Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 21. Національно-духовне пробудження України у першій половині ХІХ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Україна у війні 1812 р.

3. Формування наукових центрів українознавства.

4. Діяльність декабристів в Україні.

5. Спроба об’єднання польського та українського визвольних рухів у 30-хроках ХІХ ст.

6. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

Важливість теми полягає в тому, що у першій половині ХІХ ст. в Україні зробило політичний крок українознавство як наука, проявився небувалий інтерес до рідної мови та з’явилися перші дослідження у цій галузі.

Пожвавили свою діяльність наукові українознавчі центри та посилилося висвітлення історичного минулого у фаховій та художній літературі. Особливість потягу до українознавства полягала в тому, що влада не підтримувала цих інтересів, прагнула притушити їх, створювала умови, в яких національно-патріотичній інтелігенції було важко вижити. По суті, розвиток української культури проходив під пильним оком самодержавства, у гострій боротьбі з русифікаторами з політичного великодержавницького чиновництва.

Не дивлячись на обставини, українська історична наука, література, мова, фольклористика та етнографія з кожним роком все більше і змістовніше заявляли про себе, активніше відвойовувала місце під сонцем. Це явище було помітне не тільки на Подніпровській Україні, а й в західноукраїнських земля, розвиток культури в яких відбувався в умовах окупаційного режиму Австро-Угорщини.

Одночасно з цим перша половина ХІХ ст. характеризувалася політизацією національного руху.

Зокрема в Україні, поряд з духовним самовдосконаленням, були помітні діяльність та вплив на суспільство масонських організацій, політичних гуртків у Харківському університеті та Ніжинській гімназії, руху декабристів, кирило-мефодіївців, спроби об’єднати в одне русло польський та український визвольні рухи тощо.

Цим проблемам присвятили свої дослідження такі вчені, як: І.В Борщак., П.С.Гончарук, В.Ф.Горленко, М.І.Марченко, Г.І.Марахов., С.Машинський, Г.Я.Сергієнко, П.М.Ольшанський, Ф.І.Стеблій, О.І.Федосов та багато інших.

Події першої половини ХІХ ст. знайшли відображення у художніх творах Ю.Косача (“Сонце в Чигирині”: Повість про декабристів на Україні. - Львів, 1934. -128 с.), М.Коцюбинського (“Дорогою ціною”: Оповідання // М. Коцюбинський. Твори у 4-х т. - К., - 1984. - Т. 2. - С. 88-151), Т.Г.Шевченка (“Кобзар”. - К., 1987), С.Алєксєєва (“Декабристи”. - К., 1975-155 с.), Старицького М. (“РазбойникКармелюк”: Исторический роман // М. Старицький. Твори у 8 т. - К., 1965. - Т. 5-6. — С. 805), М.Стельмаха (“Хліб і сіль” Роман. - К., 1959. - 663 с.), Р.Іванченко (“Клятва”. Роман-хроніка. - К., 1971 - 392 с.), В.Канівця (“Славний лицар - Устим Кармелюк”. - К., 1969 - 213 с.) та багатьох інших письменників.

У них знайшли відображення важке життя кріпацтва, селянська боротьба проти феодально-кріпосницького гніту, повстання під проводом Устима Кармелюка, революційний виступ декабристів та багато інших історичних подій.

ІІ. Україна у війні 1812 р.

У ніч на 12 червня 1812 р. без проголошення війни в районі Ковно французькі війська вторглися в Росію. Приводом до цього вторгнення було невизнання Росією Наполеона Бонапарта як імператора Франції, а також участь Росії у різних антифранцузьких коаліціях, в тому числі в її небажанні підтримати Францію у здійсненні континентальної блокади Англії.

Під час вторгнення армія Бонапарта нараховувала 640 тис. осіб і 1372 гармати. ЇЇ шлях пролягав через Польщу, Литву, Білорусь, на Смоленщину та Москву. Російська армія нараховувала 597 тис. воїнів, ділилася на 3 армії й очолювалася генералами М.Б.Барклаєм-де-Толі, П.І.Багратіоном та О.П.Тормасовим.

