Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 9. Консолідаця та національно-духовні процеси у формува.нніукраїнської народності у XV-першій пол XVІІ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Формування центру української народності. Розвиток та уніфікація її матеріальної культури.

3. Еволюція та розвиток нової національної свідомості. Удосконалення мовного процесу.

4. Проникнення гуманістичних ідей та нових тенденцій у розвиток української культури.

5. Реформаційний рух та міжконфесійна боротьба як один із проявів визвольного руху.

6. Запитання та завдання.

I. Загальні зауваження

Для трактовки - це одна із самих складних лекційних проблем. Бо тут потрібно простежити процеси, які лежали в основі виникнення територіального центру української народності, уніфікації її матеріальної культури, змін в національній свідомості українського народу, мовного формування, реформаційного руху, діяльності братств, міжконфесійної боротьби тощо.

Цей період насичений різними консолідаційними факторами, які визначили подальшу історичну долю існування українського етносу, його боротьби за право на існування власної матеріальної та духовної культури, внесення своєї дещиці у світову цивілізацію. Сказане вище визначило план лекції та добір відповідних історичних матеріалів і фактів.

В одній із попередніх лекцій ми відзначали, що на українських землях літописання починає відроджуватися десь з XIV ст. Зокрема в нашому краї поширюються варіанти творів про перемоги російського народу над кочівниками у 1380 р. - “Мамаєве побоїще”. Український народ давав високу оцінку перемозі росіян над золотоординцями, розглядаючи її як запоруку і свого визволення.

Як уже було сказано у попередній лекції, у XV - першій половині XVI ст. в Україні створено два літописи: “Західноруський (Литовський) літопис” та “Короткий Київський літопис”.

У Західноруському літописі у апологічному дусі змальовується діяльність литовського князя Вітовта, зібрано чимало матеріалу з історії України та Білорусії. У Короткому Київському літописі викладені симпатія до діяльності литовських князів, захоплення Волинським магнатом Костянтином Острозьким, відомості про пограбування ордами Києва тощо. Згадані літописи - це твори про діяння феодалів, панегірики Великому князівству Литовському.

В джерелах другої половини XVI - першої половини XVII ст. відображені історичні події, процеси і явища більш нового часу. Зокрема у працях “Ключ царства ” Герасима Смотрицького, “Плачі ” Мелетія Смотрицького, “Апокрисисі” Христофора Філарета, “Палінодії” Захарія Копестинського дискутувалися деталі догматів християнства.

Одначе, згадані твори стимулювали розвиток історичної науки. У зв'язку з цим варто нагадати про появу Баркулабівського, Густинського, Львівського та Острозького літописів. У них дослідники знайдуть відомості про Брестський собор 1596 р., події, що відбувалися в українських землях у XVI-XVII ст., обставини поневолення України литовськими та польськими феодалами, побут українського народу, проникнення католицизму на православні землі тощо.

Цікавим історичним джерелом цього часу є мемуари Михалона Литвина, Федора Євлашевського, Гійома Левассера де Боплана, Еріха Лясоти, Якова Собеського, які, посуті, належать до феодальної історіографії.

Але в цей час знайшли своє місце як джерело й твори полемічної літератури І. Вишенського та народні історичні пісні і думи. Зокрема, Іван Вишенський у своїх знаменитих “посланнях” (“Посланіє Львовському братству” та ін.) критикує Брестську унію 1596 р., змальовує важке становище України, критикує своє (національне) панство, закликає селян до боротьби.

У думах та піснях того часу оспівана боротьба проти іноземних загарбників - турок та татар, кочових орд, польської шляхти показаний народний побут, стосунки між людьми тощо.

Джерельну основу цієї лекції складають також такі документи, як: “Опис книг Супрогуського монастиря на Поліссі” (1557), “Лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію” (1576), “Статут Львівського братства” (1586), “З послання Івана Вишенського до вищого українського духовенства, прийнявшого Унію” (кінець XVI ст.), “Еріх Лясота про зовнішній вигляд Києва” (1594), “Статут Луцької братської школи” (1624), “Лист гетьмана Івана Петрижицького і Війська Запрозького про доцільність об'єднання Лаврської школи з Братською школою в Колегіум” (1632), “Про архітектурні пам'ятки Києва (перша половина XVIIст.)”Г.Боплана та ін.

