Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Розділ І

Давня історія України. Київська Русь

Лекція № 1. Виникнення людської цивілізації на українських землях

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Первісні збирачі, мисливці та рибалки.

3. Племена ранніх землеробів та скотарів.

4. Панування кочівників.

5. Античні міста-держави в Північному Причорномор’ї.

6. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

Лекція присвячена висвітленню одного з найскладніших питань в Історії України - життю та діяльності її первісних людей. Мова йтиме про початки людського життя в Україні, розклад первіснообщинного і зародження ранньокомплексного суспільства, панування кочових племен, грецькі міста-держави в Північному Причорномор’ї.

Тобто, мова йтиме про події, про які, як зауважував М.С.Грушевський, не “залишилося ніяких писемних звісток, і про те, як жилося тоді людям, можна зміркувати по різних слідах людського життя, що знаходяться припадком під землею, або в печерах”.

Та “наука вийшла далеко за межі писемних звісток, - продовжує свої роздуми корифей української історії, - поза границю історичних часів в глибини передісторичні. Вже вона може досить докладно, хоч і здебільшого тільки, сказати, як розвивалося людське життя десять, двадцять, тридцять тисяч літ тому; як жили й господарювали наші предки, які ще не знали ні заліза, ні інших металів, які ще не вміли сіяти хліба, які не мали домашньої худоби, яку біду терпіли вони тоді і як поволі доходили кращого і легшого життя”.

Відзначимо, що порушена в лекції проблема висвітлена в узагальнюючих працях, дослідженнях вчених-істориків С.С.Березанської, В.В.Отрощенка, Н.Н.Чередніченка, І.М.Шарафутдінова, В.Н.Даниленка, Л.Залізняка, В.А.Ільїнської, A.І.Тереножкіна, В.В.Лапшина, КФ.Смірнова, М.О.Чмихова, Н.М.Кравченко, І.Т.Чернякова, В.И.Кадєєва, ВЮ.Мурзіна, Ю.В.Патенка та ін. авторів.

В узагальнюючих працях та монографічних дослідженнях читачі відшукають відповіді на питання про початки людського життя на українських землях, полювання первісних мисливців на мамонтів та бізонів, зміни в екологічному середовищі та їх вплив на людське буття; про перших землеробів та кочівників (кіммерійців, скіфів та сарматів); виникнення, політичний розвиток та культуру грецьких міст-держав у Північному Причорномор’ї та інші тогочасні історичні проблеми.

Всі ці питання розглядаються у тісному взаємозв’язку життя автохтонів з діяльністю тих суспільних груп, які перебували в ті часи на землях України. Про історичні події, що відбувалися в ті далекі дослов’янські часи писали й письменники.

Зокрема, давній період відображено у творах І.Білика, B.Владка, Р.Леонтовича, А.Лотоцького, Т.Микитана, Д.Міщенка, В. Чемериса та ін. авторів.

Безперечно, що твори згаданих письменників не є науковою літературою і не можуть бути певним джерельним свідченням, проте вони збагачують історію емоційним матеріалом, допомагають читачам уявити епоху в певних людських образах та їх діях.

II. Первісні збирачі, мисливці та рибалки

Вчені вважають, що терени України заселені людьми з найдавніших часів. Проте її землі, як зазначають автори книги “Давня та середньовічна історія України” (1996), “не входили до ареалу антропогенезу - регіону, де відбувався процес олюднення високорозвинутої мавпи. Тому тут не знайдено ні залишків викопних людиноподібних мавп - предків людини, ні слідів їхньої діяльності”.

Розкопки та знахідки в Ефіопії, Кенії, Танзанії дають підставу дійти висновку, що початок історії людства можна датувати 2-2,5 млн. років від наших днів. Автор одного із найкращих курсів історії України професор Борисенко В.И. пише, що “саме в ті часи мавпа-примат звелася на задні кінцівки й звільнила передні для добування їжі та виготовлення найпростіших знарядь праці. Відтоді починається розумово усвідомлена діяльність наших пращурів...”.

Підкреслимо, що перехід до користування знаряддями праці був революційною подією в житті людиноподібних істот. Усвідомлена праця, а згодом і мова остаточно вивели нашого предка з тваринного стану і зумовили його становлення як гомо сапієнса.