До України у Наполеона було особливе ставлення. Він знав про колишні заколоти І. Мазепи, П. Орлика та їх прибічників. Французький імператор був переконаний, що і в його часи там знайдуться незадоволені російським режимом і на них можна буде спертися. Ця думка визріла у нього під впливом донесень військового аташе із Петербургу, французького дипломата Еміля Голена із Стамбула, паризького шпигуна на Волині та інших інформативних джерел.

Б. Наполеон після розгрому Росії мав на увазі на центральних землях України відновити залежну від нього українську державність, окраїнні ж землі як плату передати своїм союзникам: Туреччині - Крим та Чорноморське узбережжя, Австрії - Волинь, Польщі - західноукраїнські землі. Особливу надію щодо упокорення України Наполеон покладав на Польщу. Їй була дана директива на території Литви, Білорусії та України організувати антиросійські заколоти, сформувати відповідні партизанські загони, підібрати керівний актив тощо. Французькими агентами здійснювався пошук антиросійського вождя українського руху, розроблявся план нападу на Росію з боку України тощо.

Російському командуванню довелося терміново, опираючись на українські патріотичні сили, організовувати оборону кордонів України, піднімати її населення проти наполеонівської окупації.

Кордони України були взяті під захист 3-ї армії генерала Тормасова. В складі армії поруч з російськими солдатами проявляли чудеса бойового героїзму українські Бузькі козацькі, Ізюмський, Маріупольський, Сумський, Охтирський гусарські, Київський, Чернігівський драгунські полки та інші національні підрозділи.

Вторгнення Наполеона пробудило в українського населення глибокі патріотичні почуття. За розпорядженням уряду почалися формування добровільних козацьких полків та інших військових загонів. Першими сформувалися 4 козацькі полки у Київській та Подільській губерніях. Патріотичний ентузіазм мав місце і на Лівобережжі та Слобідській Україні.

Зокрема, серед добровольців було чимало дворян (у тому числі батько відомого письменника Євгена Гребінки). Багато зробив для формування 5-го козацького полку на Полтавщині письменник І.Котляревський. Восени 1812 р. Лівобережжя передало російському командуванню 15 козацьких полків по 1200 осіб кожен.

В цілому ж в Україні було сформовано близько 50 різних добровільних формувань, які налічували 68 тис. воїнів і які разом із регулярними частинами взяли участь у війні з французькими окупантами.

Вжиті заходи врятували Україну від французької окупації та розорення. Поразка наполеонівських військ від 3-ї армії генерала Тормасова на Волині, розгром окупантів осінню 1812 р. на підступах до Київської та Чернігівської губерній українськими добровольцями підготували ґрунт для подальшого краху французької армії на Бородінському плацдармі та під Москвою.

Дослідник професор В.І.Борисенко зауважує, що поразка французів під Малоярославцем та українських напрямках з боку білоруських територій ”... змусила французьке командування... повернути на Смоленську дорогу. Героїзм регулярної армії та українських добровольців заступив шлях французам в Україну. Плани Наполеона щодо України зазнали краху .

До сказаного варто додати, що велику допомогу діючій армії подавали українці і в тилу ворога. Чимало вихідців з України були або членами партизанських загонів, або їх організаторами. Тут принагідно буде нагадати партизанську боротьбу уродженця з села Нефедівки Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії Єрмолая Четвертака, воїна гусарського полку, втікача з полону, ФедораПотапова (“Самуся”), вихідця з Чернігівщини Єремеєнка та інших, які були помічені російським урядом і нагороджені військовими орденами. За особливі заслуги їм були присуджені офіцерські звання.

Автори робіт про настрої населення після війни 1812 р. відзначають, що ця подія змінила їх “соціальну психологію”. Сподівання людей на поліпшення свого становища не здійснилися. Вони переконалися в тому, що царський уряд, за висловом Борисенка В.И., “не збирався відновлювати автономію України й повертати старшині, козацтву і міщанству скасовані права та привілеї”.

Завершуючи розповідь про 1812 р. в Україні, розгром французів та наслідки війни, не можна не відзначити, що згадані вище події не виправдали надій селян на волю і землю, а української еліти, інтелігенції - на вільний національний розвиток. Навпаки, в результаті війни в Україні стала все настійніше зароджуватися ідея необхідності боротьби за зміну існуючих порядків. Майбутнє стало уявлятися або у старих автономних правах України, або в устрої на зразок європейських країн.

