Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 10. Виникнення і роль козацтва в історії України (XV - перша половина XVII ст.)

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Поява козацтва: час, причини, історичні обставини.

3. Утворення Запорозької Січі: побут, управління, історична роль.

4. Виникнення реєстрового козацтва: історичні обставини, управління, діяльність.

5. Боротьба козацтва проти кримсько-татарської агресії.

6. Козацько-селянські війни кінця ХVІ - першої половини XVII ст

7. Запитання і завдання.

І. Загальні зауваження

Дослідники вважають, що козацький період в історії нашої держави сягає в далеке XV ст., тривав близько 300 років, пережив литовське, польське, російське та кримсько-турецьке поневолення, пройшов шлях героїчної боротьби за збереження своєї нації, розбудову української державності, захисту свого народу від соціально-економічного, суспільно-політичного та культурно-релігійного гніту.

Проблема козацтва завжди хвилювала дослідників. Сьогодні, мабуть, немає козацької теми, щоб її не зачепило перо істориків. Проте історія козацтва вимагає деякого переосмислення. Зокрема, ще й досі слабо систематизовані джерела формування козацьких об‘єднань, недостатньо досліджена проблема диференціації козацького середовища, феномен козацької отаманщини.

При вивченні літератури можна зустріти різні трактовки зародження козацтва, походження назви “козак”, ролі і місця Б. Вишневецького у заснуванні Запорозької Січі, діяльності гетьманів П.Конашевича-Сагайдачного, П.Дорошенка, І.Мазепи та інших діячів козацького руху. Саме тому лекція з історії козацтва опирається на нові дослідження з цієї проблеми, враховує її трактовку сучасними вузівськими підручниками.

Розповідь про козацтво, мабуть, потрібно розпочати з характеристики історичної пам‘яті про них - історичних джерел. Відомості про Україну козацького періоду можна відшукати у першому історичному творі “Хроніці” Феодосія Сафоновича (1672), у якому розповідається про спільну історичну долю російського, українського та білоруського народів з найдавніших часів до третьої чверті XVIII ст. Автор підкреслює, що український народ завжди хвилювала проблема соборності своїх земель. Посуті, вона була найголовнішою у розв‘язанні зовнішньополітичних питань.

Важливим історичним джерелом є “Синопсис” Івана Армашенка - Інокентія Гізеля (1674). Тут автори зробили чимало для того, щоб довести, що Київська Русь була колискою трьох братніх народів, а возз’єднання України з Росією - історичною закономірністю.

Важливе місце серед джерел про козацтво посідає “Літопис Самовидця” (надрукований у 1846 р.). Його автор, представник козацької старшини, Роман Ракушка-Романовський (авторство спірне до сьогоднішнього дня - П.Г.) описує козацьке життя напередодні 1648 р., всебічно показує визвольні події 1648-1676 рр. Й цілком закономірно, що автор “Літопису” негативно ставиться до бідного козацтва, народних мас, називає їх діячами кривавої драми, гультяями, п‘яницями, грабіжниками.

У першій половині XVIII ст. в Україні були створені такі історичні праці, як: “Літопис Граб‘янки” (1710), “Літопис Величка”(1720). За формою праця Величка - це ряд історичних біографій політичних діячів козацтва. Вона насичена великою кількістю документального матеріалу: урядові офіційні акти, універсали, грамоти, приватні листи, дипломатичні документи. Четвертий том публікацій С. Величка - це, власне, археографічний додаток. Дослідники встановили, що поряд з достовірними документами в праці є сумнівні або навіть вигадані 1.

Крім цього, базу лекції складають такі документи, як: “Прагнення литовського уряду використати запорозьких козаків на своїй службі по охороні південних кордонів” (1524), Михайло Литвин

“Про втечу пригноблених селян і міщан на Запорожжя” (1550), “Боротьба запорозьких козаків проти татарських орд” (1559), “Повстання селян і козаків проти польської шляхти на Білоцерковщині в 1591р.”, “Початок селянсько-козацького повстання під проводом С. Наливайка” (1594) та багато ін.

Проблема козацтва здавна була у полі зору вчених. За радянських часів дослідження на цю тематику носили дещо кон’юнктурний характер, історична дійсність прикрашалася і пригладжувалася. Випиналися місця, які свідчили про єднання російського та українського народів, і замовчувалися факти, які розповідали про неетичне поводження в Україні окремих російських воєвод, зловживання російського уряду імперським становищем, свідчили про протест народних мас, особливо козацтва, проти російського гніту, насильницької русифікації тощо.

Козацькій проблемі присвятили свої праці такі відомі у нашій країні вчені, як: О.М.Апанович, В.И.Борисенко, С.З.Заремба, В.О.Голубуцький, Ю.А.Мисик, В.І.Сергійчук, В.А.Смолій, В.С.Степанков, Д.І.Яворницький, В.О.Щербак, І.П.Крип‘якевич, В.О.Землинський та багато ін.

В роботах цих авторів викладачі та студенти ознайомляться з широким документально аргументованим матеріалом з історії українського козацтва. Зокрема, з обставинами його утворення (В.Й.Борисенко, С.З.Заремба), боротьби проти іноземних загарбників (В.О.Голубуцький, І.П.Крип‘якевич), козацького самоуправління, організації війська, побуту тощо (О.М.Апанович, Ю.А.Мисик, В.І.Сергійчук, В.О.Щербак, Д.І.Яворницький).

Козацькій темі присвячено багато праць художньо-історичного характеру. Зокрема, історія козацтва знайшла художнє втілення у творах Кащенка А. “Зруйноване гніздо”(1918. - 128 с.), Кочури П. “Світлийранок”(1954. - 448 с.), Івана Ле - “Наливайко”(1957. - 473 с.), Малика В. - “Чорний вершник”(1967. - 320 с.), Микитина Т. - “Над Кодаком”(1970, - 158 с.), Мушкетика Ю. - “Семен Палій ”(1954, - 392 с.), Чайковського А. - “Сагайдачний” (1989, - 585 с.), Чумака Р. - “Броне поле ”(1978, - 420 с.), Чумака Р. - “Великий Луг”(1979, - 384 с.), Шевчука В. - “Побратими, або пригоди двох запорожців на суходолі, в морі і над водою”(1972. - 287 с.) та багатьох інших.

Читачі, ознайомившись з названими романами та повістями, матимуть уявлення про побут Запорозької Січі, козацького війська, його боротьбу з татарами та турками, збагнуть трагедію соціальної і національної неволі українського народу, відчують потяг нашого народу до волі, до світлого життя.

