Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 22-23. Кирило-Мефодіївське товариство та його історичне значення

(У двох частинах)

Частина перша.

Критика самодержавно-кріпосницької системи. Формування національної ідеї

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Критика самодержавної системи управління.

3. Слов’янська федерація - шлях до національного визволення.

4. Соціалістичний утопізм.

5. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

Кирило-Мефодіївське товариство виникло у складну історичну епоху. В галузі соціально-економічного життя ті часи характеризувалися поглибленням кризи феодально-кріпосницької системи, в процесі розкладу якої народжувалися капіталістичні відносини, що лежали в основі формування буржуазних націй та розвитку національно-визвольних рухів.

Товариство об'єднало українську прогресивну інтелігенцію (викладачів університетів, вчителів, службовців та студентів), яка, творчо застосовуючи ідеї представників попередніх поколінь визвольного руху, в другій половині 40-х років ХІХ ст. висловила свій протест проти самодержавно-кріпосницької системи, національного гніту; поставила вимогу про необхідність скасування кріпосного права, проголошення республіки, залучення народних мас до активного громадського життя, про створення для пригноблених слов’янських народів умов для вільного політичного і культурного розвитку.

За короткий період існування Кирило-Мефодіївського товариства (січень 1846р. — березень 1847р.) його учасниками були підготовлені і схвалені “Статут слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”; програма цієї таємної політичної організації — “Книга буття українського народу”; звернення “Брати Українці!” та “ Брати Великоросіяни і Поляки!”. Крім того, членами Товариства було написано чимало історичних праць, публіцистичних та художніх творів, зібрано і частково опубліковано багато народних пісень, переказів, легенд, етнографічних описів тощо.

Свій політичний протест проти самодержавства та кріпосництва кирило-мефодіївці намагалися обґрунтувати історичними фактами, спертися на досвід минувшини, взяти з неї те, що прислужилося б їм у боротьбі проти існуючої гнобительної системи.

Багато цікавих думок щодо поглядів кирило-мефодіївців можна зустріти в працях, присвячених висвітленню історії Кирило-Мефодіївського товариства. Як правило, вони були пов'язані з загальною оцінкою програмних документів Товариства та визначенням шляхів боротьби кирило-мефодіївців за втілення в життя висунутих ними політичних ідеалів. Ґрунтовну оцінку багатьом з цих праць дав П.А.Зайончковський у монографії “Кирилло-Мефодиевское общество” (1959), Г.Я.Сергієнко у статті “Історіографія Кирило-Мефодіївського товариства” (Див.: Зб.: “Історіографічні дослідження в Українській РСР”. - Вип. 4. - К., 1971. - С. 150-173), П.С.Гончарук у монографії “Історичні погляди кирило-мефодіївців” (К., 2002. - С. 5-29).

Оригінали програмних документів товариства (“Статут слов'янського товариства св. Кирила та Мефодія”, програма Товариства - “Книга буття українського народу”, звернення (“Брати Українці!” та “Брати Великоросіяни і Поляки!”) зберігаються в слідчих справах кирило-мефодіївців 1. Членами товариства підготовлено чотири примірники рукопису “Книг буття”. Два з них зберігаються у слідчій справі Іулака, третій - Костомарова, четвертий список цього документа загублений. У слідчий справі зберігаються 2 примірники “Статуту” Товариства, та по одному примірнику звернень до українського, російського і польського народів.

Протягом багатьох десятиліть дослідники порушують питання про авторство програмних документів. Дослідник В.Семевський, спираючись на спогади Куліша та Костомарова, вважає, наприклад, що автором всіх програмних документів є Костомаров . Його однодумцями в цьому питанні є М.Возняк, П.Зайончковський 6 та ін. Останнім часом окремі автори слушно зауважують, що ідеї програмних документів товариства, особливо “Книга буття”, зазнали на собі впливу з боку Шевченка, що під його натиском в цей документ внесено ряд положень та історичних поправок революційного змісту.

Характеризуючи програмні документи, слід пам'ятати, що вони писалися в різні періоди діяльності Товариства. Факти свідчать, що статут кирило-мефодіївців написано під час заснування Товариства, тобто десь на початку 1846 р. На це вказували Костомаров, І.Я.Посяда, В.М.Бєлозерський 10 та ін. Що ж до “Книги буття” і звернень, то вони, як свідчать самі кирило-мефодіївці, написані наприкінці 1846 р.

Це був період активної діяльності у Товаристві революціонера-демократа Т.Шевченка, його прихильників М.І.Гулака, О.Навроцького, М.Савича, І.Посяди. О.Петров у своєму доносі написав, що у листопаді-грудні революційні розмови на квартирі Гулака часом затягувалися до “годин трьох ночі». Прибувши до Києва та ознайомившись із врученою йому перед поїздкою за кордон програмою, Куліш побачив, що частина товариства, всупереч його настановам діяти миролюбиво, еволюціонізувала в бік визнання революційних методів боротьби. В одному з листів до П.О.Плетньова 29 грудня 1846 р. він про це писав: “В тутешній молоді, що закінчила університет, я виявив страшне хвилювання умів і .... готовність на самі ефемерні задуми”.

Дослідження показало, що найскладнішим джерелом для встановлення поглядів членів Товариства є протоколи слідства, тобто відповіді кирило-мефодіївців на поставлені чиновниками третього відділу запитання. Справа в тому, що кирило-мефодпвці на слідстві не зацікавлені були говорити правду про Товариство. І це зрозуміло. Жорстока розправа з декабристами була свіжою у їх пам’яті і змушувала їх бути обережними. Крім цього, з перших днів слідства чиновники ІІІ відділу загрожували фундаторам Товариства ешафотом.

Окремі кирило-мефодіївці (Костомаров, Куліш, Білозерський) настільки боялися цієї кари, що на слідстві видали себе за вірнопідданих і таких, які хотіли всі слов'янські народи об'єднати під скіпетром російського царя та не мали наміру торкатися змін тогочасного ладу, а лише мріяли про освіту народу та розвиток науки тощо. Звірка цих показань з програмними документами Товариства, їх художніми творами та історичними працями тих часів спростовує подібні заяви.

