Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 19. Соціально-економічні зміни в Україні у XVIII ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Сільське господарство України у ХVІІІ ст.

3. Зрушення у промисловому виробництві.

4. Наближення соціальної структури України до загальноросійської. Зміни в національному складі.

5. Формування української буржуазії.

6. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

Специфіка цієї теми вимагає дослідження еволюційних процесів, що відбулися в історії України ХVІІІ ст. у розвитку сільського господарства, промисловості, соціальній структурі та змін у національному складі українського суспільства.

У лекції простежується процес закріпачення селянства, класового розшарування української спільноти, виділення із її середовища дворянського прошарку, формування української буржуазії, а також причини, які породжували класові протистояння.

При підготовці цієї теми використовувалися такі джерела, як: “Універсал гетьмана І.Мазепи про дворянську панщину” (1701); “Універсал гетьмана К.Розумовського про обмеження права переходу селян на Лівобережній Україні” (1760); “Указ Катерини ІІ про остаточне закріпачення селян на Лівобережній та Слобідській Україні” (1783); “Указ Катерини ІІ про заснування Луганського ливарного заводу” (1793); “Рішення Правительствуючого Сенату про розправу над кліщинськими повстанцями” (1770); “Рапорт градизького суду катеринославському губернатору Каховському про закінчення суду над турбаївцями” (1794); “З донесення П.О.Румянцева Катерині ІІ про каральні дії царських військ проти гайдамаків” (1768); “Склад населення м. Ніжина”(за описом 1786 року) та ін.

Ці та інші документи дають можливість використати факти про закріпачення селянства України у XVIII ст., його боротьбу проти цього насильства, розвиток промислових підприємств та зростання робітничого класу, класові зміни в українському суспільстві того періоду тощо.

Соціально-економічні процеси, що відбувались в Україні у XVIII ст., досліджувалися багатьма вченими як у дожовтневі, так і в новітні часи. Так, наприклад, Т.А.Балабушевич зробив спробу дослідити аграрні взаємовідносини у Галичині; В.А.Барвінський - становище селян в Україні у кінці XVII-XVIII ст.; О.І.Гуржій - еволюційні процеси у феодальних взаємовідносинах на Лівобережжі першої половини XVIII ст.; В.В.Панашенко - проблеми формування соціальної еліти в Гетьманщині; О.М.Пономарьов - процеси розвитку капіталізму у тогочасній Україні; О.Г Слюсарський. - соціально-економічні явища на Слобожанщині та багато ін.

ІІ. Сільське господарство України у ХVІІІ ст.

Розвиток сільського господарства України у XVIII ст. йшов у двох площинах.

З одного боку, входження України до складу Росії сприяло прискоренню, як висловився дослідник цієї проблеми Оі.Гуржій, поступу продуктивних сил . З другого, царизм відігравав негативну роль в долі українців. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що царизм провів послідовну політику підпорядкування української економіки та гетьмансько-старшинської влади російській монархії, посилення податкового пресу та законодавчого запровадження кріпосного права.

Особливо помітний цей тиск був на Лівобережжі, Слобожанщині, Запорожжі та Північному Причорномор’ї. В результаті сільське господарство стало набирати тут все більше рис загальноросійського розвитку.

По-перше, тимчасова рангова система земельної власності поступово стала мінятися на довічну. Українська старшина прагнула поскоріше свою заробітну плату у вигляді тимчасового володіння земельними ділянками перевести у довічну форму й закріпити їх за своїми нащадками.

В результаті Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Данило Апостол, Павло Галаган, Федір Шидловський та інші зосередили у своїх руках величезні маєтності, що налічували тисячі десятин орних, лісових, водних та інших угідь і десятки сіл. Ось, наприклад, маєтність козацького старшини Г.Галагана на Прилуччині. В його маєтках проживало: в місті Ічні - 110 осіб чол. статі; в селі Сокиринцях - 704; в селі Озерянах - 542; в селі Липовому - 408; в селі Селичівці - 316; в хуторі Шилидькому - 269.

