Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 18. Соціальна та національно-визвольна боротьба українського народу у XVIII ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Боротьба козацтва проти Польщі на початку XVIII ст

3. Спроба П.Орлика організувати національно-визвольний рух українського народу проти російського протекторату.

4. Гайдамацькі рухи. Коліївщина. Опришківство.

5. Селянська війна в Росії під проводом Є.Пугачова та участь у ній українського козацтва (1773-1775).

6. Антикріпосницьке повстання у с. Турбаї (1789-1793).

7. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

Соціальні та національно-визвольні рухи в Україні у XVIII ст. мають свою специфіку і вимагають постійного врахування історико-географічного середовища, в якому вони проходили. Так, наприклад, в цей час Лівобережна Україна була власністю Росії, Правобережна - Речі Посполитої, Південна, Причорноморська - Кримського ханства та Туреччини, Карпатська - Австро-Угорщини.

На кожній із цих територій був специфічний політико-адміністративний устрій, історичні традиції, соціально-економічні та культурні умови.

Через те всі соціальні та національно-визвольні рухи у кожному із названих регіонів були окутані ідеями чуття єдиної родини, соборності українських земель, ідентифікації українсько-руського народу, християнсько-православним світобаченням, культурної спорідненості тощо.

І якщо, наприклад, у лекції вивчаються повстання під проводом С.Палія, виступ під керівництвом П.Орлика, гайдамацькі наїзди на Правобережжя, турбаївська трагедія, то, передусім, спочатку детально досліджується історична специфіка того краю, в якому вони відбувалися, його соціально-економічний, суспільно-політичний та культурний фон і на ньому компонується виклад подій.

Для підготовки лекції використані такі документи, як “Лист С.Палія козацькому старшині Палладію” (1702); “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорізького (Конституція Пилипа Орлика 5 квітня 1710 року)”; “Лист Пилипа Орлика до Запорозької Січі” (1734) ; “Донесення президента Малоросійської колегії П.О.Рум’янцева Катерині ІІ про розгортання гайдамацького руху” (1768); “Маніфест Катерини ІІ про ліквідацію Запорізької Січі” (1775); “Рапорт радника Корбе Київському губернатору про повстання селян в Турбаях” (1789); “Розповідь селянина С.Волощика про розправу О. Довбуша над довгопільским атаманом Дідушком” (1743); “Універсал корінного гетьмана Й.Потоцького, в якому він загрожує карами О.Довбушу” (1742) та ін.

Порушена проблема висвітлена у працях В.Антоновича, В.Борисенка, В.Голобуцького, В.Грабовецького, І.Гуржія, О.Кресіна, Л.Мельника, С.Павленка, О.Лоли, Г.Храбана; збірниках матеріалів - “Коліївщина. 1768” (К., 1970.), “Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.” (К., 1970.) та ін.

У згаданих працях викладачі та студенти знайдуть науково обґрунтовані відомості про паліївський протест проти польської політики на Правобережній Україні (Л.Мельник, С.Павленко); спробу П.Орлика підняти у першій половині XVIII ст. український народ на визволення з-під влади Росії (О.Кресін); природу гайдамацьких рухів на Правобережній Україні (О.Лола, Г.Храбан); боротьбу опришків на Карпатській Україні (В.Грабовецький); антикріпосницький виступ турбаївців (І.Гуржій, Г.Храбан); селянську війну під проводом Є. Пугачова та її зв’язок з боротьбою українського січового козацтва (В.Голобуцький, В.Борисенко) тощо.

Соціальні та національно-визвольні рухи в Україні XVIII ст. знайшли яскраве відображення в художньо-історичних творах. Зокрема, цим проблемам присвячені книги письменників В.Гжицького (“Опришки”; “Кармалюк” - Львів, 1971. - 454с.); А.Кащенка (“Зруйноване гніздо” - Катеринослав, 1923); Ю.Мушкетика (“Семен Палій”. - К., 1954. - 392 с.; “Гайдамаки”. - К., 1957. - 371 с.);

Д.Мордовця (“Палій” - 1989); В.Радича (“Максим Залізняк”. - Львів, 1923. - 234 с.); М.Сиротюка (“Турбаївці”. - К., 1985. - 383 с.); Я.Стецюка (“Гонта”. - Львів, 1969. - 199 с.); Ю.Федьковича (“Довбуш або громовий топір і знахарський хрест”) // Ю.Федькович Твори: у 2-х томах. - К., 1984. - Т. 2. - С.198-296); А.Хлистова (“Олекса Довбуш”. - Ужгород, 1970. - 248 с.); Г.Хоткевича (“Довбуш” - Львів, 1965. - 427 с.); Т.Шевченка (“Гайдамаки” // Кобзар. - Львів, 1961. - С. 64-177.) та багатьох інших.

Згадані твори насичені історизмом, є відображенням живих картин народного гніву і його боротьби за своє існування. Безперечно, що переважна більшість з них є результатом фантазії письменників і часто відступають від реальної достовірності, але вони відіграють велику роль в історичному вихованні молоді, емоційному осмисленні нею тогочасних подій, процесів і явищ, які мали місце в Україні у XVIII ст.

Нам уявляється, що обраний план допоможе упорядкувати інформацію з порушеної проблеми, розповісти про найбільш значні факти боротьби українського народу за своє соціальне і національне визволення у XVIII ст.

ІІ. Боротьба козацтва проти Польщі на початку XVIII ст.