Вважають, що понад мільйон років тому найдавніші люди проникли на південь Європи. Близько 800 тис. років тому - на Закарпаття (стоянка Королеве) поблизу Хустських воріт понад Тисою, понад 300 тис. років тому - в Подністров’я поблизу с. Луки-Врублівецької під Кам’янець-Подільським, у басейн р. Свинолужки на Житомирщині, біля Амвросіївки на Донеччині та ін. Вчені відшукали В Україні понад 30 таких найдавніших стоянок.

Тодішній клімат України нагадував сучасні субтропіки:

В саванах бродили табуни слонів та носорогів, паслись дикі коні. В долинах річок, в широколистяних лісах росли лавр, смоківниця, самшит. Тут знаходили притулок та їжу олені, косулі, лосі. В річках та озерах жили гіпопотами, свою здобич біля водопоїв підстерігали тигри, леви, печерні ведмеді, вовки, лисиці, росомахи.

У цих природних обставинах люди жили невеликими групами, постійно пересувалися з місця на місце в пошуках їжі, використовуючи для цього знаряддя ударної та ударно-ріжучої дії - скребла, рубила, гостроконечники. Всі вони були виготовлені з кременю, андезиту, різних сланців.

В залежності від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці, історію первісного суспільства вчені поділяють на кілька періодів: палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік), неоліт (новий кам’яний вік), енеоліт (мідно-кам’яний вік), бронзовий вік.

Палеоліт — від появи людини до 11 тисяч років тому. В свою чергу палеоліт поділяють на ранній палеоліт (від появи людини до 150 тис. років тому, середній палеоліт (150—35 тис. років тому), пізній палеоліт (35—11 тис. років тому).

Палеоліт - найдавнішій період в історії людства, протягом якого відбулись великі зміни: значно змінилися фізичні типи людей і відносини між ними, удосконалились знаряддя праці.

Найдавнішими стоянками людей цього періоду в Україні є: Шари в Криму, Рокосове, Королеве - в Закарпатті, Лука-Врублівецька - в Середньому Подністров’ї (Хмельницька область), Ізюмська - на Харківщині, Амвросіївська - у Приазов’ї (Донецька обл. ), Житомирська. Як уже було сказано, в Україні відкрито понад 30 таких стоянок.

На кожній із них знайдені знаряддя праці з каменю - рубила. Вони виконували функції сокири, кайла, ножа тощо. Люди, що жили в період раннього палеоліту у згаданих урочищах, збирали рослинну їжу: коріння, молоді пагони, ягоди; заготовляли слимаків, комах, пташині яйця; полювали на дрібних тварин, переходили з місця на місце, дотримувалися стадної форми проживання.

Вчені вважають, що вижити людина в ті часи могла лише в колективному співіснуванні, оскільки сама по собі значно поступалася тваринам у силі.

У другій половині палеоліту північна та більша частина Центральної Європи, в тому числі і українські землі, пережила похолодання, обледеніння, закутість у 600 метровий льодовий панцир.

На території України південна межа максимального зледеніння проходила приблизно по лінії таких сучасних міст, як: Львів, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми. Льодовик призвів до зниження води у світовому океані на 100 метрів. Зовсім зникло Азовське море, зменшилася площа Чорного моря, зникло чимало його заток.

Прильодовикова зона нагадувала холодну піщану пустелю з густою сіткою прильодовикових озер та боліт. З льодовика постійно дули сильні вітри, що піднімали в повітря хмари пилу... В інших місцях природні умови стали схожими на тундові і тайгові. З’являється мамонт, сибірський носоріг, північний олень та інші тварини, які люблять холод, у печерах було багато ведмедів та гієн. Пік похолодання наступає близько 20 тисяч років тому.

Зміни в природі змусили первісну людину пристосовуватися до нових умов існування. Вчені зауважують, що вирішальним для дальшого розвитку людини було винайдення близько 100 тисяч років тому вогню. Люди почали обігріватися у холодну пору, урізноманітнювати харчування, відчули себе більш впевнено в навколишньому середовищі.

На зміну архантропу в епоху середнього палеоліту (150-35 тис. років тому) приходить неандерталець (назва походить від місцевості у Німеччині, де було знайдено рештки кісток).

