Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 15. Наступ російського царизму на автономію України у першій чверті XVIII ст.

Частина перша

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Використання Росією потенціалу України у Північній війні.

3. Повстання під проводом С.Палія.

4. Перехід гетьмана України І.Мазепи на бік Швеції. Зруйнування Запорізької Січі.

5. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

Лекція зачіпає одну з найскладніших проблем в історії України - її взаємовідносини з Росією у першій чверті XVIII ст. На цей час припадає гетьманування І. Мазепи, зміна його зовнішньополітичної орієнтації - розрив стосунків з Росією та укладання союзу зі Швецією.

У першій чверті XVIII ст. Україна пізнала гірку долю поразки під Полтавою (1709) та масованого колоніального тиску у складі Росії. Довелося скоштувати також емігрантського життя опозиції, яка не погодилася з втратою українським народом завойованих раніше самостійних форм політичного та економічного існування.

Про історичне життя українського народу першої чверті XVIII ст. написано велику кількість наукових робіт. До речі, інтерес до цього періоду не втрачений до сьогоднішнього дня. Та воно й зрозуміло. Боротьба українського народу за свою незалежність у сучасну епоху змушувала дослідників шукати її історичне коріння, джерела, з яких струмив потяг України до незалежності, до самостійних форм життя і діяльності, до світлої пам’яті про тих, хто віддав своє життя за створення власної державності.

Найбільший вклад у розробку цієї теми внесли такі вчені, як: М.Андрусяк, В.Антонович, О.Апанович, В.Борисенко, І.Борщак, М.Грушевський, В.Дядиченко, О.Кресін, М.Костомаров, А.Козаченко, Л.Мельник, Т.Мацьків, О.Оглоблін, В.Резніченко, Г.Сергієнко, В.Сергійчук, А.Слюсаренко, В.Смолій, В.Степанков, О.Субтельний, Ф.Уманець, А.Єнсин, В.Шевчук та багато інших.

У працях названих вище авторів читачі знайдуть необхідні матеріали для висвітлення історичних обставин, за яких І.Мазепа прийшов до влади, прийняв рішення про зміну зовнішньополітичної орієнтації, відбулася поразка союзних військ під Полтавою тощо. Особливо багато цікавих відомостей зібрано згаданими вченими про особу І. Мазепи, його зовнішню і внутрішню політику, історію його політичного злету та краху омріяних ним ідеалів.

Одночасно, чимало праць розповідають про діяльність П.Орлика в екзилі, його конституцію, боротьбу за визволення України з-під російської залежності, а також про посилення тиску Росії на суверенні права української державності.

Для підготовки лекції нами використані такі джерела, як “Коломацькі статті 1687 р.”, “Лист І.Мазепи до Стародубського полковника Івана Скоропадського”, “Щоденник словацького гуманіста Даніеля Крмана (1663-1740)”, “Вивід прав України” П.Орлика (1712), Лист П.Орлика до Стефана Яворського (1721) “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького” (Конституція П.Орлика) та ін.

Епоха першої чверті ХVІІІ ст. знайшла яскраве відображення в художній літературі. Зокрема, історичні події кінця ХVІІ - поч. ХVІІІ ст. знайшли чільне місце в творах Г.Бабенка (“Шляхом бурхливим”: Повість кінця XVII ст. - К., 1931. - 293 с.); В.Будзиновського (“Під одну булаву”. - Л., 1920. - 122 с.); А.Кащенка (“Зруйноване гніздо”. - Катеринослав, 1918. - 128 с.); Г.Колісника (“Мазепа - гетьман”. Роман //Дніпро. - 1990. - № 1-2); Б.Лепкого (“Мазепа”. Трилогія. - Частина І. “Мотря”. - Т. 1. - 386 с; Т. 2. - 307 с; Частина ІІ. “Не вбивай”. - 385 с.; Частина ІІІ.“Батурин”. - 416 с.; його ж: “Полтава”. - Т. І., Т. ІІ. - Львів); В.Попушанського (“Ой, біда-біда, чайці-небозі”. - Львів, 1937); Д.Мордовця (“Палій - воскреситель Правобережної України ” // Д. Мордовець. Твори: у 2-х т. - К., 1958); Ю.Мушкетика (“Семен Палій”. - К., 1954); С. Руданського (“Мазепа - гетьман український ”, “Павло Полуботок ” // Ватра. - Львів, 1887); Сосюри В. (“Мазепа”. Поема//Київ. - 1998. - № 12); А.Чайковського (“Сонце заходить”. Історична повість з часів зруйнування Запорозької Січі. - Львів, 1937. - 207 с.) та багатьох інших.