Порушеній проблематиці присвятили свої наукові пошуки такі вчені-історики, як: Л.Гумільов, Я.Дашкевич, Є.Дзюба, Я.Ісаєвич,

О.Курочкін, К.Матейко, С.Плохій, З.Хижняк, та ін. У працях названих дослідників викладачі та студенти відшукають цікаві відомості про розселення українського етносу, деформацію кордонів України в XV - першій половині XVII ст., формування центру українства (Л.Н.Гумільов); знаряддя праці тогочасних українських селян, житло та одяг українців (К.Матейко “Українська минувшина”), процеси, які були в основі формування нової національної свідомості (Я.Дашкевич, О.Дзюба, Я.Ісаєвич); зміни в мові та аспекти національно-духовного піднесення (Є.Дзюба, Я.Ісаєвич, С.Плохій, З.Хижняк), реформаційний рух, діяльність братств та міжконфесійну боротьбу, (З.Хижняк, Я.Ісаєвич) та інші цікаві проблеми тогочасної історії України.

Історичні події того часу покладені в основу таких художньо-історичних творів, як: “Гальшка Острозька княжна” І.Гушалевича, “Гулевичівна” Ю.Колісниченка та С.Плачинди, “Свіччине весілля ” І.Кочерги, “Кужіль і меч ” А.Лотоцького, “Гальшка Острозька” О.Огоновського, “Первые коршуны” М.Старицького, “Іван Вишенський” І.Франка, “Гальшка княжна Острозька” І.Шараневича та ін.

У згаданих творах викладачі та студенти знайдуть цікавий художньо осмислений матеріал про пробудження нової національної свідомості на українських землях в XV - XVII ст., духовне піднесення українського народу, його боротьбу за православну віру, за соціальне та національне визволення.

II. Формування центру української народності. Розвиток та уніфікація її матеріальної культури

Висвітлюючи це питання, варто підкреслити, що татаро-монгольське поневолення українських земель не могло не позначитися на їх етнічному розвитку. Передусім зменшилася кількість українського народу, дещо послабився процес розвитку національної свідомості тощо.

Входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського, сприятливе ставлення нової князівської влади до української мови, релігії, культури надихнули український етнос на подальше самовдосконалення.

Перш за все це позначилося на зростанні кількості населення на українських землях. Так, наприклад, у 1400 р. в Україні проживало 3,7; 1500 р. - 4,4, 1550 р. - 5,2, 1600 р. - 5,3 млн. осіб 5, переважна більшість яких були українці. Одночасно потрібно підкреслити, що в цей час в Україні проживало також чимало поляків, угорців, волохів, словаків, білорусів, литовців, росіян, татар, половців, печенігів та інших тюркомовних народів.

Характерною особливістю формування українського етносу в ці часи було послідовне проникнення в середовище корінного населення поляків та євреїв.

У зв'язку з витісненням з українських земель золотоординських поневолювачів межі української народності стали розширюватися на південь та схід. Це давало можливість населенню Галичини, Волині, Поділля з різних причин переселятися в степи Правобережної України та лівий берег Дніпра.

Отже, на Середньому Подніпров'ї поступово став формуватися територіальний центр української народності та центр етнополітичного життя України.

Дослідники вважають, що саме етнічна консолідація українського народу породила уніфікацію його матеріальної культури.

По-перше, вона проявилася у формі знарядь праці. Орне знаряддя - плуг став витісняти з ужитку стародавні сохи та рала. Поряд з короткою косою-горбушею населення, особливо степової частини

України, стало вживати довгу косу, яка у пізніші часи стала називатися литовкою.

Відповідних змін зазнали серпи, ціпи, жорна та інші знаряддя.

По-друге, зазнав змін транспорт. Зокрема, більш удосконаленим став віз та його вантажний варіант - мажа, їх колеса з ободом, спицями та буксами були більш міцними та пристосованими до перевезення вантажів на далекі відстані.

Люди пристосувалися до перевезення по воді, використовуючи для цього струги, дубаси, байдаки (чайки) та інші засоби.

По-третє, зазнало конструктивної еволюції житло для людей. Для зведення помешкань застосовувалися зрубний, стовповий та каркасний методи будівництва. Багаті господарі до своїх будинків прилаштовували сараї, комори, кухні, пекарні, шопи та інші приміщення.

