Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 17. Намагання української старшини зберегти державний автономний устрій в Укра.їні у середині ХVІІІ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Реформи Данила Апостола.

3. Заснування Нової Січі Запорозької.

4. Останнє відновлення гетьманства. Кирило Розумовський.

5. Ліквідація Запорозької Січі Катериною ІІ.

6. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

Лекція присвячена складній у вітчизняній історії проблемі - дослідженню спроб української старшини разом з власним народом у середині XVIII ст. зберегти в Україні державність та національне автономне життя.

Лекція порушує інформацію про реформи гетьмана Д.Апостола, обставини відтворення нової Запорозької Січі, виникнення гетьманщини Кирила Розумовського, ліквідацію Запорозької Січі та прояв інших тогочасних історичних подій, процесів і явищ.

Для підготовки матеріалу використані такі джерела, як: “Універсал Гетьмана Д.Апостола про пожалування маєтностей генерал-майору О.Шаховському” (1729); “Розмір повинностей в маєтках гетьмана Д.Апостола за описом 1734 р.”; “Указ Петра І про утворення Малоросійської колегії” (1722 р.); “Лист П.Орлика до Запорозької Січі 1734 р.”; “Просвітянська діяльність гетьмана Кирила Розумовського (1758-1764)”; “Указ Катерини ІІ про ліквідацію гетьманства й утворення Малоросійської Колегії” (1764); “Таємна настанова Катерини ІІ П.О.Рум’янцеву під час призначення його малоросійським генерал-губернатором” (1764); “Маніфест Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі” (1745) та ін.

У згаданих джерелах засвідчено про наступ царизму на автономні права українського народу, вічне прагнення козацтва жити вільно, без деспотичного режиму, розкрадання земельних фондів російськими та українськими державцями тощо.

Порушеній проблемі присвятили свої праці такі вчені, як: В.Борисенко, В.Голобуцький, М.Герасименко, Д.Дорошенко, Б.Крупницький, В.Панашенко, А.Скальковський, В.Щербина та ін. Вивчення робіт цих авторів дає цілісну уяву про історичні події, процеси і явища, які відбувалися в Україні у середині XVIII ст. У них висвітлюється діяльність гетьманів Д.Апостола, К.Розумовського, боротьба царизму з українським автономізмом, запорозькими традиціями та поступова втрата Україною власного самоврядування.

Доба, що відображається у лекції, знайшла висвітлення у публіцистичній та художній літературі. Особливе місце серед них належить двотомній праці О.Васильчикова “Родина Розумовських”. - Спб., 1880; романам та повістям С.Черкасенка “Пригоди молодого лицаря.” - Львів, 1937; А. Чайковського “Сонце заходить ” (історична повість з часів зруйнування Запорозької Січі). - Львів, 1930; романам Стороженка О. “Брати-близнята”. - К., 1929; М.Спротюка “Острогожський полковник”. - К., 1985; О.Островського “Атакування Нової Січі” (1775). - К., 1918; повістям А.Кащенка “Зруйноване гніздо”(1918), “З Дніпра за Дунай” (1919), “Запорізька слава” (1917), В.Будзиновського “Пригоди Запорозьких скитальців”. - Львів, 1927., та “Кров за кров ”. - Львів, 1922; та багато ін.

У лекції звернуто увагу на обставини, які обумовили обрання 73-річного Д.Апостола українським гетьманом, простежена його внутрішня і зовнішня політика, яка є свідченням його державної мудрості і керівної принциповості.

Крім цього, досліджено обставини, які дозволили заснувати у 1734 р. Нову Запорозьку Січ, а в 1750 р. - гетьманське управління. Дається оцінка діяльності К. Розумовського. Одночасно, крок за кроком простежуватимуться наступ царизму на державні права України та перетворення її в колоніальну окраїну Російської імперії.

ІІ. Реформи Данила Апостола

У попередній лекції було сказано, що Петро І жорстоко розправився з П.Полуботком. Його було закатовано. Наказному гетьманові інкриміновані “наглість” у зв’язку з так званою “Коломацькою чолобитною” про вибори, ігнорування розпоряджень царя та Малоросійської колегії, а також зв’язки з П. Орликом. З посад були звільнені всі його прихильники й до суду передано 15 найзначніших старшин.

Верховним органом влади в Україні стала Малоросійська колегія. “Генеральна канцелярія була перетворена в дорадчий орган, - пише В. Борисенко, - її розпорядження набували сили тільки після візування в Малоросійській колегії... Збирання податків колегія зосередила у своїх руках... Зібрані податки відправлялися у царську казну, внаслідок чого відбулося неприховане пограбування України”.

