Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Розділ IV

Соціально-економічні, суспільно-політичні та культурні процеси і явища в Україні кінця ХVІІ-ХVІІІ ст.

Лекція № 14. Боротьба українського народу проти російських утисків, польської, турецької та кримської агресій в кінці XVII ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Боротьба українського народу проти російських утисків в кінці XVII ст.

3. Формування державного устрою в Україні у кінці XVII ст.

4. Боротьба з Річчю Посполитою.

5. Відсіч Кримському ханству та Туреччині.

6. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

Запропонована лекція досліджує складну епоху в історії України - останнє 30-річчя XVII ст. Цей період характеризується поразкою визвольної революції українського народу та гетьмана П.Дорошенка у боротьбі за створення соборної України (1676). З обранням гетьмана Д.Многогрішного (1669) відбулися відносна політична стабілізація на Лівобережжі та переміщення сюди центру політичного, економічного і культурного життя.

Характеризуючи ці явища, М.Грушевський писав: “Тим часом, як правобічна Україна переживала такі сильні зміни, такі страшні катастрофи, переходила з рук польських до московських, з московських до турецьких, пустішала і наповнювалася, умирала і оживала, стогнала під вічними екзекуціями й карами..., життя лівобічної Гетьманщини тихо котилося під гору своєї політичної і суспільної вільності. Від року 1668, від повстання Брюховецького, протягом кілька десятиліть вона не переживала ніяких різких заворушень, сильних схвилювань...”

Як засвідчує професор Л.Г.Мельник, “ця політична стабілізація в Лівобережній Гетьманщині виразилася у послідовному зростанні тривалості правління гетьманів... Якщо Многогрішний правив 3 роки, то Самойлович - 15, а Мазепа - аж 22 роки... Сприяло стабілізації й те, що старшина Лівобережжя послідовно орієнтувалася лише на одну зовнішньополітичну силу - Москву”

Саме на цю особливість стабілізації звернув увагу й академік І.П.Крип'якевич. “Щодо Москви, - писав він, - вони (старшини - П.Г.) не бачили іншого виходу, як визнати московську владу..., але при тому вони не думали зрікатися своїх прав, а, навпаки, були готові всіма засобами обороняти автономію Гетьманщини...”

Гетьманам Д.Многогрішному, І.Самойловичу і, особливо, І.Мазепі вдавалося відстоювати суверенітет Гетьманщин і забезпечувати фактичну самостійність у своїй внутрішній політиці, авторитет української державності, примушувати царів рахуватися з нею.

Особливе місце в історії Лівобережної України кінця XVII ст. посідає гетьманування І. Мазепи. Завдяки своїм визначним здібностям І. Мазепа зумів створити впливову верству національної еліти - козацько-шляхетьску старшину, високо підняти свій авторитет як керівника держави і на цьому підґрунті дещо пізніше зробив спробу звільнитися з-під влади московського царя й створити під егідою шведського монарха українську козацько-старшинську державу.

Отже, кінець XVII ст. в історії України позначений наявним розвитком державницьких традицій, зростанням національної самосвідомості, формуванням духовної культури. За висловом Д. Дорошенка, Гетьманщина Б. Хмельницького, Д.Многогрішного, І.Самойловича та І. Мазепи зв'язала “перервану ще в середніх віках нитку української державності... Знову впровадила український народ у сім'ю самостійних народів із своїм власним національним життям.

Сказане вище визначає актуальність лекції, її певне виховне значення та глибоке науково-політичне спрямування.

Чимало фактів для лекцій автор черпав із так званого “Літопису Самовидця”. Вчені гадають, що авторство цієї унікальної історичної праці належить генеральному підскарбію Гетьманщини Ракушці Романовському, який по свіжій пам'яті розповів про українську народну революцію 1648-1676 рр. та виклав хроніку подій кінця XVII - початку XVIII ст., очевидцем яких був сам. Саме ця особливість літопису складає його найбільшу цінність.

Використані також матеріали з таких джерел, як: “Переяславські статті” Ю.Хмельницького (17 жовтня 1659 р.), “Московські статті” І.Брюховецького (жовтень 1665 р.), “Глухівські статті” Д.Многогрішного (6 березня 1669 р.), “Андрусівський договір” (30 січня 1667 р.), “Вічний мир” (26 квітня 1686 р.), “Коломацькі статті” І.Мазепи (25 липня 1687р.) та ін.

