Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Розділ IIІ

Українська національна революція 1648-1676 рр. Створення козацької держави

Лекція № 11. Визвольна боротьба українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648-1654)

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Причини революції.

3. Підготовка та початок повстання.

4. Основні етапи революції.

5. Переяславська рада. Укладання українсько-російського договору.

6. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

Боротьба українського народу за своє соціальне, національно-релігійне та культурне визволення у 1648-1676 рр. є однією із найяскравіших сторінок його історії. Автор одного із сучасних посібників для студентів з історії України О. Д. Бойко правильно помітив, що в “середині ХVІІ ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що кардинально змінив не тільки хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток всієї Європи”. Переважна більшість вітчизняних та зарубіжних істориків визнають, що українська революція середини XVII ст. була явищем глибоко закономірним, її обумовив цілий ряд факторів, які привели до хвилювання всі соціальні верстви тогочасного українського суспільства.

Революція пережила злети і падіння, перемоги і поразки, торжество українських національних ідей і брак цілеспрямованих кроків щодо втілення їх в життя. Народне повстання показало кінетичну могутність українського суспільства, його волелюбство і недосконалість державної еліти, невміння нею скористатися народним поривом.

Українська національна революція пережила запаморочення від успіхів і трагічні поразки, які, по-суті, звели нанівець народний гнів та його радикалізм у позитивному вирішенні тогочасних соціально-економічних, суспільно-політичних та культурних проблем.

Розповідь про революцію 1648-1676 рр., мабуть, варто розпочати з характеристики джерел. Принагідно буде нагадати студентам, що основний масив документів опублікований в таких спеціалізованих виданнях, як: "Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы" (В 3-х т. - М.: АН СССР, 1954. Т. 1); “Документы Богдана Хмельницкого (1648-1657)" (К.: Вид-во АН УРСР, 1961. - 739 с.); “Документы об освободительной войне украинского народа. 1648- 1654рр." (К.: Наукова думка, 1965. - 825 с.); “Історія України. Хрестоматія" (У 2-х ч. К.: Віпол, 1999. - Ч. 1. - С. 139-223);"Літопис Самовидця”(К.: Наукова думка, 1971. - 205 с.) та ін.

Згадані вище видання доступні для дослідників. В них простежуються форми і методи соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного гніту в Україні напередодні визвольної війни, державотворчі документи Б.Хмельницького, його внутрішня і зовнішня політика, характер військових подій та помислів народних мас.

Вивченню цієї проблеми присвятили свої праці такі відомі вітчизняні та зарубіжні вчені, як: О.М.Апанович, ВЙ.Борисенко, М.Ю.Брайчевський, М.С.Грушевський, В.О.Голобуцький, І.П.Крип’якевич, О.К.Касименко, ВЛипинський, Ю.А.Мицик, В.А.Смолій, В.С.Степанков, Ф.П.Шевченко, В.П.Шевчук, Д.І.Яворницький та ін.

У їх працях досліджуються матеріали про керівників народної революції (О.М.Апанович, М.С.Грушевський, І.П.Крип’якевич, В.А.Смолій, В.С.Степанков), революційні події від їх початків до поразки (В.Й.Борисенко, В.О.Голобуцький, О.К.Касименко), дипломатичні, політичні та економічні стосунки революційної України із зарубіжним світом (В.О.Голобуцький, О.К.Касименко, Ф.П.Шевченко), нову періодизацію визвольної війни (В.А.Смолій, В.С.Степанков) тощо.

Викладачу потрібно звернути увагу студентів на заангажованість багатьох робіт дожовтневого та радянського періодів, виконання окремими істориками московських великодержавних замовлень. Саме цим можна пояснити те, що майже у всіх довоєнних та багатьох повоєнних навчальних посібниках на перший план виступає месіанська роль Росії щодо історичної долі не тільки українського, а й “білоруського, молдавського, грузинського та інших народів”, що, за висловом В.Г.Бєлінського, тільки “злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації,освіті, мистецтву, науці”.