Розтоптавши місцеве судочинство, російські чиновники запровадили, по-суті, інквізицію. Всюди стала нормою заміна українських полковників російським офіцерством, нехтування українськими кадрами, їх культурою. Стала процвітати політична реакція.

На щастя, становище дещо полегшало після смерті Петра І (січень 1725 р.). У суспільному житті стала помітна певна лібералізація, поширювалися чутки про відновлення гетьманства, проведення амністій тощо. Ця зміна визначалася трьома обставинами:

По-перше, назрівала війна з Туреччиною, яку не можна було починати з розгромленою Україною. Росія це розуміла й вжила заходів, щоб становище дещо поправити.

По-друге, нав’язана Малоросійською колегією податкова реформа зачіпала інтереси не тільки української старшини, а й російської, особливо Меншикова, який мав в Україні значні земельні обшири. Російським провідникам не хотілося платити високі податки, які зросли до 300-600%. Вони вимагали скасування цих податків.

По-третє, надмірний тиск і розправа з усіма прошарками українського суспільства досягли свого апогею й викликали незадоволення не тільки у середовищі українських народних мас, а й у правлячих колах багатьох зарубіжних країн.

З приходом до влади Петра ІІ (1727) було вжито декілька пом’якшуючих заходів:

1. Було звільнено з ув’язнення козацьку старшину. Звільненим заборонили повертатися в Україну. Їх стали називати рабами та холопами російських імператорів.

2. Верховна таємна рада переглянула реформи Вельямінова й деякі статті відмінила. Зокрема, скасовувалися податки, які допікали російським землевласникам та українській старшині.

3. 20 червня 1727 р. було прийнято рішення про реставрацію українського гетьманства. Гетьманом України Цар призначив миргородського полковника Данила Апостола, а українська старшина з наївністю підіграла йому.

Данило Апостол (1661—1734), миргородський полковник, народився 4 грудня 1654р. у козацькій сім’ї в родині гадяцького та миргородського полковника, молдаванина Павла Єфремовича. З молодих років ДАпостол проявляв хоробрість та впертий характер, гарну фізичну підготовку та природну мудрість. Спочатку підтримав І.Мазепу, проте в листопаді 1708р. залишив його, підтримав І. Скоропадського. Запропонував Петру І разом з Мазепою викрасти Карла ХІІ. Попросив для гетьмана гарантій. Проте у спеціальному маніфесті цар звинуватив Мазепу у зраді і дворушництві. У складі російської армії хоробро воював зі шведами, був нагороджений орденами Росії. Вимагав відновлення гетьманства, писав листи-вимоги до царя, за що у 1724 р. був заарештований. Після амністії 1 жовтня 1727 р. у м. Глухові 73-річний Д.Апостол був обраний гетьманом Лівобережної України.

У серпні-вересні 1727 р. Перша Малоросійська колегія припинила своє існування. Це не означало, однак, що російський уряд випустив із своїх рук основні важелі управління Україною. Так, наприклад, за собою Росія залишила контроль за фінансами, армією, діяльністю гетьманських установ та іншими важливими функціями українського суспільства.

Д. Дорошенко підкреслює, що Д.Апостол “був дуже яскравою політичною фігурою”. За висловом М.С.Грушевського, Апостол виростав у тих часах, коли українська сила не була ще зломлена й люди ще не зневірилися в можливість вибороти для українського народу свободу й кращу долю.

Автор монографії про гетьмана Мазепу, Федір Уманець, називає Апостола “останнім козаком”, а Іван Джуджора - “одним із кращих українських історичних діячів, а при тім рішучим оборонцем автономії України . Додамо ще до цього, - пише Д. Дорошенко, - що Апостол належав до інтимного гуртка прихильників Мазепи, які разом із ним виробили план шведсько-українського союзу для виборення української самостійності... Коли він відпав від Мазепи... й вирішив вернутися назад до протекції Москви, старався, як і Скоропадський, врятувати серед загальної катастрофи те, що ще можна було врятувати. I дійсно, незважаючи на свій семидесятилітній вік, гетьман Апостол відразу дуже енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини, які за попередні два десятки літ зовсім підупали”.

А спадщина йому дісталась надзвичайно важка: відсутність вищого державного апарату; розладнана управлінська система на місцях; занедбані фінанси й розгромлена торгівля; невизначене судочинство, українське не визнавалося, а російське ще небуло введено; хаос у землеволодінні, хабарництво і зловживання чиновництва тощо.