Один із перших чужинців, що у 1594 р. побував на Запорізькій Січі, німецький посол ЕріхЛясотау своєму щоденнику про Київ зазначав так:

„Він великий і дуже укріплений, був колись прикрашений пишними церквами і будівлями як громадськими, так і приватними. .. а сучасне місто збудоване внизу, в долині, на правому березі Дніпра, воно займає досить великий простір, бо майже при кожному будинку є сад. В ньому багато православних церков, вони майже всі дерев'яні, одна лише кам'яна, стоїть на площі”.

Із спогадами Лясоти перегукується згадка про Київ французького інженера Г.Боплана:

“Місто є значним торговим центром країни... будинки тут збудовані на московський зразок, усі на один поверх..., населення користується свічками, зробленими з трісок: вони коштують так дешево, що за подвійний динар можна освітлювати найдовшу зимову ніч”.

По-четверте, чимало художніх новинок та вдосконалень зазнав одяг українців. На його пошиття добирали тканини домашнього та зарубіжного виробництва - полотно, сукно, сатин, атлас, оксамит тощо. Серед жіночого одягу була поширена плахта, серед чоловіків - шаровари. Верхній одяг - кожухи, кунтуші, жупани, кептарі - довершувало взуття та головні убори (баранячі та оксамитові шапки, довгі жіночі платки тощо).

Певної уніфікації зазнала і їжа українських людей: борщ, свинина, сало, пшоняна каша, житній хліб та інші продукти.

ІІІ. Еволюція та розвиток нової національної свідомості. Удосконалення мовного процесу

Еволюцію та розвиток національної свідомості у XV - першій половини XVII ст. простежимо у трьох площинах: топонімічній, етнонімічній та мовній.

Відомо, що після розпаду Київської Русі продовження її історичних традицій взяло на себе Галицько-Волинське князівство. Посуті, воно називало себе “Малою Руссю”, а його князь Болеслав (1340-1342) навіть присвоїв титул “природженого князя Малої Русі».

За висловом професора В.Й.Борисенка, “центральна Україна спочатку дала Галицько-Волинській державі назву “Русь”, а та, в свою чергу, Україні - “Мала Русь”.

За північно-східними землями колишньої Київської Русі, як відомо, закріпилася назва “Велика Русь”. Про виникнення цих двох термінів “потурбувалися” церковники-греки: боялися переплутати церковні установи на українських землях з такими ж закладами на території Росії. Назви були вжиті на патріаршому соборі в 1354 р.

Спочатку згадані вище назви не мали відтінку національної зневаги. Але пізніше, у XVIII-XIX ст., термін “Мала Русь” набув гіркого присмаку у шовіністичній політиці російського царизму.

Поступово почав приживатися та входити у практику і термін “Україна”. Спочатку, десь починаючи з XIV ст., цю назву прищеплювали окремим українським регіонам: Галицьким землям, Поділлю, Лівобережжю, Подніпров'ю. Поступово цей топонім став поширюватися на землі по обох сторонах Дніпра, що ввійшли до складу Речі Посполитої. Так, наприклад, Стефан Баторій у своїх грамотах землі придніпровські та подільські називає “українськими”.

В.Й.Борисенко стверджує, що автор Львівського літопису з 12 згадок про Україну в 9 випадках застосовував термін “Україна”, а в решті “Військо Запорізьке”. У “Хроніці з літописів стародавніх” Феодосія Софоновича про події в етнічних українських землях з кінця XVI ст. по 60-ті роки XVII ст. згадується 20 різних географічних назв. З них 15 - “Україна”, три - “Руська земля”, два - “Русь”. На карті французького інженера Боплана першої половини XVII ст.

“Україною” названі землі від “Московії” до границь Трансільванії”, хоч у самому тексті цей термін сусідить з назвами окремих українських земель.

Словом, поступово термін “Україна” набрав етнічного консолідуючого значення. Українська інтелігенція в цей термін вже тоді вкладала зміст свого краю, країни, держави, окремішньої руської землі, в той час як офіційна Польща вбачала в цьому терміні периферійну частину своєї держави, а Росія - окраїну Московських земель.

Важливо розібратися з еволюцією назви населення українських земель. Оскільки Україна є одним із спадкоємців Київської Русі, її земель, культури, а, отже, топонімів і етнонімів, то її населення тривалий час іменувалося “руссю”, “русинами”. З часом, особливо після появи козацтва, в Європі воно стало називатися козаками, черкесами (адигейське “черекес” - люди-зброї), або хохлами.