Неандерталець був невисокий на зріст, сутулий, мав велику голову видовженої форми з низьким лобом і нависаючим надбрів’ям. Об’єм його мозку становив від 925до 1800 см3, особливо були розвинуті ділянки мозку, пов’язані з просторово-координаційними функціями та їхнім контролем.

На території України вчені знайшли 200 стоянок цього періоду. Зокрема біля Сімферополя, Бахчисарая, на Донеччині поблизу с. Антонівки, в Закарпатті біля села Королеве та ін. місцях. Найбільш заселеним на той час був Крим з його сприятливими для життя умовами. В печерах проживали по дві-чотири сім’ї, що складалися з 6-7 осіб кожна.

Неандертальці набули певних навичок виготовлення знарядь праці, навчились надавати їм зручної форми; намітився поділ праці між чоловіками і жінками. Боротьба за виживання змусила людей виготовляти зі шкур одежу, інтенсивно заселяти печери, будувати примітивні наземні житла.

Пізній палеоліт (35-11 тис. років тому) став новим великим кроком у розвитку людства. В цей час формується близький до сучасного тип людини - Кроманьйонець (назва походить від місцевості у Франції, де вперше знайдено рештки людини виду Homo sapiens - людини розумної).

Відомі численні пам’ятки цього часу. Найвідоміші з них - Кирилівська у Києві, Гінці на Полтавщині, Мізин у Подесенні, Межиріцька на Черкащині та ін. Всього вченими відкрито близько 500 стоянок цього часу.

Основою життя кроманьйонців було полювання на великого звіра: мамонта, північного оленя, ведмедя, широкопалого коня, бізона. На Амвросіївській стоянці виявлені кістки, що належали близько тисячі бізонам.

Вчені гадають, що родовий лад у найдавніших людей виник 200 тис. років тому. Він був універсальним колективом, бо виконував не лише шлюбні, а й господарські та керівні функції. Рід у цей час був матріархальним, родовід вівся по жіночій лінії, яка відігравала значну роль у мисливській общині.

Перші люди вчилися відтворювати навколишнє середовище художніми засобами: зображеннями на кістках тварин. Створювали музичні інструменти: з кісток оленя - флейту, мамонта - ударні пристрої.

Люді вірили, що явищами природи управляють боги: грому, дощу, сонця, вітру тощо. У цей час формується віра в спільного для конкретної групи людей предка - тотемізм; в існування душі та духів, що нібито управляють усім матеріальним світом - анімізм, зустрічаються поклоніння предметам неживої природи, віра в надприродні властивості матеріальних речей - фетишизм; здійснюються обряди, пов’язані з чаклунством, відьмуванням - магія тощо.

Мезоліт (10-6 тис. років тому. ) був перехідною епохою від палеоліту з його привласнюючими формами господарювання до неоліту (6-4 тис. років тому) - з відтворюючим господарством. Початок мезоліту збігається із закінченням льодовикового періоду.

Видатним досягненням людського розвитку цього періоду є винайдення лука зі стрілами, за допомогою яких мисливці вражали здобич на великій відстані. Нові умови змушували людей шукати окрім мисливства інші засоби для існування: збирання рослинної їжі, виловлення риби тощо.

В епоху мезоліту стоянки первісних людей дрібнішали, великі колективи розпадалися. В Україні виявлено близько 1000 стоянок мезолітичної епохи. Серед них Мурзак-Коба і Фатьма-Коба в Криму, Гребениківська на Одещині, Туровська на Черкащині та ін. Встановлено, що в ті часи проживало по 3-5 осіб на 100 кв. км.

Людина в епоху мезоліту значно удосконалила старі знаряддя праці (вони стають меншими за розмірами), створила нові інструменти: долото, сокиру, тесло, ножа - з кам’яними пластинами. Це привело до важливих зрушень в житті первісних людей: від вибіркового полювання вони переходять до елементів відтворюючого господарства.

III. Племена ранніх землеробів та скотарів

Вчені встановили, що 10-6 тис. років тому племена, які заселяли українські землі, вступили в так звану неолітичну епоху - новий кам’яний вік. Її справедливо називають “неолітичною революцією”.