Аналіз названих творів дав право дійти висновку, що переважна більшість з них присвячена гетьману Мазепі, драматичним і трагічним сторінкам його приватного життя та державної діяльності на посаді гетьмана. Знайомство з цими книгами допомагає читачам сформувати уявлення про першу чверть XVIII ст., про діяльність тогочасних історичних постатей, їх живу участь в історичному процесі.

ІІ. Використання Росією потенціалу України у Північній війні

У попередній лекції підкреслено, що в другій половині XVII ст., починаючи з 1669 р. (від початку гетьманування Д.Многогрішного) і аж до 1709 р. (до закінчення гетьманування І. Мазепи), Лівобережна Україна пережила період політичної стабілізації. Тим часом, як “Правобічна Україна, - за висловом М.С.Грушевського, - переходила такі сильні зміни, такі страшні катастрофи, переходила з рук польських до московських, з московських до турецьких, пустіла і наповнювалася, умирала і оживала, стогнала під вічними екзекуціями й карами».

Незважаючи на намагання царського уряду послідовно обмежувати прерогативи гетьманської влади, зауважує професор Л.Г.Мельник, все ж гетьманам Многогрішному, Самойловичу, і особливо Мазепі, вдавалося, зберігаючи зовнішню лояльність щодо Москви, відстоювати суверенітет Гетьманщини, забезпечувати фактично самостійність у своїй внутрішній політиці, започаткувати економічний і культурний розвиток у країні і тим забезпечити авторитет Гетьманщини, примушувати царів певною мірою рахуватися з інтересами української держави.

Особливе місце в історії Лівобережної України займає гетьманування І.Мазепи, який, як зазначають дослідники, завдяки своїм визначним здібностям політика і державного діяча, зумів створити впливову верству національної еліти, спробував звільнитися з-під влади московського царя й створити об’єднану суверенну українську козацько-старшинську державу. З перших кроків своєї державної діяльності І.Мазепа здійснив ряд заходів по зміцненню авторитету Гетьманщини та своєї особистої влади:

• У 1689 р., у час двірцевого перевороту, коли влада переходила від Софії до Петра І, І.Мазепа у супроводі генеральної старшини прибув до Москви, відвідав юного Петра у Троїце-Сергіївській лаврі і вміло завоював довіру царя. Це врятувало йому життя, оскільки мазепинського покровителя В. Голіцина за співчуття Софії було заслано на Північ.

• З козацького стану І. Мазепа створив привілейований прошарок, робив все залежне від нього, щоб не допускати переходу селян у назване вище соціальне середовище, й козаки згуртувалися навколо гетьмана.

• Своєю розумною, тактовною і послідовно проведеною політикою він зміцнив свій власний авторитет й серед старшин. Приборкав непокірних П.Полуботка та М.Галицького, роздав землі своїм прихильникам. За висловом В. Антоновича, І. Мазепа “витворив аристократію на Україні” для того, щоб “зоорганізувати Україну на зразок сусідських держав”, щоб “оперти українську державність на верстви заможної і освіченої козацької старшини”.

• Створив спадковий механізм збереження довічного старшинування -впровадив інституцію “бунчукових товаришів”. До цієї категорії належали діти значних старшин, номенклатура, якій наділялися землі, надавалися посади, доручалися важливіші державні справи.

• Гетьман зміцнив свою особисту владу, державний суверенітет України, надав широку підтримку старшинам - землевласникам, як основу української державності.

• Мазепа вживав заходів, щоб зменшити гостроту соціальних протиріч. У 1691 р. видав універсал, щоб старшини - землевласники і монастирі не обтягували селян повинностями й поборами. Автор праці “Міф про Мазепу” (1998) С.Павленко не згоден із тим, що деякі вчені називають Мазепу “жорстоким кріпосником” (В.Дядиченко), “користолюбливим феодалом” (О.Маркова), “найбагатшим феодалом Європи” (О. Субтельний) тощо.