У лекції використані також матеріали зі створених у першій половині XVIII ст. історичних праць. У “Літописі Граб'янки” історичні події простежуються з 1648 по 1709 рік, і, як зауважує професор Л.А.Коваленко, у цій праці “виразно виступає концепція так званого старшинського автономізму”. Згадана концепція пронизує чотиритомний “Літопис Величка”. В ньому автор показує відстань між українською старшиною та народними масами, користолюбство І.Мазепи, його оточення. Принагідно нагадати, що працю Величка цитували і використовували як історичне джерело Т.Шевченко, І.Франко та багато інших вчених та діячів культури.

Порушена у лекції проблема досліджувалася В.Антоновичем, О.Апанович, В.Волк-Карачевським, В.Борисенком, М.Грушевським, Д.Дорошенком, В.Дядиченком, М.Костомаровим, І.Крип'якевичем, М.Маркевичем, Л.Мельником, Л.Окиншевичем, С.Павленком, О.Гуржієм, В.Смолієм, В.Степанковим та ін.

У працях названих авторів викладачі та студенти відшукають матеріал для більш глибокого знайомства з діяльністю гетьманів Д.Многогрішного, І.Самойловича та І.Мазепи, їх внутрішньою та зовнішньою політикою, основами державного устрою тогочасної України, формами і методами боротьби українського народу проти російських утисків, агресії Речі Посполитої, Криму, Туреччини.

Названими вченими досліджені взаємовідносини України з Росією після Переяслівської Ради, специфіка державних устроїв Лівобережної та Правобережної України кінця XVII ст. У працях багатьох з них простежується відкрита упередженість у трактовці багатьох історичних постатей, особливо І.Мазепи.

Історичні події кінця XVII ст. знайшли відображення також у багатьох історико-художніх творах. Зокрема, цій добі присвятили свої книги письменники Г.Бабенко, В.Будзинський, Г.Колісник, Б.Лепкий, Ю.Мушкетик та ін.

ІІ. Боротьба українського народу проти російських утисків в кінці XVII ст.

У попередніх лекціях підкреслювалося, що у 1658 р. І.Виговський повстав проти Росії тому що не витримав з її сторони тактики погроз та неприкритого тиску, розпалювання чвар між гетьманом, старшиною та Запорозькою Січчю; в основі протесту Ю.Хмельницького були образливі для України Переяславські статті, які відводили йому маріонеткову роль в імперському державному механізмі. Андрусівське перемир'я переповнило чашу терпіння П. Дорошенка. Воно похоронило його ілюзії щодо створення соборної суверенної України.

Боротьба проти Росії, протести проти її егоїстичної по відношенню до України політики не припинялися в середовищі української старшини і в кінці XVII ст. Підтвердженням цього є, наприклад, гетьманування Д.Многогрішного (1669-1672). Він відверто висловлював свій гнів з приводу часом грубої, неприкритої антиукраїнської політики російського царизму.

Дем'ян Многогрішний був сином посполитого (хлібороба) з міста Коропа на Чернігівщині, тому сучасники його називали “мужичим сином”. Козачу службу почав за Б.Хмельницького. У 1649 р був генеральним єсаулом. З 1665 р — чернігівським полковником. У 1669 р був обраний гетьманом Лівобережної України. У 1672 р. за дружні стосунки з П.Дорошенком був арештований і засуджений на довічне заслання до Сибіру.

Д. Многогрішний, наприклад, негативно поставився до Андрусівського перемир'я і з приводу цього взяв участь у антимосковському повстанні на Лівобережжі. Як чернігівський полковник, Многогрішний вважав, що владу по обидва боки Дніпра необхідно передати гетьману-соборнику з Правобережжя - П. Дорошенку. Він заявив, що за українські вольності козацькі полки “вмерти готові”.

І коли деяка частина української еліти (П.Рославець, М.Гвинтівка, брат Дем'яна - Василь Многогрішний та ін.) схиляли наказного гетьмана лояльніше поставитися до Москви, він заявив, що зробить це лише тоді, коли “государ нас, своїх підданих, захоче при колишніх вольностях покійного, славної пам'яті, Богдана Хмельницького, в Переяслові затверджених, зберегти”.

У жорстких суперечках царський уряд змушений був піти на деякі поступки козацтву, дозволивши їм обрати гетьмана та відредагувати у Глухові нові договірні статті. Згідно з Глухівськими статьями(1669) гетьман в Україні може обиралися лише з дозволу царя, а російська армія, всупереч попереднім домовленостям, повинна була розташовуватися у Києві, Переяслові, Ніжині, Чернігові та Острі.

Цар заборонив Д.Многогрішному “від навколишніх государів прислані листи приймати і прочитувати... Великий государ, його царська пресвітла величність, наказав у цій статті гетьманові і всьому війську відмовити, тому що попередній гетьман Богдан Хмельницький і інші гетьмани, хоч і на обох боках були гетьманами, але їм ні з якими государями зсилки чинити не велено, тому що від цього чиняться в малоросійських містах часті сварки».