Дослідники В.А.Смолій, В. С. Степанков, В.И.Борисенко, О.Д.Бойко, В.Лепинський, М.Ю.Брайчевський та ін., всупереч стереотипам, що склалися за роки радянської влади, зробили справді, нову наукову спробу обґрунтувати етапи української національної революції 1648-1676 рр., більш добросовісно простежити суперечності, які виникли напередодні повстання у політичній, національно-релігійній, соціально-економічній та психологічній сферах, з позицій нового бачення дослідити розроблені Б. Хмельницьким наріжні принципи української національної ідеї, неоднозначну внутрішню та зовнішню політику гетьманатів 1648-1676 рр. та інші важливі питання національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Українська народна революція знайшла відображення у багатьох історичних романах, повістях, драмах, поетичній літературі та образотворчому мистецтві. Та воно інакше і не могло бути. Яскраві постаті Б. Хмельницького, М.Кривоноса, І.Богуна, Д.Нечая, П. Дорошенка, І.Виговського, Я.Вишневецького, М.Кричевського та інших діячів часів революції варті художнього осмислення і ознайомлення з ними широкого кола читачів. Зокрема, художньо-історичні твори письменників І.Горишівського (І.П.Крип’якевича), М.Голубця, П.Загребельного, В.Куликовського, А.Кащенка., Івана Ле, Т.Микитенка, І.Нечуй-Левицького, П.Панча, О.Соколовського, М.Старицького, Г.Хоткевича, А. Чайковського та багатьох інших знають читачі не тільки у нашій країні, а й за її межами.

ІІ. Причини революції

Відомо, що українську національну революцію середини XVII ст. обумовили соціально-економічні, національні, релігійно-конфесійні та психологічні фактори. Історики зауважують, що після 30-літньої війни Річ Посполита, як один із головних експортерів хліба до Західної Європи, стає на шлях зміцнення феодальної власності та посилення кріпацтва.

Литовські статути 1529, 1566 та 1588 рр. допомогли польським магнатам та полонізованій українській шляхті зміцнити феодально-кріпосницькі порядки, юридично оформити їх, обезцінити життя селянства, перетворити його в кріпосницьке рабство.

Напередодні визвольної війни помітно зростає панщина, яка у Східній Галичині, наприклад, та на Волині становила 5-6 днів на тиждень. Навіть привілейована здавна частина українського суспільства - козацтво у 1648 р. скаржилося польському сейму:

1. "І. Їх милості пани, державці поводяться з нами, людьми лицарськими, гірше, ніж з невільниками.

2. Хутори, луги, млини і все, що їм вподобається в домах козаків, забирають силою, мучать, убивають.

3. Беруть десятину з бджіл і поволовщину.

4. Старих козаків, жінок і батьків їх, хоч би син і був на службі, обкладають чиншем, як і інших хлопів.

5. Козацьких жінок одразу по смерті козаків примушують без милості працювати нарівні з міщанами.

6. Пани полковники не захищають, а ще й допомагають чинити нам кривди, а речі наші і майно, під виглядом торгу, забирають за половину ціни.

7. Жовнірська челядь забирає у козаків волів, худобу і всяке добро.

8. На Запорожжі і на Дніпрі не дають промишляти, ні звіра, ні рибу ловити, а з кожного козака беруть по лисиці; а якщо не зловив лисиці, то за лисицю відбирають самопали. Панам полковникам підводи даємо або замісто підвід платимо грішми...

11. З усякої нагоди відразу садовлять козака в в’язницю і, де чують хабара, не випустять, поки не дасть доброго викупу, примушують робити, що схочуть” (Історія України: Хрестоматія у двох частинах. — К., 1996. — Ч. 1. — С. 140).

Французький інженер Г. Боплан, побувавши в українських землях у 1630-1648 рр., писав:

“Селяни тям (в Україні — П.Г.) надзвичайно бідні. Вони мусять працювати... із своїми кіньми на користь панові і давати йому... багато мірок збіжжя, багато каплунів, курей, гусей і курчат на великдень, трійцю іріздво; крім того, возити дрова їхнім паням і відбувати тисячу інших повинностей... Вимагають від них пани грошову повинність, десятину баранів, поросят, меду, всяких плодів і за кожні три роки третього бика, — коротко, селяни примушені віддавати своєму панові все, що той захоче...