Спираючись на джерела, С.Павленко доводив, що І.Мазепа присікав грубе ставлення до селян, надмірне стягнення з них податків, виконання на свою користь не властивих для козаків повинностей.“Навпаки, - пише він, - бачимо І.Мазепу як діяльного державного діяча, який в умовах безперервних воєн будував храми, турбувався про селян, дбав про освіту і культуру».

• Гетьман Мазепа оберігав селян від будівництва ними московських фортець. Він розумів, що вони і без того обтяжені всілякими повинностями. Охороняв також інтереси українського купецтва.

• Іван Мазепа дбав про створення нормальних умов для діяльності українських релігійних установ, розвитку освіти і культури. Своїм коштом збудував чимало церковних велетнів у Києві, Чернігові, Переяславі. Відбудував Батурін - свою власну столицю. Підтримував шкільну справу при монастирях.

• Гетьман турбувався про розвиток вищої школи в Україні. Він сприяв перетворенню Київського Колегіуму на Академію (1701), обдарував її маєтностями, надав кошти на будівництво для неї нового приміщення.

Небезпідставно Д. Дорошенко зауважує, що внутрішня діяльність Мазепи була спрямована на забезпечення “інтересів всього українського народу в його цілості”, а професор Мельник Л. робить висновок про те, що І.Мазепа підніс внутрішню політику на “рівень державності”, зміцнивши тим самим “фактичний суверенітет Гетьманщини”.

Проте, як свідчить історична дійсність, формування та зміцнення суверенного державного процесу в Україні не входили у плани російського абсолютизму.

Впливаючи на запропонований українськими гетьманами зміст “Переяславських статей” (1659), “Московських статей” (1665), “Глуховських статей” (1669) та “Коломацьких статей” (1687), російський уряд поступово позбавляв Україну автономних прав, перетворював її на залежну від митрополії окраїну. Особливу надію російський уряд покладав на козацькі збройні сили при вирішенні зовнішньополітичних проблем, насамперед у здобутті виходу до Балтійського моря. У зв’язку з цим Україна мала воювати за невигідні для неї інтереси, оскільки вікно в Європу через Балтійське море розривало традиційні зв’язки української економіки із Заходом.

“Цар Петро І, - пише академік І.П.Крип’якевич, - від України вимагав таких самих зусиль, як від московських провінцій, не рахуючись ані з договорами, ані з господарськими обставинами, ані з політичними настроями. Українські полки він висилав на далекі фронти до Лівонії, Литви. Польщі. Саксонії. Там вони стояли під московським командуванням, їх використовували безоглядно, не давали їм потрібного устаткування, не раз просто грабували...”

Північна війна пагубно відбилася й на становищі України.

По-перше, цар наказував брати селян і козаків до фортечних робіт. При побудові печерської фортеці у Києві над будівельниками знущалися, “палицями по головах били, вуха шпагами обтинали і всяку наругу чинили”.

По-друге, в Україні стояли і через неї проходили численні московські війська. Їх потрібно було забезпечити кіньми, худобою, хлібом, що вичерпувало економічний потенціал Гетьманщини.

По-третє, московські урядовці застосовували в Україні деспотичні методи управління, які відчув на собі навіть сам гетьман, який у військовому відношенні був підпорядкований Меншикову. Без дозволу гетьмана була затіяна реорганізація козацької армії.

Й цілком слушно зауважив І.П. Крип’якович, що “ці обставини викликали почуття непевності, страх і невдоволення... Через те протимосковські настрої, що здавна існували в громадянстві, почали виявлятися дедалі гостріше. Старшина почала натискати на гетьмана, щоб він подумав про майбутнє України. “Всі ми за душу Хмельницького Богдана Бога молимо, - говорили вони, - за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу і кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі!”

ІІІ. Повстання під проводом С. Палія

В той час, як Лівобережна Україна була втягнута Росією у так звану Північну війну, Правобережна було зайнята боротьбою із Польщею за збереження козацького устрою. За умовами польсько-турецького договору 1699 р. Туреччина повернула Польщі правобережні українські землі.

Річ Посполита вирішала, що настав час ліквідувати козацтво. Це означало відміну традиційного козацького устрою, ліквідацію всіх соціально - економічних та суспільно-політичних завоювань місцевого населення й реставрацію польсько - шляхетської влади на залежній від Польщі українській території.