Глухівські статті регулювали та обмежували й інші питання українського державного життя. Та не дивлячись на цей куций та жорсткий документ, Д.Многогрішний вжив рішучих кроків щодо зміцнення своєї влади та розширення своїх обов'язків.

Спираючись на власне військо, Д.Многогрішний зумів встановити свою владу на всій Лівобережній Україні, піднести гетьманський авторитет. Обрав своєю резиденцією Батурін, укріпив його. І.П.Крип'якевич писав: “Це була людина твердої вдачі, абсолютист непоступливий і задиристий, - сам собі завдячував кар'єрою, і не думав ні перед ким поступатися”.

Зміцнення власного авторитету, стосунки з П.Дорошенком, приборкання власного старшинського оточення, розширення кола платників податків, за висловом І.П.Крип'якевича, “скінчили часи руїни і допомогли ввійти в новий період миру і добробуту”. “Доходять до мене чутки, - казав Многогрішний, - що козаки мене не люблять; якщо це правда, нехай пишуть до царя про вибір нового гетьмана - я передам клейноди тому, кого вони гетьманом оберуть; але поки я гетьманом, доти буду приборкувати свавільників, скільки маю сили .

Старшинська верхівка не могла вибачити йому своє приниження, а Росія - незалежної поведінки, постійних проти неї змов та спротиву. 13 березня 1672 р. стрільці батуринського гарнізону оточили двір Многогрішного. Старшини Райча, Забіла, Мокрієвич схопили гетьмана, закували в кайдани, вивезли до Москви, а відтіля до Сибіру на довічне поселення.

Не менш драматичним стало складатися й гетьманування І.Самойловича. “Старшинська верхівка, - зазначає І.П.Крип'якевич, - пильно дбала про те, щоб на майбутнє забезпечити собі вплив на державні справи і не допустити до закріплення сильної гетьманської влади”.

Російський уряд у Конотопських статтях (приймалися у Конотопі 17 червня 1672 р. - П.Г.) заборонив гетьману без дозволу царя судити українську старшину, звільняти її з посад, вести зовнішні зносини, особливо стосунки з П. Дорошенком, тощо.

Незважаючи не це, І.Самойлович зробив все залежне від нього, щоб стабілізувати владу в Україні. Зокрема, він проявив постійну неприхильність до Польщі, протестував проти поділу України на Лівобережну та Правобережну, мріяв про возз’єднання її земель, аж до її Західних територій.

У внутрішній політиці Самойлович захищав старшинські інтереси, не завжди дотримувався букви Конотопських статей, якщо, за висловом І.Крип'якевича, цього вимагала «конечна державна рація».

Вважав, що влада гетьмана в Україні повинна носити монархічний характер і щось змінити у становищі гетьмана може тільки «найвищий неба і землі», тобто Бог 25. За його п'ятнадцятирічне гетьманування ствердилися державні форми Гетьманщини, що залишилися незмінними майже 100 років . Ослаблення становища П.Дорошенка на Правобережній Україні він використав для проголошення себе гетьманом «обох сторін Дніпра». І коли московський уряд радив йому не робити цього й відмовитися від взяття Чигирина, який був у цей час у турецькій неволі, І.Самойлович заявив: «Якщо ми маємо... віддати Чигирин ворогові, то радше заздалегідь сказати всьому народові в Україні, що він цареві непотрібний».

І.Самойлович зайняв непримиренну позицію щодо так званого «Вічного миру» (1686) між Росією і Польщею. Він заявив, що військо запорозьке ніколи не зречеться «свого давнього достоянія» - Правобережної України. «Не так воно станеться, як Москва у своїх мирових умовах з поляками постановила - зробимо так, як нам треба!» - казав він.

Все це викликало підозру і невдоволення Москви. Як стверджує Н.Полонська-Василенко, «головною причиною невдоволення було намагання Самойловича перетворити Гетьманщину на спадкову монархію».

Було складено донос на гетьмана і подано воєводі В.Голіцину. Самойловича було звинувачено в неприхильності до Москви, бажанні стати необмеженим правителем, користолюбстві, таємних зносинах з Кримом, в організації невдалого походу російсько-українських військ проти Криму у 1687 р. 22 липня 1687р. старшина І Самойловича заарештувала.

Д. Дорошенко правильно підмітив, що Самойлович “був, безперечно, українським патріотом і мріяв про якнайбільшу самостійність України, був дбалим політиком і адміністратором, але занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інтересами особистої кар'єри для загального добра”.