Д.Апостол форсованими методами зробив спробу побороти цей розлад. Зокрема, ним були вжиті такі заходи:

1. Апостол по-новому сформував гетьманський уряд. До його складу ввійшли наближені до нього люди. Генеральним обозним було призначено Я.Лизогуба, генеральним суддями - А.Кандибу та М.Забілу, генеральним осавулом - І.Мануйловича та Ф.Лисенка, генеральним хорунжим - Я.Горленка, генеральним бунчужним - Я.Борозну, генеральним підскарбієм - А.Марковича, гадяцьким полковником - Г.Грабянку, лубенським - свого сина Петра.

2. Було наведено деякий порядок у фінансовій справі. Зокрема, удосконалена податкова система, сформовано державний бюджет, підтримана у фінансових розрахунках буржуазія.

3. Реформував торговельну політику України. Дозволив купцям торгувати тими товарами, якими їм раніше заборонялося (лій, віск, прядиво, шкіра, селітра). Поміняв паспортну систему, дозволив пряму торгівлю із-за кордоном. Захистив українських купців від конкуренції.

4. Було проведено генеральне слідство про маєтності. Всі маєтності були взяті на облік і поділені на 6 категорій. Незаконно захоплені хутори і села поверталися до свого попереднього статусу. Була зроблена спроба обмежити російських землевласників. Українська старшина повинна була підштовхувати їх до продажу своєї маєтності за прийнятними цінами.

5. Д.Апостол провів судову реформу. Генеральному суду були повернуті функції вищої інстанції, спеціальна інструкція розмежувала компетенції судів. Виношував плани створити єдиний український кодекс законів.

6. Апостол добився того, щоб місто Київ підпорядкувати гетьманській владі, проти чого кияни вперто боролися.

Д. Дорошенко зауважує, що всі уступки Росії на користь української автономії “носили тимчасовий або формальний характер”.

Апостол не вберіг козаків, селян і городян від примусових робіт та військового обов’язку за межами України. А тому: на різних укріпленнях кордонів у 1731 р. працювало 30 тис. чол., 1732 - 20 тис., 1733 - 10 тис. українців. За їх відсутності домашній тягар тиснув на жіночі плечі; у 1733 р. 11-тисячний козацький корпус воював у Польщі за інтереси проросійського Августа ІІ.

В цілому ж за гетьманування Д.Апостола стабілізувалося суспільне життя. Прості люди відчули себе захищеними від зловживань властей.

Н.Полонська-Василенко підкреслює, що “йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана супроти російських і місцевих властей.

За Д.Апостола, пише Д. Дорошенко, “гетьманщина вільніше зітхнула й відпочила після страшного терору, під яким вона жила майже двадцять років”.

Ще за часів Д.Апостола російський уряд вирішив нового гетьмана не обирати й повернутися до практики функціонування Малоросійської колегії. Новий колегіальний орган цариця Анна Іванівна назвала “Правління гетьманського уряду” (1734-1750), яке складалося із 6 чоловік (3-х росіян і 3-х українців). З російського боку - князь Шаховський, князь Барятинський і полковник Гур’єв. З українського - генеральний суддя М.Забіла, генеральний осавул Ф.Лисенко та генеральний підскарбій А.Маркевич.

По-суті, правителем України став князь Шаховський, який у своїй діяльності повинен був керуватися інструкцією “Решительными пунктами”, а також вказівками Анни - робити все можливе, щоб йшло змішування українсько-російських шлюбів, дискредитування українського самоуправління.

Правління гетьманського уряду вжило таких заходів:

1. Підготувало зведення законів під назвою “Права, по которым судится малороссийский народ”. Про цей кодекс у свій час мріяли гетьмани І. Скоропадський та Д.Апостол.

2. Організувало переслідування старшин. Створена царицею “Таємна канцелярія” по сигналу “слово і діло” арештовувала часом безневинних людей і піддавала їх тортурам. Таких переслідувань зазнав, наприклад, генеральний обозний ЯЛизогуб та багато ін.

3. Мобілізувало українське суспільство на забезпечення ведення Росією війни з Туреччиною (1734-1739), яка принесла в Україну нові побори, жертви, голод та розорення. Так, наприклад, Д. Дорошенко наводить такі данні: під час війни на фронт було мобілізовано 157300 козаків та 205000 селян. Із них загинуло 34000 чол. (В Україні в той час проживало близько 1 млн. осіб). Під час війни загинуло 47000 коней. Нанесено Україні збитків на 1,5 млн. крб.