Покозачені жителі Правобережної України не збиралися добровільно поступатися своїми надбаннями. Вони відмовлялися виконувати польські розпорядження, не допускали шляхту у міста і села.

Опір народних мас очолили Семен Палій на Фастівщині, Захар Іскра на Корсунщині, Андрій Абазин на Брацлавщині, Самійло Самусь на Богуславщині.

Семен Гурко-Палій, козак, родом із Борзни, людина освічена і немолода. У 1686р. заснував Фастівський полк. Навколишні села визнали його владу, покозакувалися. У 1691—1694 рр. разом з гетьманським військом робив походи під Очаків та Аккерман. Не допустив на території Фастівщини відновлення шляхетського землеволодіння, у зв’язку з цим у нього почалися конфлікти з Річчю Посполитою.

Розповідаючи про С.Палія, варто підкреслити, що він мріяв про володіння всім Правобережжям, про звільнення його від шляхетського засилля, одночасно виношував думку про створення соборної України. “Палій, - пише Дорошенко, - мав намір організувати на правому березі козаччину, передати її під владу лівобережного козацького гетьмана й таким способом злучити докупи обидві частини розірваної надвоє України”.

“У 1688 р. Семен Палій, - зазначає професор Мельник, - через гетьмана Мазепу звернувся до воєводи Ромодановського з пропозицією прийняти його з Фастівським полком у підданство до Московської держави. Але царський уряд не дав згоди на приєднання “Паліївщини”, відмовив і в допомозі Палію в його боротьбі з Польщею”. Очевидно, давалися взнаки умови “Вічного миру” (1686), за яким Росія не бажала рвати дружні стосунки з Польщею.

Після арешту (1689) Палій вдруге просив Мазепу порушити питання про об’єднання Правобережжя з Гетьманщиною. Проте ця проблема не вирішувалася, як гадає Н. Полонська-Василенко, з двох причин: по-перше, як і раніше, цього не бажала Москва, не готова була до війни з Польщею; по-друге, “справа об’єднання України натрапляла на великі труднощі не лише в політиці Москви, яка не хотіла загострювати відносини з Польщею, не міг щиро прагнути цього й Мазепа, поки на чолі Правобережної України стояв Палій”.

Додамо, що, очевидно, на перешкоді були різні ідеологічні погляди. Палій репрезентував народні маси, демократизм, селянство, що вороже відносилося до крупних козаків-землевласників; Мазепа - старшин, привілейований стан, землевласників, які були опорою держави, яку він вибудовував. Недаром запорожці, які були в опозиції до Мазепи, говорили: “Як буде Палій гетьманом, то зможе управитися з усією начальною старшиною... і буде при ньому, як було за Хмельницького”. Ця загроза суперництва була цілком реальна .

Після Карловицького миру 1699 р., відмови Туреччини від Правобережжя козацтво стало для Польщі непотрібним, а то й небезпечним. Названим вище козацьким полковникам польський уряд дав команду саморозпуститися й землі передати польським землевласникам.

Цього розпорядження козацькі поселенці не виконали. Семен Палій заявив, що підпорядковані йому козаки проживають на власній землі і “Речі Посполитій до них немає ніякого діла”. “Тільки я, справжній козак, - заявляв він, - і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут”.

І коли у 1700 р. польське військо вчинило напад на Фастівщину, С.Палій, С.Самусь, А.Абазин підняли Правобережжя. Наказний гетьман С.Самусь передав Мазепі свої клейноди, зробивши його фактично гетьманом всієї України.

С.Палій, як “козацький батько”, не захотів зректися свого лідерства й вів себе у цій обстановці “немов незалежний гетьман”. Мазепа, оберігаючи власний авторитет, не міг погодитись з безладдям, яке нав’язав йому С.Палій, і дав наказ позбавити його волі. 31 липня 1704 р. С.Палій разом з його найближчим оточенням був арештований. У народній пам’яті про це розповідається так:

Ой, крикнув проклятий

Мазепа На своїлайтани:

“Возьміть Палія Семена

Та забийте в кайдани,

А на руки скрипиці,

Та посадіть Палія Семена

У превеликії темниці.”