Одночасно щодо українського народу вживався етнонім - “малороси”, який поступово переріс в загальну назву - “українці”. Поряд з цим терміном в окремих землях України були свої етноніми: бойки, лемки, гуцули, крайники, волиняни, подоляни, слобожани, поліщуки, тавричани та інші. Як правило, в їх основі лежала назва землі, яку вони населяли.

Уважний аналіз згаданих етнонімів свідчив про зміни, що відбувалися у національній свідомості українського народу. Жителі українського краю стали помітно виділятися із загальнослов'янського етнічного масиву. За цим краєм міцно закріпився топонім “Україна”, а його жителями - етнонім “українці”. Етноніми ж “козаки”, “рутени”, “черкаси” мали тимчасовий перехідний характер.

Позитивно вплинула на розвиток української самосвідомості поява козацтва. З його внутрішньою структурою, волелюбивими акціями з'явився ідеал прагнення до соціальної та національної волі. Козацтво перебрало на себе державотворчі функції й народ побачив у ньому свого захисника, реальну силу у боротьбі за своє визволення.

У зв'язку з цим в середовищі українського етносу все помітнішим стало засудження всіляких відступів від своєї рідної мови, звичаїв, обрядів, традицій тощо.

Яскравим прикладом цього може бути “Лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію” про те, щоб королівські укази писалися їм не польською, а українською мовою (1576)”:

"Видані листи через дворянина вашої королівської милості пана Оршевського братії нашій...письмом польським писані. ..За ухвалою унії листи з канцелярії вашої королівської милості не іншим, а тільки руським (тобто українським — П. С.) письмом мають бути видані...

Просимо, щоб ваша королівська милість при привілею і свободах наших нас залишити і до нас листи з канцелярії вашої королівської милості руським письмом видавати наказати благоволив...”

Представник тогочасної української культурної еліти, один із найвизначніших українських письменників-полемістів кінця XVI - початку XVII ст. Іван Вишенський у своєму посланні до вищого українського духовенства висміював зрадників свого народу, людей, які відірвалися від інтересів своєї Батьківщини, стали допомагати польській шляхті утверджувати в Україні соціальний і національний гніт, стали проявляти непомірний потяг до власного збагачення і зневаги простолюдинів.

Зокрема, критикуючи уніатське духовенство, він писав:

"Не мирского жерело похотий в собе распустили и насититься никакож не можете и еще болшею алчбою и жаждою, свецких достатков прагнучи, оболели есте?... Покажите ж ми... где который з вас, в мирском житии будучи, оных шест заповедей, от Христа узаконеных, сам собою исполнил, то ест алчных прекормил, жаждных напоил, странных упокоил, нагих одеял, болных послужил, в темницах навежал?... Где есте нагих одевали? Не ваши милости ли сами обнажаете из оборы коне, волы, вовцы у бедных подданых волочите, дани пеняжные, дани пота и труда, от них вытягаете, от них живо лупите, обнажаете, мучите, томите .

Где есте больных послужили? Не ваши милости ли полных еще самих от здоровых чините, биете, мучите и убиваете?... Ксенже бискупе луцкий, колко еси за своего священства живых мертво ко Богу послал...?”

Подібного роду обуреннями і звинуваченнями просякнутий весь лист. Він є яскравим свідченням формування нової демократичної національної самосвідомості кращих представників українського народу, пошуків свого етнічного й державного коріння, відторгнення невластивих національній ментальності нововведень.

Важливим фактором нової національної самосвідомості, етнічного розвитку населення України XVI - першої половини XVII ст. став мовний процес. В одній із попередніх лекцій було сказано, що офіційною мовою Великого князівства литовського вважалася руська мова. Ця вимога була зафіксована у збірнику законів 1565 р., в якому була висловлена вимога, щоб “писарь меський, по-руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати”.

Дослідники помітили, що вже з XV ст. жива, розмовна мова починає активно витісняти з ужитку церковнослов'янську. Цією мовою починають писати, створювати книги тощо. Саме таким є Пересопницьке Єванґеліє, переклад якого здійснено у 1556-1561 рр.

Як відомо, створене на українській мовній основі згадане вище Єванґеліє стало ритуальним документом під час приведення до присяги першого президента України Л. М. Кравчука та його наступника Л.Д.Кучми.