В одній із попередніх лекцій ми вже говорили, що сторінки історії про С.Палія ще й досі мало досліджені. Дослідник С.Павленко правильно зауважив, що історіографічні стереотипи довкола арешту Палія у 1704 р. і нині побутують у багатьох дослідженнях, інерційно повторюють викривальні звинувачення XVIII-XIX ст. щодо особи Мазепи. Героїзація, з одного боку, С. Палія і нищівна критика І. Мазепи, з іншого, контрастне протистояння цих діячів заважають об’єктивно пізнати реалії їх співробітництва і конфлікту. У зв’язку з цим зробимо спробу пролити світло на природу руху С.Палія та його справжніх взаємовідносин з І.Мазепою.

Загарбницька політика щодо Правобережної України Туреччини примушувала польських королів, зокрема Яна ІІІ Собеського, погодитися на відновлення у цьому краї козацтва і опертися на нього у боротьбі проти своїх конкурентів. Згаданий вище король у 1684 р. Дозволив Семену Палію, Самійлу Івановичу (Самусю), Андрію Абазину та Захару Іскрі сформувати полкові поселення на території Київського, Брацлавського і Подільського воєводств. Вони не тільки з цим успішно впоралися, а й породили проблему спірності щодо приналежності території Правобережжя.

С.Палій, за висловом польської шляхти, із Фастівського полку утворив “урядову провінцію” з претензією на “якусь монархію аж по Случ”.

Дослідники зазначають, що, починаючи з 1688 р., І.Мазепа та С.Палій проводять дружню політику щодо возз’єднання Правобережжя з Лівобережжям. Зокрема, І.Мазепа в листах писав, що він є гетьманом обох сторін Дніпра , ініціює та фінансує Правобережні повстання проти Польщі, обдаровує С.Палія царськими презентами та виплачує йому особисто 1000 єфимків, купив йому у Києві будинок. Мемуаристи пишуть, що 1700 р. І.Мазепа С.Палію послав 10 тис. військовиків.

Крім цього, від себе особисто І.Мазепа переконував царів не випускати із рук Правобережжя, особливо Чигирин, Крилів, Білоцерківщину, Фастівщину, дати військову підтримку С.Палію, С.Самусю та іншим лідерам правобережного українського руху.

Одночасно, як зазначають дослідники, у літературі ще й досі в тіні залишаються С. Самусь, якого, по-суті, несправедливо затьмарював С.Палій, який був його підлеглим стражником. Тим часом, саме С.Самусю належать основні визвольні акції на Правобережжі, які почалися під його керівництвом, спочатку в Богуславі а потім у Корсуні.

С.Павленко зауважив, що “ідеалізація образу С.Палія на тлі викриття Мазепи спричинила формування помилкового уявлення про нього як яскравого представника рядового козацтва, захисника інтересів знедолених тощо. Насправді це було далеко не так”. Від себе додамо, що хист “доброго лицаря”, як назвав С.Палія І.Мазепа, поєднувався в ньому із зловживанням, жадобою та здирництвом. Поблизу Фастова він “приватизував” Романівське староство з десятками сіл, з легким серцем збирав мито та податки, не забував про оподаткування проїжджих купців, одночасно одержував гроші від Мазепи та 600 щорічних злотих від польського короля. Після його арешту у царську казну було вилучено 2144 червоних золотих, 5709 єфимків, 40 левів, на які було куплено 700 пар волів та видано платню впливовим московським чиновникам. Цей капітал частково творився шляхом грабунку польської шляхти, частково за рахунок гноблення своїх підданих.

Полковник, контролюючи велику порубіжну територію з центром у Фастові, спекулював інтересами короля, царя та гетьмана, фактично діяв як незалежний, анархічний атаман-володар. Варто підкреслити, що С.Палій проявив певну безпринципність в оволодінні Б. Церквою. Захопивши її 1702 р. у поляків разом із С.Самусем, він переніс туди свою резиденцію і заявив Мазепі, що не віддасть її нікому : ні Росії, ні Польщі, ні гетьману - “хіба лише із неї за ноги виволочать”.

Й коли Петро І на основі “Вічного миру” 1686 р. 20 лютого 1704 р. дав йому розпорядження “вищеназвану фортецю (Б. Церкву) повернути назад її володарю”, тобто Польщі, Семен Палій цього розпорядження не виконав. У зв’язку з цим царський уряд дає І. Мазепі санкцію на його арешт.

Отже виникає питання - чому царський уряд арештував С. Палія?

По-перше, за його отаманський анархізм, політичну безпринципність, як людину, яка, за висловом російського дипломата Івана Паткуля, “вдень і вночі п’яна”. “Коли п’є, то іноді поминає царське ім’я, а іншим разом п’є за здоров’я польського короля” (цитата за кн.: Павленко С. Міф про Мазепу. - Чернігів, 1998. - 144-148).

По-друге, за внесення розколу в український правобережний рух, спробу самозахвату козацької влади, усунення С. Самуся від наказного гетьманства, схиляння правобережного козацтва до подвійного служіння - Росії та Польщі.

Спроба самозахвату на Правобережжі Палієм влади, очевидно, й народила листа-донесення на нього колишнього соратника С.Самуся: ((Уже 4 неділі в обозі знаходиться (Палій), постійно п’яний і день, і ніч; жодного разу не бачив його тверезим... він нікого не слухає, розумних розмов не сприймає, потому що його розум затуманений щоденним п’янством. Живе без Божого страху та розуму, обсівся гультяйством, яке, крім грабежів і пролиття невинної крові, нічого більше знати не бажає. Не визнає над собою ніякої влади і начальства”

Єврей-орендар підтвердив, що через його посередництво С. Палій за гроші у 1702 р. перейшов під протекцію польського воєводи Любомирського, який служив С.Лещинському та шведам, і цим самим зрадив інтересам Росії. Це й прискорило його арешт.