І.Мазепа переконав Петра І, що на період війни зі шведами “варто зберегти гетьманське правління на Правобережжі”. Отже, гетьман Мазепа, скориставшись ослабленням Польщі, російсько-шведською війною, усуненням свого політичного суперника С.Палія, фактично об’єднав під свою булаву у 1704-1709 рр. Лівобережжя з Правобережжям .

IV. Перехід гетьмана України І. Мазепи на бік Швеції. Зруйнування Запорозької Січі

Війна Росії зі Швецією затягувалася. Д.Дорошенко зазначав, що Гетьманщина несла на собі важкий “тягар шведської війни й поклала на цю війну величезні жертви. Десятки тисяч українських козаків полягли в далеких краях - у Фінляндії, Ліфляндії, Литві, Польщі, Саксонії за чужу для них славу, а цар вимагав щоразу з нових жертв. Край був страшенно виснажений і зруйнований економічно. З України вивозилися безкінечна кількість хліба й усяких інших харчів; торгівля припинилася; маси сільського населення примусово виганялися на фортифікаційні роботи».

Академік І.Крип’якевич застережує, що при цих обставинах дошкульнішого болю завдавала моральна зневага. Московські воєводи сповідали метод деспотичного управління, не вміли і не хотіли рахуватися з українськими традиціями, самовільно ламали їх, наносячи образу навіть самому гетьману. Цар не завжди запрошував його на свої таємні переговори, без погодження з Мазепою переставляв козацькі полки, перетворював їх у драгунські військові об єднання.

Дослідник І.Борщак стверджував, що у французьких архівах є документи, які свідчать, що Петро І ще у 1703 р. виношував плани “знищення козаччини чи виселення її на східні кордони Великоросії та колонізування Гетьманщини”.

Наведені вище факти свідчать про те, що в тогочасному українському середовищі та в душі Мазепи росли почуття непевності та невдоволеності. Для гетьмана стало ясно, що “для Петра Україна була лише знаряддям для його власних цілей, які зовсім не були згідні з інтересами українського народу”.

До гетьмана доходили чутки, що Петро І готовий був повернути Польщі Правобережну Україну, аби та стала його союзником у боротьбі проти Швеції. Він готовий був Польщі або Швеції віддати всю Україну, аби вони дали йому вихід до Балтійського моря та залишили у спокої Росію.

Н.Полонська-Василенко зазначає, що “Україна опинилася між двох вогнів, і хто б із противників не переміг - український народ втрачав свою державу. В разі перемоги Петра й Августа ІІ (польський союзник Росії. - П.Г.), безперечно, Україну поділили б між Польщею і Москвою. В разі перемоги Карла ХІІ і Станіслава Лещинського (польський союзник Швеції), вся Україна, як союзник Москви, опинилася б під владою Польщі. В обох випадках годі було сподіватися, що вона збереже навіть автономію. Ситуація була трагічна і виходу з неї, здавалося, не було, якщо Україна залишатиметься в передніших відносинах з Москвою. Єдиним шляхом спасіння було визволення з-під Московської влади, і при тому заздалегідь, до закінчення війни і укладення мирного договору.

Ці непевні політичні перспективи примушували Мазепу та його оточення замислитися над майбутньою долею України. Історична обстановка підказувала, що Гетьманщина могла обрати три шляхи виходу із ситуації:

Перший. У складі Польщі, спираючись на традицію Гадяцького трактату 1658 р, з українських земель утворити Руське князівство. Цю ідею підтримували генеральний обозний Іван Ломиковський, миргородський полковник Д.Апостол, прилуцький - Д.Горленно, Лубенський - М.Маклашевський та ін. Вони вважали, що у цьому князівстві Україна буде об’єднана в одну державу, збереже інтереси старшини і шляхетства.

Другий. Зберегти незалежність України під протекторатом Криму та Туреччини. Вважалося, що цей шлях прокладали Богдан та Юрій Хмельницькі, П.Дорошенко та нещодавно П.Іваненко. Цю ідею підтримували генеральний суддя В. Кочубей, полтавський полковник І.Іскра, кошовий отаман К. Гордієнко.

Третій. Зберегти Україну у складі Росії й розділити з нею її історичну долю. Здавалося, що цей шлях підтримує І.Мазепа та його оточення, оскільки беруть активну участь у всіх російських військових акціях, одержують урядові нагороди тощо.