Але це ще не так важливо, як те, що поміщики їх мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, а навіть і над їх життям. Така велика свобода польської шляхти (вона живе, як у раю, а селяни — як у чистилищі), і тому, коли селянам трапиться ще попасти в неволю до лихого пана, становище їх гірше ніж галерних невільників”.

Тогочасне польське фільварочне господарство гальмувало розвиток простої капіталістичної кооперації, українське селянство було затиснуте єврейськими, грецькими та вірменськими орендаторами; міщанство, як і селяни, виконувало повинності та сплачувало податки (20-30 грошів з “диму” та церковну десятину), не витримувало економічної конкуренції у торгово-промисловій сфері.

Українська спільнота зазнала з боку польської шляхти нестерпного національного гноблення. Сеймова “Ординація Війська Запорозького реєстрового” (1638) обмежила самоврядування реєстрового козацтва, скасувала виборність старшин, ліквідувала козацький суд, заборонила українцям обіймати командирські посади. Ось як про це записано у згаданому вище документі:

“... На вічні часи позбавляємо козаків старшинства, всяких старовинних судових установ, права, доходів і інших відзнак... Реєстровим же козакам, число яких Річ Посполита визначила на своїй службі тільки 6000 і які смирилися перед нами і Річчю Посполитою, ми встановлюємо таку військову організацію...

На місце старшого, який більше не буде вибиратися з-посеред козаків, ми будемо ставити... людину, яка була б народжена в шляхетському стані... Треба невпинно стежити, щоб козацька вольниця не ховалася на островах і звідти не чинила б походів на море. Разом з тим жоден козак не повинен наважуватись ходити на Запорожжя без паспортів комісара: спійманий комендантом козацьким він підлягає смертній карі...”

Українські міщани були усунуті від політичного та економічного життя. Нависла небезпека випадіння українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у відсталу селянську масу. Автор одного з підручників з історії України І.К.Рибалка зауважує: польські шляхтичі “перешкоджали розвитку шкіл, освіти, української культури... Все це затримувало зростання продуктивних сил України, її економіки і культури, гальмувало розгортання творчих сил українського народу і стало основною причиною визвольної війни .

До сказаного вище варто додати, що напередодні визвольної війни загострилася міжконфесійна боротьба. Річчю Посполитою “проводилася політика на ліквідацію православної віри й впровадження католицтва та уніатства (закриття православних храмів і монастирів, масове спорудження костьолів і кляшторів, знущання над релігійними почуттями православних, насильницьке обернення в католицтво та уніатство тощо)”. Каральні органи польської шляхти “вдавалися до елементів етнічних чисток (винищення українців тому, що вони були українцями)”. Канадський вчений Ф.Сисина робить висновок, що якби “не повстання Хмельницького, то окрема руська ідентичність та культура були б приречені на повільну, але неминучу ерозію і дезінтеграцію в Польському королівстві”.

Завершуючи аналіз питань, які привели до революційного вибуху українського народу у 1648 р., варто звернути увагу й на психологічний фактор. Зокрема, голодування переважної більшості людей, постійна втрата всіма прошарками української спільноти власності, репресії з боку державних структур, повзучий процес закріпачення створили в Україні складний вузол суперечностей, розв’язання якого міг вирішити лише революційний вибух.

ІІІ. Підготовка та початок повстання

Факти свідчать, що підготовка до повстання розпочалася ще у 1646 р. Українські старшини Б.Хмельницький, Ф.Вешняк, К.Бурляй, Д.Гиря, М.Кривоніс, брати Нечай та інші, щоб реалізувати свій задум, вирішили скористатися намірами польського короля Владислава IV залучити козаків до війни із Портою.