Пізніше Костомаров згадував, що, перебуваючи в ІІІ відділі, він “мимоволі став викручуватися... Нарешті діловод таємної експедиції прочитав мені свідчення Білозерського, повідомивши при цьому, що воно по своїй щирості і по духу миролюбства, покірності сподобалося государю імператору. Він радив і йому поміняти свої попередні свідчення і дати нові, подібні по змісту і духу свідченням Білозерського”.

П.А.Зайончковський правильно зауважує, що царизмові потрібно було спрямувати відповіді кирило-мефодіївців по вигідному йому руслу з тим, щоб загравати з представниками слов'янського руху в Західній Європі.

Дослідників вражає мужність у ІІІ відділі Т.Г.Шевченка, М.І.Гулака, О.О.Навроцького. Але й вони у своїх відповідях були дуже обережними, і їх свідчення не завжди можуть бути джерелом для всебічної оцінки політичної діяльності Товариства.

ІІ. Критика самодержавної системи управління

У першій половині ХІХ ст. про роль самодержавства в історичному розвитку народів Росії, його політичної і економічної системи писали історики всіх шкіл і напрямів. Дворянська історіографія, наприклад, намагалась зобразити справу так, ніби цар, самодержавство і вся його політична система є вершиною божої, історичної і життєвої мудрості, ніби цар є єдиною ланкою, яка зможе забезпечити в Росії політичний та економічний прогрес, повести народи Росії по шляху процвітання і благоденства. Дворянські історики хотіли довести, що існування Росії без царя немислиме.

Зокрема, завзятий захисник монархії М.М.Карамзін писав, що “самодержавство заснувало і воскресило Росію: із зміною державного статусу її - вона гинула і повинна загинути». Основна ідея його 12-томної праці “История государства Российского” (18161829 р.) полягала в тому, щоб довести, що Росія як в минулому, так і тепер трималась, тримається і буде триматись на самодержавстві. Історична концепція Карамзіна стала офіційною концепцією, яку підтримував уряд.

Із неї черпали свої ідеї такі історики, як М.Погодін, М.Устрялов, К.Кавелін та ін. Останній, поділяючи монархічні погляди Карамзіна, писав, що ніби в мужицькій, патріархальній Росії самодержавство є щасливою формою державного благоденства.

Звідси він робить висновок, що крім монархічної влади іншої влади в Росії бути не може.

Вірнопідданські погляди поділяло багато тогочасних українських істориків. Зокрема, засновник Харківського університету В. Н. Каразін в своїх працях писав, що в Росії цар і його сановники “з факелом в руці завжди йдуть попереду”. Навіть М. О. Максимович, людина, яка відіграла виняткову роль у формуванні історичних поглядів кирило-мефодіївців, покірно схиляючи голову перед могутністю царів, заявляв, що “під державою Миколи І Росія пізнала всю повноту внутрішньої і зовнішньої величі.

Аналіз програмних документів, історичних праць та літературних творів членів Товариства показав, що вони, за висловом професора П.А.Зайончковського, “вороже відносились як до царя, так і до всього самодержавного ладу”. Миколу І Т.Г.Шевченко називав лютим Нероном, коронованим катом, фельдфебелем, тощо. Він не раз підкреслював, що з “ласки” царів трудящі маси хліб насущний місятькровавим потом і сльозами, а кати-поміщики “латану свитину з каліки знімають”, “розпинають вдову за подушне”, вдовину дитину віддають у військо, чинять над народом жорстокі розправи. 19-річний член Товариства Г.Л.Андрузький на допиті заявив, що під впливом революційних подій Західної Європи прийшов до антимонархічних висновків один із найобережніших кирило-мефодіївців М.І.Костомаров. “Він (М.І.Костомаров. - П.Г.) побажав лібералізму, - свідчив Г.Л.Андрузький,- монархізм став не любити... наступила пора діяти». Донощик О.Петров повідомив ІІІ відділ, що серед членів Товариства антицаристські ідеї проповідував також і М.І.Савич.

Антицаристськими ідеями просякнуті програмні документи Товариства. Зокрема, у "Книгах буття" кирило-мефодіївці писали, що “царі, пани та їх вчені осквернили свободу християнську”, що вони, захопивши владу у свої руки, народ “зробили невільниками”, що з приходом царів до влади “збільшились на землі горе, злидні та хвороби і лихо, і нещастя”. Для обґрунтування своїх антицаристських положень члени Товариства використовували не тільки факти з історії, а й біблійні матеріали.

Зокрема, у "Книзі буття" вони твердили, що царська влада суперечить природним правам людського суспільства, а також вимогам Євангелія, в якому зазначається, що “немає іншого царя, крім одного царя, небесного утішителя”; і якщо “хто скаже сам про себе: я кращий за всіх і умніший за всіх, всі повинні мені підкорятись і називати мене владикою і робити те, що мені прийде в голову, той грішитиме первородним гріхом...”, бо якою б не була розумна людина, але якщо вона стане правити самодержавно, то обезуміє”.

Звертаючись до слов'янських народів, кирило-мефодіївці закликали їх повстати, “проклясти святотатственні імена земного царя і земного пана” і проголосити нове суспільство, в якому не було б “ні царя, ні царевича, ні царівни, мир і любов.”

Отже, релігійна оболонка не зменшила політичної гостроти антицаристських ідей членів Товариства. В тогочасних умовах ці ідеї, незважаючи на форму їх висловлення, могли стати грізною зброєю трудящих мас проти самодержавства та його кріпосницької системи.

Критикуючи монархізм, кирило-мефодіївці прагнули пояснити причини його виникнення не тільки в Росії, а й в інших слов'янських країнах. Проте в поясненні цього історичного явища вони не зуміли розкрити внутрішніх факторів. У політичній програмі члени Товариства висловили хибне положення, що князівський та царський деспотизм занесений до слов'янських народів зовні, що він є “витвором не слов'янського духу, а німецького і татарського”. У 40-х роках ХІХ ст. ця трактовка, хоч і була хибною, однак становила небезпеку для царизму, оскільки спрямовувалась на підрив основ самодержавства та концепцій його ідеологів. Саме ці положення викликали жах у слідчих органів і були основним “викривальним” матеріалом для покарання учасників таємної політичної організації.