ІІІ. Формування наукових центрів українознавства

Характерною ознакою першої половини ХІХ ст. було дальше розгортання заходів російського уряду щодо викорінення української культури, згортання її літератури, мови, історичної науки, народної пам’яті про історичні події, процеси і явища, які відбувалися в Україні з найдавніших часів до ХІХ ст. Цікаво, що переважна більшість української аристократії пішла на співпрацю з російським царизмом і фактично втратила українську ментальність.

Деяка частина національної інтелігенції прагнула вистояти проти цього натиску, використати будь-який привід для популяризації свого народу, вітчизни, власної культури, національної свідомості й відновити щодо України історичну справедливість.

Трапилося так, що, починаючи з перших років ХІХ ст., питання національної ідеї стали виступати на перший план. Функцію пропаганди національної ментальності взяли на себе патріотично зорієнтовані інтелектуали.

Працюючи у цьому напрямі, українська інтелігенція пройшла, по-суті, три етапи. На першому етапі переважав потяг до історичних джерел, документів, фольклорної пам’яті, різного роду писемних та етнографічних старожитностей.

На другому етапі інтелігенція звернулася до мовного коріння, обґрунтування закономірностей існування української мови, народного опрацювання та застосування як найбільшого народного скарбу в літературі, освіті та театральному житті.

Й на третьому - йшлося про необхідність створення політичних організацій, які здатні розгорнути боротьбу за вільний національний розвиток та державну незалежність.

З повним правом можна сказати, що значний вплив на діяльність української інтелігенції справили ідеї німецького філософа Иоганна Гердера про етнічну культуру селянства.

Вивчаючи духовний потенціал українського народу, Й.Гердер дійшов висновку, що “Україна стане новою Грецією: прийде день і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний народний дух, ці природні музичні обдарування, ця родюча земля”.

Як і передбачав Й.Гердер, пробудження національної свідомості українців розпочалися у кінці ХVІІІ ст.і набрало бурхливого розвитку у І пол. ХІХ ст. Аматорський підхід до вивчення історії українського народу та його старожитностей трансформувався в наукові дослідження різних галузей українознавства: історичного, етнографічного, фольклористичного та мовознавчого.

Українському народознавству присвятили свої праці О.Шафонський (“Черниговского наместничества типографическое описание”. - 1786), О.Рігельман (“Летописное повествование о Малой России”. - 1785-1786), Я.Маркович (“Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях”. - 1798), анонімний автор “Історії Русів” (кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст.).

Згадані автори спробували дати відповідь на питання про походження українського народу (О.Шифонський), українського козацтва (О.Рігельман), його самобутню високу культуру (Я.Маркович), спадкоємність Київської Русі („Історія Русів”) тощо.

Серед названих праць найбільшою популярністю користувалася “Історія Русів”. Її знали, читали і використовували тогочасні історики Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, прозаїки і поети М. Гоголь, О.Пушкін, Т.Шевченко, П.Куліш та багато інших діячів культури.

У становлення українознавства як науки внесли відчутний вклад чотиритомна “История Малой России” (1822) Д.Бантиш-Каменського, “Краткое описание о казацком малороссийском народе” (1847) П.Симоновського, п’ятитомна “История Малороссии” (1842-1843) М. Маркевича, перший збірник українських народних творів “Опыт собрания старинных малороссийских песен” (1819) М.Церетелєва, дві українські пісенні збірки “Малоросійські пісні” (1827) та “Українські народні пісні” (1834) першого ректора Київського університету М.Максимовича, фольклорна п’ятитомна праця “Запорожская старина” (1833-1838) молодого харківського вченого І.Срезневського та інших авторів.

Названі праці не залишили спокійними ту частину українського суспільств, яку царизм прагнув денаціоналізувати, відштовхнути від джерел історії та культури.

У першій половині ХІХ ст. стали виділятися в окрему наукову галузь дослідження національної мови. Склалося так, що у першій половині ХІХ ст., в результаті урядової денаціоналізації, українською мовою стали користуватися переважно селяни. Більшість заможної верстви вважала її згубою, селюцькою, непридатною для висловлювання тонких думок та почуттів. У зв’язку з цим між собою переважна більшість українського чиновництва та інтелігенції спілкувалася російською мовою.