По-третє, арешт Палія обумовив стиль керівництва І. Мазепи. Гетьман любив жорстку дисципліну, безвідмовне виконання наказів. С.Палій, як уже було сказано, не відповідав цим вимогам. Він жив за принципом: “Коли не нап’юсь - нездужаю”. Мазепі не підходив отаман-анархіст, керівник-гультяй, політик, на першому плані у якого власні капризи, користь, амбіції .

Очевидно, у донесеннях Петру І, на основі тієї інформації, яка широким руслом йшла до нього, Мазепа писав: “Вот уже шестой день сидит Палей у меня в обозе, он беспросветно пьян, кажется уже пропил последний ум, какой у него остался! Это человек без совести, и гультяйство у себя держит такое же, какое сам: не знают они над собой ни царской, ни королевской власти и всегда только к грабежам и разбоям рвутся. Сам Палей даже не помнит, что говорит: я предложил ему ехать в Москву, — а он отказался; я через несколько дней стал упрекать его за это, а он мне сказал, что ничего не помнит, потому что был тогда пьян.”

Безперечно, організовуючи арешт С. Палія, втрачаючи його підтримку, І.Мазепа наносить шкоду торжеству свого задуму - відриву від Росії. С.Палій міг би бути його союзником у цій акції, реальноюсилою у боротьбі з Росією.

Одначе І.Мазепа пішов на усунення з Правобережжя дестабілізуючого фактора - зняття з посади полковника С. Палія. Під виглядом надання допомоги польським королям у стабілізації ситуації, І.Мазепа 4 роки почував себе володарем усієї України . Його турботами тут створюється 7 полків (1708): Білоцерківський (полк М. Омельченко), Богуславський (С.Самусь), Корсунський і Уманський (А.Кандиба), Чигиринський (К.Мокієвський), Брацлавський (Г.Іваненко), Могилівський (С.Волошин) .

Київський воєвода доносив царю, що на Правобережжя І.Мазепа прислав 50 тис. жителів. Створив подібну до Лівобережної України адміністрацію, стабілізував соціально-політичне життя.

Отже, повстання С.Палія, С.Самуся, А.Абазина та З.Іскри на Правобережжі було спрямоване проти Польщі, проти переділу українських земель на регіони різних державних підпорядкувань, за відродження українських самобутніх козацьких традицій.

Ізольовуючи від цього руху С.Палія (а для цього, як нами доводилося вище, були серйозні підстави), І.Мазепа рубав сучок, на якому сидів. При умові об’єднання зусиль Мазепи і Палія можна було б досягнути кращих успіхів у боротьбі України за незалежність від Росії.

Завершуючи цей сюжет, хочеться згадати безсмертні слова Т.Г.Шевченка із його вірша “Іржавець”, який він написав на засланні у 1847-1848 рр.:

Наробили колись шведи

Великої слави,

Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави.

А за ними й Гордієнко...

Нарадила мати,

Як пшениченьку пожати,

Полтаву достати?

Ой пожали б, якби були

Одностайно стали

Та з Фастовським полковником

Гетьмана єднали.

Не стриміли б списи в стрісі

У Петра у свата,

Не втікали б із Хортиці

Славні небожата.

У ньому зроблений пророчий висновок, що у ті далекі часи гетьманам і полковникам треба було думати не про власні амбіції, а про суспільну одностайність, то й результати були б інші.

ІІІ. Спроба П. Орлика організувати національно-визвольний рух українського народу проти російського протекторату

Цей розділ лекції присвячений діяльності українського гетьмана - Пилипа Орлика, творця першої української Конституції (1710), життя якого було присвячено боротьбі за соборну і незалежну Україну, згуртуванню міжнародних сил на визволення вітчизни з-під російського протекторату.

В одній із попередніх лекцій підкреслювалося, що Петро I усіма засобами намагався знищити будь-які, навіть незначні атрибути української державності, жорстоко розправляючись зі своїми опонентами. Фактично єдиним відомим українським діячем, послідовним поборником ідеї відновлення української державності, до кого не дістали руки кривавого російського тирана, був Пилип Орлик, обраний після смерті І.Мазепи гетьманом України.

Зрозуміло, що Петро І хотів розправитися з цим колишнім соратником і найбільш довіреною особою І.Мазепи. Як відомо, російський цар навіть пообіцяв за голову П.Орлика як винагороду стільки золота, скільки вона важить. Але царська розвідка так і не змогла вислідити і заманити новообраного гетьмана, змушеного постійно перебувати за кордоном.

Очевидно, тут знадобилася П.Орлику конспіративна школа свого патрона, який знав, що з викриттям змови він втратить царську прихильність, кар єру, а може, й життя.

П. Орлик займає особливе місце серед борців за українську державу, тому що він був творцем однієї з перших у Європі державних конституцій, яка вдома в історії під назвою “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”.

Як зазначає професор В.П.Шевчук, “вона стала своєрідним документом державної волі українського народу перед усім цивілізованим світом” 25. Цей документ має форму договору між гетьманом П. Орликом та Військом Запорозьким від 5 квітня 1710 р. З часу його опублікування понад 150 років тому 26 він став предметом пильної уваги вчених, а у останні 10 років — жвавих дискусій та популяризацій. Незважаючи на це, рівень дослідження “Пактів...” (для зручності будемо називати цей документ так) залишається ще недостатнім. Особливо у великому боргу перед цією конституцією юридична наука.