Тим часом фронтові невдачі, невиправдані жертви, затяжні військові операції, економічне розорення породили в українському суспільстві невдоволення, антимосковські настрої та обвинувачення у всіх гріхах гетьмана та його старшину. Д. Апостол, Д.Горленко, П.Орлик та ін. стали нав’язувати гетьманові четвертий шлях виходу із глухого кута - піти на перемовини зі Швецією. Д. Дорошенко зауважує, що ідея союзу зі Швецією не була винаходом самого Мазепи, “вона була спільною всім відповідальним керманичам української політики, й перехід на бік Карла ХІІ був, можна сказати, нав’язаний Мазепі самою старшиною”.

Обираючи цей шлях, І.Мазепа враховував, що в середовищі російського суспільства щодо Петра є також опозиція, яка складається як з консерваторів, реакціонерів, так і з противників деспотизму і терору (В.Шереметьєв, Г.Головкін та ін.). На підтримку цих людей розраховував і Карл ХІІ, і Мазепа.

Шукаючи стосунків з Карлом ХІІ, Мазепа вирішив використати посередництво шведського ставленика, короля Польщі Станіслава Лещинського і, зокрема, його тітки Ганни Дальської. Водночас входив в зносини з Туреччиною, Кримом, Молдавією, східними православними патріархами й просив підтримати його плани.

Л.Г.Мельник зауважує, що у 1704-1705 рр. Мазепа робить спробу стати на шлях угоди з польськими політичними колами і, зокрема, королем Станіславом Лещинським. Йому уявлялося, що Україна з Польщею можуть створити федерацію . Але оригіналу такої угоди в розпорядженні історичної науки немає. Мазепа усвідомлював, що Польща не могла стати гарантом суверенності Гетьманщини, оскільки сама переживала розкол і глибоку політичну кризу. Мазепа розумів, що реальним і серйозним політичним актом могла бути лише угода про союз -протекторат з шведським королем.

У 1706-1707 рр. відбулися таємні українсько-шведські перемовини. Вони не були відкриттям історії. У свій час у боротьбі проти Польщі на поміч Швеції робив спробу опертися Б. Хмельницький. На початку ХVІІІ ст. союз зі Швецією міг дати позитивні результати. М.С.Грушевський вважав, що українські маси від цього союзу “могли тільки виграти...” Протекція Швеції, держави далекої, територіально відокремленої, не могла вносити в українське життя ніяких значних труднощів, могла бути явищем тільки скороминучим”.

Перед дослідниками постає питання - що спонукало його на союз зі Швецією: честолюбні плани? Кар’єрні проблеми? Жадоба до влади? Потяг до грошей? Вороже ставлення до Росії? Націоналізм? Лист генерального писаря П. Орлика до свого вчителя, Московського екзарха С.Яворського (1721) засвідчує, що 17 вересня 1707 р. І.Мазепа розповів йому, що на союз зі Швецією він відважився “не для своєї особистої користі, не для вищих гонорів, не для більшого збагачення та інших якихось прихотів, а для вас всіх..., для загального добра матері моєї вітчизни бідної України...”.

Тобто, в основу україно-шведського союзу І.Мазепою були покладені передусім патріотичні мотиви. По-друге, до цього союзу його підштовхував російський цар.

Виснажені українські війська він залишив один на один зі шведською та польською арміями. Свідомо прирік Гетьманщину на подальші руйнування та жертви. Отже, помиляються ті, хто робить спробу трактувати вчинки гетьмана Мазепи як “зраду”.

По-третє, гетьман Мазепа восени 1707 р. запропонував Карлу ХІІ свій план боротьби з Росією. Основою був напад на Росію через Україну, чіткий розрахунок українсько-шведського військового співвідношення та створення спільного фронту. Проте Карл ХІІ обрав свій, північний шлях походу проти Росії, що призвело до втрати часу та стратегічної ініціативи. В результаті, як потім показали обставини, сутичка з Росією для Карла ХІІ та І. Мазепи закінчилася поразкою влітку 1709 р. під Полтавою.