Аналіз програмних документів Товариства ("Книги буття", “Статуту”, звернень до українського, російського і польського народів), художніх творів Т.Г.Шевченка, окремих записів І.Я.Посяди та інших кирило-мефодіївців свідчить, що вони виступили противниками поділу суспільства на багатих і бідних. Зокрема, у “Книгах буття” записано, що поділ суспільства на стани пов'язаний з насильством, обезземеленням селян та гнобленням. У цьому самому документі з глибокою переконаністю доводиться, що російське, польське та українське дворянство з давніх-давен вороже ставилось до народних мас, довело селян до злиднів і темноти.

І.Я.Посяда в записці до одного з царських сановників зазначав, що навіть на такій благодатній землі, як Україна, народні маси “майже не користуються ніякими її благами”, що тут “все вирвано з рук селян нахабними поміщиками”. Один із фундаторів Товариства В.М.Білозерський в поясненні до “Статуту” зауважував, що в “такому становищі пани утримують своїх підлеглих уже протягом 18 століть». На допиті М.І.Костомаров вимушений був зізнатися, що у своїх роздумах над “соціальними питаннями” він завжди був на стороні демократичного, тобто простого класу”.

Значна частина членів Товариства почала тоді усвідомлювати, що між царем і його сатрапами, з одного боку, та поміщиками з другого, існує нерозривний зв'язок, що в них спільні інтереси і наміри. Зокрема, у “Книзі буття” вони зазначають, що для захисту награбованого майна та земель, “лукаві царі відібрали між людьми найсильніших і найпотрібніших для себе і назвали їх панами, а інших зробили невільниками панів”. У поемах “Гайдамаки”, “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим.” Т.Г.Шевченко вперше в українській історіографії звернув увагу читачів на антагонізм, який здавна існує між багатими і бідними.

В одній із кращих своїх праць “Повести об украинском народе” П.О.Куліш писав, що становище народних мас було нестерпним ще й тому, що в руках панівних станів була не лише земля, а й державна влада, бо “одні лише дворяни могли брати участь у сеймах, займати адміністративні і судові посади і старшинствувати на війні . П.О.Куліш вважав, що українське дворянство “за почесті при дворі, за лестощі, якими обсипала їх столична знать, за подаровані їм права над їх співвітчизниками. відмовилось від любові до батьківщини”. “Тепер українського простолюдина, - писав він, - характеризують не тільки темний сум та нелюбов до всіх багатих і знатних”.

Багато правдивих думок щодо станових відносин в Україні можна знайти у тогочасних дослідженнях М.І.Костомарова. Зокрема, у праці «Мысли об истории Малоросии» (1846) він писав, що ще за панування шляхетської Польщі в Україні місцеві дворяни ”розірвали внутрішній зв'язок з підданими українцями і, важаючи їх народом чужим для себе, почали обходитись по-варварському”.

Ці та інші приклади свідчать про те, що кирило-мефодіївці в основному правильно розуміли станові суперечності в Україні. Було б проте помилково вважати, що члени Товариства чітко і ясно уявляли собі класові відносини. М.І.Костомаров, наприклад, у своїх творах першої половини 40-х років не завжди помічав класове розшарування серед козацтва, в поясненні окремих подій соціальні мотиви інколи підкоряв національним і релігійним “побудникам”, завдяки чому його аналіз історичного матеріалу був однобічним, науково неспроможним.

Не було певної чіткості також у поглядах на походження та історичну роль дворянства в Україні і в П.О.Куліша. В одних творах того періоду він прагне довести, що в Україні було дворянство, яке виступало рушієм історичного розвитку українського народу, в інших - заперечує це, стверджуючи, що панство занесено в Україну поляками та ін. У всякому разі, ці непевні, мало обґрунтовані думки проникли також і на сторінки політичної програми Товариства “Книгу буття”.

Всупереч дворянській історіографії, яка намагалась затушувати справжні наслідки класового гноблення, кирило-мефодіївці одностайно важали, що причина злиденного життя всіх народів царської Росії, відсталості країни в цілому криється в кріпосництві. Члени товариства зробили правильний висновок, що із запровадженням кріпосного права пов’язаний дальший ступінь пограбування селян з боку царів, поміщиків та козацької старшини. В листі до О.І.Герцена М.І.Костомаров писав, що з цим актом у народу, нарешті, “відібрано все, чого він домагався ціле життя з такою впертістю і самопожертвою".

Кирило-мефодіївці одностайно твердили також, що кріпосницьке право було вигідним не тільки для російського, а й для українського дворянства, що “своє” дворянство щодо селян було таким же лютим, як і російське та польське. Зокрема, ця думка яскраво виражена в поемі Т.Г.Шевченко “Сліпий”. У цьому творі революціонер-демократ з гнівом картав антинародну політику Катерини ІІ та готовність української старшини допомагати їй грабувати селянські маси. За висловом П.О.Куліша, кріпосницьким правом “українські дворяни скористалися. з таким поспіхом, що деякі бідні люди, що обробляли землі своїх родичів, опинилися їх кріпаками”.

В.М.Білозерський на допиті заявив, що кріпосне право не тільки принизило гідність народних мас, довело їх до злиденного життя, а й стало серйозним гальмом прогресивного розвитку Росії, “збитком для держави”. Зважаючи на це, кирило-мефодіївці у програмних документах записали, що вони будуть прагнути завчасно викорінювати всяке рабство і всяке приниження нижчих класів.

Вони закликали український, російський та польський народи скинути з себе “ярмо, що стискало їх плечі”, тобто, кріпосницьке право, “проклясти святотатственні імена земного царя і земного пана”. Питання про необхідність ліквідації кріпосництва і самодержавства внесено також і в програму Товариства - “Книгу буття”.