Історичні відомості про козацтво знайшли відображення в тогочасній усній народній творчості. Зокрема, у пісні Ой, на горі та жінці жнуть”, віршованій розповіді 30-х років XVII ст. “Про Сулиму, Павлюка ще й про Яцька Остряницю”, народнім вірші “Лямент” (“Плач”), 1636, віршованій драмі 1619 р. Я.Гнатовича “Гей, брати!” та багатьох інших дослідник знайде чудовий матеріал про любов народу до козацьких ватажків М. Дорошенка, П. Конашевича Сагайдачного, керівників селянсько-козацьких повстань першої половини XVII ст. І.Сулиму, П.Бута, Я.Острянина, розповідь про тогочасне життя, в якому “всі гореют аз по уши” тощо.

Словом, про козацтво багато сказано, але чимало проблем з історії цього феномена суспільно-політичного життя чекають свого дослідника, багато висловлених думок щодо козацтва вимагають уточнення або нової трактовки.

ІІ. Поява козацтва: час, причини, історичні обставини

Як уже було сказано, про козацтво написано чимало наукових праць, художніх творів, зібрано сотні пісень, легенд, оповідей, спогадів. На нашу думку, спираючись на зібрані та опубліковані документи і матеріали, можна визначити більш-менш чітко час появи козацтва, причини, що обумовили його виникнення та історичні обставини, в яких цей процес проходив.

Час виникнення козацтва вчені визначають по-різному. Польський історик М.Стрийський вважає, що козаки були у XII-XIII ст. (“Хроніка...”, 1582), патріарх української історичної науки М.Грушевський твердить, що козацтво почалося зі стародавнього “пограничного добичництва”, тобто “бродництва ” та “берландництва” (XIV - XV ст.).

Конкретизуючи сказане, дослідник козацтва В.Й.Борисенко зазначає, що найсміливіші і найпідприємливіші селяни і міщани Волині, Поділля, Київщини, щоб уникнути податкового ярма “почали дедалі частіше тікати на прикордонні зі степом українські землі..., добувати рибу, шкури, мед та інші дари природи».

Церковні хроністи зауважували, що представники запорозького воїнства, перепливаючи Чорне море, під керівництвом Олега, Володимира та інших руських князів штурмували Константинополь, воювали з Грецією, Македонією, Іллірією та іншими навколишніми державами.

Словом, як видно із сказаного, козацтво, як суспільне явище, було помітне ще з часів Київської Русі. Але особливо інтенсивно воно стало зростати з XV ст., коли, за висловом М.С.Грушевського, український народ став переживати сумні події , нове татарське спустошення Східної України, що впало на неї з кінцем XV віку, від Кримської орди”.

Поява козацтва мала під собою два основних взаємозв’язаних чинники: природне прагнення людей до особистої політичної господарської та духовної свободи та необхідність захисту краю від татар.

Термін “козак” - слово давнє. Вперше воно згадується у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов воно означає “одинокий”, “схильний до завоювання”. Дослідження цього терміна дає право зробити висновок, що він вживався для позначення часом протилежних понять: “страж” і “розбійник”. В нашій же історії це слово стало символом воїнства, яке боролося за охорону кордонів власної держави, здобуття народом свободи і незалежності.

Проростаючи у степовій частині Півдня України, козацьке хутірне господарство перебувало під страхом постійного спустошення. Систематичні вторгнення татарських орд завдавали йому великих втрат, примушували хутори і слободи займатися мисливством, рибальством, бортництвом, які більш-менш швидко можна було відбудувати після чергових погромів, а також дбати про самооборону.

Поступово хутірне козацтво півдня України переростало у самостійну військову силу, примушувало рахуватися і поляків і татар зі своїм військовим потенціалом.

Так, наприклад, у 1489 р. українські козаки допомогли війську сина польського короля Яна Ольбрехта розгромити татар на Брацлавщині, у 1499 р. - Київському воєводі під Черкасами, у 15141535 рр. - Канівському і Черкаському наміснику О.Дашкевичу, у 1506-1512 рр. - Хмельницькому старості П.Лянцкоронському, у 1540 р. - Барському старості Б.Претвичу та іншим воєводам.

Незважаючи на це, литовська та польська знать відмовлялася визнавати козацтво як вільний соціальний стан, примушувала його або платити данину, або працювати на себе. Цей фактор впливав на те, що козацькі хутори вже на початку ХVI ст. стали рухатися на південь, шукати для свого існування більш зручні та безпечні місця, селитися нижче дніпровських порогів.

Історики помітили, що особливо інтенсивно козацтво почало розвиватися, диференціюватися та формуватися як значна суспільна сила у XVI-XVII ст.

На нашу думку, цей процес прискорили рішення Кревської (1385), Люблінської (1569) та Брестської (1596) уній, а також майже щорічні вторгнення татарських орд, які завдавали постійних спустошень не тільки прикордонним поселенням, а й наносили непоправні господарські збитки та винищення людських ресурсів всієї України.

Ці події негативно позначилися на соціально-економічному, суспільно - політичному та релігійному становищі українських земель, змушували деяку частину її населення або братися за зброю, або шукати кращої долі на степових південних просторах, які були небезпечними для проживання.

Кревська та Люблінська унії передбачали полонізацію українських земель, насадження панського фільваркового господарства, яке, спираючись на литовські статути (1522, 1566, 1588), перетворювало значну частину українського селянства у кріпацькій стан (“халупників”, “сусідків”, “підсусідків”, “комірників”), примушувало його працювати на литовсько-польське магнатство по 5-6 днів на добу, платити йому оброк грошима та натурою.

Ось як про це записано в “Королівській уставній грамоті про розмір повинностей сільського і міського населення на користь Польської держави” (1576):

“...Постановляємо на всіх підданих державних... і які — не-будь ґрунти і землі держать... мають дати з кожної волоки із служби по 20 грошів польських, а від морга застінкового — по 5 пенязів білих... Огородники, які тільки на огородах сидять — по 2 гроші польських, а ті огородники, які до огородів ще і землю мають — по 3 гроші польських, а де волок і служб нема, там мають дати з трьох димів по 20 грошів польських”.

У “Грамоті” зазначені всі верстви населення, які оповиті податковими тягарями. Так, наприклад, сільські торгівці повинні заплатити 6 грошів польських, рибалки - 8, корчмарі - 16, мельники - 24, євреї - 24, дрібні торгівці - 24, перевізники вантажів - 48, ремісники - 8. У документі визначалися й інші повинності.

В багатьох документах та інструкціях місцевого характеру були ретельно виписані феодальні повинності.

У документі під назвою “Феодальні повинності селян сіл Рикань і Митищ” (1571) зазначено, що селяни: “... Полуян кожного року чиншу півкопи грошей дати повинен, ходити робити до двору кожного тижня три дні; Андрій Бистрій таку ж роботу і подачку дати повинен... А де є підсусідки, поля не мають і сіножать і подачки ні (не дають), на ім‘я: Охрім - цей повинність робити повинен; Петро тут повинність робити повинен...”

Подібний перелік безмежний. Він є свідченням того, що селяни міцно закріплювалися за помістями, а міщани - за податковими службами й, безперечно, колись цей терпець у них обривався й примушував їх шукати виходу із становища, тікати на землі, де феодальної залежності не було.