Трапилося так, що в центрі майбутнього виступу проти шляхетської Польщі став Б. Хмельницький, якому судилося взяти на свої плечі відповідальність за історичну долю українського народу. Саме йому довірили своє майбутнє українська старшина, широкі кола козацтва, селяни і міщани, служителі релігійних установ.

Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький (1595—1657) народився на Черкащині, в Чигирині (можливо на хуторі Суботів) 27 грудня 1595р. Батько — Михайло Хмельницький на правому березі річки Тясмин заснував хутір Суботів, служив чигиринським сотником реєстрового козацтва, був людиною хороброю, авторитетною і заможною.

Дослідник В.О.Замлинський підкреслює, що матеріальні достатки родини Хмельницьких дозволяли дати юному Богданові пристойну домашню освіту, “продовживши її в одній із парафіяльних шкіл Києва. Коли 1608р. польський канцлер, ревносний єзуїт Станіслав Жолкевський заснував у Львові латинську школу, чи як її ще називали — єзуїтську колегію, він запропонував Михайлу Хмельницькому, який служив колись у нього, віддати до колегії сина.

Майже 5 років провчився Богдан у Львові, пройшовши “всі тодішні класи добірних наук під керівництвом найкращих вчителів... ”Саме тут він отримав знання багатьох мов, знайшов друзів, серед яких,очевидно, був і майбутній Київський митрополит, визначний церковний та культурний діяч Петро Могила, який тоді навчався у Львівській братській школі.

Б.Хмельницький під час повстання проявив якості патріота України, мудрого командира, комунікабельного керівника держави, тонкого дипломата, далекосяжного стратега. У душі Богдана знаходили відгук селянсько-козацькі виступи кінця XVI - першої половини XVII ст. Він умів аналізувати причини їх поразки і брати для свого формування відповідні уроки.

На Богдана справляли вплив слава та мудрість П. Конашевича-Сагайдачного, який особисто знав Богданового батька та помітив освіченість юного Хмельниченка. Можливо саме тому у 1618 р. він взяв Богдана у похід на Москву. В одному із боїв під Москвою Богдан врятував королевича Владислава, і, можливо, саме через це - той все своє життя приязно ставився до Хмельницького.

Батько привчав Богдана до військової справи. Він постійно брав його з собою у походи, стежив за його лицарським зростанням. У 1620 р. під час одного із таких спільних походів Михайло Хмельницький у битві під Цецорою загинув від турецької кулі, а Богдан — попадає у полон, з якого домашні друзі викуплять Хмельниченка у 1622 р.

У боях та походах Богдан здобув військовий досвід, розкрився як козацький старшина, збагатився знаннями про суспільно-політичне середовище Туреччини, Криму, бере участь, (а потім і сам очолив) у морських козацьких походах, відбитті навал кримчаків. У 1644 р. Владислав доручив йому та Івану Сірку допомогти Франції у боротьбі з Іспанією. Це підносить його авторитет серед козацтва, допомагає зайняти високі пости.

Варто підкреслити, що Б. Хмельницький, щиро вболівав з приводу трагічного становища свого народу, був учасником селянсько-козацьких виступів 1630, 1637 та 1638 рр. Як генеральний писар підтримував виступи Тараса Федоровича, Павла Бута, Якова Острянина, Дмитра Гуні. Польський історик В.Коховський у своєму “Щорічнику” писав, що Хмельницький “був підсобником Тараса, після йшов слідами бунтівників Острянина і Гуні, був учасником жахливого діла, за яке самі призвідці спокутували смертю, - а він уникнув заслуженої кари”.

Польська шляхта не забула зв’язків Богдана з попереднім народним рухом. З генерального писаря його понижують у посаді: він стяв чигиринським сотником. Чигиринський староста О.Конецпольський заявляє свої права на хутір Суботів. У відсутність Богдана була тероризована його родина, розгромлено хутір, убито найменшого сина Андрія, залякані погрозами діти Тимофій, Юрій, Катерина таСтепанида, посуті, доведено до смерті дружину Богдана — Ганну Сомко.