У поглядах на кріпосницьке право, на це, за висловом М.В.Буташевича-Петрашевського, “найважче і найболючіше питання нашого побуту суспільного” , кирило-мефодіївці продовжували розвивати антикріпосницькі ідеї декабристів. Вони одночасно з петрашевцями та вождями тодішнього російського демократичного руху - В. Г. Бєлінським і О.І.Герценим будили суспільну думку, прокладали шлях до розгортання майбутньої революційної боротьби народів Росії за своє соціальне і національне визволення, завдавши удару по концепціях тих істориків, які захищали феодально-кріпосницьку систему.

Важливим є з'ясування питання про погляди кирило-мефодіївців на роль народних мас в історії. Слід зазначити, що російська та українська дворянська історіографія в поглядах на роль народних мас в історії завжди прагнула затушувати історичну дійсність, показати справу так, ніби рушієм суспільного розвитку є цар, полководці, історичні діячі; ніби герої, спираючись на освічене дворянство, ведуть суспільство по шляху історичного прогресу.

Як правило, історики цього напряму намагались довести, що народні маси і селянство повинні створювати лише матеріальні блага; що в силу своєї темноти, політичної незрілості та класової несформованості селянство мусить йти по тому шляху, яким їх поведуть монарх та вірнопіддане дворянство. Такий представник тогочасної історичної науки офіційного напрямку, як М.І.Устрялов, повчав істориків, що в зображенні історичних подій монархи повинні стояти на першому плані картини минулого.

Один з провідних ідеологів історичної науки офіційний напрямку, співавтор славнозвісної “теорії офіційної народності” М.Погодін у своїх працях не раз зазначав пасивність, безумовну покірність і байдужість народних мас, їх вірність і відданість монархії та негативне ставлення до всяких нововведень . Через призму самодержавства розглядали питання ролі народних мас в історії російські слов'янофіли. Народним масам в історії вони відводили лише дорадчу функцію.

Члени Товариства під поняттям “народ” розуміли трударів, принижених і затурканих селян, всіх тих, хто своєю працею вносив посильний вклад у матеріальний та культурний розвиток країни. Кирило-мефодіївці не раз зауважували, що народні маси на своїх плечах несли найважчий тягар боротьби проти іноземних загарбників, проявляли героїзм та велику суспільну силу на найкрутіших поворотахісторії.

Виходячи з цього, вони виступали з гострою критикою тих істориків і письменників, які предметом своїх історичних досліджень зробили царів, полководців, історичних осіб і зовсім забули про народні маси.

Т.Г.Шевченко писав, що не може бути серйозною така історія, яка пише “був такий-то цар, поправив державу, фінанси, адміністрацію і помер, заповідаючи державу своєму спадкоємцю. Новий господар застав державу в дуже розладнаному стані, але старанням і постійними турботами поправив справи держави, збагатив казну, установив суд правий і помер, благословляємий народом. Новий цар застав державу в занадто тяжкому становищі”.

На його думку, історія і художня література повинна писати не про царів та їх пагубну для народу діяльність, а про народні маси, які є справжніми героями історії.

Вдумуючись у глибину історичних процесів, до такого самого висновку дійшов і М. І. Костомаров. У своїй “Автобиографии” він писав: “Чого це у всіх історіях тлумачать про видатних державних діячів, інколи про закони і установи, нехтуючи життям народної маси? Бідний мужик, землероб-працівник неначе не існує для історії. Чого ця історія нам нічого не говорить про його побут, про його духовне життя, про його почування, спосіб його радостей і печалей? Скоро я прийшов до висновку, що історію потрібно вивчати не по мертвим літописам і запискам, а й в живому народі”.

Цікаві щодо цього висновки, зроблені М.І.Гулаком. Він дійшов твердої думки, що пригноблені класи повинні стати головним предметом для історика, що вивчення життя і діяльності пригноблених мас є одним із найактуальніших і найважливіших питань сучасності.

В листі до відомого чеського вченого В.Ганки він писав: “Переважну увагу звертав я до сих пір на правомірні відносини нижчих станів як в Росії, так і в інших слов'ян, а саме: рабів, невольників, холопів, кріпаків, підданих та ін., як на предмет, який по важливості і актуальності своїй краще, ніж інший, заслуговує уважного вивчення”.

Ці та інші факти свідчать про те, що кирило-мефодіївці, всупереч дворянській російській і українській історіографії, в основу своїх історичних та літературних праць поклали зображення життя пригноблених народних мас, їх помислів і прагнень. Прагнучи якнайбільше узнати про свій край, члени Товариства гаряче взялися за вивчення української історії з уст народу, з того, що зберегла народна пам'ять про його минуле. Т.Г.Шевченко, М.І.Костомаров, П.О.Куліш, О.В.Маркович та інші кирило-мефодіївці зібрали багато пісень, переказів, легенд, у яких народ в усній формі розповів про своє минуле та сучасне життя, а найголовніше - познайомилися з його горем, мріями і прагненням.

Знайомлячись з сучасним і минулим життям народних мас, кирило-мефодіївці все більше переконувалися в тому, що саме в народі народжується справжній волелюбний дух, непримиренність до деспотизму і гноблення. У поемі “Гайдамаки”, віршах “Холодний яр”, “Заповіт” та інших поезіях Т.Г.Шевченко виступає палким проповідником народного повстання. Він славить борців за волю і таврує гнобителів, виступає провісником народних повстань, дня, коли над пануючими класами здійсниться кара . М.І.Костомаров ще перед створенням Товариства помітив, що в простому народі живе “прагнення стати вище щоденного побуту, вийти із звичайної сфери дій”. У праці “О причинах и характере унии в Западной России” він писав, що визвольна війна українського народу проти панської Польщі була справою не окремих осіб, героїв, а всього народу. “Не Б.Хмельницький був дійовою особою, - писав дослідник, - а народ, не Хмельницький покликав народ на повстання, а народна необхідність вивела Хмельницького із бездіяльності”. Кипучу енергію народу, його волелюбство високо цінили М.І.Гулак, І.Я.Посяда, О.О.Навроцький та інші кирило-мефодіївці.