Розвитку української мови сприяли також рішення Люблінського сейму(1564). На їх основі українська патріотична знать вимагала від польських чиновників українського діловодства й боляче сприймала випадки, коли ця вимога порушувалася, про що ми писали, ілюструючи листа брацлавської шляхти 1576 р. до польського короля Стефана Баторія.

На початок XVII ст. навіть зарубіжні мандрівники та офіційні особи помітили, що в українських землях сформувалася мова, відмінна від мов інших слов'янських народів, й залишили після себе відповідні спогади (шведський посол Ґотрад Веллінґ, італієць Божо, німець Вердум, турок Челебі та ін.).

IV. Проникнення гуманістичних ідей та нових тенденцій у розвиток української культури

У XV - першій половині XVII ст. в українській культурі стали помітні розвиток гуманістичних ідей та реформаційні настрої.

Цьому сприяли, по-перше, толерантна позиція щодо української культури з боку Великого князівства литовського, а також носії українського інтелектуального життя, які здобували освіту у польських та західноєвропейських університетах (Петро Кордован, Іван “з Рутенії”, Герман Вілевич з Києва, Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Стефан Зизаній, Захарій Копестинський та ін.)

Твори цих гуманістів були спрямовані на людину, її місце у тогочасному світі. Вони оспівували особисті свободи, суспільство, потяг до наукових знань, повагу до рідної мови, культури, історії тощо.

Свою освіченість вони черпали у Краківському, Празькому, Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах. Вчені підрахували, що тільки в Краківському університеті у XV-XVI ст. здобували освіту близько 800 вихідців з України .

Особливе місце серед українських гуманістів посіли Станіслав Оріховський, Йосип Верещинський, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський.

Станіслав Оріховський був найвизначнішою постаттю серед східнослов'янських гуманістів XVI ст. Письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латини. У Західній Європі його величали “рутенськимДемосфеном”, порівнювали з Ціцероном. Твори С.Оріховського ще за життя, за висловом польського історика Мартина Кромера, були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині і складали гордість і захист Вітчизни. “Мені доводилося чувати, - писав він, - схвальні відгуки про твої твори... Я не зустрічав там вченого, який би не читав їх і не підносив до небес твоєї дотепності, красномовства та вченості. І я був гордий твоєю славою.”

Перу Оріховського належать такі праці, як: “Про турецьку загрозу”, “Промова на похоронах Сигізмунда І” та ін. В центрі уваги його поглядів була турбота про просту людину, її велич, пізнання навколишнього світу, розбудова правової держави, розвиток історичної науки, дослідження етногенезу слов'ян тощо. Словом, ідейна творчість “рутенського Демосфена” була на рівні тогочасної західноєвропейської гуманістичної думки.

Цікаву творчу спадщину залишив для нас український гуманіст кінця XVI ст. Йосип Верещинський. Він ніколи не зрікався свого українського коріння. Верещинський завжди з гордістю заявляв, що він сповідує православні погляди. У своїх працях Верещинський з великою силою змальовує образ сплюндрованої загарбниками

України, прагне допомогти їй визволитися з-під турецько-татарського ярма, закликає Європу сприяти Україні в боротьбі за незалежність. Він вперше ввів до політичного словника назву “український народ”. Верещинський виявляє гордість за українську землю, її щедрість, був переконаний, що в України - велике майбутнє.

Почесне місце серед плеяди тогочасних українських гуманістів належить Мелетію Смотрицькому.

Професорсько-академічне оточення, в якому ріс М.Смотрицький, вплинуло на формування його поглядів. Серед колег батька, професора Острозької академії, членів вченого гуртка було багато відомих представників інтелектуальної еліти тодішньої України.

Навчаючись в Острозькій академії, М.Смотрицький познайомився з І.Борецьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, Є.Плетенецьким, Л.Зизанієм, яким судилося пізніше зайняти почесне місце в пантеоні історії української культури.

Його праці “Апологія”, “Антиграфи”, “Тренос, або плач Східної церкви”, “Граматика словенська”, “Протестація”, “Паранозіс” та ін. були просякнуті пересторогою громадської війни на релігійній основі. Він жорстко критикував неправильну поведінку церковних ієрархів, закликав до єднання церковного життя, мирного розв’язання міжконфесійних проблем. Проте намагання М.Смотрицького засіяти міжконфесійну ниву миром потерпіли крах.

Культурне життя українського народу у XVI - першій половині XVII ст. збагатилося розвитком друкарської справи. Друкарня 1573 р., відкрита у Львові втікачем із Москви І.Федоровим, доповнилася такими ж підприємствами в Острозі, Стрятині, Крилосі, Києво-Печерській Лаврі та інших містах.