Подібний список можна було б продовжити. Тільки по Прилуцькому полку у розпорядженні Г . Галагана було 4414 осіб чоловічої статі. Якщо врахувати те, що це були одружені чоловіки й мали свої родини, то неважко підрахувати справжню кількість підлеглих.

По-друге, у ХVIII ст. в Україні розрослися розміри церковних та монастирських маєтностей. Більше того, монастирська власність в кінці ХVIII ст. стала конкурувати зі старшинською й викликала на себе вогонь з боку світської влади. Царський уряд вимушений був провести секуляризацію церковних володінь (1786-1788).

Це яскраво підтверджує маєтність Києво-Печерської лаври у 1783 р. Ось відомість цієї ревізії: всього селян у розпорядженні лаври по Київському намісництву: чоловіків - 8205, жінок - 7809; по Чернігівському намісництву: чоловіків - 5122, жінок - 5019; всього по Новгород-Сіверському намісництву: чоловіків - 15183, жінок - 14563; всього по трьох намісництвах: чоловіків - 28510, жінок - 27390; осіб обох статей - 55901.

По-третє, у ХVIII ст. в Україні збільшилася земельна власність російських поміщиків. Практика показала, що до їх рук попадали кращі землі. Так, наприклад, гетьман Лівобережної України Д. Апостол за розпорядженням царського двору виділив російському наглядачу О.І.Шаховському величезні маєтності у Глуховській та Новгород-Сіверській сотнях, Петро І - полковнику О.Кондратьєву на Сумщині. Ці факти можна було б продовжувати як ілюстрацію до висловленого вище.

По-четверте, приєднавши Причорномор’я, уряд затвердив план роздачі тамтешніх земель. Вся Причорноморська земля ділилася на шматки по 26-30 десятин й роздавалася чиновникам. В результаті найбільшими володарями землі стали Олександр Меншиков, Петро Рум’янцев-Задунайський, Григорій Потьомкін (42,2 тис. дес.) та ін. російські вельможі. У Катеринославському намісництві російські поміщики зосередили у своїх руках майже 50% степових земель, витіснивши на задній план українську старшину.

По-п’яте, на Правобережній Україні земля у ХVIII ст. все більше стала зосереджуватися у руках польської шляхти та польської казни. Найбільшими земельними магнатами були родини Потоцьких, Замойських, Яблоновських, Понятовських, Дзедушинських, Браницьких, Ганських та ін.

Одночасно спостерігався процес обезземелення та подріблення маєтностей дрібних власників. У 1787 р., наприклад, “малосильні” та “злиденні” селяни становили 99% всього селянства. Дослідник В.Й.Борисенко зазначає, що за 100 років після народної революції 1648-1676 рр. селянство не тільки втратило землю, а й стало перетворюватися у пауперизовану масу.

Аналізуючи тогочасне сільськогосподарське виробництво в Україні, можна зробити кілька висновків:

Висновок перший. У сільськогосподарському виробництві пріоритетною була зернова індустрія.

Так, наприклад, виробництвом зерна займалися волості К. Розумовського, земельні обшири Запорозької Січі. Запорозькі хутори - паланки вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо та інші культури й вивозили це зерно на продаж.

Висновок другий. У вирощуванні сільськогосподарських культур намітилася спеціалізація. Так, наприклад, Лівобережна Україна та Слобожанщина вирощували переважно жито, Північне Причорномор’я - пшеницю, Полісся - льон, коноплі. З другої половини ХVIII ст. в Україні стала активно культивуватися картопля, тютюн, виноград, кукурудза, кавуни, цукровий буряк, соняшник.

Висновок третій. Сільське господарство зазнало дальшого удосконалення знарядь праці. Зокрема, зазнала змін конструкція плуга, яка стала витісняти соху, рало та інші прості знаряддя. Стало практикуватися внесення під посіви органічних добрив та багатопільна система землеробства, що значно підвищило урожайність.