4. Переведено на російський взірець управління полками Слобідської України. З цією метою було створено “Канцелярію комісії по запровадженню слобідських полків”. Полкові канцелярії прирівнювались до російських воєводств, козаки обкладались податками.

Все це не могло не викликати незадоволення “Правлінням”, боротьби проти нього. З приходом до влади Єлизавети Петрівни “Правління” було скасоване.

ІІІ. Заснування Нової Січі Запорозької

У попередній лекції було сказано, що російські війська під керівництвом полковника П. Яковлєва в кінці квітня на початку травня 1709 р. оточили Січ й при допомозі полковника Галагана розгромили її. Деяким воїнам пощастило втекти й заснувати в урочищі Олешки, підвладному Кримському ханству, тимчасове січове укріплення (1711-1734).

Н.Полонська-Василенко відзначає, що “їхнє перебування там було дуже важким. Відірвані від своєї економічної бази, позбавлені можливості вести торгівлю з Україною, козаки бідували”. Як висловився В.Борисенко, життя їх було “не з молоком”. Ханська адміністрація примушувала їх воювати за свої інтереси, будувати ханські укріплення. Часто відловлювали їх і продавали в неволю.

В одній із старовинних народних дум про це розповідається так:

“Заступила чорна хмара та білую хмару:

Опанував запорожцем Поганий татарин...

Ой, Олешки, будем довго ми вас знати, -

І той лихий день і ту лиху годину

Будем довго, як тяжку личину споминати.”

Та найбільшою була туга за Батьківщиною, рідними і близькими, за втраченою волею, рідними звичаями.

Ця ностальгія звучить в українській народній пісні “Пропала Січ Запорозька ”:

“Ой, царице, наша мати! Змилуйся над нами,

Ой, дай же нам прежні степи з темними лісами ”

- Не дозволю запорожцям степом обладати,

Да прикажу москалеві всю Січ розоряти!

Визначаючи своє подальше життя, запорожці поділялися на дві групи. Одні вважали, що потрібно звернутися до цариці, попросити прощення і дозволу на повернення додому (І.Маклашевич та І.Гулак), інші - вести з Росією боротьбу до переможного кінця (К.Гордієнко - отаман в екзилі).

На всі звернення російський уряд або відмовчувався, або відмовляв. Відновлення гетьманства дало Олешківському козацтву надію. Позитивному вирішенню запорозької проблеми сприяли події у Польщі у 1733 р. Поляки не бажали садити на престол російського протеже Августа ІІІ й мали намір запросити олешківських козаків допомогти їм у боротьбі проти Москви.

Щоб не допустити цього союзу, у 1734 р. Російський уряд дав дозвіл на повернення олешківських січовиків на середнє Подніпров’я. Близько 30 тис. козаків повернулися на р. Підпільну й заснували Нову Січ. Проте ця Січ була мало чим схожа на Січ І. Сірка чи К. Гордієнка. Її діяльність контролювалася урядом, над головами постійно висіла небезпека.

Земельні обшири навколо Січі належали запорожцям. Територія поділялася на вісім паланок - урочищ, в центрі яких була укріплена слобода з козацьким військовим гарнізоном.

Січ ділилась на 38 куренів. Вищим органом був Кіш, яким керував отаман, писар, судді, осавули і довбиші та інша старшина, яка часто вузьким колом підміняла козацьку раду, значення якої останнім часом стало підупадати.

Дослідники стверджують, що Росія, зміцнивши свої позиції в Україні, стала думати про завоювання виходу до Чорного моря. Російський уряд розраховував, що успіхів у цій війні можна домогтися за рахунок інтенсивного використання українських економічних і людських ресурсів.

Розв’язуючи російсько-турецьку війну 1734-1739 рр., Росія на війну з Туреччиною та Кримом у 1735 р. послали 20 тис. козаків, у 1736 р. - 25 тис., у 1737 р. - 65 тис.

В.Борисенко зауважує, що “війна завдала Україні страшенного лиха. Протягом 1737-1739 рр. турецько-татарські війська неодноразово нападали на правобережні, лівобережні та слобідські полки, руйнували міста і села, винищували і полонили людей, забирали худобу, майно, спалювали, що не могли вивезти. Центральні і північні землі Гетьманщини і Слобожанщини страждали від постоїв російських військ”.