Іван Федоров був першим російським і українським друкарем. У 1564 р. він видав у Москві першу друковану книжку “Апостол”. Через переслідування його з боку переписувачів книг та деякої частини духовенства він змушений був переселитися у Білорусію. Зупинившись у м. Заблудові (в маєтку магната Г.Ходкевича), Іван Федоров організував друкування книг. Незабаром він переїхав у Львів і в 1574 р. надрукував першу книгу в Україні — “Апостол”. Потім І.Федоров жив в Острозі, де надрукував відому “Острозьку Біблію”. На Україні він написав і видав “Граматику”. Помер І.Федоров у Львові в 1583р.

Знайомлячись зі Львівським “Апостолом”, дослідник у післямові знайде слова І. Федорова до нас - нащадків, в яких просить оцінити його працю, а також подякувати тим меценатам від культури, які благословили його на книгодрукування та допомогли йому у цій святій справі:

“Якщо доведеться кому-небудь, - пише І. Федоров, - (із вас) (коли-небудь) у цю корисну для душі апостолову книгу заглянути, то перш за все... як щось з огріхами (з помилками) знайдете (в цій книзі), то ради Бога виправляйте, благословіть (нашу працю), а не проклинайте, бо ж це писав не дух святий і не ангел, але рука грішна і тлінна, як і інші непокарані.

Видрукував я цю корисну для душі книгу “Апостол” в славному місті Львові на славу всемогутньої, живоначальної Тройці...”

Було помітне також пожвавлення літописання. Так, наприклад, певним вкладом в історію була поява Густинського, Львівського та Острозького літописів.

На базі Острозької та Львівської братських шкіл у другій половині XVI ст. з'явився перший шкільний театр, а в 1578 р. у Кам'янці - перший музичний колектив.

Отже, напрошується висновок, що у XV - першій половині XVII ст. гуманістичні ідеї, нові тенденції проникали у всі сфери українського культурного життя. Вони були яскравими свідченнями пробудження нової національної свідомості українського народу, сприяли його консолідації та подальшому історичному формуванню.

V. Реформаційний рух та міжконфесійна боротьба як один із проявів визвольного руху

Реформаційний рух в Україні в XVI-XVII ст. був складовою і невід'ємною частиною західноєвропейських реформаційних процесів. В Україні усі реформації стали проявлятися у площині боротьби громадськості проти основ феодального ладу, засилля церковників-католиків у суспільному житті, в русі за підпорядкування церкви державним (світським) установам, підтримку діяльності православних установ тощо.

Характерною особливістю реформації під час культурного піднесення в Україні в XVI - початку XVII ст. було виникнення та розгортання діяльності таких громадських об'єднань, як братства. У згаданий період в Україні оформилися Успенське (Львів), Рогатинське, Городоцьке, Київське, Луцьке та інші братства. Їх засновниками виступала патріотично настроєна українська шляхта, яка допомагала їм організаційно і матеріально.

Так, наприклад, київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала братству свій маєток під школу та лікарню, великі кошти київському братству надав П. Конашевич-Сагайдачний, який разом з Військом Запорізьким став його колективним членом. Можна було б навести і інші приклади.

Саме братствам судилося зробити чимало, щоб послабити позиції духовенства у суспільному житті, розширити систему міського самоуправління, ослабити тиск католиків на українську православну церкву.

Братства дружили між собою, обмінювалися досвідом громадської роботи, літературою, порадами. В листі братчиків міста Вільно від 1588 р. висловлюється подяка львів'янам за книги та поради. Просять цю допомогу продовжувати: “Сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну, а ми з подякою вашій любові вказану(ціну) вам перешлемо... Про це і про інше просимо, тому що у вас всього багато.”

Особливо чимало було зроблено братствами у розвитку народної освіти. З відкриттям братських шкіл підвищується зміст і рівень освіти, зміцнюються зв'язки освіти з національним життям.

На кошти згаданої вище Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа в м. Києві, яка у 1632 р. переростає у вищий заклад - Київську Колегію.

У листі гетьмана 1632 р. записано, що новостворена колегія буде під козацькою охороною та патронатом.