25 липня 1687 р. тут же, у таборі над Коломаком, відбулася військова рада, на якій обрано гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. В історії України важко знайти особу, навколо якої точилися б такі гострі суперечки, перехрещувалися різні, часто полярні, думки, як Іван Мазепа (1639-1709). Захоплення, різке неприйняття, замовчування, - такий, щонайменше, діапазон суджень дослідників про нього.

Багато хто з них ще й досі не може знайти для себе однозначної відповіді на те, що спонукало І. Мазепу перекидатися від одного правителя до іншого. Яке він посідає місце серед українських гетьманів? Чому український гетьман, будучи улюбленцем Петра I, осипаний царськими щедротами, став його заклятим ворогом? Це лише невелике коло питань, на які вчені ще й досі шукають відповідей: правдивих, об'єктивних, зважених, побудованих на фактах, а не на домислах і емоціях.

Нам уявляється, що для наукового розв'язання “мазепинських проблем” може прислужитися книга С.Павленка “Міф про Мазепу” (Чернігів, 1998). В ній автор, залучаючи значне коло джерел та наукової літератури, робить спробу розвіяти вигадки і плітки щодо дня його народження, національного походження, “скандального” повернення в Україну з Польщі, хабара В.Голіцину, “вірнопідданського 20-річчя”, Палія-конкурента, збезчещення Мотрі, зрадницького договору зі Швецією та інших питань.

Встановлено, що майбутній гетьман народився близько 1639р. (є й інші дати: 1629, 1634, 1640) в с. Мазепинці поблизу Білої Церкви у сім'ї українського шляхтича. Дитячі роки припали на час визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Природній розум, потяг до знань привели його у стіни Київського колегіуму, Варшавської єзуїтської школи, навчальні заклади Голландії, Італії, Німеччини, Франції.

І.Мазепа був пристрасною і схильною до захоплень натурою, мав ряд талантів і переваг, вмів грати на бандурі, цікавився мистецтвом, колекціонував зброю. Шїироко відомі його поетичні спроби. Ним написані “Дума”, пісня про Чяйку-небогу, псалом і ряд інших поезій.

І.Мазепа дбав про розвиток освіти та культури в Україні. При ньому Київська колегія одержала статус академії (1701). Добре відоме покровительство І. Мазепи православній церкві.

Він відомий як визначний політичний діяч, який протягом 22 років займав посаду українського гетьмана. (Смолій В. Мазепа // Історія України в особах IX—XVIII ст. — К., 1993. — С. 327—328.)

При обранні І.Мазепи гетьманом (25 липня 1687 р.) було укладено новий українсько-московський договор - “Коломацькі статті”. В них гетьману заборонялося здійснення дипломатичних зносин, давалася вказівка підтримувати мирний договір з Польщею, без дозволу царя не робити військових походів до Туреччини та Криму. Документ передбачав присутність російських військ в Україні, заохочував українсько-російські шлюби тощо. І.Мазепу, як амбітного гетьмана, вимоги цього документа не влаштовували. З перших днів він вжив заходів, щоб створити власну державну еліту і на її базі піднести авторитет влади. Він був „справжнім політиком”, писав В. Антонович, був „щирим і гарячим патріотом”, „завжди дбав про повну автономію свого краю.

Як стверджує О.Оглоблін, І.Мазепа твердо стояв на ґрунті українсько-козацької державності. “Своїм політичним хистом і культурою, - зазначає І.П.Крип'якевич, - Мазепа скоро підніс авторитет гетьманської влади. Він був переконаний, що сила держави нерозривно в'яжеться з силою володаря”.

Отже, продовжуючи політику своїх попередників - гетьманів Д. Многогрішного та І.Самойловича, спираючись на Москву і створюючи спадковий стан старшин-землевласників як опору гетьманської влади, І. Мазепа водночас підніс цю політику на якісно новий рівень, рівень державності, фактичного суверенітету гетьманщини.

Одночасно взаємовідносини України і Москви носили постійно напружений характер. Практика показала, що ця напруженість досягла своєї критичної маси у пік зростання гетьманського авторитету, прояву консолідаційних явищ у середовищі українського суспільства, зміцнення основ національної державності та самостійницьких тенденцій. У зв'язку з цим варто простежити взаємовідносини І.Мазепи і Росії у кінці XVII ст., його тодішні стосунки з Запоріжжям та канцеляристом Петром Іваненком (Петриком).

Деякі дослідники вважають, що у кінці XVII ст. І.Мазепа вірою і правдою служив Росії, Петру I. Професор В.Голобуцький зауважував, що він спільно з російськими чиновниками, зокрема О.Меншиковим, роздавав на Україні землі своїй старшині та російським поміщикам, у 1701 р. “видав універсал про дводенну барщину”, розшукував селян-втікачів, відбирав їхнє майно, наказував нещадно карати їх та вішати.