У деяких своїх творах Т.Г.Шевченко, а під його впливом і М.І. Костомаров та П.О.Куліш неодноразово підкреслювали, що народні маси, ці віковічні шукачі правди, будучи темними, неписьменними, забитими повсякденною працею та важким життям, у боротьбі за волю стають жертвами хитрих егоїстів і потрапляють в неволю.

“Пам'ятаючи староруську волю, - писав П. О. Куліш, - вони не терплять іго польських і своїх ополячених панів, війнами Хмельницького знищують в Україні кріпацтво, але стають жертвами хитрих егоїстів, б'ються то за того, то за іншого, сліпо шукаючи свободи; створена із них нова аристократія про цю свободу не думає”. На цьому поразки народних мас у боротьбі за свою волю наголошував також М.І.Костомаров. “Нижчий клас, - писав він, - був грубим і темним, тому то легко було обійти його”.

Враховуючи це, кирило-мефодіївці одностайно доходять висновку, що народним масам потрібно розкрити очі на життєву правду. Тільки при такій умові, на їх думку, пригноблені народні маси, доведене до відчаю селянство можуть стати тією матеріальною силою, яка здатна розірвати кріпосницькі пута, збудувати нове, щасливе суспільство. Ця ідея лягла в основу їх політичної програми, а також звернень до російського, українського та польського народів.

Безперечно, не слід переоцінювати демократичні засади М.І. Костомарова, П.О.Куліша, В.М.Білозерського та О.В.Марковича. Поряд з правильними думками можна знайти у працях чимало того, що йшло від ідеалістичного уявлення про розвиток народного духу , який вважався їм чимось фатальним, заздалегідь визначеним.

У П.О.Куліша та М.І.Костомарова було чимало відхилень від демократичного принципу розуміння народності. Зокрема, у “Карманной книжке для помещиков” (1846) П.О.Куліш допускав можливість взаємного співіснування кріпаків і поміщиків. Проте у кращих своїх працях, у ряді теоретичних характеристик вони спромоглися дати народові риси, близькі до історичної правди.

У своїх історичних працях та художніх творах кирило-мефодіївці висловили також свої погляди на роль особи в історії. Відображаючи діяльність видатних осіб, керівників і ватажків боротьби українського народу проти соціального і національного гніту, члени Товариства звертали увагу на їх зв'язок з народом.

Особливо високо цінували вони заслуги перед народом Івана Підкови, Тараса Трясила, Богдана Хмельницького, Максима Залізняка, Івана Гонти, Семена Палія та інших борців за народну волю. Подвигами цих героїв просякнута вся поезія, прозові та драматичні твори Т.Г.Шевченка. У згаданій вище праці “О причинах и характере унии в Западной России” М.І.Костомаров справедливо зауважував, що “відчайдушні герої православ'я., часто невідомі в історії, живуть до цих пір в народних піснях, бандуристи України. славлять Морозенка, Лисенка, Перебийноса. Пам'ять народу уміє дорожити славою предків».

Ця думка знайшла відображення і в "Книзі буття", де члени Товариства записали, що в українській історії було багато лицарів, які “проливали кров за віру і за ближніх”, і за яких “перед богом була молитва тих, кого вони звільнили із неволі”.

Отже, в політичних документах Товариства, історичних працях та художніх творах багатьох його учасників була поглиблена розпочата їх попередниками критика самодержавно-кріпосницького ладу. В умовах миколаївської реакції вони роблять далекосяжний за своїм змістом висновок, що самодержавство, кріпосницьке право, панське гноблення гальмують розвиток країни, стоять на перешкоді руху народів до щасливого життя.

ІІІ. Слов’янська федерація - шлях до національного визволення

У програмних документах, історичних працях, художніх творах та інших матеріалах кирило-мефодіївці висловили свої погляди на ряд проблем, які стосуються забезпечення слов'янському та іншим народам вільного національного розвитку.

Піддаючи гострій критиці самодержавство, його феодально-кріпосницьку систему, кирило-мефодіївці майже одностайно твердили, що в тогочасній Україні, Польщі, Чехії, Болгарії, Сербії та інших країнах важкий соціальний гніт поєднувався з національними утисками, що великодержавна політика російських царів, австрійських імператорів, турецьких султанів позбавляла народи згаданих вище регіонів політичних прав, забороняла їх рідну мову, письмо, принижувала національну культуру та гідність.

“Навряд чи є інший народ, - писав в одній із записок В.М.Білозерський, - який переніс більше мук і утисків від неправильних язичеських основ керівництва, ніж слов'янський народ. Носячи зародок всього прекрасного, всі вони (слов'янські народи. - П.Г.) придушуються самодержавним деспотизмом. Ні їх політична самостійність, ні вільний вираз думок і почувань, ні навіть сама мова не знаходить собі покровительства закону, все приречено на переслідування, все придушується особистою самоволею”.

Т.Г.Шевченко, М.І.Костомаров, П.О.Куліш та інші члени Товариства у своїх історичних працях та художніх творах показували, що національний гніт лягав важким тягарем у першу чергу на плечі українського селянства. Вони зауважували, що панство глумилося над мовою і побутом простого народу, принижувало його духовні та творчі сили, штовхало його на шлях темноти та забобонів.

“Я повсюду чув грубі вихватки і насмішки над хохлами не тільки від великорусів, - писав М. І. Костомаров, - але навіть від малорусів вищого класу, які вважали дозволеним глумитись над мужиками та їх мовою. Таке відношення до народу та його мови мені здавалось приниженням людської гідності, і чим частіше зустрічав я подібні вихватки, тим сильніше пройнявся малоруською народністю.

Протестуючи проти національного гніту, вони виступали з обґрунтованою думкою про те, що український народ, як і всі інші народи, має право на вільний політичний розвиток. Обґрунтуванню цієї ідеї в них служать не тільки історичні, а й біблійні джерела. В “Книзі буття” вони записали, що ніби навіть бог “узаконив, щоб рід людський розділявся на покоління і племена”, що для цього він “кожному племені і поколінню подарував країну” тощо.