Залежність селян від панства та повинностей на його користь освячувалися згаданими вище трьома Литовськими статутами. У першому Статуті робиться перелік кріпацьких верств. До них відносили родових невільників, тобто, “которые здавна в неволи сут або в невольных ся родят”; полонених; перетворених у кріпацький стан за вироком суду, а також одружених на кріпачках.

У багатьох панських маєтках експлуатація селян не знала меж. У “Донесенні возного Я.Козаковича до міського суду” (1622) зазначено, що у с. Козлиничі шляхтич Ф.Підгороденський розорив селян, довів їх до великого спустошення. А тому вони “через великі і незносні податки, незвиклі роботи ... зверх усякого права і звичаїв ... геть з жінками і дітьми і з худобою повтікали...”

Отже, козацький стан, передусім, рекрутувався з колишніх втікачів-кріпаків, які в степовій Україні шукали для себе затишку і особистого вільного життя.

Другою обставиною, яка визначала формування козацького середовища, були проблеми політико-національного характеру. Після Кревської (1385) та Люблінської (1569) уній польські магнати стали осідати українські землі, витісняючи з державно-управлінської орбіти виходців з України. Українській старшині було образливо і прикро, що польська адміністрація щедро нагороджувала шляхтичів українськими землями, згортала вогнища вітчизняної культури, переслідувала місцеві кадри, відтісняла їх від володіння землями та управлінськими установами свого краю.

При освоєнні українських земель та управлінських установ уряд підтримував таких польських магнатів, як Жолкевських, Заславських, Потоцьких, Конецпольських, Лянцкоронських, щедро роздаючи їм українські землі та воєводства.

Яскравою ілюстрацією цього є “Жалувана грамота польського короля Сигізмунда III магнатові Заславському на володіння Переяславським староством ” (1620), в якій зазначається:

“... Бажаючи його процвітаючого в такихдоброчинностях, нагородити і заохотити нашою любов‘ю до дальшої користі Речі Посполитої, ми вирішили дати і закріпити в довічне володіння староство Переяславське, яке перейшло в наше розпорядження після смерті ясновельможного Януша Острозького, каштеляна краківського, що цим листом нашим даєм і підтверджуєм...”

На українських землях нові землевласники та державні службовці, крім згаданого уже соціального гніту, проводили національну дискримінацію, яка ставала нестерпною не тільки для людей бідних, простих, а й для патріотично настроєної української знаті. У своїй “Промові” (1620) Волинський український шляхтич Л.Деревинський на Варшавському сеймі заявив, що на початку XVII ст. національний гніт в Україні набув нестерпного характеру.

“... Придивись ще до образ і нечуваного гноблення — хіба не гноблення народу нашого руського те, що, крім інших міст, робиться у Львові? Хто додержує грецької віри і не перейшов в унію, той не може проживати в місті, міряти ліктем і квартою і бути прийнятий у цех; не дозволяється проводжати за церковним обрядом тіло померлого... Коротко сказати: давно вже великі і нечувані утиски терпить наш руський народ як у Короні, так і у Великому князівстві Литовському”.

Ординація 1638 р. у законодавчому плані стала вершиною національної дискримінації:

“... На вічні часи позбавляємо козаків старшинства, всяких старовинних судових установ, права, доходів і інших відзнак, набутих ними за вірні послуги від наших предків і тепер, внаслідок заколотів, утрачених, і бажаємо тих, кого в живих зберегло воєнне щастя, мати в стані простого народу, оберненого в хлопів...”

Отже, недосконалість польсько-українських національних взаємовідносин, штучна полонізація українських земель та обмеження місцевої національної старшини в управлінні державою поновлювали ряди козацтва, збільшували їх число за рахунок патріотів рідного краю, людей, які не могли примиритися з національним приниженням.

Третьою обставиною, яка сприяла формуванню козацької верстви, були складні міжконфесійні відносини. Загострення їх підігрівалося католиками та польським урядом, який разом з Ватиканом стимулював Брестську унію 1596 р. та ворожі міжцерковні взаємовідносини, які склалися на українських землях в після уніатський час. Польська влада почала тиснути на православні конфесії, щоб поскоріше згортали діяльність своїх установ, перелицьовувалися в уніатів або католиків, відмовлялися від стародавніх звичаїв та традицій.

Магнат Д.Заславський у 1630 р. дає розпорядження: "... Замість безладдя серед руських духовних, що живуть у моїх володіннях, всіх священиків під владу і юрисдикцію... римсько-католицької церкви, віддаю і хочу, щоб було так... Додаю, що якби хто з шляхти, слуг моїх, які держать мій маєток, схотів би чинити перешкоди... то цим він втратить маєток... Цим же листом моїм звільняю священиків (уніатів — П.Г.), що живуть у святій єдності, від усяких повинностей і контрибуцій...”

Небезпеку з боку уніатської політики помітив один з найвизначніших тогочасних письменників-полемістів Іван Вишенський.

Іван Вишенський — визначний український діяч культури кінця XVI — початку XVII ст. Він народився в Галичині в середині XVI ст. і помер на початку 20-х рр. XVII ст. Був людиною освіченою, патріотом своєї батьківщини. У своїх творах він гостро виступав проти польсько-шляхетського соціального і національного гніту, висміював зрадників батьківщини. Його твори поширювалися в Україні та Білорусії. Вони користувалися великою популярністю.

В одному з своїх памфлетів, звертаючись до священиків-уніатів, показує їх духовну убогість, безпринципність, нестійкість у використанні канонів православної церкви:

“Покажите ми убо, о згоду вяжучии, где который з Вас первый степень сам собою выполнил и в вере, основаной в непорушенном фундаменте, со исполнеными заповедми ся знашол? Не ваши милости ли веру делы злыми наперед еще разорили? Не ваши милости ли прягненя лихоимства пенежного и достатку мирского жерело похотий в собе роспустили и насытитися никакож не можете...?”

Справа дійшла до того, що православних перестали висувати на державні посади, заборонили їм брати участь у діяльності міських та сільських органів влади.

Згаданий вище український шляхтич Л.Деревинський на сеймі заявив, що в містах у православні квартали керівники-католики не подають воду, відловлюють православних монахів, “роздівають на вільному шляху і заарештовують. Так само в міські ради не притягаються люди достойні і вчені, які не належать до унії...”

У місті православного гетьмана Г. Тискіневича до Київського воєводи у 1610 р. висловлена тривога з того, що у цьому прадавньому місті якийсь розстрига і відступник від віри нашої (православної)” захопив Софійський собор і заборонив чинити православну службу. Попереджає Київську владу, що православні “за церкву Нашу Східну і за віру грецьку голови свої мали б всі зложити”, що вони підстережуть розстригу і вб’ють, як пса.