У скарзі королю Богдан підкреслював, що польські магнати брутально віднеслися “не тільки до мене, так ляхи відносяться до всього народу українського, якій вважають бидлом і схизматами... Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів...” Вустами Хмельницького був виголошений народний зойк. І коли Хмельницький кинув клич: “З’єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!” - його підтримали.

Як уже було сказано, Хмельницький був причетний до попередніх козацько-селянських виступів. Він усвідомлював причини їх поразки. Піднімаючи в Україні нову хвилю боротьби, варто було не допускати помилок його попередників. І він впорався з цим завданням. Б.Хмельницький зробив своїм союзником митрополита Сільвестра Косова.

Ризикуючи життям свого сина Тимофія та проявляючи непересічний талант дипломата, добивається союзу з татарами. Цей союз для України мав не стільки військову користь, скільки дипломатичну та психологічну. На думку гетьмана, поляки повинні були усвідомити: якщо з Україною Кримське ханство, значить з нею її патрон - Туреччина. Отже, на польську державу потрібно було навіяти жах, показати магнатам, що Україна виступила проти Речі Посполитої в коаліції держав, серед яких їх грізний і давній суперник - Оттоманська Порта.

Вже у перші дні української революції Богдан розумів, що війна з ляхами носитиме затяжний і важкий характер, що в цій боротьбі союз з Кримом носитиме меркантильно-кон’юнктурний характер. Він розумів, що Кримське ханство капризне, союз з ними непередбачливий і тимчасовий.

Стояло питання про обрання союзника більш стабільного, ближчого за духом та інтересами. Богдан розумів, що таким союзником може бути Росія, з якою у нас спільна історія, спільна економіка та культура.

Саме це змусило його на початку революції, у період найкращих успіхів та перших перемог під Жовтими Водами і Корсунем, написати російському царю Олексію Михайловичу Романову листа й просити приєднатися до спільної боротьби проти Польщі, надати українцям допомогу як народу єдиновірному. Зокрема в листі гетьмана до російського царя 8 червня 1648 р. Зіновій-Богдан писав:

"Бажали б ми собі самодержця господаря такого в своїй землі, як ваша царська вельможність православний християнський цар... У чому запевняємо вашу царську величність, якби була на те воля Божа і поспішність твоя царська зараз, не гаючи часу, на панство [на поляків] те наступати, а ми з усім Військом Запорозьким прислужитися вашій царській вельможності готові, до чого з найнижчими услугамисвоїми як найпильніше себе віддаємо. А саме, якщо стане вашій царській величності чутно, що ляхи знову на нас схочуть наступати, у той же час чим швидше поспинайся з своєї країни на них наступати, а ми з божою допомогою звідси візьмемо”.

Та цього “швидкого поспіху”, на який сподівалася українська старшина, не відбулося. Одні кажуть, що царизм хотів обезкровити Україну і Польщу їхніми ж руками і на цьому нагріти руки, навіть стати володарем Речі Посполитої. Інші - заперечують ці звинувачення. У зв’язку з цим:

По-перше, студенти повинні знати, що у 1648 р. по всій Росії прокотилася хвиля повстань російської черні. Події в Україні цар ототожнював з бунтами російських холопів, не зрозумів специфіки української революції, а тому й не поспішав 1648 р. з введенням до України російських військ.

По-друге, війна між Росією та Річчю Посполитою у 1632-1634 рр. закінчилася, посуті, поразкою Росії. Поляновський мир підтвердив умови Деулінського перемир’я 1618 р., за яким Росія втрачала на користь Польщі Чернігово-Сіверщину та Смоленщину, а також повинна була виконувати автоматичні союзницькі обов’язки. Заслуга Росії полягає в тому, що по відношенню до України вона проігнорувала їх.

По-третє, Польща, Туреччина та Крим застерігали Росію від втручання в україно-польські справи. Росія розуміла, що відкрита допомога Україні коштуватиме їй війни з Туреччиною, Польщею, Швецією та Кримом, що, як відомо, після 1954 р. підтвердилося. Одночасно слід зауважити, що з боку Росії на Україну у воєнні роки постачався хліб, козацька армія забезпечувалася гарматами, кіннотою, донськими загонами, живою худобою тощо. Україна постійно одержувала від Росії дипломатичну допомогу.

