.ІШевченка у розвитку української літератури, І. Фрянко писав, що «могутній дух, яким він надихав нашу літературу, не переставав впливати і досі, і нема укряїнського поета і письменника пізнішого періоду, який був би вільний від впливу цього духу. Зачеплені Т.Г.ІШевченком, чи покладеним в основу поетичних творів, лишаються живими й досі. І довго ще не перестануть бути провідними ідеями української літератури».

Багато питань, які були підняті і які не судилося розв’язати в галузі літератури кирило-мефодіївцям, продовжували вирішувати кращі представники української літератури: Марко Вовчок, Панас Мирний, І Франко, П.Грабовський, Леся Українка, М.Коцюбинський та інші.

Значне місце в історичній та літературній спадщині кирило-мефодіївців посідають погляди на перспективу української мови. Гострота, важливість і актуальність цієї проблеми обумовлюється тим, що царський уряд та його сатрапи на протязі довгих років не тільки щодо культури українського, а й інших пригноблених народів проводили систематичну політику утисків та обмежень.

В антинаціональній політиці, за висловом Луначарського, «мова так званої панівної нації стає першим засобом казарменно-поліцейського нівелювання культур всіх народів даної держави. Повільне вимирання поневолених націй дехто вважав навіть мало не за успіх космополітичної цивілізації».

В ті часи побутувало твердження, що українська мова є мовою простонародною, неясною, здатною створити лише невибагливі вірші та драматичні твори для невибагливого читача.

Отже, боротьба кирило-мефодіївців за українську мову розгорнулась в той час, коли, за висловом Т.Г.Шевченка, «всі оглухли - похилились в кайданах.», коли не тільки солдатський чобіт режимуМиколи І топтав українську мову та літературу, але й українська інтелігенція соромилась своєї мужицької вимови. «Мені було прикро, - писав з цього приводу М.І.Костомаров, - що така прекрасна мова залишається без всякої обробки і зверх того підлягає зовсім незаслуженій зневазі».

Виступаючи проти самодержавства, важкого соціального і національного гніту, кирило-мефодіївці одночасно виступили і на захист життєздатної української мови. Вони з усіх сил доводили, що українське слово — це є мова народу, який має свою історію і своє майбутнє.

В одній із своїх ранніх праць — «Обзоре сочинений, писаных на малоросыйском языке» (1843) М.І.Костомаров писав: “Мова, що її називаємо завжди малоросійською, якою розмовляють в Південно-Західних губерніях Росії і в галицькому королівстві, не є наріччя російської мови... Вона існувала здавна і тепер існує як наріччя слов'янського кореня, що займає по своїй граматичній і лексичній будові середину між східним і західним наріччям великого слов'янського племені, наріччя правильне... і здатне до розвитку літературної освіченості”.

У передмові до “Кобзаря” Т.Г.Шевченко, підбадьорюючи друзів, закликав їх плідно трудитись на ниві рідного слова, радив їм не звертати уваги на наклепи реакціонерів.

Кирило-мефодіївці щиро бажали бачити свій народ не тільки вільним від соціального рабства, а й спадкоємцем своєї самобутньої культури, хранителем своєї материнської слави. В цьому відношенні вони виступили продовжувачами початої справи Котляревським, Гулаком-Артемовським, Гребінкою, Квіткою-Основ'яненком, поетами-романтиками: Срезнєвським, Метлинським, Бодянським, Шпигоцьким, Львівською “Руською трійцею” (Шашкевичем, Вагилевичем, Головацьким) та іншими діячами українського літературного руху.

Проте в поглядах на вирішення мовного питання кирило-мефодіївці пішли далі згаданих вище попередників, оскільки в останніх боротьба за розвиток української мови не виходила за рамки літературної сфери. Члени ж Товариства вважали, що боротьба за мову повинна бути складовою частиною політичної боротьби не тільки українського, а й всіх інших народів проти соціального та національного гніту. Це положення підтверджується змістом звернення кирило-мефодіївців до українського народу.