Ці та інші факти свідчать про те, що міжконфесійні чвари в Україні у XV-XVII ст. зайшли далеко. Православні готові захищати свою віру зі зброєю в руках, поновити ті громадські об‘єднання, які під православними знаменами готові боротися за чистоту грецької віри.

Саме цим пояснюється те, що в середовищі козацтва було багато вихідців з церковних установ, людей, життя яких було присвячене служінню Богові.

Й, нарешті, остання обставина, яка вплинула на формування козацтва, була оборона південних кордонів від турецько-татарської неволі.

Ми вже говорили про те, що козацькі хуторні поселення, що виникали на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі жили на грані смертельного ризику. Щорічні вторгнення кримських татар завдавали великих збитків не тільки прикордонним поселенцям, а й жителям всієї України. В кінці XV - на початку XVI ст. ці вторгнення стали систематичними і надзвичайно небезпечними. Ця особливість ставила завдання перед населенням України створити ефективну оборону південних просторів, в іншому випадку подальший вільний історичний розвиток українських земель ставав просто неможливим.

В українській народній пісні XVI ст. “Зажурилася Україна” співалося:

“Зажурилася Україна,

Бо нічим прожити,

Витоптала орда кіньми

Маленькії діти,

Котрі молодії -

У полон забрато;

Як заняли, то й погнали

До пана до хана.

Годі тобі, пане-брате,

Гринджоли малювати,

Бери шаблю гостру, довгу

Та йди воювати

Ой козак до ружини,

Бурлака до дрюка;

Оце ж тобі, вражий турчин,

З душею розлука!

Із пісні видно, що життя вимагало створення збройних сил на півдні України. Українські воїни, які поповнювали ряди степового козацтва, охоче допомагали польській армії у розгромі татар у 1489 та 1492 роках; походах О. Дашкевича (1514-1535), П.Лянцкоронського (1506-1512), Б.Претвича (1540), отаманів К.Мосла, Я.Білоуса та багатьох інших.

Тобто, небезпека з півдня, з Криму та Туреччини консолідувала степове населення; підвела його до необхідності формування постійно діючих збройних об’єднань, які повинні були б взяти оборону рідної землі з півдня під кваліфікований контроль і догляд. Назріло питання створити постійно діючі і ефективні фортечні споруди.

ІІІ.Утворення Запорозької Січі: побут, управління, історична роль

Отже, поява козацтва мала під собою ряд основних взаємопов‘язаних чинники: природне прагнення людей до особистої волі; політичної, господарської та духовної свободи, а також необхідність захисту своєї батьківщини від татаро-турецького нашестя. Відомо, що для охорони південних кордонів козаки будували різного роду укріплення: “городці”, “засіки”, “січі”, укріплені зимівники з кошарами для худоби. Створювалися перші загони - ватаги. Але жодне з названих укріплень не витримувало натиску озброєного і досвідченого татарського війська.

Отож довелося дбати про створення укріплень, які змогли б витримати облогу та бути справжнім опорним пунктом для військового козацтва.

Першим значним укріпленням, опорним військовим пунктом, якому судилося ввійти в історію, була Запорозька Січ з пам‘ятним замком на о. Хортиці, яку було збудовано між 1552 і 1556 роками.

Вчені вважають, що історія Запорозької Січі досліджена слабо. Ще й досі йде суперечка про те, де саме виникли перші козацькі загони, в якому місці виникло перше січове укріплення, чи є Д. Вишневецький засновником Запорозької Січі і т. ін.

Запорізька Січ заснована на о. Хортиця ( ?) в тихій і зручній місцевості русла Дніпра. Пробившись через Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвінецький, Ненаситецький, Вовнічський, Будильський, Лишній та Вільний пороги, води Дніпра широко розливалися, утворюючи величезну заплаву — луку з безліччю протоків і островів — Великий Луг. На одному із 250 островів — Хортиці, за висловом польського хроніста М. Бєльського, “мешкали козаки, які збиралися сюди з України для промислів і боротьби з татарами. ” На підставі численних джерел Д.ІЯворницький дійшов висновку: саме на Хортиці “низові” козаки створювали перші ватаги, тут вони спорудили й перше укріплення.

Вчені все найчастіше стверджують, Д.Вишневецький (“Байда”) згуртував Запорозьке козацтво у збройну силу, а Запорозьку Січ по відношенню до литовського та польського урядів перетворив на автономну республіку.

Д.Вишневецький походив з великокнязівського роду Гедиміновичів, мав великі маєтності на території сучасної Тернопільщини, обіймав високу адміністративну посаду — був старостою Черкаського і Канівського повітів, відзначався великою любов‘ю до України. Укріплення на Хортиці Вишневецький збудував всупереч бажанню короля Сигізмунда II Августа. З метою успішної боротьби з Кримським ханством мав намір заручитися підтримкою Росії, навіть перейти у її підданство (1556—1557) “служить царю й великому князю во веки.” Не одержавши бажаної підтримки з боку Івана Грозного, Д.Вишневецький повертається у підданство Литви та Польщі (1562). У наступному році на чолі 4 тисячного війська вирушив у похід до Молдавії, де потрапив у полон до турків і за наказом султанаСулеймана II був страчений у Стамбулі.

Боротьба українського народу з татаро-турецькими завойовниками у 1556, 1557, 1562-1563 роках під керівництвом Д.Вишневецького відображені у пісні про Байду “В Цареграді на риночку”.

В Цареграді на риночку

Та п‘є Байда мед - горілочку...

Цар турецький к ньому присилає

Байду к собі підмовляє:

“Ой, ти, Байдо та славнесенький,

Будь мені лицар та вірнесенький,

Візьми в мене царівночку,

Будеш паном на всю Вкраїночку.”

“Твоя, царю, віра проклятая

Твоя царівночка поганая. ”

Ой крикнув цар на свої гайдуки

“Візьміть Байду добре в руки,

Візьміть Байду і зв’яжіте,

На гак ребром зачепіте!”

Ой, висить Байда та й не день, не два,

Не одну нічку та й не годиночку...

Ця пісня записана у багатьох варіантах, наповнена героїчним змістом і глибоким патріотизмом. В особі Байди оспіваний не лише Д.Вишневецький, а й узагальнений образ патріота, людини, яка вийшла з народу і самовіддано боролася проти турецько-татарської неволі.

Створений Вишневецьким замок на Хортиці став центром запорозького козацтва і базою для походів проти татар. Розуміючи це, Кримський хан Давлет Гірей у січні 1557 р. зробив спробу розгромити Січове військо, та хан повернувся до Криму “з великим соромом”. Вишневецький твердив: “пока он будет на Хортице, крымцам ходить никуда нельзя».

В силу різних історичних обставин Запорізька Січ міняла місце своєї дислокації. Зокрема, наприкінці 60-х років Січ з Хортиці була перенесена на о. Томаківку; у 1593-1639 - на р. Базавлук; 1638-1652 - в урочище Микитин Ріг; 1652-1709 - на р. Чертомлик; 1709-1711 - на р. Кам‘янку; 1711-1734 - в урочище Олешки; 17341775 - на р. Підпільну.