“Ми, Іван Петрижицький — гетьман, осавули, полковники і все військо його королівської милості запорозьке... заявляємо і обіцяємо в обороні своїй так їх самих, як і церкву, монастир, школи, шпиталь і все, що до них належить, від всіляких неприємностей, противників і перешкод міцно обороняти, заступатися і за них до смерті своєї заставлятися...”

Статути братських шкіл були вимогливими щодо учнів і навіть жорстокими. Деякі їх положення не втратили своєї актуальності і сьогодні. Ну ось, наприклад, "Статут Луцької братської школи"

(1624) вимагає, щоб батьки, які віддають своїх дітей до школи, знали, які науки їх діти вивчатимуть, за якими програмами, формами і методами.

Статут передбачав, що в класі учні сидять на тих місцях, які вони заслужили. Кращі учні вибирають для себе привілейні і зручні місця, гірші - десь ззаду, на гальорці. Особливо негативно керівництво шкіл ставилося до прогульників, учнів, які школу відвідували від випадку до випадку:

“Кгды бы теж хлопец в один день до школы ходил, а другой день занедбал, и так едно час бы себе трявил, в речи при школе, такого болш не приймати; бо и балвер (лікяр) кгды бы хорого во один деньлечил, а в другой занедбал, вместо злечения, в большую бы хоробу его приправил”.

Отже, братства та їх школи були ефективною, дійовою формою боротьби проти політики покатоличення українського народу. Основоположним принципом цієї боротьби була копітка робота в ім'я просвіти власного народу, розвитку його культури, збудження національної самосвідомості.

В кінці XVI - першій половині XVII ст. особливо гострою стала проблема віросповідання у Речі посполитій. “Схизматів”, тих, що протестують проти насильного поширення католицизму, прагнули умовити, упокорити представники ордену єзуїтів, які одночасно поширювали й ідею церковної унії. У своїй праці “Про єдність церкви Божої” (1577) ревний католик Петро Скарга піддавав критиці православні канони, висміював їх служителів, переконував читачів у необхідності злиття конфесій.

Боротьба братств, як уже було сказано, не завжди мала ефективний характер.

Відверте втручання константинопольської метрополії у їх внутрішні справи викликало незадоволення деякої частини вищого православного духовенства. Багатьом церковним ієрархам уявлялося, що унія зможе визволити їх з неволі константинопольських патріархів, а також примирити з католиками, консолідувати у Речі Посполитій.

Юридичне оформлення Унії мало відбутися у 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини - уніатську та православну. Після укладення унії розпочався новий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам. Водночас уніатська церква перебувала у стані невизначеності. Православні вбачали в них загарбників, а католики не вважала їх повноцінними громадянами. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб розширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію.

Проект унії викликав протидію у значної частини української шляхти та духовенства. Ідеї уніатського процесу були засуджені Василем Острозьким - сином Констянтина Острозького, який заявив, що православ'я він захищатиме підняттям народних мас на війну, створенням армії “благочестя” тощо.

Православний собор 1596 р. у своєму рішенні засудив діяльність активістів унії, рекомендував усунути їх від церковних посад, вбачав у їх особі зрадників та розкольників.

“...Церква дозволяє... через нас обов'язково наказує на нинішньому соборі, щоб... митрополит Михайло (Рогоза)

був скинутий, а також... єпіскопи усіх шат архієрейських були позбавлені і відсуджені від усякого управління і порядкування, навіть від самого імені єпископського, і постановити на тому соборі церковному, щоб були геть викинуті і виписані. ..”

Отже, наступ католицизму на українську культуру передбачав форсоване ополячення України, підрив та розгром православної церкви, поступову колонізацію українських земель, згортання їх культури та встановлення неподільного панування польської шляхти в Україні.

Історична ж місія православного духовенства полягала в тому, щоб зберегти українське коріння, подолати дискримінацію української церкви, захистити віруючих від свавілля католиків.

VІ. Запитання та завдання

1. Що ви знаєте про формування територіального центру української народності?

2. Простежте еволюцію матеріальної культури українського народу у XV - першій половині XVII ст.

3. Що ви знаєте про терміни “Русь”, “Мала Русь”, “Велика Русь”, “Україна”?

4. Якою мовою розмовляли українці у XV-XVII ст.?

5. Що ви знаєте про ідеї гуманізму та реформацію в Україні XVI - першої половини XVII ст.? Назвіть представників українського гуманізму.

6. Дайте оцінку конфесійній боротьбі в Україні. Що ви знаєте про Брестську унію?