IV. Основні етапи революції

Думаю, можна погодитися з авторським колективом “Історії України” на чолі з В.А.Смолієм, який пропонує події 1648-1676 рр. згрупувати у 5 періодів:

І Лютий 1648 — червень 1652рр. Характеризується найбільшим розмахом національно-визвольної і соціальної боротьби. Витворено основи Української держави.

II. Червень 1652 — серпень 1657рр. Відзначається погіршенням геополітичного становища козацької України та активними пошуками союзників на міжнародній арені.

III. Вересень 1657 — червень 1663рр. Охоплює час різкого загострення соціально-політичної боротьби. Започатковано розкол української держави на два гетьманства.

IV. Липень 1663 — червень 1668рр. Поділ Росією та Польщею України на дві частини. Відчайдушна боротьба українського народу за збереження єдності українських земель.

V Липень 1668 — вересень 1676рр. Посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи козацької України. Поразка революції.

Події 1648-1654 рр. припадають на згадані вище перші два періоди, які, в свою чергу, підлягають внутрішній класифікації:

I етап - 1648 рік. Протягом цього року відбулися переможні для українського народу повстання реєстрових козаків на Дніпрі поблизу Кам’яного Затона (24 квітня 1648 р.); перемога повстанського війська в битві під Жовтими Водами (5-6 травня 1648 р.); розгром козацькими військами і татарами головних сил польсько-шляхетського війська під Корсунем (15-16 травня 1648 р.); перемога селянсько-козацької армії під Пилявцями (13 вересня 1648 р.); облога повстанцями Львова та Замостя (26 вересня - 14 листопада 1648 р.), урочистий в’їзд Б. Хмельницького в Київ (23 грудня 1648 р.).

У кожній з битв спрацював військовий досвід гетьмана, його уміння досягати мети, використовувати розвідку, знання про ворога та його пересування, нав’язати бої на переправах, фактори раптовості та дезінформації. Саме цими особливостями характеризується битви у 1648 р. під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями та іншими населеними пунктами. У 1648 р. Богдану пощастило повною мірою використати присутність татарського війська.

Можна з певністю сказати, що 1648 р. був тріумфом гетьманського військового генія, революційного злету українських народних мас, єднання українських соціально-класових сил, пробудження національної самосвідомості українського народу. Можливо, саме в цьому році українська сірома вперше повною мірою повірила у свої сили та щасливе майбутнє.

II етап - 1649-1650 рр. На нашу думку, у цей час Б. Хмельницький приступив до розробки наріжних принципів української державної ідеї, в основу якої було покладено об’єднання українців в одну державну родину в етнічних межах їх проживання з відокремленням від Польщі, оскільки, за висловом Б. Хмельницького, український народ короля не обирав; забезпечення спадкоємностей між Київською Руссю та новоствореною Українською державою.

В цей же рік у народі пришвидшується визрівання ідеї великої Батьківщини, в масах формується відчуття єдності та спільної мети. У 1649-1650 рр. були здійснені заходи адміністративно-територіального устрою України та зміцнення державних інституцій. На початок 1650 р. було сформовано 16 полків (областей), завершилося творення державних ланок Козацької України. Старшинська рада перетворилася в головний орган державної влади, її рішення були обов’язковими навіть для гетьмана. Б.Хмельницький неухильно проводить курс на зосередження у своїх руках всієї повноти влади, встановлення дипломатичних зв’язків з молдавським господарем, формування власної зовнішньої політики, яка була б спрямована на підтримку зовнішнім світом України у її складних взаємовідносинах з Кримом, Польщею та Росією.

На цьому етапі відбулася Збаразько-зборівська кампанія (1649), яка, в результаті зради татар, завершилася укладанням Зборівської угоди, обмеженням до трьох воєводств козацької території (Київське, Чернігівське, Брацлавське) та 40 тисяч реєстрового війська. Отже, треба підкреслити: спроба створити соборну незалежність української держави зазнала невдачі. Гетьман змушений був задовольнитися одержанням козацької української автономії у межах Речі Посполитої.