Після розгрому Січі Катериною ІІ (1775) частина козацтва перенесла Січ у гирло Дунаю, де вона існувала протягом 1775-1828 років під назвою “Задунайської”.

Запорізька Січ являла собою укріплену фортецю, всередині якої знаходився майдан, церква, стовп для покарань. Навколо майдану стояли довгі хати - курені. Кожен курінь мав назву: Батуринський, Іракліївський, Канівський, Корсунський, Полтавський, Переяславський та ін. Всього до 38 приміщень. Загальна кількість січовиків сягала до 20 тисяч.

Верховними органами влади були військова рада, курінні збори. На козацьких радах обиралася старшина, вирішувалися політичні і військові питання. Першою особою на Запоріжжі був Кошовий отаман. Другий за рангом був військовий суддя. Документацію вів писар. Кожен курінь обирав курінного отамана.

Вчені одностайно стверджують, що Запорізька Січ стала зародком української державності. З нею підтримували зв‘язки уряди багатьох країн - Криму, Молдови, Австрії, Трансільванії, Росії, Венеції, Швеції.

Козацтво стало основою Війська Запорозького, яке брало участь у народних повстаннях.

Побут січовиків був яскравим, демократичним і специфічним.

Сілезький дворянин Еріх Лясота, побувавши на Запорожжі у 1594 р., за дорученням Австрійського імператора Рудольфа II, писав:

“Як це в них (січовиків) водиться при обговоренні важливих спряв... утворили два кола: одно, де були старшини, і друге, в якому був простолюд, що зветься в них черню. Кілька разів порадившись, чернь кінець кінцем звичайними своїми вигуками висловила згоду стати на службу її імператорської величності (австрійського цісаря), на знак чого кидали вгору шапки. Після того юрба кинулась до другого кола — до старшини, загрожуючи покидати у воду і потопити кожного, хто буде проти цієї ухвали. Тому старшини зараз же згодилися на все, не сміючи суперечити черні, такій сильній, могутній і звичайно нетерпимій до заперечень...”

Отже, як видно, запорозьке козацтво мало традиції, які забезпечували широку участь в управлінні козацьких мас. Верховна влада на Січі належала козацькій раді. Рада обирала кошового отамана, для походів - гетьмана.

Французький інженер Боплан писав, що у козаків “гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради... Коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана”. До командно-управлінського апарату належав суддя, писар, осавул, обозний. Нижчу ланку командного складу становили курінні отамани.

Всі командні посади були виборними, що забезпечувало їх високу військову відповідальність. Очевидно, помічені вченими сила козацької черні, її вміння підкоряти своїй волі старшинську владу, дали підставу деяким авторам вважати, що Запорозька Січ була “Християнською козацькою республікою”.

Образ Запорозької Січі, мабуть, був би неповним, якби не проілюструвати її силу і вплив на сусідні держави, зокрема на Кримське ханство.

У листі до Великого князя литовського Сигізмунда-Августа у 1599р. Кримський хан Давлет Гірей скаржився:

Козаки ваші “шкоди великі державі нашій чинять... вівці козаки ваші українці відібрали; коні, кобили і худобу, стада великі безперестанно беруть і на Україну вашу до Черкас і до Канева пригонять... каравани Хаджі Абдурахліна і Каябули на Дніпрі, коли вони переправлялися на Тавані, козаки ваші українці погромили і скарби чималі забрали, а цим нам шкода велика причинилася... А тепер, коли ти, наш брат, хочеш з нами братерську приязнь мати, то ти нам всі ті шкоди накажи винагородити і... сплатити накажи”.

Тобто, поведінка козаків, особливо Запорозької Січі, була грізною щодо Кримського ханства і не завжди кращим чином позначалася на міжнародних стосунках, а часом приводила й до значних міждержавних курйозів. З часом Запорожжя стало не тільки зародком нової української держави (козацької державності), а й було могутньою опорою для свого народу у прагненні до визволення з-під гніту Речі Посполитої.

IV. Виникнення реєстрового козацтва: історичні обставини, управління, діяльність

Литовський та польський уряди ще на початку ХVI ст. помітили, що січове козацтво можна використовувати на державній службі по охороні своїх південних кордонів. Саме про це писав Великий князь литовський Сигізмунд І у грудні 1524 р. до своїх урядовців. Проте проблема використання козацтва на державній службі у 2030-х роках ХVI ст. зависла у повітрі, оскільки казна не мала коштів, а козацький стан на півдні, особливо його заможна частина, ще не сформувався.

З часом “на волостях” міцнішав прошарок заможних козаків - хуторян і промисловців, які експлуатували працю наймитів, давали човни та зброю “ухідникам” і “добичникам”, відбираючи потім значну частину воєнної здобичі.

Тобто, у другій половині XVI ст. заможний прошарок степових поселенців став базою створення реєстрового козацтва, яке офіційно вважалося б на державній службі. У 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ Август доручив одному із своїх воєвод, коронному гетьману Ю.Язловецькому створити реєстр із 300 козаків, які б несли певну прикордонну та політичну службу, а саме головне - контролювали б та спрямовували б діяльність запорожців.

Реєстровий козак одержував 2,5 злотих на квартал і сукно на жупан, підкорявся тільки коронному гетьману і його воєводі Яну Бадовському.

М.С.Грушевський вважав, що реформа Ю.Язловецького поклала початок козацькому імунітету, сприяла формуванню козацької верстви як класу. Після розпуску перших реєстровців у 1578 р. польський король Стефан Баторій вважав за потрібне створити новий полк реєстровців з 500 чоловік. “Видя у козаков мужество великое із татари на бранєх... (король) прислал им корогов (прапор), бунчук і булаву, і на печаті герб - рицар з самопалом і на голові ковпак перекривлений... ”

Новоствореному реєстровому козацтві наказувалося, щоб вони присікали “своєволенство” низового, січового козацтва, пильнували, аби запорозькі козаки не “чинили ніяких шкод ані розрухів” в турецьких володіннях і на землях Кримського ханства. Свавільців реєстровці повинні відловлювати, гамувати, бити як ворогів королівських і коронних.

Дислоковане у низовому Подніпров‘ї реєстрове військо називалося “низовим” або “Запорозьким військом реєстровим”. Зважаючи на Лівонську війну, частина реєстровців використовувалася у боях на Сіверщині. У зв‘язку з цим в 1590 р. число реєстровців було збільшено до 1 тис. чоловік. Реєстровим козакам встановлювалася нова платня - 20 злотих на рік та 4 аршини сукна на козака. Реєстрова старшина одержувала рангові маєтності та інші заохочення.