Додамо, що російські війська потрібно було годувати, одягати та забезпечувати житлом. Ці побори відображені у народній приказці:

“Москалики-Соколики, поїли ви наші волики,

А вернетесь здорові - поїсте й останні корови”.

Нема потреби поширюватись, що населення ще й страждало від брутальної поведінки російського війська, зловживань його начальства та непідсудності.

Війна показала, що колективне керівництво українським краєм не дало бажаних наслідків. Матеріальні та людські ресурси розпорошувались, відчувалась відсутність мобільності.

Недосконалість керівництва козацьким суспільством, війна розорили Україну. Міністр Волинський, проїхавши по українській землі, фавориту цариці Бірону писав:

“Я навіть не уявляв собі, як сильно вона спустошена й яка маса народу загинула; а ось і тепер таку силу людей вигнано на службу (в армію — П.Г.), що не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хоча б стільки хліба, аби прогодувати самий край... Багато ланів не засіяно, бо нема кому працювати та й нема чим, бо волів, якими тут орють, усіх забрано і заморено в часі походу, а що лишилось, то тепер забирають. У самому лише Ніжинському полку взято 14 тис. волів, а що з інших полків забрано, про те не маю докладніших відомостей”.

Але оточення Анни - Бірон, Мініх, Ляссі та ін., як німці, інтересів України не розуміли, творили свою політику, не зупиняючись ні перед якими жертвами.

IV. Останнє відновлення гетьманства. Кирило Розумовський

Війна показала, що в українському суспільстві треба терміново вирішувати дві проблеми:

По-перше, зміцнювати економіку України, як запоруку успішної війни з Кримом та Туреччиною;

по-друге, домагатися відновлення гетьманства як опори української старшини у боротьбі проти засилля імперських структур.

Певні зміни у ставленні щодо України наступили з проголошенням на престолі цариці Єлизавети Петрівни (1741-1761). На формування її проукраїнських настроїв вплинув О. Розумовський.

О.Розумовський народився у родині козака в с. Лемеші Козелецького повіту, що на Чернігівщині. Взяв шлюб з Єлизаветою, допоміг їй “стати на престол”. Був нагороджений орденами та титулами. Зумів викликати у Єлизавети симпатії до своєї вітчизни — України.

Під час подорожі до Києва у 1744 р. Єлизавета пообіцяла українській старшині відновити гетьманство. Лише у 1750 р., зважаючи на певні обставини, новим гетьманом України було призначено молодшого брата фаворита цариці К.Розумовського (1750-1764).

КРозумовський (1728—1803) останній гетьман Лівобережної України, граф, з родини козака Григорія Розума (с. Лемеші, Козелецького р-ну Чернігівської обл.). З 1746 р. - президент Петербурзької Академії Наук. З 1750 р. - гетьман, генерал-фельдмаршал, сенатор, дійсний камергер, кавалер орденів А. Первозваного, Святого О.Невського, Білого Орла, Святої Анни та ін. Похований у Батурині у церкві Воскресіння Христового.

Йому надано величезні маєтності. Так, наприклад, за ревізією 1782 р. лише на Чернігівщині йому належало 74147 посполитих, а в Російських губерніях - понад 45 тис. кріпаків. Одружившись з КНаришкіною, яка сама володіла десятками тисяч кріпаків та десятками крупних маєтків, К. Розумовський став однією із найбагатших постатей Росії.

Формально, на вимогу української старшини, К.Розумовський став гетьманом України 22 лютого 1750 р. Проте фактичне його “коронування” відбулося 13 березня 1751 р. в Петербурзі у придворній церкві. В цей день він склав присягу на вірність імператриці, яка тут же вручила йому оздоблену коштовним каміння золоту булаву, великий білий прапор із російським гербом, бунчук, військову печатку та інші, гетьманські клейноди.

М.Грушевський зауважує, що “українські літописці з великою докладністю поописували всі ці церемонії - останній відблиск української державності, і заховали їх в своїх літописах як останню радісну надію українського життя перед доконечним скасуванням української автономії” (Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1990. - С. 414.).

Прибув Розумовський в Україну у липні цього ж року. В Глухові (столиці гетьмана) його зустрічала вся вітчизняна старшина, вище духовенство, 6-ти тисячне козацьке військо. Одночасно варто підкреслити, що з ним прибув його вихователь і порадник Г.Теплов, якому судилося зіграти в долі К. Розумовського неоднозначну роль.