У попередній лекції ми вже підкреслювали, що Конституція складається з преамбули, 16 статей, післямови та присяги Пилипа Орлика. Єдиний комплекс з “Пактами...” складає привілей Карла ХІІ, що її затверджує.

Авторство у документі не визначене. Пізніше П.Орлик твердив, що він сам створив більшу частину документа та здійснив його остаточну редакцію. Дослідниками встановлено, що у виробленні окремих положень “Пактів...” брали участь Андрій Войнаровський (племінник І.Мазепи), Кость Гордієнко (отаман Коша Запорізького), провідні старшини Дмитро Горленко, Іван Ломиковський, Федір Мирович, Іван Максимович та інші.

Нам уявляється, що помилку роблять ті автори, які твердять, що “Пакти...” 1710 р. були лише конституційною пам’яткою і не мали реального застосування.

Аналіз наукової літератури дає підстави дійти висновку, що у вчених щодо згаданого документа немає чітко усталених поглядів.

Проте переважна більшість дослідників вважають, що “Пакти... ” розроблялися їх авторами як документ, що має регулювати Конституційні питання у Війську Запорозькому після його виходу із складу Російської держави.

Оскільки “Пакти...” не посилаються на джерела, крім згадки про Зборівський (1649) та Переяславський (1654) договори, наукова література вважає, що в основі цього документа є подібність договорів між Військом Запорозьким та Російським царизмом (М.І.Костомаров), правова думка України ХVІІ - початку ХVІІІ ст. (О.Оглоблін, М.Василенко), правові основи Західної Європи (О.Пріцак), Конституційні акти Речі Посполитої (О.Субтельний).

Аналіз “Пактів...” свідчить, що Конституція чітко визначала основні принципи побудови української держави : національний суверенітет, демократичні права людей, непорушність трьох чинниківправового суспільства - законодавчого, виконавчого, судового. Та найголовніша турбота документу - відокремлення України від Росії .

Конституція як документ, в якому з іншими положеннями проголошувалися принципи і основи зовнішньої політики України, допомогла П.Орлику укласти договори зі Швецією, Оттоманською Портою, Кримом, Польщею, Францією та іншими країнами Західної Європи, одержати моральну підтримку з їх боку у боротьбі гетьмана з Росією.

Після поразки під Полтавою (1709) Карл ХІІ та І. Мазепа відступили до провінційного міста на Дністрі турецького підпорядкування - Бендер. Тут, тікаючи від російської армії, зібралося 500 шведів, понад 2 тисячі поляків і близько 4-5 тисяч українських козаків.

Дослідники встановили, що матеріальний стан емігрантів був жалюгідний. Майже всі вояки прибули до Бендер, маючи той одяг, що на собі, та особисту зброю. На фоні цієї бідності виділялися мішки з золотом та коштовності Мазепи, які внесли в середовище емігрантів чвари, сварку та ворожнечу і на які претендував племінник гетьмана Войнаровський.

П.Орлик, як найрозумніша і найдосвідченіша людина серед емігрантів, без ентузіазму сприйняв пропозицію обратися гетьманом. Він розумів, що гетьманство вимагатиме коштів, а їх у нього не було. Оскільки в його персоні був зацікавлений Карл ХІІ, П.Орлик заручився його обіцянкою, що король і надалі буде союзником України у боротьбі проти Росії, доки “московське ярмо не буде зняте з України й країна не повернеться до своїх давніх вольностей”.

Прихильність оточення П.Орлик здобув завдяки своєму розумові, ерудиції та приємним манерам. Справді, у свідоцтві про обрання гетьмана говориться, що він “заслужив цю високу честь... великою мудрістю та знаннями”.

Новий гетьман був не тільки розумною та досвідченою, а й принциповою та рішучою людиною і, мабуть, найпереконливіше це доводить той факт, що, переклавши на свої плечі тягар “визволення України від жахливого московського ярма”, він нестиме цей тягар (навіть після того, як “справжні сини” України залишили його) впродовж тридцяти двох років, аж до 1742 р., до самої смерті.

Перебуваючи в Бендерах, П.Орлик зустрівся з Девлет-Гіреєм, а в 1711 р. уклав з ним договір, за яким повинен статися обопільний похід проти Росії. На жаль, на Лівобережжі Орди Девлет-Гірея з перших днів вдалися до пограбування краю, особливо на Полтавщині. Одночасно на Правобережній Україні разом з Буджацькою Ордою виступив П. Орлик.

Поява екзильного гетьмана на Україні була схвально зустрінута значною частиною населення. Як писав очевидець, “все Правобережжя йде за Орликом та його союзниками”. Як зазначають дослідники, це була “найвища точка його кар’єри гетьмана в екзилі”.

Татари, ігноруючи свої обіцянки та умови договору, вдавалися до масових грабунків та взяття ясиру. У листі до Карла ХІІ він писав, що татари спустошують церкви, перетворюючи деякі з них на стайні, ґвалтують молодих дівчат, вбивають та грабують їх батьків. Від Дністра до Росі вони беруть у полон священиків, козаків, жінок і дітей, виводячи їх у буджацькі, білгородські та ногайські степи... В результаті основна частина орликового війська розбіглася по домівках. Він знову залишився зі своїми 4 тисячами козаків, з важкою сердечною думкою та падінням власного авторитету.