Реєстрове козацтво було в надзвичайно скрутному становищі. З одного боку, воно повинно коритися урядові і виконувати його накази (брати участь у військових походах, приборкувати січовиків, селянські хвилювання), з іншого - складаючись з місцевого населення, не могло стояти осторонь проблем, які стосувалися невизнаного владою козацтва та тодішніх соціально-економічних, політичних і культурних негараздів всього українського народу. Ця двоїстість позначилася на всій наступній долі реєстрового козацтва.

Управління реєстровим козацтвом дещо відрізнялося від Запорозької Січі. Реєстрове козацтво формувалося у полки і сотні. У 1628 р. польський уряд офіційно затвердив 6 полків по 1000 чоловік (Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський та Переяславський), які називалися за місцем розташування.

Самоврядування реєстрових козаків завжди конфліктувало з польським урядовим втручанням та адмініструванням. Щодо офіційної влади реєстровики постійно перебували то у відкритому, то у прихованому протиборстві. Внутрішній устрій реєстрового козацтва став зародком нової української державності, центром консолідації всього народу навколо власної державницької ідеї.

V. Боротьба козацтва проти кримсько-татарської агресії

Важливо відзначити, що політика взаємних вторгнень козацтва на Кримські землі, а татар на українські була недалекоглядною. В результаті цих походів плюндрувалися землі, знищувалися люди, проливалася кров, поглиблювались образи і помста. Але така вже була історична реальність. Річ Посполита постійно підставляла Україну під удари татарських орд.

В кінці XVI ст. Запорозька Січ допомагала визволитися з-під турецької неволі Молдавії. Відомі, наприклад, походи запорозького гетьмана Івана Свірговського (1574), отаманів Покотила (1574), І. Підкови (1577) та ін.

Боротьба запорозького війська під керівництвом отамана молдаванина І. Підкови проти турок ввійшла в історію не тільки яскравим фактом спільної боротьби українського та молдавського народів проти іноземних загарбників, а й в усну народну творчість як легенда, як світла пам‘ять про улюблених народних героїв. В одній з пісень співалося:

За річкою та бистрою

Б‘ється турок з Молдавою,

На Дунаї, на Дніпрі

Ллються крові води бистрі.

По тім боці ліс рубають,

А на сей бік тріски летять,

Козаченьки в Волощині

Господарити хотять...

З другої половини XVI ст. активізувалися морські походи козаків. Запорозькі “чайки” вміщували 50-70 воїнів кожна, легко маневрували на Дніпрі та морських просторах. Комбіновані походи сушею та морем були ефективними, часто визволяли з неволі полонених, наводили жах на татарські війська. В історію ввійшло багато прикладів героїчної боротьби козаків з татарами, але особливе місце серед них належить козацьким походам під керівництвом Богдана Ружинського (60-70-ті роки XVI ст.). Спустошливий похід під його керівництвом у 1575 р. наробив жаху у Криму, налякав Константинополь, надовго відбив охоту кримським ордам занурюватися на українські землі.

Про причини лютої ненависті Ружинського до татар і турок розповідає народна дума:

Ой, Богдане, запорізький гетьмане!

Та чому ж ти ходиш в чорному оксамиті?

Гей, були ж у мене гості, гості татарове,

Одну нічку ночували,

Стару неньку зарубали,

А миленьку собі взяли...

Тобто, в отамана Ружинського були свої рахунки з татарами. І таких людей в Україні було безліч. Можна було б назвати багато прикладів про розгром татар у 1586 р., спалення турецьких галер біля Білгорода, успішні бойові дії під Козловим і Кафою.

Вони є яскравим свідченням того, що козаки воювали за покликом душі, охороняли південні кордони від агресії та паплюження українських земель татаро-турецькими грабіжниками.

Підсумовуючи сказане, напрошується висновок, що козацтво в Україні - явище самобутнє, національне, суто народне. Воно виникло і сформувалося в другій половині XV-XVI ст. як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального і національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права.

Вчені відзначають, що “найвидатнішим явищем в історії козацтва було утворення в середині XVI ст. Запорозької Січі. Згуртовуючи в собі найволелюбніші елементи козацтва, вона стала осередком боротьби не лише проти зовнішніх ворогів України - Турецької (Османської) держави і Кримського ханства, а й проти зазіхань правлячих кіл Речі Посполитої щодо України. Запорожці очолили рух свого народу за соціальне і національне визволення. Січ стала зародком нової української козацько-старшинської державності...

VI. Козацько-селянські війни кінця XVI - першої половини XVII ст.

Козацько-селянські повстання в Україні кінця XVI - першої половини XVII ст. були явищем закономірним. Це була реакція на ворожу і шкідливу щодо українського народу політику Речі Посполитої в соціально-економічній, суспільно-політичній та культурній сферах.

Протестуючи проти кріпосництва, селяни палили маєтки своїх панів, присікали наступ польської шляхти на права і привілеї козаки, боролися за збереження магдебурзького права жителі міст.

Одним із перших антифеодальних козацько-селянських повстань 90-х років XVI ст. був виступ народних мас під проводом Криштофа Косинського (1591-1593).

Криштоф Косинський — шляхтич родом із Підляшшя. У 1586 році вступив до козацького війська. У 1591 р. став Запорозьким гетьманом. За заслуги перед королем одержав маєтність — село Рокитне біля Білої Церкви. Син К. Острозького Януш Острозький відібрав у Косинського назване помістя. По-суті, ця подія стала приводом до повстання, яке розлилося майже по всій Україні і тривало протягом 1591—1593 років.

Основні події повстання К. Косинського розгорталися так:

- В грудні 1591 р. К.Косинський на чолі козацько-селянського загону напав на Білу Церкву, розгромив війська Я. Острозького й дозволив повсталим пограбувати його резиденцію.

- Після Білої Церкви повсталі здобули Трипілля, Переяслав, Київщину, більшу частину Волині.

- Король Сигізмунд ІІІ 1592 р. доручає Костянтину Острозькому розгромити повстання.

- 23 січня 1593 р. неподалік Чуднова відбувся вирішальний бій Косинського з польськім військом. К. Острозький вирішує провести переговори і змусити Косинського капітулювати.

- Підписавши умови капітуляції, Косинський був відпущений на волю.

- У травні 1593 р. Косинський вирішив підняти козаків вдруге. Основна сутичка з польськими військами відбулась під Черкасами. Під час переговорів слуги черкаського старости О.Вишне - вецького підступно вбили Косинського.

Повстання продовжувалися і після його смерті, але шляхом обіцянок та гарантій незадоволених на певний час вдалося приборкати. Та ненадовго. У наступному 1594 р. повстання в Україні вибухнули з новою силою на чолі з Северином Наливайком.

Северин Наливайко народився (рік народження невідомий) у сімї ремісника-кушніра в м. Гусятині на Поділлі. Його батько був закатований брацлавським старостою А.Калиновським, а земля відібрана.Северин подався за Запоріжжя, пройшов школу війн з татарами і турками. Прибувши до Острога, був призначений сотником надвірних козаків.