В.Панашенко підкреслює, що незабаром він прибрав до рук “всю адміністративну діяльність..., став необмеженим правителем Лівобережної України”. Грушевський М.С. називає його „чоловіком хитрим і недобрим”, автором записки “Про непорядки в Малоросії”, яка була покладена в основу компрометуючих доказів при поваленні К. Розумовського та третього скасування в Україні гетьманства.

Всупереч цьому твердженню, Д. Дорошенко вважає, що Теплов при Розумовському не відігравав “якоїсь рішаючої політичної ролі, а був просто управителем маєтків гетьмана і керував його господарськими справами».

Посилаючись на дослідження М.Василенка та I.Черкаського, подібної думки дотримується і Н. Полонська-Василенко . Перебільшення ролі і місця в Україні Г.Теплова Н. Полонська-Василенко вважає непідтвердженою легендою.

Гетьманування К.Розумовського мало свою специфіку. Царськими указами, йому, як родичу Єлизавети, графу, сенатору, генералу-фельдмаршалу належало бути поруч цариці, забезпечувати супровід під час частих церемоній, виконувати обов’язки члена її найближчого оточення.

А тому, як пише М.С.Грушевський, Розумовський “був зовсім чужий Україні”, в ній він “нудився, проживав частіше в Петербурзі, держав себе не як товариш української старшини, а немов якийсь володар з божої ласки... В справи українські не дуже мішався, і Україною правила старшина по своїй волі”.

Незважаючи на цю категоричність патріарха української історичної науки, хочеться висловити думку, яка проливає світло на гетьмана Розумовського дещо з іншого боку.

• При К.Розумовському українська старшина (еліта) дещо поправила в імперії свій імідж, збагатилася, працевлаштувалася, стала панівною і провідною силою суспільства.

• При ньому була проведена митна реформа, відкрита вільна та рівна торгівля між Росією та Україною, скасована між ними діяльність митниць.

• К. Розумовський домігся зміни підпорядкування Лівобережної України. Вона була вилучена із сфери впливу Сенату і передана у розпорядження Колегії іноземних справ. Не дивлячись на це, все ж йому були заборонені зовнішні зносини. Посварившись на цій основі з керівництвом Колегії, гетьман попросив, щоб у 1756р. цариця повернула Україну у попереднє підпорядкування.

• Гетьман провів значну роботу по здійсненню судової реформи. Генеральну військову канцелярію як вищу судову інстанцію було усунуто від виконання цих обов’язків і перекладено їх на Генеральний суд, попередньо змінивши його склад. Тепер у Генеральному суді, як вищій інстанції, справу розглядали 2 судді у присутності 10 представників від полків.

Цей демократичний склад Генерального суду дозволяв контролювати діяльність полкових та сотенних судів, розглядати справи генеральної старшини та чиновників всіх рангів. Полковим та сотенним судам були передані функції гродських судів, які займалися кримінальними справами. Полковим судам були підзвітні підкоморські та земські суди, які розглядали майнові справи.

Можна сказати, що така судова система мала внутрішню чіткість та відповідала інтересам української старшини.

• Гетьман проявив турботу про вищу освіту в Україні. У 1760 р. було розроблено план відкриття університету у Батурині з 9-ма кафедрами, а також написав листа Катерині ІІ про перетворення Києво-Могилянської Академії в університет.

• Зважаючи на практикування Розумовським з’їздів українських старшин, перетворення їх в старовинний сейм, на промову на цьому з’їзді під назвою “О направлєніі состоянія Малоросії” К.Розумовський вважав за потрібне підготувати пропозиції про надання Україні більшої самостійності й привести її у відповідність із її давніми правами. Цим самим він хотів зміцнити привілеї українського шляхетного стану, приструнити самоволю мужиків, припинити їх перехід із держави в державу тощо.

Як зазначає Д.Дорошенко, заслуговує на увагу й діяльність К.Розумовського щодо реформування української армії. Її одежу він хотів наблизити до європейської, поліпшити навчання воїнів та командирів, дещо змінити характер їхньої зброї.

Зміна царів у Петербурзі не кращим чином позначилася в Україні. Нова імператриця Катерина ІІ, за походження німкеня - Ангальт-Цербська, особисто не любила українців.

Як свідчить Д. Дорошенко, в одному із приватних листів з Києва вона писала, “що ніде в своєму житті не бачила провінції, де б люди були такі дурні й гидкі, як на Україні”. На її думку, насамперед мало бути на Україні скасовано гетьманство, як найбільша ознака її окремішнього устрою. Розумовського не могло врятувати від позбавлення гетьманської гідності навіть те, що він брав участь у перевороті й поміг Катерині здобути престол”.