М.І.Костомаров вважає, що повстання Петра Іваненка (Петрика) у 1692 р. носило яскравий антикріпосницький та антиросійський характер. Розвиваючи цю ідею, він викладає у вуста Петрика такі слова: “Я стою за посполитий народ, за самых бедных и простых людей. Богдан Хмельницкий избавил народ из неволи людской, а я хочу избавить его от новой неволи москалей и своих панов”.

У подібному ключі тлумачить виступ Петрика і Л.Мельник . Деякі вчені схильні розглядати повстання Петрика як спробу визволення України з-під чужоземної влади та об'єднати українські землі в одній державі, розірвати Переяславсько-Московський договір 1654 р.

Проте є й такі автори, які схильні розглядати повстання Петра Іваненка як спеціальну “місію”, яку задумав І.Мазепа у боротьбі проти Росії. Зокрема, С.Павленко у праці “Міф про Мазепу” вважає, що повстання Петрика у 1692-1693 рр. мало на меті підняття України, особливо Запорозької Січі проти Москви, залучення до цього Кримських військ, а може й військ Туреччини. Та “На заваді успіху справи, як Петрика, так і Мазепи значною мірою була велика залежність Кримського ханства від Османської держави”, яка часто вела важливіші для султана війни .

Професор Л.Мельник зауважує, що “у справі Петрика багато нез'ясованого”. “В усякому разі, - пише Д.Дорошенко, - справа Петрика свідчить про живучість української самостійницької традиції й політичної концепції союзу з татарами проти Москви серед козацької старшини”.

Скориставшись невдачами Петрика, гетьман Мазепа вживає заходів, щоб зміцнити вплив Гетьманщини на Запорожжі, а також використати ситуацію для врятування свого власного життя та престижу.

ІІІ. Формування державного устрою в Україні у кінці XVII ст.

Державний устрій в Україні у кінці XVII ст. на різних землях мав свої особливості. Державний устрій Лівобережної України в основному визначився у роки визвольної війни українського народу:

• Вища влада залишалася за гетьманом, який обирався на старшинській козацькій раді.

• Його помічниками (міністрами) були: генеральний обозний - командував артилерією козацького війська; генеральний суддя; генеральний писар; підскарбій - наглядав за фінансами та податковою системою; генеральний бунчужний - відповідав за інформаційну роботу та охорону гетьманських клейнодів; генеральний осавул та генеральний хорунжий - формували збройні сили козацтва і організовували їх навчання тощо.

• Територія Лівобережжя поділялася на 10 полків, які у свою чергу ділилися на сотні, кількість яких досягала 20. Сотні складалися з куренів. Полковники, сотники та курінні атамани обиралися або призначалися гетьманом.

• Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій був і на Слобідській Україні. Тут було 5 полків (Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький), які підкорялися бєлгородському воєводі і не входили до складу Гетьманщини.

• Самобутнім устроєм відзначалася Запорозька Січ. Тут вищим органом влади була Козацька рада. Справи вершили кошовий атаман, військовий суддя, писар, осавул. Січове козацтво поділося на курені, підпорядковані їм землі - на паланки. Формально у 1654 р. Запорозька Січ разом з Гетьманщиною об'єднувалася з Росією. За Андрусівською угодою 1667 р. Запорожжя підпорядковувалося ще й Речі Посполитій, але фактично Польща там ніякої влади не мала.

• На Лівобережній Україні склалася власна чітка судова система. Судові функції гетьмана, генерального військового, полкових та сотенних суддів відзначалися своєю демократичністю та державною доцільністю, а ратушні та магістративні суди - народною всезагальністю.

Російська адміністрація впливала на українські справи за допомогою Малоросійського приказу (створений у 1662 р), який став основним знаряддям наступу Росії на автономію України.

Зокрема, підписані гетьманами договори з російським урядом (“Переяславські статті 1659р.” - Ю.Хмельницьким, “Московські статті 1665р.” - І. Брюховецьким, “Глуховські статті 1669 р.” - Д.Многогрішним, “Конотопські статті 1672р.”- І. Самойловичем, “Коломацькі статті 1687р.” - І.Мазепою) передбачали чітку регламентацію їх діяльності, обмеження їх прав, заборону робити кадрові призначення та звільнення тощо...

Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалася дипломатична діяльність гетьманських урядів, їх судова та розпорядча діяльність. За допомогою російських воєвод царський уряд зміцнив свою присутність в Гетьманщині та поступово паралізовував її діяльність.