У своїх працях та програмних документах кирило-мефодіївці твердили, що народи можуть бути щасливими лише тоді, коли матимуть не тільки соціальну, а й національну волю. Спираючись на історичні факти, вони доводили, що вільний національний розвиток допомагає по-справжньому розкрити кожному народу свої творчі сили, взяти активну участь в історичному прогресі. ”Щасливі ті, у кого свідомість своєї національності настільки сильна і тверда, - писав В.М.Білозерський у згаданій вище записці, - що ніяка зовнішня сила не в змозі підкорити сили духовної: народ зберігає тоді свою самостійність і вільний розвиток. Ось ціль, до якої повинен прагнути всякий народ, бо горе тим, які понесли іго”. В одному з листів до М.І.Костомарова П.О.Куліш писав, що “благодать божа всім дана, і в кожному народі муж світлого розуму і чистої волі може зробити багато для своєї честі і майбутньої могутності”.

Для кирило-мефодіївців була чужою національна замкненість та ненависть до інших народів. Особливої уваги вони надавали розвитку дружби українського народу з російським й не раз підкреслювали, що в основі дружби цих народів лежить спільне історичне життя, кровна і духовна спорідненість та спільна боротьба за народне щастя. Г.Л.Андрузький зауважував, що М. І. Костомаров завжди дивився на українців “як на кращого брата великоросіян”.

Спираючись на історичні факти, кирило-мефодіївці одностайно дійшли висновку, що слов’янські народи, як і раніше, повинні допомагати один одному не тільки в боротьбі проти тих сил, які несуть їм соціальний і національний гніт, а й в культурному розвитку. Члени Товариства, писав М.І.,Костомаров, будуть боротися за те, щоб "кожному з слов’янських народів забезпечити власний розвиток при допомозі інших споріднених національностей, щоб всім разом братською сім'єю прийняти живу участь у рухомій сфері освіти людства...”.

Кирило-мефодіївці мріяли про той період, коли прокинуться слов'янські народи від сну і дрімоти, протягнуть один одному руки дружби, коли “повстане слов'янщина” на боротьбу з гнобителями і змете дощенту царів, панів, національний гніт та чвари між народами. Для досягнення цієї мети члени Товариства мріяли розгорнути антиурядову та антипоміщицьку пропаганду серед усіх верств населення .

Цій справі повинен був служити придуманий ними журнал на всіх слов'янських мовах; видання популярних книжок для народу; відкриття народних шкіл, підготовка прокламацій для слов'янських народів, популяризація ідей програмних документів, історичних праць, літературних творів тощо.

В одній із своїх записок В.М.Білозерський писав, що кирило-мефодіївці "повинні поширювати: а) пізнання про слов’ян та про право кожного із їх племені на самостійність; б) пробуджувати любов дослов’ян і їх народності та знищувати різними засобами будь-яку упередженість, що існує між племенами; в) розповсюджувати пам'ятки, що пробуджують народи до свідомості та взаємного братства”.

Кирило-мефодіївці, як і деяка частина петрашевців, доходять висновку, що найкращою формою влади, яка зможе забезпечити щасливе життя народу та його участь в державних справах, є народнареспубліка, в якій не було б ні царя, ні князя, ні герцога, ні графа, ні пана, ні кріпака, ні холопа. В ній повинні бути обрані “народним вибором” всі органи влади, збережена цілковита “рівність громадян по їх народженню, християнському віросповіданню і достатку”.

У доносі Петров писав, що республіканські ідеї були властивими для М.І.Гулака, М.І.Костомарова, О.О.Навроцького, М.І.Савича та інших членів Товариства. Його заява підтверджується аналізом не тільки суспільно-політичних поглядів згаданих членів Товариства, а й інших кирило-мефодіївців, а також змістом їх програмних документів.

Кирило-мефодіївці були переконані в тому, що республіканський лад зможе забезпечити кожному народові не тільки соціальне, а й національне визволення. Тільки при “своєму суспільному визначенні”, писали вони, пригноблені народи зможуть позбутися “викорінення рабства і всякого приниження нижчих класів”, “повсюдного запровадження грамотності”, своєї мови, своєї літератури” тощо.

Виходячи з цього, кирило-мефодіївці висловили надію, що в майбутньому “Україна зробиться незалежною Річчю Посполитою”, в якій український народ справді буде позбавлений важкого соціального та національного рабства. Як уже говорилось, ця надія в багатьох членів Товариства не відокремлювалась від революційної боротьби народних мас проти феодально-кріпосницького гніту.

Ці два питання в них йшли паралельно, взаємно обумовлювались і підсилювались. Ця особливість їх політичних ідей особливо яскраво відбилася в "Книзі буття", зверненні до російських, українських та польських народів та інших документах. Можна з певністю сказати, що кирило-мефодіївці були в перших рядах тих прогресивних діячів, які по-справжньому самовіддано боролись за національну незалежність і свободу для українського народу.

Кирило-мефодіївці розуміли, що в тих умовах не тільки український, а й жоден слов'янський народ без братньої підтримки з боку інших не зможе собі забезпечити ні соціальної, ні політичної свободи. Для нас було ясно, писав В.М.Білозерський, “що окреме її (України. - П.Г.) існування неможливе, вона находитиметься між кількома огнями, буде стиснена й може потерпіти ще сумнішу долю, ніж потерпіли поляки”. “Єдиний засіб, який уявляє собі розум і схвалює серце, - писав він, - є спільна боротьба слов'янських народів проти гнобителів”.