ІІІ етап - 1651-1653 рр. Це - один із найскладніших етапів боротьби народних мас під керівництвом Б.Хмельницького, оскільки злети і падіння у військових діях гетьмана завершилися прискореним прокладанням шляхів до Російського протекторату, до кардинального вирішення подальшої історичної долі українського народу.

Битва під містечком Берестечко (18-20 червня 1651 р.), в результаті повторної зради татар, закінчилася поразкою українського війська та вимушеним Білоцерківським договором (18 вересня 1651 р.),за яким козацькій державі було відведене одне (Київське) воєводство, а гетьману дозволялася тримати лише 20-тисячне реєстрове військо. Білоцерківський договір зводив нанівець автономію держави; польські пани одержали право повернутися до маєтків, Хмельницький повинен був підкоритися польському коронному гетьману.

Одночасно слід підкреслити, що гетьман, йдучи на умови Білоцерківського договору, проявив далекосяжну мудрість: зберіг державно-територіальний плацдарм для подальшого накопичення військових сил, для перегрупування внутрішніх ресурсів, психологічної підготовки українського народу щодо необхідності подальшої боротьби.

Вже в наступному році український народ знайшов у собі сили взяти реванш за попередню поразку. У битві під Батогом 22-23 травня 1652 р. було вщент розгромлено польсько-шляхетську армію. Українська держава виборола фактичну незалежність, що створювала сприятливі умови для реалізації національної ідеї. Б.Хмельницький зумів здійснити ряд політичних та соціально-економічних заходів, які ліквідували польське фільварочно-панське землеволодіння, кріпацтво, створили умови для масового покозачення селянства.

Проте, у наступному 1653 р. Жванецька кампанія виявилася катастрофічною для України. Договір татар з поляками не передбачав для неї навіть обмеженої самостійності. Воєнно-політичний союз з ханством став фатальним для реалізації державної ідеї.

IV етап - 1654 р. У цей період відбулася знаменита Переяславська рада (8 січня 1654 р.), укладання українсько-російського договору, об’єднання України з Росією та розробка “Статтей Богдана Хмельницького”, стверджених царем і Боярською думою, які визначили становище України у складі Росії.

V. Переяславська рада. Укладання українсько-російського договору

Підрахунки показують, що у пошуках дороги до возз’єднання з Росією Богдан Хмельницький зробив близько 30 спроб. З цією метою використовувалися впливові можливості українських старшин С.Мужиловського, П.Тетері, С.Богдановича, Л.Капусти, Г.Яцкевича, К. Бурляя, російських бояр Б. Морозова, І. Милославського, Г.Пушкіна, А.Матвєєва, І.Фоміна, Б.Репніна-Оболенського, В.Бутурліна, Р.Стрешньова, патріархів Паїсія, Нікона та ін.

Розкриваючи цю проблему, варто вияснити питання: чому український уряд, спираючись на волевияв широких народних мас, у виборі протектора надавав перевагу Росії? В.А.Смолій та В.С.Степанков переконливо зауважують, що ця обставина пояснюється “приналежністю до православного віросповідання, наявністю в історичній пам’яті українського народу ідеї спільної історичної долі за часів княжої Русі, відсутністю в етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькістю мови і культури, військово-політичною слабкістю Росії у порівнянні з Османською імперією, що давало надію на збереження української повнішої державної самостійності”.

В результаті тривалих переговорів російський цар Олексій Михайлович Романов 22 червня 1653 р. пише, нарешті, листа Хмельницькому, в якому зазначає, що він:

“... Изволил вас (Україну — П.Г.) принять под нашу царского величества високую руку, яко да не будете врагом креста Хрестова...

А ратные наши люди по нашему царскому величества указу збираются и ко ополчению строятца. И для того послали мы, великий государь, к вам стольника нашего Фёдора Обракимовича Лодыженского, чтоб вам, гетьману, и всему Запорожскому войску, наша государская милость была ведома”.