Основні події повстання С.Наливайка:

- У квітні 1594 р. С.Наливайко одержав дозвіл від князя Острозького набрати військо і розгромити татар на Поділлі, які воювали з Молдавією.

- Після розгрому татар звернувся до запорожців повстати проти Польщі, які підтримали його на чолі з Григорієм Лободою.

- Розгромив брацлавську шляхту, спустошив панські маєтки, шляхту примусив сплатити “стацію” - грошовий викуп.

- Наливайко та Лобода пішли на резиденцію коронного гетьмана - Бар, Вінницю, Волинь.

- Весною 1595 р. повсталі розділилися: С. Наливайко рушив до Могильова у Білорусію, Г. Лобода - до Південного Подніпров‘я, поближче до Росії.

- Після здобуття Могильова селянські заворушення поширилися по всій Східній Білорусії.

- Г.Лобода оволодів Черкасами, Каневом. Правобережна Україна і Східна Білорусія були в руках повсталих.

- Влітку 1595 р. коронний гетьман Жолкевський, розгромивши молдавського господаря Розвана, зосередив свої зусилля на війні проти Наливайка.

- Виводячи війська із Білорусії, Наливайко пішов на з‘єднання з Г. Лободою та Шаулою під Прилуками. Польські магнати докладали зусиль, щоб розколоти повсталих.

- На початку березня 1596 р. повсталі взяли Білу Церкву. Під тиском польського війська відступили на Лівобережжя, стали рухатися до Лубен.

- Облога війська Наливайка та Лободи під Лубнами тривала два тижні. Лобода таємно почав зноситися з Жолкевським, за що був убитий прибічниками Наливайка.

- 28 травня 1596 р. Наливайко по-зрадницьки був заарештований прибічниками Лободи та виданий полякам.

Ось як про це пише польський хроніст Іоахім Бєльський (1550-1629):

“... Козаки (прихильники Г.Лободи — П.Г.), схопивши Наливайка в рові при Сиробі втекли, видали його і самі привели до гетьмана; другого дня хотіли вони видати й інших, а також віддати гармати й хоругви, скласти зброю і принести присягу, аби їх від страти звільнили... Наші одразу кинулися на них, так що не змогли вони ні вишикуватися, ні взятися до зброї. Рубали їх немилосердно, так що на протязі милі або більше лежав труп на трупові. Всіх же їх було в таборі, з черню..., до десяти тисяч...

Наливайка гетьман наказав закувати і послав до короля... Наливайка тримали аж до сейму, і він в багатьох лиходійських справах признався. Після сейму відтяли йому голову, а після цього четвертували і труп по шматках розвішали...”

Героїчний образ народного ватажка Наливайка оспіваний у піснях і легендах. Він надихав також прогресивних письменників і поетів. Як мужнього борця за волю народну зображували його Т.Г.Шевченко, К.Ф.Рилєєв. Іван Ле створив історичний роман “Наливайко”. К.Ф.Рилєєв в уста Наливайка вкладає такі слова:

“Известно мне: погибель ждет

Того, кто первый восстаёт.

На утеснителей народа -

Судьба меня уж обрекла.

Но где, скажи, когда была

Без жертв искуплена свобода?

Погибну я за край родной, -

Я это чувствую, я знаю ...

И радостно, отец святой,

Свой жребий я благословляю...”

Після придушення повстання Северина Наливайка на Україні посилився феодально-кріпосницький гніт. Одночасно згадані вище повстання завдавали відчутного удару і по Речі Посполитій, підготовляли ґрунт для дальшого розвитку народно - визвольного руху в Україні, особливо такої його форми, як покозачення. Найсприятливішими для покозачення були землі Середнього Подніпров‘я та Лівобережжя, оскільки значна частина їх була незаймана.

Значний вплив на процес покозачення мала селянська війна в Росії у 1606-1607 рр. під проводом І. Болотникова. Боротьба російського селянства збуджувала неспокій у Чернігово-Сіверській землі та Подніпров‘ї; за словами сучасника “во всех городах паки козаков из холопий и крестьян намножились и в каждом городе наделали своих атаманов”.

На початку XVII ст. соціальний неспокій став особливо помітним на Київщині, Брацлавщині, Подніпров‘ї та Волині. Жителі бунтівних сіл, міст та інших населених пунктів відмовлялися визнавати владу старост, запроваджували своє судочинство, розправлялися із жорстоким панством.

Покозачення стало ідеалом пригнобленого люду. У цьому процесі значну роль відіграв запорозький гетьман Петро Кононович Сагайдачний.

Сагайдачний Петро Кононович (Конашевич Сагайдачний; ?—1622) — політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Народився у селі Кульчинцях поблизу Самбора у шляхетській родині. Навчався в Острозькій школі, згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі висунувся на чільне місце серед козацької старшини. Очолив кілька вдалих походів на Оттоманську порту і Кримське ханство.

З його ім(ям пов(язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У 1618 взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. Майже одночасно (1620) послав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і водночас схильністю до компромісів. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху.

У 1620 р. домігся висвячення Київського митрополита І.

Борецького. У 1621 р. очолив козацьке військо у битві під Хотином. Іоді дістав важке поранення, яке прискорило його смерть. Похований у Братському монастирі в Кракові.

Вчені одностайно зауважують, що П.Сагайдачний був щедро наділений військовим і дипломатичним талантом, патріотичним ставленням до своєї вітчизни. Завдяки успіхам Сагайдачного Польща відчула сили і міць козацтва. Саме ці риси дозволили йому швидко завойовувати заслужений авторитет. Разом з тим діяльність Сагайдачного носила й суперечливий характер. Перебуваючи на королівській службі, він багато зробив для підняття престижу Польщі, порятунку її військ від поразок та ганьби. На жаль, польський уряд не завжди адекватно відплачував козакам.

Проводячи не виважену політику щодо України, польські магнати породжували проблеми, які часто мали важкі наслідки.

Після Хотинської війни польські магнати, старости, воєводи та уніати посилили тиск на українське суспільство. Стимулювався процес закріпачення українського селянства та нереєстрових козаків - “випищиків”, обмежувалися права реєстровців, зазнали нових утисків православна церква та монастирі.

Це не могло не піднести нову хвилю протесту проти такої політики та свавілля. У 1625 р. вибух козацько-селянського гніву очолив запорозький гетьман М.Жмайло. Під час жорстокої Куруківської битви (біля Кременчука) коронний гетьман Конецпольський погодився на переговори. В результаті:

- запорозький гетьман М.Жмайло був переобраний на М.Дорошенка;

- козацький реєстр збільшувався до 6 тисяч;

- була встановлена зарплата реєстровцям - 10 злотих на кожного;

- 40 тисяч козаків виписувалися із реєстру і повинні були повернутися у панські маєтки;

- усім учасникам повстання оголошувалася амністія;

- козакам було заборонено робити походи в Крим та на турецькі володіння.