Подібна ситуація влаштовувала Петра І. Після невдалої спроби при допомозі татар установити в Україні силовим методом свою владу П.Орлик плекав надію досягти цієї мети дипломатичним шляхом. Цар вимагав від турецького султана видання Карла ХІІ та П. Орлика, але той Петру І відмовив.

Тоді Петро І вирішив повернути до Росії своїх опонентів силою, оголосивши Туреччині війну. Але фортуна зрадила полтавському переможцю. 9 липня 1711 р. його армія була оточена військами великого візира Балтаджі. Петро І послав до турецького головнокомандуючого дипломата Шафірова і той домовився за хабара випустити московського царя з мишоловки. Царю довелося віддати турецькому візиру військову касу та коштовності всіх придворних дам, починаючи з фаворитки Петра - Катерини - майбутньої імператриці.

Внаслідок цього невдалого для Петра І походу був укладений Прутський мир, за яким Карл ХІІ та гетьман Пилип Орлик повинні були покинути територію Молдови. Їм надавалася “вільна дорога” через всю Європу до Швеції.

Та Карл ХІІ їхати до Швеції відмовився. Тоді султан наказав татарському ханові виштовхнути його з Молдавії силою. Короля арештували. Прийшов час вигнати за межі Порти й П.Орлика. 12 лютого 1713 р. у Варниці татарська кіннота оточила дім українського гетьмана, йому запропонували скласти зброю й під арештом прибути до Бендер.

Під час арешту батька хотів захистити 11-річний син Григорій. Тільки дивом він був врятований від смерті. На цьому завершилось його дитинство і розпочався важкий шлях боротьби за суверенну Україну, який завершився 14 листопада 1759 р. Син прославленого гетьмана був убитий у бою за оборону Франції, яка присвоїла йому військове звання генерал-лейтенанта та графський титул.

У Франції Орликів пам’ятають до сьогоднішнього дня, але це окрема тема й чекає на свого дослідника.

Виряджаючи до Порти українську делегацію у складі К. Довгополого, Д.Горленко, І.Максимовича та інших, П.Орлик просив, щоб дипломати вимагали від Порти визнання за гетьманом найвищої влади по всій Україні, свободи для козаків та всього українського населення. Натомість Україна гарантує визнання протекторату султана і розраховує на спільну боротьбу з Росією за звільнення її від царського гніту. Одначе переговори з Портою зайшли в глухий кут.

Він вимушений був шукати інших союзників, не зупиняючись навіть перед відновленням стосунків з Польщею, створенням зовнішньополітичних комбінацій з країнами Західної Європи та іншими дипломатичними акціями.

Так, наприклад, у 1715-1720 рр. П.Орлик робив спробу використати для звільнення України все ту ж Швецію, у Відні пов’язати в одному союзі австрійського імператора Карла VI, Ганноверського Курфюрста Георга I, правителя Саксонії Августа II. Проте в Європі для реалізації задумів П. Орлика був не кращий час.

Тим часом активізували антиукраїнську політику уряди Англії, Голландії та інших країн, особливо у зв’язку з перебуванням козацьких військ у межах Туреччини. Щоб ознайомити держави Європи зі своєю позицією щодо української проблеми, Орлик складає “Маніфест до європейських королів”.

“Вважали ми потрібним проінформувати королів, — зазначається у цьому документі, — князів, республіки та інші християнські держави про мотиви, котрі схилили мене прийти в турецьку державу і змусили підняти сьогодні зброю проти московського царя”.

У “Маніфесті” викладається історія українсько-російських взаємин з часів Б. Хмельницького і аж до умови з Карлом XII. Що ж до стосунків з Туреччиною, то говориться так:

“Його величність (султан) запевнив нас, що не має бажання завоювати й приєднати до своєї держави Україну, але лише обновити цю державу в старти її конституції, щоб покласти бар’єр між Оттоманською Портою і володіннями московського царя, сусідство з якими є приводом для великих і кривавих війн між Туреччиною і Московщиною”.

Орлик добре розумів, що за тієї ситуації, що склалася у боротьбі за самостійну Україну, не обійтися без посередництва інших країн. Він наповнює “Маніфест” знаменитими словами, які і сьогодні вражають проникливістю і болем за український народ, за його історичну долю:

“Ми не можемо дивитися холоднокровно на нещастя, яким піддана наша нація, на порушення її прав у багатьох випадках; ми, одначе, не керуватимемося почуттям помсти, але виключно мотивом справедливості та згдно з правом, яке дозволяє кожному захищати свою власну справу й свою сласну мету.

Ми заявляємо, що не винні в людській крові, яка може пролитися, і щоби вказати, що ми не проти посередництва християнських володарів, у спеціальнім артикулі нашого трактату з шведським королем ми говоримо, що коли допомогою Господа Бога козацька нація буде обновлена у своїх правах, ми не відмовимося від посередництва безсторонніх держав для урегулювання кордонів й інших труднощів, які можуть трапитися”.

Розіславши “Маніфест”, Орлик знову посилає делегацію до Туреччини з проханням захистити Україну. Прибувши до Константинополя, делегація знову звертається по допомогу французького посла. У своєму донесені у Париж посол повідомляв, що козаки були надзвичайно витриманими, але жодною мірою не хотіли відступати від інструкції Орлика “наполягали, щоб Порта вимагала від Москви відмови від всяких претензій на Україну”.

Розсудливість козацьких послів, наполегливість французького дипломата принесли успіх. Султан дає грамоту Орлику, у якій визнає його гетьманом українців, що “живуть на обох берегах Дніпра, також і запорозьких козаків...” Це була велика дипломатична перемога.