Національно свідомі інтелігенти робили все, щоб захистити українську мову від нападок русифікаторів, довести, що вона є мовою самобутньою, вишуканою, що вона може внести гідний вклад у світову цивілізацію і має право на існування як мова стародавнього народу.

Письменник І.Котляревський один із перших продемонстрував, що “селянська мова” є високохудожньою і літературною, і нею можна створювати такі шедеври, як “Енеїда” (1798).

За цих обставин з’явилися перші наукові розвідки, автори яких ставлять собі за мету “оживити українське наріччя”, не допустити його зникнення. Зокрема, О.Павловський у 1818 р. Створив“Грамматику малороссийского наречия”, в якій зробив спробу довести самобутність української мови, дати її граматичний аналіз, опрацювати фразеологію тощо. У 1823 р. І.Войцехович склав невеликий словник української мови. У 1834 р. На захист української мови виступив харківський вчений-славіст І.І.Срезневський. У статті “Взгляд на памятники украинской народной словесности” (1834) він пророкував її велике літературне майбутнє.

Дослідники стверджують, що у першій половині ХІХ ст. народознавчі інтереси в Україні захопили широкі кола викладачів навчальних закладів, студентів-любителів старожитностей, національної культури та мови.

Інтерес до народних джерел, української історії та літератури, фольклорно-етнографічної інформації став об’єднувати дослідників у загальноукраїнські, губернські та регіональні центри українознавства.

З повним правом можна стверджувати, що перший науковий центр з проблем народознавства став формуватися на базі Харківського університету, який був створений у 1805 р. його першим ректором Василем Каразіним.

Помітну роль відігравали в ньому такі діячі культури, як: декан університету Григорій Успенський, письменник Петро Гулак-Артемовський, професор Ізмаїл Срезневський, прозаїк Григорій Квітка-Основ’яненко. Навколо їх групувалася освічена молодь, студентство, в тому числі і майбутній засновник Кирило-Мефодіївського товариства - Микола Костомаров.

Харківське наукове товариство організувало видання таких часописів, як “Харьковский еженедельник”, “Украинский журнал” та інших видань.

Важливим центром культури стало місто Полтава. Письменник І.Котляревський стає центральною фігурою українознавчих студій, неперевершеним знавцем звичаїв та усної народної творчості. У Прилуцькому повіті народознавчу роботу розгорнув письменник, фольклорист та етнограф П.Білецький-Носенко, Миргородському - Василь Ломиковський та ін. Опубліковані ними дослідження “О Малороссии”,“Записки о Полтавской губернии” (1848-1859) містили значні інформативні відомості про Полтавщину, її людей, культуру, народну творчість тощо.

Важливим народознавчим центром стало також місто Одеса. Тут у першій половині ХІХ ст. відкрито ліцей (1817), Інститут східних мов (1828), музей старожитностей (1828), сільськогосподарське товариство, Товариство історії і старожитностей. Результати досліджень публікувалися у заснованих “Одесском альманахе”, “Одесском вестнике”, “Записках” товариства історії та інших виданнях. Найвидатнішою фігурою діяльності цих об’єднань культури був історик, економіст, етнограф та публіцист Аполлон Скальковський, перу якого належать праця “История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожзкого” (у трьох томах). Автор цієї роботи критикувався М.Максимовичем та Т.Шевченком за перекручування історії гайдамацьких рухів. Зокрема, коли А. Скальковський назвав гайдамацтво розбійницьким рухом, Т.Г.Шевченко відреагував так:

“Гайдамаки не воины - разбойники, воры, пятно в нашей истории...”

Брешеш, Людомире!

За святую правду волю

Розбійник не стане, не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб'є живе серце

За свою країну.

Тобто, в трактовці Т.Г.Шевченка гайдамаки виступають як борці за “святу правду”.

У 40-х роках ХІХ ст. значним народознавчим центром стає Київ. У 1834 р. тут засновується університет, який очолив історик, краєзнавець, фольклорист, етнограф та природознавець М.О.Максимович.