В цей час, за висловом М.С.Грушевського, людина навчилася “вертіти діри, щоб посадити сокиру, молоток або булаву на дерево або кістку. Дивуватися приходиться не раз, як таки-так чоловік, не знаючи заліза, каменем або кісткою вмів висвердлити такі рівні, акуратні діри, так вишліфувати піском сокиру, клин або долото з каміння, виробити таку тоненьку стрілку, ножик, пилку, серп з креміння.

Та не тільки в цім видно великий поступ людського життя... В часах же новішої кам’яної культури він уже мав домашню худобу і міг годуватися м’ясом і молоком від свого стада... навчився робити посуду з глини і випалювати її на вогні, робив її з руки без гончарного круга... став робити кращі житла для себе, викопуючи влоговини в землі і надбудовуючи з боків та покриваючи зверху”.

Та найбільшим переворотом в житті осілих людей епохи неоліту є освоєння та вирощення злакових культур - ячменю, пшениці, проса, жита; результатів огородництва - вирощення цибулі, часнику; одомашнення різних тварин - великої рогатої худоби, свиней, собак, кіз, овець тощо. Як зазначає професор Борисенко В.И., - “на зміну традиційному мисливству, рибальству, збиральництву, прийшли відтворюючі форми господарювання - землеробство і скотарство”.

Перехід до землеробства і скотарства сприяв політичним змінам в організації суспільного життя: зростанню ролі парної сім’ї, розквітові племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади.

По-суті, відбулася виробнича революція, яка привела до появи селянської (землеробської) цивілізації, якій судилося стати панівною до виникнення і широкої розбудови міст.

Енеоліт (IV—III тис. до н.е.) — мідно-кам’яний вік був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу, до часу остаточного утвердження домінуючої форми відтворюючого господарства. Саме в енеоліті відбувається перший великий поділ праці, в основі якого лежало відокремлення пастуших племен від осілих землеробів, які в господарстві навчилися використовувати мідь, виплавляти та кувати її.

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV-III тис. до н.е.).

Перше поселення цієї землеробської культури було відкрито у 1893 р. професором Вікентієм Хвойкою в с. Трипілля на Київщині. Носії трипільської культури населяли Нижню Наддунайщину, Наддністрянщину, Побужжя й частково Середню Наддніпрянщину, тобто регіони, що тепер входять до території України, Молдови та Румунії. В Україні виявлено більше як 1000 таких поселень. Трипільці селилися в басейнах рік, будували наземні та напівназемні приміщення, часом одно- дво- та триповерхові. Як правило, існували невеликими селами. Траплялися й поселення-“велетні”, в яких проживало до 10—20 тис. осіб.

Дослідники вважають, що трипільці переживали патріархально-родові відносини. На чолі роду стояв старійшина, який керував господарством і суспільним життям родової общини. Думається, що трипільці знали й елементи приватної власності.

Трипільська культура носила яскраво виявлений хліборобський характер. Трипільці культивували м’яку та тверду пшеницю, ячмінь, просо, жито, бобові рослини, коноплі тощо.

Основним знаряддям обробітку землі була мотика з кам’яним або роговим робочим кінцем, траплялися й мідні наконечники. Землеробство доповнювалося скотарством. З пониженням врожаїв трипільці переселялись на нові землі.

Високого рівня досягло виготовлення глиняного посуду. Трипільці залишили унікальну розписну кераміку. Використовуючи жовту, червону та чорну фарби, вони створювали багатоколірні орнаменти.

Відзначимо, що релігійно-магічні обряди трипільців пов’язані з їх працею, прагненням зібрати високий врожай. А тому глиняні жіночі статуетки були символами родючості та господарського благополуччя. Окремі науковці вважають, що в розписі посуду закодовані легенди та міфи трипільців. Зокрема, багато таємниць у спіралеподібних зображеннях, малюнках тварин тощо.

Отже, трипільські племена залишили помітний слід у давній історії України. Вплив їхньої культури простежується від найдавніших часів до наших днів.

Доба бронзи (II-I тис. до н.е.) тривала в Україні майже тисячу років. Свою назву вона одержала від штучного металу - бронзи (сплав міді з оловом або свинцем). В Україні досліджено понад 10 бронзоливарних майстерень. Винайдений метал був міцніший за мідь, мав меншу температуру плавлення. Ці переваги сприяли поширенню та утвердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї, прикрас.