Інструктуючи прокурора В’яземського, Катерина ІІ зауважувала: “Малоросія, Ліфляндія й Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями, порушити ці привілеї було б дуже незручно, але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними, як з чужими землями, це була б явна дурниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі”.

Очевидно, саме ці урядові наміри змусили українську старшину випередити події й порушити питання про спадковість гетьманування Розумовських. Почали збирати підписи. Та Катерина ІІ, не чекаючи „народної петиції”, викликала Розумовського до Петербургу й запропонувала йому добровільно зректися гетьманського уряду.

Той послухався без усякого спротиву. “Здійснилося бажання Катерини ІІ, - пише Д.Дорошенко, - висловлене нею в одному листі - “щоб навіть сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд”.

В кінці 1764 р. був виданий царський маніфест, в якому сповіщалось, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду. В маніфесті сповіщалося, що влада в Україні тимчасово передається Малоросійській колегії (для довідки: для управління Україною у 1722 р. Петром І було засновано першу Малоросійську колегію; у 1734 р. - царицею Анною під назвою “Правління гетьманського уряду ” - другу; у 1764 р. Катериною ІІ - третю). Генерал-губернатором (Президентом) Колегії було призначено генерала Петра Рум’янцева. У Колегії повинні були засідати 4 росіянина, 4 - українці.

Доля щедро обійшлася з К.Розумовським. Одержавши у спадок обширні землі, величезну пенсію, близько 200 тис. кріпаків, маєтності свого порфіроносного брата та покійної дружини, К.Розумовський піднявся на рівень найбагатших людей Російської імперії.

Вчорашній пастух доріс до гетьмана Лівобережної України, графа Російської імперії, генерал-фельдмаршала, сенатора, дійного камергера, кавалера орденів А.Первозванного, О.Невського, Польського Білого Орла, Святої Анни.

Купаючись у розкоші, був під домашнім арештом обох російських столиць, з правом вояжу за кордоном, але без проживання... в Україні.

Та доля із дивною постійністю обдаровувала К.Розумовського і в останні роки його життя. У 1794 р., наприклад, колишній гетьман одержав дозвіл на переїзд до Батурина, де він і помер у 1803 р. на 74 році ситого і безтурботного життя.

З падінням К.Розумовського Україна втратила державність і стала перетворюватися в одну із окраїн Російської імперії. Але, як зазначає В.Борисенко, “ідея автономії України не вмерла, вона продовжувала зберігатися у свідомості як простого народу, так і частини її знаті”.

V. Ліквідація Запорозької Січі Катериною ІІ

Здійснюючи наступ російського царизму на права України, Катерина ІІ після ліквідації гетьманства повинна була вирішити долю Запорозької Січі. Оскільки Річ Посполита не зуміла на неї знайти управу, за “Вічним миром” 1686 р. запорозьке козацтво перейшло у підданість Росії, яке завдало їй чимало головного болю.

По-перше, воно постійно блокувалося з народними повстаннями і рухами, підсилювало їх й потрясало основи як Росії, так і Польщі, Криму, Туреччини та інших країн.

Так, наприклад, у 1667-1671 рр. запорожці підтримали повстання в Росії, на Дону під проводом С.Разіна; у 1707-1708 рр. - виступи під проводом К.Булавіна; у 1773-1775 рр. - під проводом Є.Пугачова. У 30-60-х роках XVIII ст. запорожці були ініціаторами так званого гайдамацького руху, особливо знаменитої “Коліївщини” 1768 р.

Царський уряд, придушуючи російські повстання, за висловом В.Голобуцького, “одночасно жорстоко розправлявся і з Запорозькою Січчю”.

По-друге, запорозькі козаки не раз підтримували Росію у її боротьбі з Кримом та Туреччиною. Можна сказати, що протягом 200 років дніпровське козацтво тримало уряди цих країн в напрузі, наносячи їм матеріальних та моральних збитків. Відомі, наприклад, успішні походи у Крим та розгром турків під Хотином у 1621 р. під проводом П. Сагайдачного, під керівництвом І. Сірка у 1675 р. та ін.

Відома історична легенда, що розлючений султан Мухаммед IV направив запорожцям грізного листа, в якому запорожцям писав, що він “є братом сонця і місяця, внук і намісник Божий, володар царств - Македонського, Вавілонського, Ієрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, незвичайний рицар, ніким не переможений, невідступний охоронець гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, острах і великий захисник християн”. Мухаммед IV наказав запорожцям “здатися добровільно і без всякого спротиву і не турбувати його їх нападами”.