У 1843 р. при Канцелярії Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора започатковується Тимчасова комісія для розгляду давніх актів. Університету та Комісії судилося стати центрами діяльності авторитетної професури, здібної до історичних пошуків наукової молоді, в тому числі М.І.Костомарова, Т.Г.Шевченка, М.І.Гулака, П.О.Куліша та багатьох інших відомих в Україні людей.

Зокрема, вже у першій половині ХІХ ст. ім’я П. Куліша було відоме не тільки в Україні, а й в Москві та Петербурзі. Йому належав перший український історичний роман “Чорна Рада” (1846), історична праця “Повесть об украинском народе” (1846). Працюючи у Київському університеті, опублікував свою книгу “Славянская мифология” М.Костомаров. Велику роботу у Комісії розгорнув художник Т.Г.Шевченко.

У 20-х роках ХІХ ст. розпочинається археологічне дослідження Києва. Археолог Кіндрат Лохвицький дослідив руїни Десятинної церкви, Золотих воріт. Історик та археолог Максим Берлінський створив роботу “Краткое описание Киева” (1820), Іван Фундуклей “Обозрение Києва в отношении давностей” (1847).

Багато зробила для розвитку українознавства комісія при Київському учбовому окрузі (1851-1864). Вчені Д.Журавський, П.Павлов, М.Іванишев, М.Маркевич, М.Максимович, А.Метлинський писали про народний побут, географічні відомості, культуру простого народу, за що переслідувалися офіційним чиновництвом.

Українознавчі центри були не тільки в Україні, а й у Петербурзі та Москві, в яких університети та установи, за висловом Є.Гребінки, стали “колонією освічених українців”. Українознавчі матеріали викликали великий інтерес у М.Гоголя, О.Пушкіна, Є.Гребінки, М.Маркевича, О.Бодянського (Москва) та інших діячів української та російської культури. Завдяки зусиллям О.Бодянського у 1846-1848 рр. побачили світ “Літопис Самовидця”, “Історія Русів” та інші історичні праці.

У першій половині ХІХ ст. усна народна творчість та фольклор українського народу відгукнулися на події війни 1812 р. Важке становище кріпацтва, боротьбу селян під проводом У. Кармелюка, Л.Кобилиці. Про це розповідали народним масам носії народних творів, кобзарі Остап Вересай, Федір Гриценко, Андрій Шут та ін.

Усна народна творчість плідно вплинула на художню літературу. Батьком української літератури став І. Котляревський, який народну мову ввів у літературу, створивши такі шедеври як “Енеїда” (1792), “Наталка полтавка” (1838), “Москаль-чарівник” (1841). Славлячи автора згаданих творів, Т.Г.Шевченко писав:

Будеш, батьку, панувати,

поки живуть люди.

Поки сонце в небі сяє,

тебе не забудуть!

Продовжуючи започатковані І. Котляревським традиції, створили талановиті твори П.Гулак-Артемовський (“Пан та собака”), Г.Квітка-Основ’яненко („Пан Халявський”, “Сватання на Гончарівці”), Є.Гребінка, Л.Боровиковський та ін.

Вершиною формування нової української літератури першої половини ХІХ ст. стала творчість Т.Г.Шевченка. Поетична збірка “Кобзар” (1840) була свідченням народження нового майстра української поезії, якому пізніше судилося стати національним пророком.

Його твори першої половини ХІХ ст. та й пізніших часів відзначаються реалістичністю та революційним демократизмом. А його “Заповіт” закликав людей до активної боротьби за своє щасливе майбутнє:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте,

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте!

І мене в сім’ї великій, сім’ї вільній, новій

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

У першій половині ХІХ ст. національне відродження охопило й Східну Галичину. Як і в Наддніпрянщині, в середовищі західноукраїнської інтелігенції став помітним потяг до української (русинської) усної народної творчості, української мови, історичних знань, літературно-художнього життя.

Так, наприклад, західноукраїнський фольклорист Зоріан Доленча-Ходаковський зібрав 3 тис. пісенних текстів, з них 1400 українських. Митрополит Михайло Левицький задумав створити україномовні школи.

Один із церковних служителів Іван Мочильницький створив “Граматику язика словено-руського” (1829), яка повинна була репрезентувати українську мову.