Висновок четвертий. Селяни починають широко культивувати садові культури - вирощувати яблуні, сливи, груші, вишні, малину; овочі - капусту, моркву, огірки, цибулю, часник тощо.

Висновок п’ятий. Поряд із зерновим виробництвом знайшло свій дальший розвиток тваринництво. Особливо модним було племінне конярство, вирощення високопродуктивних порід свиней, корів, волів, овець та інших видів тваринництва. Важливе місце в цьому належало розведенню високопродуктивних та тонкорунних овець. Так, наприклад, тільки Петру Калнишевському належало понад 12 тис. овець, 1000 волів та корів, 600 коней та інших худоби.

Така спеціалізована форма сільського господарства прямувала до вільнонайманої праці, буржуазних методів господарювання.

ІІІ. Зрушення у промисловому виробництві

ХVIII ст. позначилося дальшим розвитком промислового виробництва в Україні, його концентрацією в міських осередках. Дослідження дають право дійти висновку, що поряд із традиційними містами у другій половині ХVIII ст., як гриби після дощу, виростали такі нові виробничі центри, як Катеринослав, Новомосковськ, Павлоград, Таганрог, Єлизаветград, Херсон, Миколаїв, Одеса, які істотно вплинули на формування промислової зони. Розташовані у вигідному географічному середовищі, на багатих чорноземах, вони швидко надавали запорозьким і причорноморським землям промислового вигляду. Обличчя багатьох міст України змінила царська “Грамота на права і вигоди містам Російської імперії” 1785 р., яка закріпила за містами герби, землі, угіддя, самоврядні права, думські інституції тощо. Аналізуючи українську промисловість, доходимо висновку, що:

По-перше, у ХVIII ст. стало помітне переростання нижчих промислових форм виробництва, цехових об’єднань у вищу - мануфактурно-централізовані товарні підприємства. Так, наприклад, на базі дрібного виробництва казна у 1719 р. заснувала у Глушкові суконну мануфактуру. Мануфактури активно виникали і в другій половині ХVIII ст. У 1782 р. на Лівобережжі та Слобожанщині діяло приблизно 240 мануфактурних підприємств.

Серед них київський “Арсенал” (1764), суконна і панчішна мануфактура у Катеринославі (1788), завод з ремонту зброї в Кременчуці (1789), фаянсова фабрика під Києвом та ін. Вольовим методом засновувалися збройові, ливарні та механічні заводи. Так, наприклад, указом Катерини ІІ 14 листопада 1798 р. засновано Луганський ливарний завод. “Призначити для цієї справи, - писалося у згаданому документі, - 650 тис. крб., що залишилися від озброєння чорноморського веслового флоту. Призначити на завод 2 тис. душ майстрових селян, а також доручити його головне керівництво статському раднику Гаскойну”.

У такому ж напрямі розвивалася промисловість і на Правобережжі. Можливо, тільки, цей процес був тут повільнішим, ніж на Лівобережжі.

По-друге, у промисловості прискореними темпами стали розвиватися технічні нововведення. Помітною була заміна гідравлічних двигунів машинами. Виникла потреба в майстрах з відповідною професійною підготовкою.

По-третє, розвиток промисловості був в основі зростання чисельності робітників. На Лівобережжі, наприклад, вона зросла у 25 разів і досягла 80 тис. чоловік. Головною умовою індустріалізації була наявність ринку робочої сили. Цей ринок формувався з людей, які втратили землю, й, щоб вижити, подавалися у тривале наймитування.

По-четверте, з розвитком промисловості, товарного виробництва у місті і на селі активізувалися економічні зв’язки між містами і селами, регіонами й країнами.