У любителів старовини і досі зберігаються копії відповідей запорожців на цей лист:

“Запорозькі козаки турецькому султану. Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, арм’янська свиня, татарський сагайдак, каменецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...ка, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! ...Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, год в книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!

Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем Запорозьким.”

Ця зухвалість запорожців не могла не дратувати Катерину ІІ. Пізніше це волелюбство вилізе їм боком.

А покищо запорожці потрібні були Росії у війні з Туреччиною (1768-1774). Військовою вправністю і сміливістю запорожці завоювали собі пошану та наслідування. Почесними козаками до різних куренів записалися командуючі арміями М.Кутузов, П.Панін, О.Прозоровський, Г.Потьомкін (під прізвищем Григорія Нечеси).

Під тиском російської армії та запорожців турецький уряд вимушений був капітулювати.

Після Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р., зважаючи на те, що військо запорозьке ще не повернулось з турецького походу й січові фортечні споруди охоронялися ослабленими гарнізонами, російський уряд вирішив скористатися обставинами і ліквідувати Січ.

Генерал-аншефу Петру Текелі було дано наказ непомітно підійти до Січі й ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. Січ було розформовано.

У маніфесті Катерина II писала:

“Ми захотіли через це оголосити вірнопідданим цілої нашоі імперії, що Запорозька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорозьких козаків, за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків, за неслухняність до наших повелінь”.

У згаданому вище документі запорожців звинувачували у неодноразовій зраді Росії, у самозахваті надмірних земельних володінь, постійному блокуванні урядових розпоряджень, залученні до січових проблем російських підданих, проявленні зухвалої волелюбності тощо.

Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Найбільшого покарання зазнали кошовий отаман П.Калнишевський, суддя П.Головатий, писар І.Глоба та ін. Отаман Коша Запорозького Петро Калнишевський у 85-річному віці був висланий до Соловецького монастиря, де, посуті, був замурований у келії й прожив до 113 років.

Архіви розповідають, що у 1801 р. Олександр I звільнив Калнишевсьского, але колишній 110-річний отаман попросив дозволити йому у згаданому монастирі зустріти свою смерть, яка наступила у 1803 р.

Землі колишньої Запорозької Січі ввійшли до складу Новоросійської і Азовської губерній, об’єднаних в Катеринославське намісництво. Його землі, густо политі потом і кров’ю запорозького трудового козацтва, дворянський уряд щедрою рукою роздав російським і українським поміщикам. Основна маса запорожців була приречена на закріпачення.

В одній із народних дум про це згадується так:

“Та встань батьку, ой встань Петре,

Кличуть тебе люде -

Ой як підеш на Вкраїну,

По прежнему буде.

Ой піди ж ти до столиці прохати цариці,

Чи не вступить царство землі по перші границі?

Чи не верне степи й поля, всі клейноди наші?

“Ой царице, наша мати, змилуйся над нами,

Отдай же нам наші землі з темними лугами”...

“Не на те ж я, Запорожці, Січ розруйнувала,

Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!”

(Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К., 1923. - С. 464).

Частина запорожців залишила межі Російської імперії та поселилась на Дунаї, створивши там так звану Задунайську Січ.

Цей факт яскраво відображений в одній із народних дум, згаданій М.С.Грушевським у названій вище книзі:

“Прийшли до турка та й вклонилися низько:

Ой, дай же нам землю, Тай коло границі близько.”

“Ой, рад же ж я, запорожці, вашу волю вчинити,

Коли ж бо будете, славні Запорозьці, мені зміну робити!” “Ми не будемо, Турецький царю, тобі зміни робити,

Бо нас присягає усіх сорок тисяч тобі вірно служити...”

Т.Г.Шевченко, осмислюючи цю сторінку історії України, у поемі “І мертви, і живим...” у 1845 р. з болем писав, що після розгрому запорозькі землі розділили між собою російська та українська старшина, закувала свій народ в кайдани, пішла служити царській владі й перетворилася в “рабів, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття .”

VI. Запитання та завдання

1. Які основні заходи були здійснені Д.Апостолом для відродження гетьманства?

2. Які обставини обумовили відновлення Нової Запорозької Січі?

3. Що ви знаєте про Правління гетьманського уряду?

4. Які обставини сприяли приходу до влади К.Розумовського?

5. Чому царський уряд ліквідував гетьманство та Запорозьку Січ?