Історик Денис Зубрицький написав “Нарис з історії руського народу в Галичині” (1837) та тритомну “Історію древнього Галицько-руського князівства” (1852-1855), в яких він обґрунтовує самобутність східних галичан як українців, правонаступницею яких є російська держава.

У 30-х роках ХІХ ст. центр української національної самосвідомості перемістився у Львів. Лідерами народознавства стала виступати студентська молодь, серед яких особливе місце посіли Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які ввійшли в історію як члени гуртка під назвою “Руська Трійця”.

Створений ними гурток став працювати над очищенням мови від діалектів, збором фольклорно-етнографічних матеріалів, перекладом літературних творів на живу українську мову (“Слово о полку Ігоревім”), створенням читанок для дітей тощо.

“Руська Трійця” стверджувала, що східні і західні українці належать до однієї родини, мають спільну історію та культуру.

Члени їх гуртка листувалися з діячами західнослов’янського відродження - П.Шафариком (автором праць: “Історія слов’янської мови”, “Про походження слов’ян”, “Слов’янські старожитності” - 1826-1837), Я. Коларом, Г.Петровичем, К.Гавлічеком та ін.

Вони мали стосунки також з М. Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським та ін. діячами культури Східної України.

Вважали, що українські землі повинні об’єднатися на правах федерації в соборну державу.

У 1837 р. у Будапешті „Руська Трійця” видала альманах “Русалка Дністрова”, в якому видруковували народні пісні, думи, перекази, історичні документи, публіцистичні статті.

“Русалка Дністрова” не вписувалася у політику габсбургської денаціоналізації, була викликом клерикалізму. Не дивно, що альманах був зустрінутий владою вороже і конфіскований, а його автори зазнали політичних репресій: Шашкевич помер у 1843 р., Вагилевич відійшов від громадського життя, а Головацький змушений був покинути рідний край.

IV. Діяльність декабристів в Україні

Вітчизняна війна 1812 р. до краю загострила суперечності, які, як іржа, роз’їдали феодально-кріпосницьку систему Росії. Дослідник Г.Я.Сергієнко зауважує, що учасники закордонних походів - офіцери і солдати російської армії - побачили в інших країнах Європи життя селян без кріпосної залежності, їхній власний добробут і людську свободу, право на землю і вільне господарювання”. В той же час у Росії всюди відбувалися загострена боротьба селян проти поміщиків та уряду, повстання пригноблених робітників, військових поселенців. Все це суттєво вплинуло на спосіб їх мислення. Один із майбутніх декабристів С.І.Муравйов-Апостол зауважував, що їх, офіцерів, підштовхнули до виступу “трирічна війна та її наслідки, дух часу”.

Першу таємну політичну організацію дворянські революціонери заснували 1816 р. У Петербурзі під назвою “Союз порятунку”. До “Союзу”, або “Товариства істинних і вірних синів Вітчизни” (так себе інколи називали члени союзу), належало близько 30 офіцерів-патріотів, серед яких Олександр і Микита Муравйови, Іван Якушкін, Сергій Трубецький, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Павло Пестель,Федір Генка та ін.

У 1817 “Союз порятунку”, вдосконалюючи політичні погляди, трансформувався у “Союз благоденства”, який ставив перед його учасниками завдання - повалення царизму, запровадження конституції, встановлення республіки, впровадження у життя справедливих законів тощо.

В Україні діяла так звана Тульчинська управа (південна філія “Союзу благоденства”), яку очолював полковник П.Пестель і до якої входили О.Юшневський, С.Волконський, В.Івашов, В.Давидов, М. Орлов,В.Раєвський та інші офіцери.

Такі ж гуртки виникли у містечках Кам’янці (маєток Давидових), Яготині (маєток Рєпніних), Хомутцях (маєток Муравйових-Апостолів), Обухівцях (маєток Капністів), Харкові (маєток І. Котляревського). З українськими реформаторами був знайомий О. С. Пушкін, який бував на їх засіданнях (грудень 1820), читав їм свої вірші.

За три роки існування “Союз благоденства” вичерпав себе. Програмні положення не внесли єдності у ряди його членів, і в січні 1821 р. “Союз” саморозпустився.

У березні 1821 р., перегрупувавши сили, російське офіцерство створює Північне та Південне товариства з центрами у Петербурзі та Тульчині. Північне товариство очолив полковник Микита Муравйов, Південне - Павло Пестель.