Розпочата боротьба за утвердження української мови пізніше знайшла братню підтримку з боку Чернишевського, Герцена, Добролюбова та інших російських революціонерів-демократів. М.О. Добролюбов у згаданій вище статті “Кобзар Шевченко” (1860) писав, що тепер уже “ніхто не відмовить малоросійському, як і всякому іншому народу в праві та здатності розмовляти своєю мовою про предмети своїх потреб, прагнень і спогадів”.

Отже, боротьба кирило-мефодіївців за впровадження загальної освіти для народу, за визнання та утвердження української мови і літератури, за їх рівноправність з мовою і літературою російською, за демократичні принципи у їх розвитку була одночасно боротьбою за розвиток та утвердження демократичної культури всієї багатонаціональної Росії.

ІІІ. Месіянські ідеї

Розуміння історичного процесу у переважної більшості кирило-мефодіївців пов'язане з умовами життя і праці людей, з їх споконвічною боротьбою проти гнобителів та прагненням до щасливого життя, з вірою в поступовий суспільний розвиток та торжеством такого суспільного ладу, в якому не буде гноблення людини людиною, в якому розкриваються творчі сили простого народу, наступить мир, дружба і братерство між народами. Цими ідеями просякнуті "Книга буття", "Статут", звернення “Брати Українці!” та “Брати Великоросіяни та Поляки!”

Слід зауважити, що багато історичних процесів і явищ кирило-мефодіївці пояснювали з ідеалістичних позицій, окутуючи інколи свою філософію релігійною оболонкою. І в цьому немає нічого відсталого і дивного. В ті часи релігійне забарвлення було властиве для соціальної філософії Сен-Сімона та Фур'є, Міцкевича, деякої частини петрашевців та інших тогочасних мислителів.

Переважна більшість кирило-мефодіївців, як і багато інших прогресивних діячів і революціонерів того періоду, була переконана в тому, ніби релігія може стати активною силою суспільного прогресу лише тоді, коли вона перестане служити царям і поміщикам, коли вона разом з освітою, за висловом В.М.Білозерського, відкриватиме простим людям світло правди, прагнення до "миру і волі, рівності для всіх і братства народів...".

На їх думку, саме такі ідеали були покладені в основу християнства на початку його виникнення. Ці ідеали В.М.Білозерський пропонував кирило-мефодіївцям використати для обґрунтування закономірності свого виступу проти самодержавно-кріпосницької системи.

Отже, ця, на перший погляд наївна, філософія на той час була небезпечною для уряду, оскільки вона розраховувалась на пробудження народних мас до революційної боротьби.

Проте було б неправильно думати, що погляди окремих кирило-мефодіївців на історичний процес були позбавлені розуміння окремих матеріалістичних положень.

У "Книзі буття", зверненнях до “Братів Великоросіян і Поляків” та до “Братів Українців” шлях до щасливого життя визначено через активну революційну боротьбу пригноблених мас за землю, волю, рівність, братерство і дружбу між народами. У "Книзі буття" висловлена тверда впевненість у тому, що прийдешнє життя слов'янських народів буде щасливим, що воно наступить лише в результаті їх спільної боротьби за своє соціальне і національне визволення.

Т.Г.Шевченко, М.І.Гулак, П.О.Куліш, М. І. Костомаров та інші кирило-мефодіївці розглядали історичний розвиток як процес, в якому існує певна закономірність, або певна наступність між минулим, сучасним і майбутнім. “Історія вже багато разів дивувала нас виникненням глибоко вкоріненої нової життєвої сили під змертвілими, майже нерухомими рештками минулого порядку речей. Але вона ще ніколи не відступала від законів наступництва між старим і новим часом”. Ці слова були висловлені П.О.Кулішем в 50-ті роки, проте вони є яскравим свідченням того, що він прекрасно розумів особливість історичних процесів. Такий підхід до пізнання історичного розвитку допоміг багатьом кирило-мефодіївцям зробити висновок, що історія не є результатом капризної волі царів, окремих видатних діячів, а розвивається і рухається за своїми внутрішніми законами.

Поступово Т.Г.Шевченко, М.І. Костомаров, П.О.Куліш, М.І.Гулак все більше переконувались, що історичні події пов'язані між собою не вольовими факторами, а причинною обумовленістю, логікою самогорозвитку. Це яскраво видно при дослідженні ними обставин, що породили виникнення козацтва, появу селянсько-козацьких повстань кінця ХІV початку ХVІІ ст., боротьбу українського народу проти шляхетської Польщі в 1648-1654 рр., возз'єднання України з Росією та інших історичних подій.