Але Росія не дрімала. Її дипломатія домоглася підписання 16 червня 1712 р. договору Порти з Москвою, за яким Росія отримала у своє розпорядження Лівобережну Україну, а Туреччина - правобережну. Це був новий важкий удар для Орлика і його соратників.

Одначе, він і після цього не опускає руки, прагне засвідчити права України на волю і незалежність перед усім світом, показати значення її для Європи. З цієї метою складає новий і важливий історичний документ - політичний меморіал гетьмана, присвячений охороні національно-державних прав України перед європейськими урядами - “Вивід прав України”.

Нам уявляється, що цей документ ще й досі належним чином не опрацьований історичною наукою, як такий, що не зіпсований концепцією “єдиної неділимої Росії”.

Близько 30 років прожив Орлик за кордоном. І де б він не був - чи у Швеції, чи в Німеччині, чи в Туреччині, - жодного дня, жодної години не полишала його турбота про Україну. Разом зі своїм старшим сином Григорієм Орлик налагоджував зв’язки з урядами країн Європи, надсилав до них меморіали, прагнув домогтися їхньої допомоги у боротьбі козацтва за визволення українського народу.

Як зазначав відомий історик Д. Дорошенко, “він старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на Сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі”.

Одночасно, не поривав П.Орлик зв’язків з Україною, особливо з Січчю, що тоді була на татарській території, в Олешка.

Помер він 24 травня 1742р. самотнім, ізольованим від сім’ї та рідної Вітчизни, але залишив по собі пам’ять невтомного борця за її долю. Сьогодні мрія П. Орлика, нарешті, знайшла втілення. Українська незалежна держава стала реальністю.

P.S. Шляхами свого батька пішов його старший син - Григорій, для якого Франція стала другою батьківщиною і за інтереси якої він загинув у 1759 р. у званні генерал-лейтенанта при графськім титулі. Король Франції Людовик XV з приводу його смерті писав, що він “втратив найгіднішого дворянина, сміливого і видатного генерала... Граф Орлик помер так, як варто помирати людині його походження, і гідності”. Саме про таких людей потрібно, щоб побільше знала Україна.

IV. Гайдамацькі рухи. Коліївщина. Опришківство

XVIII ст. в історії України позначено також гайдамацькими рухами, “Коліївщиною”, опришківством. Це - форми боротьби українського народу проти соціального та національного гніту, протесту проти феодально-кріпосницьких несправедливостей.

Дослідник гайдамаччини професор Д. І. Мишко пише, що “експлуатація і гноблення поневолених мас... були основними ознаками тієї гострої антифеодальної і національно-визвольної боротьби селян, козаків і міської бідноти Правобережної України, яка тривала протягом багатьох десятиліть XVIII ст.” Особливо у тяжких умовах жили експлуатовані маси на Київщині, Брацлавщині, Волині і Галичині. 80% сільського населення було кріпаками, відбувало 5-6-денну панщину. Були позбавлені будь-яких політичних і громадських прав. В тогочасній сумній пісні співалося:

Від неділі до неділі

Гонять на роботу

Увесь тиждень на панщині,

Шарворок в суботу,

А ввечері по вечері

Ще й гонять на варту.

(Коліївщина. 1768. - К., 1970. - С. 46).

Крім соціального поневолення селянство зазнавало нечуваного національно-релігійного гніту. Польські і ополячені українські магнати намагалися ополячити та окатоличити місцеве корінне населення, знищити його культуру та національні традиції, насильно закривали православні церкви.

Безперечно, що безправне селянство, рятуючись від гніту, тікало від панів на південь у степи, “блукало в лісах, ярах, ховалося в болотах, на островах... об’єднувалось у загони, озброювалось”.

Озброєні і розлючені селяни тягнулися до козаків, особливо до Запорозької Січі, яка мала величезний досвід боротьби проти магнатів, й просили в них захисту і допомоги.

Отже, гайдамаки - це люди, які у 30-60-х роках XVIII ст. виступали з протестом проти кріпацтва, польського національного гніту та покатоличення. Слово це тюркського походження. Татари цим словом називали тих, хто швидко рухався, був на коні; польська шляхта - повсталих селян, бандитів, грабіжників.

Рух гайдамаків умовно можна поділити на три періоди:

Перший період - у 1730-1733 рр. під керівництвом Верлана, Москаля, Писаренка, Гриви, Медведя, Маторного, Темного та ін. отаманів. Тоді повстання охопило Київщину, Черкащину, Брацлавщину, Поділля, Руське князівство. Приборкували ці повстання спільні дії російських та польських військ.

Другий період - у 1737-1750 рр. під проводом отаманів Ведмедя, Чорного, Темного, Харка, Гриви, Жили, Рудя, Іваниці. Повсталі розганяли католицьке духовенство, єзуїтів, закривали костьоли і уніатські церкви на Черкащині, Житомирщині, Брацлавщині та на Поділлі, громили панські маєтки, робили повстанську реквізицію.

Й, нарешті, третій період - 1750-1768 рр., коли повстання під проводом Залізняка, Гонти, Неживого, Швачки, Бондаренка та багатьох інших лідерів переросло у вищу точку боротьби й увійшло в історію під назвою “Коліївщина” (від слова “колоти”, або “кілок”).

Дослідниця К.Стецюк пише, що ідеологічним центром гайдамаччини став Мотронинський монастир на Черкащині, який під керівництвом настоятеля Значко-Яворського висвячував їх зброю, ножі, розробляв маршрут виступів тощо.