П.Пестель створив конституційний проект під назвою “Руська правда”, в якому сконцентровано ряд процесуальних положень, які посуті, складають революційний зміст діяльності Південного товариства.

Зокрема “Руська правда” передбачала повалення самодержавства, встановлення в Росії республіканського ладу, скасування кріпосного права і наділення селян землею без викупу, ліквідацію станів, запровадження освіти та політичних свобод тощо .

Одночасно слід зауважити, що декабристи не ставили перед собою завдання справедливо розв’язати міжнаціональні взаємовідносини. Пестель вважав, що порушувати це питання є справою не тільки недоцільною, а й шкідливою, оскільки самостійність російських етносів може привести, на його думку, до розвалу Росії. В цьому якраз проявилася обмеженість політичної програми Південного товариства з усіма її наслідками.

Поряд з Південним товариством в Україні було створено ще одне офіцерське об’єднання - “Товариство з’єднаних слов’ян”. Ця організація виникла на Житомирщині у Новгород-Волинському на чолі з братами Петром та Андрієм Борисовими. Товариство об’єднувало близько 60 чоловік, переважна більшість яких були вихідці з України.

Програмні документи Товариства “Правила” та “Клятва” передбачали боротьбу за визволення слов’янських народів від монархічного деспотизму та іноземного поневолення, об’єднання їх у слов’янську федерацію, проголошення національних свобод та рівноправності. Досягти цих ідеалів славісти думали при допомозі повстання народних мас. Саме цим вони відрізнялися від Південного товариства, стояли на кілька порядків вище у трактуванні ідеологічних засад.

Для Товариства з’єднаних слов’ян був характерний дух послідовного демократизму, свободолюбства, поважного ставлення до національних проблем.

Крім згаданих таємних об’єднань в Україні у 1821-1826 рр. було сформовано польське “Патріотичне товариство” (1821-1826) та “Малоросійське товариство” (1821-1825).

Польське товариство очолювалося Валеріаном Лукасівським й ставило своїм завданням підняття повстання у Варшаві; українське - дворянином Переяславського повіту Василем Лукашевичем.

“Малоросійське товариство” готувалося до боротьби за здобуття незалежності України. У своїй боротьбі вони розраховували на підтримку польського патріотичного товариства та тульчинського Південного товариства, хоч Пестель був проти відокремлення України від Росії.

До українського товариства входили Семен Кочубей, Василь Тарновський, Петро Капніст, Олександр Величко, Іван Котляревський, Семен Андрущенко. Осередки товариства були в Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та інших містах. Товариство було в стадії формування і не викристалізувалося у програмному відношенні. Не дивно, що під тиском слідчих органів воно саморозпустилося.

Північне та Південне товариства, які остаточно сформувалися на січень 1825 р., розраховували, що будуть готові до взяття влади улітку 1826 р. Проте восени 1825 р. ситуація примусила змінити їх термін свого виступу.

19 листопада 1825 р. У Таганрозі раптово помер 48-річний Олександр І й 14 грудня цього ж року Росія повинна була присягнути Миколі І.

Північне товариство вирішило використати цю подію для взяття влади. У Петербурзі на Сенатській площі 14 грудня 35 офіцерів та понад 3 тис. солдат не присягнули царю й готові були його арештувати. Але стався організаційний промах - на площу не з’явився полковник С. Трубецькой, який повинен був взяти у свої руки керівництво антицарським виступом.

Микола І використав нерішучість повстанців і наказав розстріляти їх з гармат. У той день близько 300 осіб було вбито.

Придушення повстання у Петербурзі прискорило вибух українських революціонерів. 29 грудня 1825 р. повстав піхотний Чернігівський полк, який розташовувався у Василькові, Трилісах та Фастові на чолі з С.Муравйовим-Апостолом та М.Бестужевим-Рюміним. В полку нараховувалося близько 1000 солдат та 19 офіцерів. Нашвидкуруч були підготовлені текст так званого “Православного катехізису” та відозви до народу, в яких пояснювалася суть виступу полку й прохання до народу підтримати його.