При такому розумінні історичної обумовленості вивчення історії для членів Товариства набирало актуального значення, оскільки потрібно було пізнати справжні скриті пружини суспільного розвитку. Намагаючись розібратись в обумовленості історичного розвитку, кирило-мефодіївці, особливо їх революційна частина, правильно підмітили найбільш характерні його риси: поступовий хід історії, взаємозв'язок суспільних явищ, природність революційних переворотів тощо.

Ці спостереження знайшли свій яскравий вияв у політичній програмі Товариства "Книзі буття", зверненнях кирило-мефодіївців до російського, українського та польського народів, революційній поезії Т.Г.Шевченка, окремих висловлюваннях М.І.Гулака, І.Я.Посяди та інших членів Товариства.

Кирило-мефодіївці вважали, що ініціатива в боротьбі слов'янських народів за своє соціальне та національне визволення належатиме Україні. Так повинно бути тому, що український народ в цій справі має певний історичний досвід та традиції. “Жодне з слов'янських племен, - писав В.М.Білозерський в пояснювальній записці до "Статуту" Товариства, - не може такою мірою прагнути до самобутності і збуджувати решту братів, як ми, українці. В минулому житті ми бачимо приклад і плодів рабства, і постійності у боротьбі за волю і віру христову...”.

Тут же В.М.Білозерський доводив, що героїчний дух своїх предків можна буде воскресити в народній пам'яті і перенести на інші слов'янські народи. В. М. Білозерський виступає інтерпретатором ідей Т.Г.Шевченка, який у вірші “Стоїть у селі Суботові” ще у 1845 р. писав:

Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!...

Ідеї подібного характеру знайшли місце і в політичній програмі Товариства - "Книзі буття". В цей документ кирило-мефодіївці записали, що Україна пробудить братські слов'янські народи “і повстане слов'янщина”. Безумовно, ці погляди носять месіанський характер і для науки давно втратили своє значення. Проте в 40-ві роки ХІХ ст. вони були спрямовані проти гнобительської ідеології і відігравали певну прогресивну роль у боротьбі проти царизму.

Месіанство кирило-мефодіївців, як і інших прогресивних діячів того часу, не проповідувало приниження чи образу інших народів. У месіанському покликанні члени Товариства бачили братерський обов’язок українського народу щодо інших народів - підняття пригноблених мас на боротьбу проти соціального та національного гніту.

IV. Історичне значення Товариства

Програмні документи кирило-мефодіївців, їх історичні праці, художні твори, листи та інші матеріали є не тільки цінними історичними джерелами, а й визначними пам'ятками визвольної боротьби українського народу проти соціального та національного гніту. Досліджуючи ряд проблем вітчизняної та світової історії, переважна більшість кирило-мефодіївців висловила ряд прогресивних поглядів, які були вкладом не тільки у розвиток історичної науки, а й визвольної думки.

Продовжуючи розвивати прогресивні традиції попередньої української і російської суспільно-політичної думки, члени Товариства поглибили розробку антицаристських ідей. Оцінюючи самодержавство як гальмо історичного прогресу, вони висловили правильну думку, що найкращою політичною формою суспільного ладу для всіх народів є республіка.

Т.Г.Шевченко, М.І.Гулак, І.Я.Посяда, О.О.Навроцький, М.І.Костомаров, Г.Л.Андрузький та інші внесли вагомий вклад у розвиток ідей, які були спрямовані проти соціального гніту, поділу суспільства на стани і класи. Кріпосницьку систему вони відносили до найбільшої соціальної несправедливості.

Кирило-мефодіївцям належить також розробка питань в галузі захисту прав народів Росії. Вони мріяли про рівноправність всіх народів, про ті часи, коли український народ зможе вільно розвивати своє політичне і культурне життя. Вони вірили в можливість створення слов'янської федерації, в межах якої буде справедливо вирішене національне питання.