Це не могло позитивно не позначитися на стані виробництва - скотарство відокремлюється від землеробства. Відокремлення сприяло підвищенню продуктивності праці. Вчені твердять, що в епоху бронзи на території України сформувалися три етнокультурні зони - Степ (ямна, катакомбна, зрубна археологічні культури), Лісостеп та Полісся (комарівська та білогрудівська культури).

На теренах степової України домінувало скотарство. У лісостеповій зоні - землеробство, на Поліссі - підсічно-вогняне землеробство з його примітивними формами (киданням зерна в необроблений ґрунт).

Під впливом радикальних змін у господарстві в добу бронзи відбулися кардинальні зміни у сфері суспільних відносин:

- зросла роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні. Матріархат замінюється на патріархат, родовід ведеться по батьківській лінії;

- підвищилася продуктивність праці, збільшився додатковий продукт, що призвело до майнової диференціації;

- з великих колективів виділилися сім’ї;

- сформувалися союзи племен для захисту власних територій та матеріальних цінностей;

- створилися органи керівництва союзом племен, відособився стан воїнів.

Отже, бронзовий вік в історії України позначився кардинальними зрушеннями суспільного розвитку, в основі яких були: виділення скотарських племен, формування етнічних спільностей, майнова та соціальна диференціація.

IV. Панування кочівників

Поява заліза в житті людської спільноти в Україні в XI-IX ст. до н.е. започаткувала одну із найбільших її перемог у боротьбі за своє існування.

Залізу судилося відіграти величезну роль у суспільному процесі.

Вчені встановили, що залізо метеоритного походження жителі Єгипту та Месопотамії використовували в III—II тис. до н. е.

Перші знахідки залізних речей в Україні відносяться до XI-IX ст. до н.е. Гострота та міцність залізних знарядь праці та зброї кардинально вплинули на суспільний розвиток.

Автор одного із кращих підручників з історії України останнього часу професор О. Д.Бойко зазначає, що:

• завдяки появі заліза завершився розклад первіснообщинного ладу, активізувався процес класоутворення;

• стали помітні значні міграційні процеси населення. При допомозі заліза пересувницькі групи людей легко пристосовувалися до нових соціально-економічних та екологічних обставин;

• прискорився процес виникнення майнової нерівності людей та утвердження приватної власності;

• відбулося витіснення територіальною людською спільнотою родової;

• господарською одиницею стала сім’я;

• утворилися воєнно-політичні союзи, структурувалася військова еліта;

• почалося зародження державності.

З відкриттям і поширенням заліза в історії стародавнього населення України співпала епоха панування кочових племен на її території. Академік П.П.Толочко зазначає, що на теренах нашої Вітчизнивони появилися у кінці II тис. до н.е.

Кочове залюднення Північного Причорномор’я розпочали кіммерійці, назву яких донесли до нас писемні джерела, зокрема “Одіссея” Гомера. Етнічність кіммерійців остаточно не з’ясована.

“Є певні підстави стверджувати, - пише П.П.Толочко, - що вони належали до однієї з груп іраномовного населення”.

Характерними рисами кіммерійських племен були:

• заняття кочовим скотарством, яке було надзвичайно ефективним;

• наявність боєздатної кінноти, при допомозі якої робили походи аж у Передню Азію;

• кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку;

• ці племена переживали перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва. Проте утворити повноцінну державу їм так і не вдалося.

Кіммерійці проживали між Дністром и Доном, на Кримському і Таманському півостровах. Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під тиском скіфських племен. Вчені вважають що частина кіммерійців розпорошилася в Північному Причорномор’ї, певна їх кількість мігрувала до Близького сходу, або ж була асимільована скіфами.

У середині VII ст. до н.е. у південноукраїнських степах з’явилися іраномовні племена скіфів. Скіфи підкорили собі також і лісостепову частину українських земель.

Через їх територію протікали річки Борисфен (Дніпро), Гіпаніс (Південний Буг), Тирас (Дністро), Танаїс (Дон) та ін річки.

Давньогрецький історик Геродот у праці “’Історія” намалював картину розселення скіфів та їх сусідів. Зокрема, у пониззі Південного Бугу жили калліпіди — “прекраснокінні”, вище їх — алазони, між Дніпром і Дністром — скіфи-орачі. Степовими просторами володіли скіфи-кочівники і царські скіфи, іеродот вважає, що північніше скіфів жили — неври, меланхлени, андрофаги, гелони, будани та ін. До нас дійшли скіфські кургани, величезні городища лісостепових племен, розкопки яких дають уяву про заняття названих вище етносів, їх культуру та побут.