На Правобережній Україні козацький устрій переплітався з державним. Так, наприклад, на Правобережжі після Слободищенського трактату (1660) були Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Паволоцький, Брацлавський та Придністровський полки, які мали таку ж структуру, як і подібні козацькі об'єднання на Лівобережжі. Водночас на Правобережжі були Київське, Брацлавське, Подільське і Волинське воєводства, які поділялися на староства та повіти.

Дещо інший устрій був у Північній Буковині, яка перебувала під владою Туреччини, та Закарпатті, яке управлялося Австрійською монархією. Адміністративний поділ цих земель поєднувався з існуванням татарських орд та адміністративними осередками Австрії.

IV. Боротьба з Річчю Посполитою

Вище було сказано, що Слободищенський трактат 1660 р. викликав неоднозначну реакцію українського народу. Одна частина старшини, козацтва й духовенства визнала його, інша - ні. Професор В.Борисенко відзначає, що особливо “багато противників трактату виявилося на Лівобережній Україні, населення якої не втратило останньої віри в благодійність українсько-російського союзу”.

І коли наприкінці 1660 р. польські та підзвітні їм Правобережні українські війська вступили на Лівобережну Україну, серйозний опір їм вчинили не тільки російські війська, а й Ніжинський та Переяслівський полки на чолі з В.Золотаренком та Я.Сомком. У 1662 р. поляки та правобережне козацтво вдруге спробували заволодіти Лівобережною Україною, але й цього разу потерпіли поразку. Ю. Хмельницький втратив 12-тисячне військо, відійшов від політичної діяльності й в січні 1663 р. постригся в ченці під іменем Гедеона.

Замість Ю.Хмельницького правобережне козацтво обрало гетьманом П. Тетерю (1663—1665). Щоб усунути потенційного суперника, П. Тетеря звинуватив Ю.Хмельницького у зраді і домігся його ув’язнення. Згодом Юрій потрапив у полон до татар, був виданий туркам і перебував у Стамбульській фортеці Єдикуле. Після капітуляції П.Дорошенка перед російськими військами султан у 1677р. звільнив Юрія з-під арешту, оголосив його “’князем Сярматії”, тобто України. Ю.Хмельницький зробив своєю столицею Немирів, жорстоко розправлявся з непокірними. При допомозі турок та татар допустив розорення правобережного краю, особливо Умані, Канева, Чигирина, чинив жорстокості, обдираючи власний народ. З тих, хто не платив податки, здирав шкіру. У зв’язку з цим від нього відвернулися навіть турки. У 1681 р. він був вбитий при загадкових обставинах.

У 1663 р. поляки разом з підлеглим їм правобережним гетьманом П.Тетерею роблять третю спробу оволодіти Лівобережжям.

П.Тетєря (1663—1665), зять Б.Хмельницького, посуті, започаткував так звану українську “Руїну”. Разом з поляками організував мордування Лівобережжя, особливо лютував воєвода Чернецький. П. Тетеря жорстоко розправлявся з незадоволеними його політикою, придушував повстання на Правобережжі. У квітні 1665р., щоб не попасти до рук розлюченого народу, втік до Польщі, а потім — до Волощини, де сліди його загубилися.

Під час цього походу проявилася жорстокість інтервентів до місцевого населення та до тих, хто протестував. Зокрема, воєвода Чернецький, як пише В.Будзиновський, “вирізував місто за містом, село за селом... між іншим замордовував він славу нашої історії, полковника Богуна і бувшого гетьмана Виговського”. Щирого прихильника Польщі, митрополита Тухальського заарештовано, а Юрія Хмельницького заслано у фортецю Марієнбург.

Однак жорстокість, страта відомих діячів українського визвольного руху не врятувала окупантів. Під натиском російських військ воєводи Г.Ромадановського та полків Лівобережного гетьмана І.Брюховецького польські війська були знекровлені й вимушені були відступити на Правобережну Україну. Після цього Лівобережжя лежало в руїнах. Тисячі людей загинули.

І.Брюховецький (1663—1668) після віднови від влади ОО.Хмельницького був обраний на гетьманський престол Лівобережної України на “Ніжинській Чорній раді” (від слова ((чернь”, народ), яка відбулася 17—18 червня 1663 р. На Правобережжі, як уже було сказано, гетьманом був затверджений П. Тетеря.

Перші роки гетьманування І.Брюховецький присвятив боротьбі з П. Тетерею. У 1665р. був прийнятий царем, підписав “Московські статті”, які перетворюють Україну у провінцію Росії, передає їй, посуті, всі основні державні функції: розташування військ, збір податків, перенесення митрополії до російської столиці, зовнішні зносини тощо.