Окремі кирило-мефодіївці внесли нове слово і в оцінку ролі народних мас в історії. Розглядаючи народні маси як творця духовних і матеріальних цінностей, революційно настроєна частина кирило-мефодіївців вважала, що в народних масах криється та суспільна сила, яка здатна збройним шляхом повалити самодержавно-кріпосницький лад та побудувати нове, щасливе суспільство. Окремі кирило-мефодіївці у своїх працях, всупереч своїм попередникам, прагнули показати, що в основі багатьох історичних подій, процесів і явищ лежать передусім соціальні обставини, взаємовідносини станів, постійна боротьба між пригнобленими та їх панами.

Вони повели боротьбу проти верхоглядства в історичній науці, за глибоку наукову розробку вітчизняних та зарубіжних джерел, розширення горизонтів української історії. Кирило-мефодіївцям належить розгортання в Україні боротьби проти реакційних концепцій істориків офіційного напрямку, особливо великодержавників.

До висловлених кирило-мефодіївцями поглядів та ідей сягають думки багатьох наступних поколінь прогресивних діячів українського національно-визвольного руху, істориків, філософів, літераторів, етнографів, археологів. З великою повагою до праць кирило-мефодіївців ставилися відомий вчений-славіст І.Срезневський, один з визначних дожовтневих істориків М. Максимович, історик та громадський діяч М. Драгоманов, відомий вчений Д.Багалій, українські письменники революціонери-демократи М. Коцюбинський, І.Франко та багато інших визначних діячів української культури.

М. Драгоманов сказав друзям, що у своїй діяльності він прагнув втілити в життя ті ідеї, “до яких прийшли в сорокові роки славні кирило-мефодіївські брати...”. Досліджуючи твори українського Кобзаря, І.Я.Франко зробив висновок, що Тарас Шевченко “став володарем в царстві духа”, “велетнем у царстві людської культури”, “вказав нові і світлі шляхи професорам і книжним вченим”. М. Коцюбинський в листі до І.Франка від 18 березня 1091 р. писав, що П.Куліш, незважаючи на допущені хиби і помилки, заслужив “право на нашу велику повагу і вдячність”.

Погляди кирило-мефодіївців на окремі питання історії знайшли гарячий відгук і підтримку з боку багатьох представників визвольного руху. Зокрема, високо шанували та використовували у своїх працях окремі думки членів Товариства петрашевці, О.Герцен, М.Чернишевський та багато інших видатних людей дореволюційної Росії.

У поглядах на шляхи і засоби боротьби за досягнення своїх ідеалів у середовищі членів Товариства намітилося два напрямки: революційно-демократичний (Т.ІШевченко, М.Гулак, О.Навроцький, І.Посяда, Г.Андрузький) та реформістський ліберально-буржуазний (П.Куліш, В.Білозерський, О.Маркович, О. Тулуб). За своїми політичними намірами М.Костомаров підійшов близько до революційного крилаТовариства. Проте діяв слабо, нерішуче і порвати з реформістськими ілюзіями не зміг.

У політичній та науковій діяльності членів Товариства було чимало тернистих пошуків, пекучих роздумів та прикрих помилок. Вони пояснюються важкими умовами часу та слабким рівнем розвитку тогочасної суспільно-політичної думки та історичної науки. За слабкі місця і помилки в поглядах кирило-мефодіївців чіплялися їх недруги. Вони прагнули затушувати прогресивні погляди кирило-мефодіївців, випнути недоліки і цим самим принизити їх місце і заслуги у розвитку визвольних ідей в Україні та історичній науці.

Дослідження спадщини кирило-мефодіївців зобов'язує нас віддати їм належне як політичним діячам, історикам, письменникам, фольклористам, етнографам, археологам.

V. Запитання та завдання

1. Що ви знаєте про дві течії в середовищі Товариства щодо поглядів на шляхи боротьби за втілення в життя програмних ідеалів?

2. Охарактеризуйте ставлення членів Товариства до української культури та її місця у світовому процесі.

3. Яку роль у процесі боротьби за визволення українського народу кирило-мефодіївці відводили освіті?

4. Чому вчені інколи критикують кирило-мефодіївців за месіанізм?

5. Чому ідеї кирило-мефодіївців все більше завойовують повагу всієї світової наукової громадськості?