Скіфська держава вела паразитарно-експлуататорський спосіб життя:

• вважала за потрібне збирати високі податки з навколишніх землеробів, особливо жителів лісостепової зони. Це приводило до їх занепаду та зубожіння;

• робити постійні напади на своїх сусідів та чинити їх пограбування. Зокрема, агресивними були походи скіфів на задунайські землі, їх військові зустрічі з персидським царем Дарієм, який одержав від них нищівну поразку. Історики вважають, що скіфське військо було одним із найсильніших. Цьому сприяла пристосована для війни структура суспільства та жорстокі варварські традиції;

• скіфи створили високу матеріальну культуру. Вони увібрали у себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Кавказу, Греції, Риму; вплинули на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідеологію населення лісостепової України;

• скіфи поділялися на три царства - басілеї, якими правив головний цар - батько та два його сини, а також на три стани: общинників, воїнів, жерців.

Тим часом скіфи виснажили господарські ресурси своїх північних сусідів. Одночасно, з кінця III ст. до н.е. зазнали натиску сарматів й стали відходити на південь - в Нижнє Подніпров’я та Степовий Крим, де заснували так звану Малу Скіфію.

Під ударами сарматів, захисників причорноморських грецьких та римських міст, а також місцевого населення в кінці III ст. до н.е. скіфське державне утворення - Мала Скіфія припинила своє існування.

Закриваючи сторінку про скіфів, варто нагадати про існування в їх середовищі жорстоких законів та правил. М.С.Грушевський пише, що “скіф, убивши першого ворога на війні, пив кров з нього...” “Дикі і нелюдські скіфи були не тільки до чужих, а й до своїх. Коли посваряться між собою два скіфи, особливо родичі, то йдуть до царя і перед ним роблять поєдинок: хто кого переможе, той того вбиває...”.

Але поруч з такою дикою та нелюдською поведінкою були у скіфів і гарні звичаї. Вчені підкреслюють, що скіфи славилися своїм побратимством та вірністю. Дружба у степовиків скріплювалася кров’ю та спеціальним обрядом, про що у свій час писав ще стародавній грецький письменник Лукіан.

У III ст. до н.е. у Північне Причорномор’я зі сходу почали проникати іраномовні сарматські племена. П.П.Толочко, досліджуючи це кочове плем’я, писав, що у “II столітті до н.е. вони зайняли межиріччя Дону й Дніпра, на рубежі нової ери - Дніпра і Дністра. Частина сарматів зайшла у лісостепове Правобережжя, на територію місцевих землеробських племен, у тому числі слов’янських”.

Сармати активно діяли на історичний арені близько 600 років, залишаючи свої сліди в Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, Північному Кавказі, Степовій Україні, Криму, Румунії та Угорщині.

Сармат (“підперезаний мечем”) - людина іраномовного походження. Вони поділялися на три группи: язиги, алани та роксолани. Особливою войовничістю виділялися алани. Їх походи на Індію, Малу Азію, Крим, Закавказзя відзначилися широкомасштабністю і агресивністю.

Сарматські традиції були цікаві та оригінальні:

• в їх середовищі були залишки колишнього матріархату. Часто їхніми керівниками були жінки — цариці (Томирис, Амагу та ін). Жінки цього народу відзначались войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, з чоловіками ходили в походи;

• сарматська культура була близька до скіфської;

• їхнє військо славилося клиноподібною кіннотою і було неперевершеним. Кіннота сармат істотно вплинула на формування європейських рицарських загонів .

У 372 р. Сармати були розбиті гуннами, розсіялися у Західній Європі, на Кавказі та у Хазарському каганаті.

V. Античні міста-держави в Північному Причорномор’ї

Вчені вважають, що велика грецька колонізація Північного Причорномор’я припадає на VIII - кінець VI ст. до н.е. Автори курсу лекцій “Археологія та стародавня історія України” М.О.Чмихов,

Н.М.Кравченко, І.Т.Черняков слушно зауважують, що “колонізація” не зовсім вдалий термін, оскільки він не точно відображає природу тогочасного переселення греків у Північне Причорномор’я .