Був одружений з бояринею Долгорукою. Допустив казнокрадство, важкі податки на користь московської казни, воєвод, власних інтересів та своїх прибічників. За його згодою між Росією і Польщею був підписаний Андрусівський договір (1667), який поділив Україну на Лівобережну, російську, та Правобережну, польську.

Народні маси Лівобережної України зненавиділи Брюховецького, закликали до себе П.Дорошенка з Правобережжя. Дорошенко наказав Брюховецького арештувати й прикувати до гармати. Козаки, розлютившись, вбили І.Брюховецького як зрадника національних інтересів.

У 1664-1665 рр. боротьба українського народу проти Польщі спалахувала з новою силою. Центром цієї боротьби стало Правобережжя. Весною 1665 р. повстанці завдали полякам нищівного удару, в результаті чого їх васал П. Тетеря відмовився від гетьманської булави.

Гетьманом Правобережної України став П. Дорошенко, який, за висловом В.И.Борисенка, поставив своїм головним завданням “визволення та об'єднання всіх українських земель в одній незалежній державі”.

Можна тільки здогадуватися, якого болю завдало йому Андрусівське перемир'я на 13,5 років між Росією та Польщею, яке 30 січня 1667 р. було укладено без його присутності.

За Андрусівським перемир’ям (1667) Польща повертала Росії Смоленськ, Сіверщину і визнала входження до Росії Лівобережної України. Київ на 2 роки залишався за Російською державою. Пізніше повинен стати вільним містом, але Росія його більше із рук не випустила. Білорусія та Правобережна Україна — визнавалися за Польщею. Запорозька Січ мала перебувати під владою обох держав. Пізніше, за "Вічним миром” 1686р. вона перейшла у російське підпорядкування.

Розлючений поведінкою Польщі П. Дорошенко у вересні 1667 р. оголосив їй війну, оточивши Яна Собеського під Підгайцями. Та трапилося непередбачене. Запорозька січ на чолі з І. Сірком замість того, щоб підтримати П. Дорошенка, напала на Крим, війська якого були на полі бою разом з правобережним гетьманом. Зважаючи на це, Салга Керім-Гірей змушений був в односторонньому порядку підписати мирний договір з польським королем, покинути поле бою і поспішити до Криму рятувати свої орди. Втративши союзника, П. Дорошенко вимушений був визнати владу короля й відвести війська на Подніпров'я.

Одночасно слід підкреслити, що в 70-80-х роках ХVІІ ст. у боротьбі за українські землі активізувала свою агресію Туреччина. З цією метою, як уже було сказано, вона використала постать Ю.Хмельницького. Росія вимушена була піти на так званий “Бахчисарайський мирний договір” (1681), який визнав за Туреччиною Південну Київщину, Брацлавщину та Поділля. Туреччина визнавала за Росією Лівобережну Україну та Запорожжя. Територія поміж Південним Бугом та Дністром мала залишатися незаселеною.

У боротьбі за Правобережжя загострилися взаємовідносини Туреччини з Польщею. Не наважуючись самостійно протистояти Османській імперії, Польща намагалася якомога швидше стабілізувати відносини з Росією.

Всупереч волі українського народу, Росія і Польща у 1686 р. підписали “Трактат про вічний мир”, який закріплював основні положення Андрусівського перемир'я й показав, що Росія щодо України остаточно відмовилася від своїх зобов’язань 1654 р.

У “Трактаті про вічний мир” записано, що Росія є гарантом свободи православного віросповідання на території, що відійшла до Польщі. Частина правобережного населення продовжувала боротьбу проти “Вічного миру”. На чолі патріотичних сил стали Семен Палій, Самійло Самусь, Остап Гоголь, Захар Іскра та ін. Козацькі підрозділи звільнили частину Правобережної Київщини, Поділля, Волині, Полісся й почали запроваджувати тут полково-сотенний адміністративний устрій.

“Вічний мир” рекошетом ударив і по авторитету лівобережного гетьмана І.Самойловича. Старшина була незадоволена його самовладдям, користолюбством, родинною корумпованістю, ліквідацією автономії Київської митрополії та підпорядкуванням її Московському патріархату. Як уже було сказано, ці та інші обставини обумовили його падіння.

V. Відсіч Кримському ханству та Туреччині

Отже, що черговий наступ поляків разом з П.Тетерею на Лівобережну Україну в 1664-1665 рр. провалився. П.Тетеря позбувся булави і втік у Польщу.

Використавши суперечки у середовищі українського суспільства, обставинами вирішили скористуватися Кримський хан та Султанська Туреччина. Під виглядом допомоги П. Дорошенку у створенні соборної України кримсько-турецькі уряди прагнули використати будь-який привід, щоб ввести в Україну війська й поповнити свою казну за рахунок українського народу.