Дослідник соціально-економічних проблем в Україні В.Й.Борисенко пише, що у ХVIII ст. величезну роль в економічному згуртуванні українських міст і сіл, регіональних виробничих масивів відіграли ярмарки. “Якщо у 50-х роках на Лівобережжі їх діяло 350, то в 1802 р. - 393. Ярмарки проводилися так, - відзначає вчений, - що торгівля велася майже безперервно”.

Особливо знаменитими були Контрактова у м. Києві, Слобожанська, Мукачівська, Ужгородська, Кременчуцька, Прилуцька та інші ярмарки.

Значну роль у формуванні ярмарків, розвитку товарно-грошових відносин, економічної консолідації регіонів зіграло чумацтво. Чумакування, як торгово-візницький промисел, спеціалізувалося на перевезенні солі і риби. Сіль завозилася у центральні райони України з Північного Причорномор’я, Коломиї, а риба - з Криму, Дону, Приазов’я.

Відправляючись по сіль та рибу, чумаки завозили у кінцеві пункти кустарні вироби місцевих майстрів, а також товари, які там користувалися попитом.

IV. Наближення соціальної структури України до загальноросійської. Зміни в національному складі

Перебуваючи під владою російського царизму, Україна не мала перспектив на самоврядування або на якийсь особливий, окремішній розвиток. Аналізуючи еволюцію українського суспільства у ХVIII ст., стає очевидним, що:

По-перше, відбулися зміни у становищі панівної верстви населення. Українська старшина здобула владу над селянами, зазнаючи одночасного тиску та дискримінації з боку російського уряду.

Щоб вижити, зберегти маєтності, українська верхівка, її елітарний прошарок стали масово відмовлятися від національної культури і русифікуватися.

Це допомогло багатьом представникам України посісти значні посади в Росії. Так, наприклад, колишній київський полковник Олександр Безбородько став канцлером Російської імперії, секретар Малоросійської колегії П.Завадовський - міністром освіти, український старшина Віктор Кочубей - віце-канцлером. Високого посадового рівня досягли вихідці зі старшинських родів Гудовичів, Мілорадовичів, Маклашевських та ін.

По-друге, Катерина ІІ своїм Указом 1785 р. “Жалувану грамоту російському дворянству” поширила й на українську старшину. Розпочалися пошуки нею документів, щоб довести про свою приналежність до українського шляхетства. Цим указом Катерина ІІ зуміла вбити клин між українськими низами та їх старшинським середовищем.

По-третє, козацтво з кожним роком втрачало свої привілеї та особисту волю. На Слобожанщині козацтво було поділене на виборних, повноцінних та їх підпомічників, які повинні їм матеріально допомагати нести військову службу. Поступово козацтво перетворювалося у державних селян. На кінець ХVIII ст. стан козацтва фактично зник. Лише незначна їх кількість залишалася за Дунаєм, у Північному Причорномор’ї, Приазов’ї, а також на Кубані.

По-четверте, протягом ХVIII ст. була помітна тенденція погіршення становища селян, поширення панщини та посилення особистої залежності хліборобів від поміщиків. Так, наприклад, у Кролевецькому повіті на Лівобережжі у 1767 р. одна третина дворів володіла 1 десятиною землі; у Дубровницькому повіті на Волині переважна більшість дворів мала до 2 десятини.

Якщо на початку ХVIII ст. у Гетьманщині панщина становила 1-2 дні на тиждень, то в кінці століття вона стала досягати 3-5 днів, крім цього з 1783 р. додавався подушний податок.

Особливо боляче сприйняли селяни указ Катерини ІІ про остаточне закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні від 3 травня 1783 р.

Ось як про це записано в указі:

"1.8. Для певного і правильного одержання казенних прибутків у намісництвах Київському, Чернігівському і Новгород-Сіверському, щоб запобігти всяким втечам і обтяженню поміщиків і інших сільських жителів, кожному з поселян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією, за винятком тих, які відлучилися до оголошення цього нашого указу. На випадок же втеч після оголошення цього указу, діяти за загальними державними постановами”.