Особливу славу здобув собі М.Залізняк, який у 1768 р. прибув у Холодний Яр, де знаходився згаданий монастир, закликав селян і козаків й вирушив з ними на Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Канів, Медведівку, Лисянку, Білу Церкву, Фастів, Умань.

Народився Максим Залізняк у 1740 р. в родині селянина-кріпака в с. Іванівна на Чигиринщині. На Запорожжя пішов в 14 років. У 1767 р. став послушником Жаботинського, а в 1768 р. — Мотронинського монастиря. У цьому ж році, як уже було сказано, підняв повстання — "Коліївщину”, яке поширилося майже на всю Правобережну Україну.

Ось як про це писав Т.Г. Шевченко :

Задзвонили в усі дзвони

По всій Україні,

Закричали гайдамаки:

“Гине шляхта! гине!

Гине шляхта! Погуляєм

Та хмару нагрієм!”

Зайнялася Смілянщина,

Хмара червоніє.

А найперша Медведівка

Небо нагріває

Горить Сміла, Смілянщина,

Кров’ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси.

Чорним шляхом запалало.

І кров полилася

Аж у Волинь.

Велике значення у повстанні М. Залізняка відіграло його з’єднання з уманським сотником І.Гонтою.

Рік народження Гонти невідомий. Історія знає, що І.Гонта був освіченою людиною, знав польську мову, був щедро обдарований графом Потоцьким, мав у своєму розпорядження два села — Розсішки та Орадівку. Були підготовлені документа для висвячення І.Гонти у шляхетство. Але Гонта був патріот. Власним коштом побудував у рідному селі церкву, разом з 400-ми воїнами у 1768р. перейшов до Залізняка.

Разом з гайдамаками Залізняка козаки Гонти 18 червня 1768 р. взяли Умань. На уманській раді Залізняка було проголошено гетьманом, а Гонту - полковником. Повстання перекинулось на Поділля, Волинь, Полісся.

Про ці грізні дії народна пісня згадує так:

Ой наварили ляхи пива, - та й нікому пити :

Гей взяли собі Україну,

Та нігде попити.

Ой наварили ляхи меду,

Та й не шумували :

Гей взяли собі Україну,

Та й не шанували.

Ой ви, ляшки та недовірки,

Годі ж панувати:

Гей недалеко іде Гонта,

Дасться він вам знати.

Придушувати Коліївщину Польщі допомагала Росія. Генерал Кречетников підступним шляхом, обманом, за “чаркою дружби” арештував керівників повстання, роззброїв 900 воїнів Залізняка та Гонти. Дружина і чотири дочки Гонти були публічно висічені різаками і відправленні на заслання. Все їхнє майно привласнив Кречетников.

Залізняк та Гонта пройшли катування (300 ударів). Максима закували у кайдани і вислали на довічну каторгу на рудники. Гонту польський суд прирік на страту, яка повинна була тривати два тижні: протягом десяти днів з нього повинні були здирати шкіру, на 11-й день - відрубати ноги, на 12-й - руки, на 13-й - вирвати серце, на 14-й - відтяти голову.

Очевидці (шляхтич Дуклан-Охотський) згадував про виняткову мужність І. Гонти. У спогадах названого шляхтича зазначено, що “Гонта вийшов на страту з лицем спокійним і веселим, наче направлявся до кума на іменини. Кат здер з нього смугу шкіри, кров чвиркнула, проте обличчя гайдамаки не здригнулося; здер нову пасмугу шкіри, і тоді Гонта сказав: “От, казали, що буде боляче, насправді ні крихти не болить!” На третій день катувань (липень 1768) І.Гонта помер. За своє прагнення звільнити український народ від гноблення І. Гонта іМ. Залізняк заплатили власними муками.

Дослідник руху опришків професор В.В.Грабовецький вважає, що попередниками гайдамацького руху були подільські “левенці”, “дейнеки”, “опришки”, які починаючи з XVII ст. застосували практикупартизанської боротьби.

Для опришків - карпатських партизан XVIII ст. надійнішими опорними природними бастіонами стали Карпати з малодоступними лісами і скелями.

Невеликі групи людей (вівчарів, батраків, кріпаків та безземельних селян) піднімалися в гори, особливо на Чорногору, а звідти робили напади на Галицьке Прикарпаття, Поділля, Закарпаття, Буковину.

В очах поневолених опришки були легендарними і непереможними героями, народними месниками.

Олекса Довбуш, як один із прославлених керівників опришківського руху 30-40-х років XVIII ст., походив із родини убогого селянина і підбирав для свого загону таких же знедолених, як і сам. То ж не випадково у народній пісні співається:

Ой не буду кози пасти, але самі стрижки,

Сили собі закохаю та й піду в опришки.

Ой коби сі розвив, дві берези білі

Пішли бисмо в гайдамаки святої неділі.

Найбільшого розмаху набрали виступи опришків під керівництвом Олекси Довбуша (1738-1745), Василя Баярука (1744-754), Івана Байчука (1755-1759). Це було найвище піднесення опришківського руху. Рятуючись від переслідувань, І.Байчук з товаришами покинув Прикарпаття і пішов у Запорозьку Січ.

Після жорстокого придушення Коліївщини царськими і шляхетськими військами гайдамацький рух фактично був придушений, тільки невеликі загони ще продовжували свої дії в 1769-1771 рр.

Таким чином, антифеодальне вогнище на Правобережжі було придушене. Прот, рух опришків продовжувався, і тільки в 40-хроках ХІХ ст. він був остаточно ліквідований.