Отже, як видно, Куруківська угода задовольняла інтереси лише козацької старшини. У 30-х роках XVII ст. козацько-селянські повстання вибухають з новою силою. Цей вибух був обумовлений тим, що закінчувалося пільгове користування селянами землею, яку вони одержали від польської адміністрації 20-40 років тому, “випищики” повинні були приступити до виконання панських повинностей, а православна церква повинна була визнати зверхність католиків та уніатів.

Останньою іскрою, що породила козацько-селянський вибух, була сутичка між реєстровими козаками на чолі з гетьманом Григорієм Чорним і нереєстровцями, яких очолював талановитий козацький ватажок Тарас Федорович (Трясило).

У березні 1630 р. нереєстровці (10000 чоловік) під Черкасами арештували Чорного і вбили. Повстання охопило Київщину, Полтавщину, Подніпров‘я, Запорожжя, Переяславщину. Підпалювалися панські маєтки, вбивалося панство, перерозподілялося їхнє майно, установлювалося козацьке самоврядування.

Біля Переяслава 15 травня 1630 р. Т.Федорович вщент розгромив коронного гетьмана Конецпольського (війська у 12000 осіб). У вірші Т.Г.Шевченка “Тарасова ніч” про це сказано так:

Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба,

Ревнула гармата;

Прокинулись ляшки-панки -

Нікуди втікати!

Прокинулись ляшки-панки,

Та й не повставали:

Зійшло сонце - ляшки-панки

Покотом лежали.

Розгромлений Конецпольський змушений був з повсталими розпочати нові переговори. 29 травня 1630 р. було укладено угоду, за якою основні вимоги Куруківського договору зберігалися, але реєстр збільшувався до 8 тис. чоловік. І ця угода народні маси не задовольняла: не були усунуті причини, які породжували антикріпосницький рух та боротьбу за національну і релігійну свободу.

Розуміючи це та заграючи з козацтвом перед війною з Росією, новий король Речі Посполитої Владислав IV у 1633 р. видав “Статті для заспокоєння руського народу”. Цим документом уряд узаконював рівні права православної митрополії, давав згоду на відкриття національних шкіл, друкарень тощо.

Вище православне духовенство на чолі з виразником його інтересів Петром Могилою, зважаючи на “Статті”, готове було зайняти угодовську позицію. Але П.Могила належав до прихильників церковної унії і зумів домогтися повернення православній церкві від уніатів Софійського собору, Києво-Видубецького монастиря та деяких інших церковних закладів. Могила своєю діяльністю вніс значний вклад в розвиток української культури і освіти.

Після видання “Статей для заспокоєння руського народу ” наступ католицизму та уніатства на українські землі не тільки не припинився, а, навпаки, став набирати ще гостріших форм. Щоб ізолювати Запорізьку Січ від решти України, польський сейм дав згоду на будівництво фортеці Кодак (1635) з високими бастіонами, гарматним обладнанням, утриманням військового гарнізону, збільшенням каральних загонів тощо.

Розташовані у фортеці війська перешкоджали доставляти на Січ зерно, порох, зброю, будівельні матеріали, не давали козакам можливості ловити рибу, полювати, займатися іншими промислами.

У зв‘язку з цим в ніч з 3 на 4 серпня 1635 р. загін запорожців на чолі з І. Сулимою зруйнував фортецю, розгромив його охорону. Старшина реєстровців, як і Северина Наливайка, підступно схватилаСулиму і видала магнатам для покарання.

Через два роки влітку 1637 р. Україну охопило нове повстання під керівництвом гетьмана нереєстрового козацтва Павла Бута (Павлюка). Він закликав “випищиків”, селян і міщан знищити реєстрових старшин, оскільки вони зрадили бідноту. Сучасники говорили, що Павлюк хотів приєднатися до Росії разом з донським козацтвом, покарати знахабнілих “козацьких перевертнів ”. Повернення поширилося на все Лівобережжя. Битва між повсталими та польським військом на чолі з польським гетьманом М.Потоцьким відбулася під Кумейками (біля Черкас) 6 грудня 1637 р. Оточені повстанці відбивалися не тільки зброєю, а й “голоблями і дишлями”. 10 грудня 1637 р. під Боровицею бій розгортався з новою силою. Переговори з керівництвом польського війська розкололи козаків. Павлюка та інших ватажків було підступно схоплено реєстровою старшиною, відправлено до Варшави і там страчено. Його товариш Гуня з частиною повстанців утік.

У лютому 1638 р. польський сейм схвалив “Ординацію війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої”. Відповідно до “Ординації”:

- у реєстрі мало залишатися тільки 6 тис. чоловік;

- виборність козацьких старшин ліквідовувалася;

- на чолі реєстрового козацтва повинен стояти комісар із шляхтичів;

- осавули і полковники також призначалися лише із шляхтичів;

- жоден козак без паспорта комісара не мав права з’являтися на Запорозькій Січі;

- під страхом кари з конфіскацією майна міщанам та їх синам заборонялось вступати в козаки або віддавати за козаків своїх дочок.

“Ординація” 1638 р. породила нову хвилю протесту. У березні 1638 р. загони запорожців під проводом Якова Острянина (Остря - ниці) підняли на боротьбу Київщину та Полтавщину.

Відбиваючись від добре озброєних польських військ, Острянин перейшов у межі Російської держави. Боротьбу продовжували гетьман Гуня та запорозький старшина Скидан. Гуні пощастило вийти з оточення і переправитися на територію донського козацтва. Загін Скидана був розбитий, а сам він потрапив у полон. Реєстрове козацтво вимушено було визнати “Ординацію” 1638 р., яка передбачала існування шести полків: чигиринського, черкаського, канівського, корсунського, білоцерківського та переяславського.

Отже, реєстрових козаків вдалося змусити до покори. Антифеодальна боротьба як у Східній Україні (на Подніпров‘ї), так і у Західній (на Прикарпатті і Подністров‘ї) в ті часи не принесла перемоги народним масам.

Польсько-шляхетському урядові й класові феодалів шляхом жорстоких репресій вдалося придушити найбільші селянсько-козацькі повстання кінця XVI - першої половини XVII ст.

Причини поразки цих повстань полягали у їх стихійності, локальності, слабкому озброєнні та отаманській розпорошеності. У ході цих повстань український народ набував досвіду боротьби, підривав могутність Речі Посполитої, розхитував феодально-кріпосницький лад, формував національну самосвідомість.

VI. Запитання та завдання

1. Які історичні обставини обумовили утворення козацтва?

2. Що ви знаєте про диференціацію в середовищі козацтва? Як управлялася Запорозька Січ?

3. Назвіть найбільш відомих керівників козацького руху. Дайте характеристику гетьманові Конашевичу Сагайдачному.

4. Що таке польська “Ординація” 1638 р.?

5. Які причини козацько-селянських повстань кінця XVI - першої половини XVII ст.?

6. Чому козацько-селянські війни цього періоду закінчувалися поразкою?