Цей законодавчий акт засвідчив наявність кризових явищ у суспільстві, загострив соціальні суперечності, які вилилися у повстання селян, про які йшла розповідь в одній із попередніх лекцій.

По-п’яте, у ХVІІІ ст. були помітні зміни у національному складі населення. Найхарактернішою демографічною рисою України стало збільшення росіян за рахунок кріпаків-утікачів та офіційно переселених царизмом з Росії людей, особливо під час освоєння Причорномор’я.

Так, наприклад, якщо у Новоросії у 1763-1764 рр. українців проживало 50672 осіб., а росіян - 8164, то у 1782 р. - українців стало 144794, росіян - 18426. У цьому краї прижилися молдавани (8,9%), греки (4,3 %), вірмени (3,5 %), поляки, серби, болгари, німці, угорці, калмики та інші етнічні групи.

Тривалий час Північне Причорномор’я було заселене татарськими ордами (Білгородською, Єлисанською, Єдичкульською, Джамбуйлуцькою). Після визнання в 70-х роках російського протекторату орди були ліквідовані. Населення переселилося спочатку на Кубань, а потім до Туреччини.

Серйозні зміни відбувалися і серед населення Криму. З приєднанням Криму до Росії поряд з татарами, греками, вірменами, караїмами там стали активно поселятися росіяни та українці.

V. Формування української буржуазії

У ХVІІІ ст. активізувався процес формування національної буржуазії. Чимало українських власників землі та підприємств стали організовувати виробництво на базі використання вільнонайманої робочої сили і таким чином поривали з кріпосницькою системою господарювання.

Прагнучи одержати побільше прибутків, підприємці починали пристосовувати свої виробництва до потреб ринку. Особливо успішною в цьому відношенні була козацька старшина. Так, наприклад, на вільнонайману працю орієнтувалися Xаненки, Марковичі, Полетики та інші старшини.

Xарактерною ознакою було влиття купецтва у виробничий процес. Купецтво поступово відвойовувало у дворянства економічні позиції, стало відігравати значну роль й в політичному житті.

Дослідження соціально-економічного середовища другої половини XVIII ст. дає підстави дійти висновку, що:

По-перше, українська буржуазія активно виростала на винокурінні (ґуральництві). Дехто будував справжні винокурні заводи, які давали щороку до 20 тисяч відер спиртних напоїв.

По-друге, великі прибутки молода буржуазія одержувала від селітрових промислів. Родини Тимченків, Корецьких, Кир’янів та інші від селітри мали по 6-8 тис. крб. щорічних прибутків.

По-третє, українська буржуазія активно збагачувалася і множилася за рахунок розвитку чумацької торгівлі, особливо після виходу Росії та України до берегів Чорного моря.

По-четверте, українська буржуазія примножувалася також і за рахунок селянства. Дрібні промисли (винокуріння, металургія) давали швидкі прибутки, збагачення окремих селян, які ламали старі, середньовічні відносини, займалися підприємництвом. Часом навіть кріпаки володіли руднями, селітроварнями, гутами.

Ця нова буржуазна верства населення прагнула відмінити кріпосницькі відносини, розвивати індустріалізацію, торгівлю.

Отже, народження вільнонайманої праці, капіталістичних форм господарювання, розширення товарно-грошових відносин загострили суперечності між національною буржуазією та дворянством.

Одночасно українська буржуазія прагнула довести своє шляхетне походження і причетність до дворянського стану, попадаючи іноді у неприємні, часом гротескні ситуації.

VІ. Запитання та завдання

1. У XVIII ст. земельна власність української старшини зазнала еволюції. Поясніть цей процес.

2. Що таке сільськогосподарська спеціалізація різних регіонів України?

3. Які фактори сприяли розвитку економічних зв’язків між господарськими регіонами України?

4. Що ви розумієте під терміном “запровадження в Лівобережній Україні кріпосницького права”?

5. Які фактори визначали формування української буржуазії і що означала її поява для подальшого економічного розвитку України?