Влітку 1708 р. І. Мазепа переживав важкі часи. Його зносини зі Станіславом Лещинським та Карлом ХІІ стали відомі Петру І. Про ці стосунки йому донесли генеральний суддя В. Кочубей та полтавський полковник Іскра, Мазепі пощастило довести царю, що згадані старшини мали намір використати Петра для зведення з ним особистих рахунків (пов’язаних з інтимними стосунками гетьмана з МотроноюКочубей).

Кочубей та Іскра були заарештовані і в Борщагівці під Києвом страчені. Це змусило гетьмана перейти до глибокої конспірації та звузити коло утаємничених людей.

Дослідники вважають, що свої задуми (укладання союзу зі Швецією) Мазепа розповів генеральному писарю П. Орлику, генеральному обозному Ломиковському, полковникам Апостолу, Горленку, Зеленському, митрополиту Й.Кроковському та кільком іншим впливовим старшинам . Але ця конспірація принесла Мазепі не стільки користі, скільки великої шкоди, бо широкі кола козацької старшини, народні маси не знали справжніх задумів гетьмана й не змогли його підтримати. Як пише М.С.Грушевський, - своєю конспірацією Мазепа перемудрив себе, “бо не підготувавши ґрунту для повстання, наперед знищив для нього всякі надії”. І.П.Крип’якевич зауважував, що конспіративність Мазепи “не дозволила йому вести справи скоро й рішуче”.

Йому уявлялося, що шведсько-російська війна пройде поза межами України й приєднання до переможця відбудеться безболісно. Та коли дізнався, що Карл ХІІ веде свої війська на Україну, пророче заявив, “що марш Карла на Україну приведе за собою появу... царської армії й погубить усю справу”.

Обставини примусили його прискорити вибір і зробити певну заяву. І цей вибір був зроблений 25 жовтня 1708 р., переправившись через Десну, Мазепа пішов на з’єднання з військами Карла ХІІ. З ним були: генеральний обозний І.Ломиковський, генеральний писар П.Орлик, племінник А.Войнаровський, генеральні осавули М. Гамалія, Д. Максимович, генеральний хорунжий І. Сулима та генеральний бунчужний Ф.Мирович; полковники: миргородський - Д.Апостол, прилуцький - Д.Горленко, лубенський - Д.Зеленський, корсунський - А.Кандиба, київський - К.Мокієвський, компанійські - Андріяш, Галаган, Комухівський та ін. За підрахунками М.Грушевського та М.Костомарова з Мазепою було військо з 4-5 тисяч воїнів.

Безперечно, виникає питання - на яких умовах конструювався союз зі Швецією? На жаль, оригінал українсько-шведського договору втрачений. Для відповіді на це питання ми використали копію цієї угоди, наведеної П.Орликом в одній із своїх праць “Вивід прав України” (1712), яку І.Борщак вперше опублікував у 1925 р. у м. Львові.

Зокрема,у цьому документі записано, що договір складався із 6 статей:

Стаття 1. Його королівська Величність зобов’язується боронити Україну і частину краю козаків, приєднаного до неї, і послати туди негайно на поміч війська... Його королівська величність буде оплачувати їх, а козаки постачати їм харчі.

Стаття 2. Все те, що буде завойоване на давніх Московських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним до того, хто займе це як переможець...

Стаття 3. Український князь і Генеральна рада будуть панувати надалі згідно з правом, яким користувалися досі...

Стаття 4. Іванові Мазепі, законному князеві, ніяким робом не будуть перешкоджати у володінні цим князівством...

Стаття 5. Що торкається герба і титула українського князя, то не буде ніяких змін у досі прийнятих звичаях...

Стаття 6. ... Князь і Генеральна рада відступлять його королівській величності на час війни... Стородуб, Мглин, Полтаву, Батурин, Гадяч.

Дослідники вважають, що цей документ давав широку автономію Україні, зберігав її державність і традиції, відповідав інтересам українського народу. І.Крип’якевич пише, що цей договір “поставив справу української держави на широку платформу... Україна мала залишатися у союзі зі Швецією, але шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом українського князівства”.

Такої ж високої думки про шведсько-українську угоду був і її творець - І.Мазепа.

V. Запитання та завдання

1. Що ви знаєте про Північну війну?

2. Як використовувала Росія військовий потенціал України у Північній війні?

3. Дайте характеристику С.Палію.

4. На яких умовах І.Мазепа входив у союз зі Швецією?