V. Селянська війна в Росії під проводом Є. Пугачова та участь у ній українського козацтва (1773-1775)

Селянська війна під проводом Є. Пугачова тривала у 1773-1775 рр. Керівник цієї війни певний час жив в Україні, був добре знайомий з історичними особливостями українських земель і надіявся на допомогу запорожців у боротьбі проти Катерини ІІ. Дослідник історії Запорізького козацтва В.Голобуцький пише, що Є.Пугачов у своїх зверненнях до народів (російського і українського) обіцяв всім “незалежність і свободу і вічного покозачення”. Це не могло не сподобатись українському селянству та запорозькому козацтву. А тому загони запорожців перебиралися на Дон, а відтіля - у військові дружини Є.Пугачова.

Запорозький козак Дмитро Попович, як свідчить В.Голобуцький, “розповідав, що у військах Пугачова знаходився Максим Залізняк (вождь Коліївщини)”. Правда, автор праці “Запорожское козачество” нижче підкреслює, що у розпорядженні історичної науки таких даних немає, проте народні маси і думки не допускали, що запорозькі гайдамаки могли стояти осторонь цієї боротьби.

У Запорозькій Січі Пугачов бачив один із важливіших центрів антифеодальної боротьби, а тому після тих чи інших поразок, в тому числі і біля Чорного Яру, багато пугачовців шукали порятунку саме на Січі.

Під впливом пугачовців у 1773 р. на Запорожжі поновився гайдамацький рух. Запорожці нападали на війська, які поверталися з Туреччини для приборкання пугачовців, допомагали селянським заворушенням. У маніфесті від 3 серпня 1775 р. Катерина ІІ скаржилася, що останнім часом запорожці стали зухвалими, пред’явили свої претензії на землі, які їм ніколи не належали, особливо ті, які Росія “придбала в останню війну від Оттоманської Порти” та ті, “що були заселені в Новоросійській губернії”.

Про вплив Пугачова на Запорожжя вказує єпископ Феодосій. Пугачовці, писав він, “хвилювали і турбували народ”. Після придушення пугачовщини царський уряд розпочав розправу над ними по всій країні, в тому числі і на Запорозькій Січі. В одному із попередніх розділів нами було сказано, що генералу П.Текелі було дано наказ знищити кошових козаків, як гніздо їх неслухняності.

Хоч Запорозька Січ і перестала існувати, вона залишила великий слід у пам’яті народній. Це пояснюється тим, що Запорожжя не знало кріпосництва, феодального гніту, що воно було символом народної волі. Все це визначило те почесне місце, яке по справедливості посіло запорозьке козацтво в історії українського народу.

З ліквідацією запорозького війська російський уряд утратив цінну і майже дармову військову силу. Між іншим, уже у 80-х роках XVIII ст. відносини Туреччини і Росії знову загострилися. Назрівала війна. З метою збільшення збройних сил імперії у 1787 р., тобто через 12 років після зруйнування Січі, по розпорядженню уряду із колишніх запорожців було створене нове козацьке військо, яке ввійшло і історію під назвою Чорноморського козацтва.

VI. Антикріпосницьке повстання у с. Турбаях (1789-1793)

У XVIII ст. українська старшина веде боротьбу з переходами селян. Так, наприклад, гетьман І. Мазепа ще у 1706 р. наказав старшині затримувати селян, які покидали своїх панів, відбирати їхнє майно, арештовувати, завертати силоміць на старі місця. Незадоволені селяни тікали на південь України, на Дон, в Слобідську Україну, переселялися на Правобережжя, на Паліївщину тощо.

Але селяни не обмежувалися тільки цією формою протесту. Обурені захватом землі селяни Кліщинець, Лубенського полку боролися проти старшин Лисенків 13 років (1761-1774). Для придушення селян уряд примінив артилерію та регулярні війська.

Після указу Катерини ІІ “про остаточне закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні” (3 травня 1783 р.) почалися повстання як протести проти панської сваволі.

Найбільшого значення набуло повстання в с. Турбаях (1789-1793). Обурені приватизацією братів Базилевських та їх сестри Мар’яни козаки почали легально добиватися прав, але захисту у суді так і не знайшли.

Розправившись з Базилевськими і спаливши їх будинок, козаки організували самоврядування. Протягом чотирьох років уряд не міг приборкати турбаївців. Розправляючись з вільнолюбними селянами, царський уряд знищив їх житла, ватажків покарав, а простий люд переселив на Південь України.

У народній пісні співається :

Ой хотіли Базилевці весь світ перебути,

Турбаївців-козаченьків собі підвернути.

Ой послала Мар’януша своїх осаульців:

“Ой підіте, осаульці, череди займіте".

Ой як пішли осаульці череду займати,

Турбаївців-козаченків з кіллям забігати.

Відчинила Мар’януша вікно в Оболоню -

Обступили козаченьки з кіллям коло двору.

Ой на горі вогонь горить, а в долині димно, -

Як побачиш базалевців - усім панам дивно.

Ой чий же то коник у табуні грає?

А тож отих Базилевців, що в світі немає.

VІІ. Запитання та завдання

1. У чому полягає суть виступу правобережного селянства та козацтва під проводом С.Самуся та С.Палія?

2. Чому П.Орлик не зміг підняти широкі українські маси на боротьбу з Росією?

3. Які обставини породжували гайдамацькі рухи? Що було спільного в рухах гайдамаків та опришків ?

4. Чому Катерина II розправилася із Запорозькою Січчю? Яка історична доля козацтва?

5. В чому криється закономірність повстань в селах Кліщинці та Турбаях?