А через 3 місяці Земський собор Росії приймає також рішення про об’єднання України з Росією. Характерно, що в рішенні, уривки якого будуть процитовані нижче, наголошується, що ініціатива про приєднання до Росії витікає з України, що Б. Хмельницький від імені української спільноти тривалий час просить Олексія Михайловича, щоб він “над ними змелосердився і велів їх прийняти під своюгосудареву високу руку”.

Для втілення в життя позитивного рішення Земського Собору до України прибув боярин В.Бутурлін. Переговори на місці ледь не зірвалися через відмову російського посольства присягнути від імені царя в тому, що Росія не віддасть українців польському королю й не порушить їхніх прав та вольностей. Як зазначають дослідники, “лише усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможність власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогтися возз’єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана й старшину погодитися на однобічну присягу цареві як протектору».

Самовидець свідчить:

“Року 1654... скликав гетьман Хмельницький в Переяславі всіх полковників, сотників і отаманів і сам приїхав у Переяслав... і тям рада була, на якій стояли усі полковники і сотники з товариством, що при них було, згодилися бути під високодєржявною його величності рукою, не бажаючи вже більше жодним способом бути підданими королеві польському і давнім паням, ані теж приймати до себе татар; про що на цій раді в тому місяці січні і присягу приніс гетьман Хмельницький зо всіма полковниками, сотниками і отаманською і старшиною військовою...

І зараз по всіх полках розіслали стольників в супроводі козаків, щоб як козаки, так і війти з усім суспільством присягу принесли... Що по всій Україні весь народ з охотою це зробив. А боярин і дворецький Василь Васильович Бутурлін повернувся до Москви до його царської величності, і чимала радість між народом сталася”.

Можна з певністю сказати, що на цей крок Богдан пішов тому, що, мабуть, більше інших розумів, що в разі відмови Україні загрожувала війна на два фронти проти Речі Посполитої та Криму, яка привела б до подальшої катастрофи та розчленування українських земель, або й до цілковитого знищення українського етносу.

Настав час познайомити студентів зі змістом “Березневих статей” Б. Хмельницького. Цей документ датується 21 березня 1654 р. Він є свідченням збереження Росією за Україною основ її державності, витворених нею форм правління й устрою інституцій політичної влади, території, суду і судочинства, армії (60 тис. реєстрових козаків), фінансової системи, територіально-адміністративного поділу тощо. Вимоги Б. Хмельницького викладені в 11 статтях, в кінці кожної з яких канцеляристами записане ставлення до цих вимог Олексія Михайловича.

Залишається відкритим питання оригіналу статей гетьмана. Те, що збереглося для нащадків, нагадує відомчу компіляцію. Та не дивлячись на його форму, документ свідчив про конфедеративний союз Росії й України. В ньому, як у дзеркалі, відображена юридична форма відокремлення України від Польщі.

В статтях Росія визнавала внутрішньополітичний суверенітет України, її соціально-політичний та економічний статус, що склався в процесі визвольної війни. Статті давали можливість Україні довести визвольну війну до переможного кінця, завершити формування великої національної держави. Цей документ був правовою основою майбутніх поколінь України в їх боротьбі за суверенітет своєї держави.

VII. Запитання та завдання

1. Назвіть причини української революції у релігійній, національно-політичній, соціально-економічній та психологічній сферах.

2. Проаналізуйте події 1648 р. Що в них було спільного?

3. Назвіть періодизацію визвольної війни 1648-1654 рр.

4. Коли простежується зародження ідей автономізму? Що ви знаєте про розробку Б. Хмельницьким принципів української державної ідеї.

5. Дайте характеристику державних інституцій гетьманської держави Б. Хмельницького.

6. Дайте характеристику рішень Переяславської ради 1654 р. Ваше до них ставлення?

7. В яких документах закріплено українсько-російський союз? Як ви оцінюєте “Березневі статті” Б. Хмельницького?

8. Підготуйте реферат на тему: “Міжнародні зв’язки Б.Хмельницького в ході визвольної війни 1648-1654 рр.”