Незабаром таким приводом було Андрусівське перемир'я (1667). Незадоволений перемир'ям П.Дорошенко звернувся до Криму і Туреччини щодо встановлення на Україні їх протекторату. Це викликало обурення Запорозької Січі, яка повстала проти них. Як уже згадувалося в 1667 р. Запорозька Січ на чолі з І.Сірком напала на Крим і розірвала його стосунки з П. Дорошенком.

У 1668 р. на Лівобережній Україні народні маси не сприйняли кріпосницької політики І.Брюховецького, організовуючи проти нього акції непокори, особливо проти російських воєвод. Брюховецький шукав підтримки у Туреччини, дав згоду перейти під її протекцію, за що, як уже було сказано, був вбитий козаками.

Тим часом, на запрошення П. Дорошенка, влітку 1972 р. велике турецьке військо під керівництвом султана Магомета IV напало на Поділля. Разом з правобережним гетьманом вони розгромили польське військо й рушили до західних областей України.

Нашестя турок викликало паніку та розгубленість у польських колах. У цих обставинах Польща поспішила укласти Бучацький договір (1672), зобов’язалася платити Туреччині данину, уступила їй Поділля, а Дорошенку - Південну Київщину та Брацлавщину.

Проти турецьких пограбувань виступили козаки, селяни, жителі міст. 10 козацьких полків (Черкаський, Каневський, Білоцерківський, Корсуньский, Брацлавський та ін.) заявили, що вони приєднуються до Лівобережжя та Росії. У 1676 р. П. Дорошенко капітулював перед І.Самойловичем.

У цій ситуації Туреччина гетьманом України призначає опального Ю.Хмельницького (1677-1681), давши йому титул “сарматського князя малоросійської України”, робить спробу розгорнути так звані “Чигиринські походи”, мета яких - захоплення Правобережжя, а можливо й усієї України.

Влітку 1677 р. під Чигирин прибуває 100-тисячна турецька армія, а в 1678 - 200-тисячне військо. Мужня боротьба козаків, українського селянства, російських військ нанесли туркам поразку, примусили покинути середнє Подніпров'я.

У січні 1687 р. у Бахчисараї між Росією та Туреччиною був підписаний договір, за яким Туреччина відмовлялася від Києва та Лівобережної України, але залишала за собою Південну Київщину, Брацлавщину та Поділля, де гетьманом залишався Ю. Хмельницький.

Небезпека з боку Туреччини загрожувала і Польщі. Вступивши до “Священної ліги”, Польща у 1683 р. разом з Австрією та Венецією під Віднем розгромили турецькі війська й відновила свою владу на Правобережжі.

Об'єднуючи сили у боротьбі проти Туреччини, Росія і Польща у 1686 р. підписують “Трактат про вічний мир”, який, посуті, підтвердив Андрусівське перемир'я, визнавши за Туреччиною лише Поділля.

Адже, як зазначає професор В.О.Голобуцький, запорозьке козацтво було епіцентром боротьби з Кримською та Турецькою агресією. “Цим пояснюється прагнення турецьких та татарських феодалів знищити Січ, або підкорити її своїй владі”.

Додамо, що така спроба була у 1678 р., коли 15-тисячне турецько-татарське військо вдерлося на територію Січі, але зазнало поразки. Вчені гадають, що у зв'язку з цим нападом отаман І. Сірко послав хану знаменитого листа, на сюжет якого І.Ю.Рєпін написав всесвітньо відому картину про запорожців.

Й, нарешті, варто зазначити, що у кінці ХVІІ ст., у 1687 р., фаворит російської царівни Софії В.Голіцин разом з Самойловичем робить похід до Криму, але зазнають невдачі. Скориставшись цим, І.Самойлович був звинувачений у зв'язках з кримчанами та зраді. Самойлович був арештований та відправлений до Сибіру. При підтримці В.Голіцина гетьманом України обрано Мазепу. В.Голобуцький гадає, що за підтримку Мазепа дав Г оліцину великого для того часу хабара - 10 тисяч крб.

VI. Запитання та завдання

1. Що ви знаєте про Андрусівське перемир'я? Як воно вплинуло на історичну долю українського народу?

2. Які історичні обставини обумовили прийняття “Трактату про вічний мир”? Порівняйте зміст “Вічного миру” з вимогами Андрусівського перемир'я.

3. Дайте характеристику діяльності гетьмана Д.Многогрішного.

4. В чому російський уряд звинуватив І.Самойловича?

5. Що ви знаєте про повстання Петра Іваненка? Де тут вигадки, а де правда?

6. Письмово відтворіть заходи І. Мазепи по стабілізації в Україні державної влади.