Відзначимо, що воно проходило в умовах грецького демографічного вибуху, острівного малоземелля та пошуків нових необжитих територій. Шукачі нових земель дотримувались цивілізованих форм заселення необжитих земель, - і як органічна частина античної цивілізації сповідали на нових місцях античну культуру, економічну активність, досвід суспільно-політичного життя, та власного побуту.

Осівши на нових землях, греки щедро ділилися з місцевим населенням своїм життєвим досвідом і це не могло не позначитися на житті та діяльності тих, з ким вони спілкувалися. П.П.Толочко відзначає, що причорноморське населення відчувало цей вплив “впродовж цілого тисячоліття”, що знайшло свій вияв у прискореному розвитку його соціально-економічного та культурного життя .

“Велика грецька колонізація” (в літературі так називається цей процес) вплинула на світовий розвиток. “Якщо в XI-IX ст. до н.е. міграція греків відбувалося в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все середземноморське узбережжя від Піренейського півострова аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря».

Вчені гадають, що міграцію греків обумовили такі фактори:

- демографічний вибух. Надлишок населення змушений був емігрувати;

- нестача землі;

- торгова експансія. Пошуки ринків збуту та сировини;

- військова необхідність. Агресія мідійців та персів підштовхувала греків до пошуку більш затишних земель;

- соціальна напруженість. Ті, хто одержували поразку на виборах, вимушені були виїхати на необжиті землі.

До Північного Причорномор’я прибували вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій половині VII ст. тут було засновано Борисфеніду, Ольвію, Тіру, Пантікапей, Херсонес, Феодосію, Фанагорію та інші міста. Як зазначав Платон (грецький історик), греки обсіли Чорне море “неначе жаби ставок”.

Греки привезли з собою полісну модель суспільного устрою. Вона поєднувала життя міста і навколишніх земель і робила міста-держави самодостатніми, життєздатними. Грецькі міста-держави були рабовласницькими республіками, мали законодавчу і виконавчу владу. Громадяни полісів мали широкі права (за винятком рабів, жінок та іноземців). Одночасно з республіканським ладом виникає і монархічна форма правління - Боспорське царство (на Керченському та Таманському півостровах) - 480 р. до н.е.

Протягом тисячолітнього існування Причорноморських міст-держав виділяється два періоди в їх історії - грецький (друга половина VII - середина I ст. до н.е.) та римський (I ст. н.е. - середина IV ст. н.е.).

Характерними рисами грецького періоду були:

• виникнення міст-держав та Боспорського царства;

• тісні зв’язки з материковою Грецією;

• переважання елліністичних традицій та культури;

• активна урбанізація.

Римський період відзначався:

• прогресуючою втратою полісами політичної незалежності;

• нестабільністю внутрішнього та зовнішнього розвитку;

• переорієнтацією держав Північного Причорномор’я на Римську імперію;

• вторгненням кочових племен і занепадом економіки та культури.

При роздумах над сторінками історії причорноморських античних міст звертаєш увагу на розвиток їх побуту, культури, освіти та науки, мистецтва, філософського світобачення. Зокрема, забудова міст враховувала одночасне підведення водопостачання, спорудження каналізаційних систем, створення приміщень для театральних вистав, спортивних занять та здійснення релігійних обрядів.

Для населення античних міст були притаманні писемність, початкова освіта (читання, письмо, лічба), вивчення риторики, оволодіння музикою. В особливій пошані були історія та філософія, фізкультура та фізичні змагання. Всі ці переваги не могли не впливати на розвиток культури місцевого населення подніпровського краю.

Отже, тисячолітня історія античної цивілізації у Північному Причорномор’ї позначилася перенесенням полісної системи управління на місцеві народи, прогресом в Українських землях технології землеробства, ремесла та товарно-грошевих відносин, поширенням на Подніпровщині досвіду та здобутків високорозвинутої на ті часи античної культури.

VI. Запитання та завдання

1. Що ви знаєте про основні формаційні етапи розвитку первісної людини?

2. Дайте характеристику трипільської культури.

3. Що ви знаєте про кіммерійців, скіфів та сарматів?

4. Яку роль в житті подніпровського населення відіграли грецькі міста-держави?