Поступово Т.Г.Шевченко, М.І.Костомаров, М.І.Гулак, В.М.Білозерський та інші члени Товариства стали виношувати ідею про створення федеративного союзу слов'янських республік. “Взаємність слов'янських республік, — писав М.І.,Костомаров, — у нашій уяві не обмежувалась вже сферою науки і поезії, а стала уявляться в образах, в яких, як нам здавалось, вона повинна була втілитись для майбутньої історії. Мимо нашої волі нам почав уявлятися федеративний лад, як сама щаслива течія суспільного життя слов'янських націй. Ми стали уявляти, що всіслов’янські народи з'єднаються між собою у федерацію, подібно до стародавніх грецьких республік, або Сполучених Штатів Америки, з тим, щоб всі вони перебували в міцному зв’язку між собою, але кожна зберігала свято свою окрему автономію".

Організаційні принципи слов'янської федерації члени Товариства визначили в "Статуті" та зверненнях до російських, українських та польських народів, записках В.М.Білозерського, М.І. Костомарова та інших документах. Кирило-мефодіївці важали, що в основу слов'янської федерації повинна бути покладена ідея національної автономії, дружби народів, ліквідації всякого гноблення людини людиною та привілеїв однієї нації над іншою, взаємна допомога в їх господарському житті і культурному будівництві.

Т.Г.Шевченко у своїх творах мріяв про той час, коли “брат з братом обнімуться і проговорять слова тихої любові”, коли “потечуть в одне море слов'янської ріки”. Про федерацію слов'янських республік навіть на засланні мріяв Г.Л.Андрузький.

Дослідники вже не раз підкреслювали, що, взявши в основу створення слов'янської федерації національний принцип, кирило-мефодіївці зробили значний крок вперед у порівнянні з федеративними ідеями декабристів, в основу яких останні клали принципи географічного поділу.

Незважаючи на те, що ідея об'єднання всіх слов'янських народів в єдиній державі була за своїм характером явищем утопічним, її поява і розвиток мали надзвичайно велике історичне значення. Висуваючи цю ідею, кирило-мефодіївці, з однієї сторони, розвили думку про вільний розвиток нації на демократичній основі. З другої — вони вперше чітко визначили, що український народ може добитися щасливого життя, справжньої свободи тільки в союзі з російським та іншими народами, що шляхи визволення українського народу потрібно шукати не у відриві від Роси, не в національній замкнутості, а в спільній боротьбі трудового народу та прогресивних сил всіх націй.

Кирило-мефодіївці мріяли про той час, коли спільними зусиллями слов'янські народи побудують вільну Україну, вільну Польщу та інші держави. Цим вони заслужили повагу у трудящих всього слов'янського світу.

Історичною заслугою кирило-мефодіївців є те, що вони не тільки гостро і прямо поставили питання про знищення національного рабства на основі спільного революційного виступу всіх слов’янських народів, а й в тому, що вони, слідом за Т.Г. Шевченком, завдали дошкульного удару великодержавному шовінізму. Висунуті ними ідеї щодо розв'язання національної проблеми були значним вкладом у розвиток революційно-демократичної думки в Україні, складовою частиною якої була ідея свободи і дружби народів.

У цьому відношенні вони мали певний вплив на формування національних поглядів деяких російських революціонерів-демократів. Зокрема, їх ідеї поділяв О.Герцен. Звертаючись до діячів польського національно-визвольного руху, виступаючи проти прагнень багатьох з них домогтися відновлення Польщі з включенням до неї України, О.Герцен 1859 р. писав: “Розв'яжіть їм (українцям. - П.Г.) руки, розв'яжіть їм язик, нехай мова їхня буде зовсім вільна і тоді нехай вони скажуть своє слово, переступлять через батіг до нас, через папство до вас, або, якщо вони розумні, протягнуть нам обом руки на братський союз і на незалежність від обох. Ось чому я так високо оцінюю федералізм”.

Пізніше Герцен вказував, що саме в 1847 р. він став виступати на підтримку ідеї слов'янського союзу. У 1867 р. в статті “Польское дело” він писав: “... Двадцять років підряд ми проповідуємо, що слов’янському світові тільки і є майбуття, що у федеральному союзництві.”. Після заслань і арешту кирило-мефодіївці висловили глибоку подяку Герцену за те, що він підтримав ідеї Товариства, виступив на захист вільного розвитку українського народу. “В 34 ч. “Колокола” висловили ви такий погляд про Україну, - писав М.І.Костомаров у своєму “Листі до видавця “Колокола” (1859), - який інтелігентна частина українського народу переховує здавна як дорогоцінну святість серця. Прийміть же від нас сердечну подяку. До числа багатьох праць, які ви перші висловили друком у російські мові, належить і те, що ви сказали про нашу вітчизну .

Враховуючи досвід історії та прагнення народів до вільного національного розвитку, кирило-мефодіївці піклувалися, щоб їх національна програма не передбачала ніяких привілеїв жодній з націй.

IV. Соціалістичний утопізм

Проти реакційної ідеології табору кріпосників в середині 40-х років ХІХ ст. виступили борці, які вимагали ліквідації самодержавства та його феодально-кріпосницької системи. Очолюваний В.Г.Бєлінським, О.І.Герценим. Т.Г.Шевченком та іншими видатними діячами визвольного руху антицаристський та антикріпосницький табір став носієм нових потреб суспільного розвитку, носієм інтересів народних мас. У перших рядах цього табору виступили петрашевці та кирило-мефодіївці.

Як відомо, вчення західноєвропейських утопічних соціалістів мало значний вплив на формування демократичних та соціалістичних ідей в цілому і в Україні зокрема. Петрашевці і кирило-мефодіївці уважно вивчали соціалістичні ідеї Західної Європи, особливо Сен-Сімона і Фур'є.

Проте ні петрашевці, ні кирило-мефодіївці не були послідовниками цих ідей в повному розумінні цього слова. Частина петрашевців та кирило-мефодіївців не прийняла, наприклад, ідей західноєвропейських соціалістів-утопістів про можливість мирним шляхом побудувати гармонійне суспільство, про співжиття і мирне вростання в це суспільство різних станів і класів існуючої політичної влади тощо.