Проти полку царський уряд кинув значні піхотні сили та артилерію. 3 січня 1826 р. під Білою Церквою біля сіл Устимівка та Ковалівка Чернігівський полк був розгромлений, а один із його керівників - Муравйов-Апостол - важко поранений.

Причини поразки декабристів у Петербурзі та в Україні тотожні: нерішучість керівництва, слабкий зв’язок з народними масами, організаційна слабкість.

Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Півроку тривало слідство, яким керував сам Микола І. До смертної кари було засуджено п’ятьох найактивніших декабристів: П.Пестеля, К.Рилєєва, С.Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна і П.Каховського. 13 липня 1826 р. їх повісили у Петропавловській фортеці. 137 офіцерів повсталих полків було засуджено на каторгу до Сибіру або заслано на Кавказ, де тривала війна з горцями.

Близько 4 тис. солдат-декабрисіів відправили на Кавказ, причому сотні їх прогнали скрізь шеренги й били шпіцрутенами. Їх також було позбавлено нагород за участь у війні 1812 р. та інших війнах того часу.

Історичне значення повстання декабристів полягає в тому, що вони, за висловом Т.Г.Шевченка, “поборники святої волі”, першими виступили проти існуючого ладу і цим дали поштовх дальшому розвиткові визвольної боротьби народів Росії проти кріпосництва і самодержавства.

Після поразки декабристів в Україні створилися нові таємні гуртки і товариства, які продовжували пропагувати ідеї скасування кріпацтва. На початку 1826 р. виник таємний гурток у Харківському університеті під керівництвом Володимира Розаліон-Сошальського та Петра Балабухи, ніжинській гімназії - під керівництвом її директора І.Орлая та інших учбових закладах.

V. Спроба об’єднання польського та українського визвольних рухів у 30-х роках ХІХ ст.

У 1821-826 рр. в Україні поряд з декабристськими об’єднаннями існувало Польське патріотичне товариство на чолі з Валеріано Лукасівським, Маврицієм Мохнацьким та ін. Патріотичне товариство вело переговори з декабристами про спільний виступ, арешт царського намісника Костянтина Павловича та проголошення

Польщі незалежною державою. Одночасно з декабристами згадана організація була розгромлена, а її учасники заарештовані та заслані.

На цьому революційний рух у Польщі не припинився. Демократичні сили Польщі очолив професор Віленського і Варшавського університетів Й.Лелевель.

Під час повстання 1830-1831 рр. Й.Лелевель відновив діяльність Патріотичного товариства, програма якого передбачала національне визволення Польщі, повалення самодержавства, скасування кріпосного права.

Польські повстанці робили спробу об’єднати український та польський рух в єдине русло під гаслом “За нашу і вашу свободу”. На Правобережну Україну було послано корпус генерала Двірницького, проте об’єднаного повстання досягти не пощастило. Корпус Двірницького одержав поразку і вимушений був інтернуватися до Австрії. Не зумів підняти Правобережжя й генерал Колишко. Українське селянство вважало виступ поляків 1830-1831 рр. польською витівкою .

В середині 30-х років польська боротьба вибухнула з новою силою. Керівництво нею було зосереджено в руках товариства “Співдружність польського народу ” (1835-1839), центр якого спочатку перебував у Львові, а потім перемістився на Волинь. Керівництво “Співдружністю” очолив соратник Й.Лелевеля Шимон Конарський.

„Співдружність” дотримувалася двох гасел: “Через народ для народу” та “Свобода, рівність, братерство”. Гасла означали, що “Співдружність” буде боротися за звільнення польського народу від російського гніту та соціального деспотизму.

Ш.Конарський, поширюючи прокламацію “Голос вопіющого в пустелі”, закликав російський, польський та український народи до спільної боротьби, але царському уряду вдалося розгромити товариство. Близько 150 його учасників віддано до суду. Київський університет за співчуття повсталим був тимчасово закритий. Ш.Конарського як керівника “Співдружності” було засуджено до смертної кари.

“Співдружність польського народу” одержала поразку тому, що була далекою від селянських та міських низів, належних зв’язків з українським народом.

VI. Запитання та завдання

1. Що ви знаєте про форми і методи боротьби українського народу у війні 1912 р.?

2. Назвіть декабристські організації в Україні.

3. Що ви знаєте про програмні документи декабристів, які їх ідеали?