Значна частина кирило-мефодіївців, як уже було сказано, не мислила побудови щасливого суспільства без революційної боротьби народу, без ліквідації царського деспотизму та поміщицького землеволодіння. Отже, помилку роблять ті автори, які прагнуть механічно перенести реакційні положення західноєвропейського християнського соціалізму 40-х років ХІХ ст. на кирило-мефодіївців. Аналіз “Книги буття” показує, що члени Товариства виступили противниками не тільки кріпосницького, а й всякого іншого гніту. Вони, як і кращі люди того часу, мріяли створити таке суспільство, в якому б не було приниження та гноблення людини людиною, не було б привласнення чужої праці. Слід, однак, зауважити, що про таке суспільство вони мали загальну, ще мало виразну уяву. Ми “не усвідомлювали ясно, - писав М.І.Костомаров, - що буде ця нова, слов'янська будова”.

Значна частина кирило-мефодіївців мріяла про таке суспільство, в якому були б скасовані всякі стани та ліквідовано поміщицьке землеволодіння. Кобзар, наприклад, твердив, що земля повинна бути повернена “неситими поміщиками” її законним власникам. У творі “Холодний Яр” (1845), звертаючись до кріпосників, він у гніві писав:

Ви - розбійники неситі,

Голодні ворони.

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. ”

На соціалістичний характер поглядів Т.Г.Шевченка у свій час звернув увагу ще А.В.Луначарський. Аналізуючи творчість Кобзаря, він робить справедливий висновок, що Т.Г.Шевченко не тільки поет народний, а й “поет глибоко революційний і духом своїм соціалістичний”. Луначарський зауважував, що Шевченко є одним із тих “небагатьох поетів, справжніх предтеч і поборників великої визвольної боротьби за справжню свободу, рівність і братерство, які можливі тільки при соціалізмі”.

Як і Т.Г.Шевченко, один з засновників Товариства В.М.Білозерський вважав, що людям повинно бути повернуто те, що їм належало і що від них забрано. Пояснюючи “Статут” Товариства, В.М.Білозерський писав, що кирило-мефодіївці нічого не хотіли егоїстичного, панського, а навпаки, мали привести до повороту народних прав і скасування всього, що не погоджується з людською гідністю. Трохи пізніше в листі до Герцена (1859) Костомаров у дусі ідей Товариства пояснював, що земля належить “до того народу, який її здавна заселяв, заселяє, обробляє”.

Кирило-мефодіївцям уявлялось, що в новому суспільстві земля повинна бути розділена між людьми порівну. “Приймаємо, - записали вони у свій "Статут", - що кожне плем'я повинно... дотримуватись цілковитої рівності громадян за їх народженням, християнським віросповіданням і достатком”. Згадана вище ідея про необхідність боротьби за правову, станову і майнову рівність людей знайшла свій вираз і в інших документах Товариства.

Зокрема, в “Статуті” кирило-мефодіївці записали, що “Товариство буде старатися завчасно про викорінення рабства і всякого приниження нижчих класів”. Ідея “загальної рівності і свободи”

висловлена також в зверненнях до російського, українського та польського народів та “Книзі буття”.

Ці та інші факти є свідченням того, що кирило-мефодіївці мріяли про створення такого суспільства, яке б забезпечило всім людям щастя. Члени Товариства сподівалися, що майбутнє гармонійне суспільство виросте з надр сільської общини, що саме вона здатна розкрити в собі такі форми суспільного життя, які забезпечать наділення селян землею, ліквідацію поміщицького землеволодіння, запровадження демократичного управління, освіту народу, чистоту релігійних заповітів тощо.

У сільській общині, на думку Г.Л.Андрузького, не повинно бути ні поміщиків, ні поміщицького землеволодіння. В ній життя людей спрямовується сільською управою, в діяльності якої беруть участь широкі верстви населення. Земля, на його думку, повинна стати власністю общини і наділятися селянам згідно з рішенням сільської управи. Всі люди в общині Г.Л.Андрузького щасливі і заможні.

Про одну з таких общин, вже будучи на засланні, Г.Л.Андрузький розповідає: “в цьому селі (у них називається общиною) дві тисячі сімейств, з лишком тисяча будинків, великий красивий храм, богадільня, школа, магазин, каса, управа. Будови кам'яні, часто двоповерхові... Вулиці викладені торцем. ..широкі і завжди прорізані бульварами... Вічна тишина і мимоволі вас дивує тільки вечір — община раптом оживає... Пісні, музика, танці, звідусіль вас захоплюють...”.

На його думку, в цій общині селянину не важко сплатити в казну 7 крб. податку грішми та стільки ж податку натурою, які будуть використані на утримання виборних сільських старшин, чиновників державного апарату, школи, церкви та благоустрій села.

Такі сільські общини, на думку кирило-мефодіївців, прийдуть на зміну старим, жалюгідним розчавленим селам, в яких, за висловом І.Я.Посяди, “крім картярів, п'яниць і старців він нічого майже не зустрічав”. У нових селах, на думку М.І.Костомарова, в хатину землероба повинно проникнути щастя, світло науки і мистецтва”.

Ідеї для своєї соціальної програми кирило-мефодіївці черпали з надр старослов'янської общини. Вони твердили, ніби в далеку давнину слов'яни жили “братством, усе в них було спільним, і були в них виборні старшини, і ті старшини були всім слугами”. Не може бути сумніву в тому, що ця трактовка суспільно-політичного життя слов'ян є ідеалістичною. Але цінним у цій трактовці є те, що члени Товариства протиставили її сірій, деспотичній дійсності.

Соціалізм, про який мріяли кирило-мефодіївці, був соціалізмом утопічним. Це була добра мрія, в яку окутувала свою революційність тодішня демократія Росії.

V. Запитання та завдання

1. Назвіть засновників Кирило-Мефодіївського товариства та найбільш активних його членів.

2. Дайте характеристику програмним документам Товариства.

3. Що ви знаєте про ставлення кирило-мефодіївців до самодержавно-кріпосницької системи?

4. Яка державна форма, на думку членів Товариства, могла надати слов’янським народам національну свободу?

5. Чому соціальні ідеї кирило-мефодіївців носили утопічний характер?