Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - В. Б. Гарін

Розділ VI

УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ

Продовження і війни з Річчю Посполитою. Об’єднана російсько-українська армія була розділена на чотири частини і почала активні бойові дії навесні 1655 р. Гетьман Хмельницький, маючи 30 тис. козаків, виступив до міста Заславля на польсько-турецький кордон. Корпус боярина Бутурліна (у складі 30 тис. росіян і 5 тис. козаків) зайняв позицію біля фортеці Кодак для відбиття можливого нападу з боку кримських татар. Князь Хованський виступив до Білорусії з 30 тис. російського війська, щоб перервати зв’язок поляків із Смоленськом. Козацький корпус, що налічує 25 тис. чоловік, під командуванням наказного гетьмана Золотаренка мав завдання взяти Смоленськ і 27 травня взяв місто в облогу.

Під час облоги Смоленська сюди часто приїжджав російський цар, спостерігаючи за діями козаків. У ніч на 27 липня, під час його чергового прибуття до козацького табору, польський гарнізон, знаючи про місцезнаходження російського царя, здійснив двома загонами відчайдушну вилазку. Проте Золотаренко, передбачаючи таку можливість, завжди тримав напоготові приховані від поляків резерви, які й вирішили результат нічного бою. Оточивши поляків, що напали на його табір, Золотаренко незабаром примусив їх до капітуляції. У цьому бою в полон було взято 2,5 тис. польських воїнів і вбито більше 4 тис.

Побачивши безперечний успіх козаків, цар запропонував Золотаренку тут же штурмом узяти місто, але наказний гетьман переконливо роз’яснив цареві, що такий штурм буде неминуче пов’язаний із величезними втратами, а місто можна взяти іншим способом, зберігаючи свої сили. Цар, переконавшись у доблесті та військовому мистецтві Золотаренка, повністю довірився йому, не втручаючись більше у командування. Золотаренко, побачивши, що одна з міських стін не захищена земляним валом, наказав зробити під неї підкоп і закласти потужну міну. Відразу ж після вибуху міни, що зруйнувала частину стіни, приготовані до штурму війська увірвалися до міста і напали на його гарнізон. Золотаренко, не бажаючи руйнувати давнє місто, звелів військовим музикантам грати на трубах, а козакам припинити бій, пропонуючи гарнізону здачу в полон. Поляки, усвідомивши безглуздя свого опору противникові, який вже був у місті, прийняли цю пропозицію. Виходячи з будинків та укриттів, вони кидали зброю і ставали на коліна на знак своєї капітуляції. Таким чином, Смоленськ був узятий, і наступного дня в місто урочисто в’їхав російський цар Олексій Михайлович, оголосивши його приєднаним до своєї держави.

Завершивши облогу Смоленська, Золотаренко вирушив на місто Гомель. У листопаді 1655 р. йому удалося насилу увірватися до міста, але міський замок із сильним гарнізоном продовжував опір. Цей замок, що знаходився на високому пагорбі в закруті річки Сож, вважався поляками неприступним. Декілька козацьких атак на нього були відбиті гарнізоном, а артилерійський обстріл не давав ніякого результату. Тільки після того, як козакам удалося підняти свої гармати на розташовану поряд із замком дзвіницю і звідти, обстрілюючи внутрішні будови, підпалити замок, поляки були вимушені його покинути. Намагаючись вирватися з міста, польський гарнізон щільною колоною вийшов із воріт палаючого замку. Золотаренко, давши всім полякам вийти із замку, напав на них із трьох сторін і незабаром майже всіх знищив.

Навесні 1656 р. поляки, зібравши у Литві велику армію під командуванням князя Радзівілла, здійснили спробу відбити захоплені козаками міста. Золотаренко, дізнавшись про наближення значних сил ворога, з’єднався з російським корпусом князя Хованського. У березні 1656 р. об’єднаний російсько-український корпус зустрівся на річці Березіні з армією Радзівілла. Битва носила довгий і наполегливий характер. Але, після того, як козацькі полки змогли прорвати центр польських військ, армія Радзівілла змішалася і почала відступати до мостів через Березіну. Розладнавши свої лави і не слухаючи більше наказів, польські солдати попрямували до рятівних мостів, прагнучи щонайшвидше перебратися на протилежний берег річки. Скориставшись цим, козаки та росіяни майже без опору сотнями знищували польських воїнів. Велика їх кількість потонула в річці при переправі. Залишки армії Радзівілла, вийшовши на другий берег Березіни, спалили за собою мости, щоб перешкодити переправі противника. Перемога російсько-українських військ була повною, весь польський обоз з артилерією став їх здобиччю.

Після цієї битви, знову розділившись на два корпуси, російські й українські війська рушили у глиб Білорусії та на Литву. Не зустрічаючи ніде серйозного опору, вони оволоділи більш ніж 200-ми містами, селищами і замками, у тому числі були взяті й такі великі міста, як Мінськ, Вітебськ, Орша, Полоцьк та інші.

Цар Олексій Михайлович, отримавши звістку про завоювання його військами всієї Білорусії та частини Литви, влаштував у Москві пишні святкування і в 1656 р. прийняв титул Государя і Самодержця Великої, Малої і Білої Русі, або царя Всеросійського.

Похід до Польщі. З’єднавшись із корпусом Бутурліна, Хмельницький здійснив похід на територію Польщі. Майже без опору були взяті міста Броди, Львів і Замостя. Від Замостя війська попрямували до Любліну, багатого і добре укріпленого польського міста.

Використовуючи страшне послаблення Польщі, у війну з нею вступила Швеція. Шведський король Карл X направив до Хмельницького послів із проханням послати на допомогу шведам, що воюють у Польщі, козацькі сили. При цьому шведський король посилався на договори, підписані Швецією з попередніми гетьманами України. Богдан направив до Польщі 10-тисячний корпус під командуванням полковника Адамовича, який і з’єднався зі шведами під Краковом. Користуючись підтримкою козаків, шведи незабаром оволоділи Краковом і Варшавою. Польща практично була розбита, проте, у цей час війну шведам оголосила Данія, і шведські війська були змушені покинути Польщу.

Соціально-політичні зміни в Україні. Тим часом на території України формувався новий суспільний устрій. Місце правлячого класу повільно, але впевнено займала козацька старшина, яка прагнула зайняти позиції вигнаної польської шляхти. Це вело до загострення відносин між верхами козацтва і рядовими козаками і селянами. У країні сталося навіть декілька дрібних селянських повстань, які були швидко придушені.

Змінився й адміністративно-територіальний поділ України. На землях колишніх Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, які знаходилися під повним контролем козаків, було створено 16 військових округів або полків — по назвах полків козацького війська. Полковники, командири цих полків, у мирний час здійснювали в своєму окрузі всю повноту цивільної та судової влади. Територія кожного полку, в свою чергу, ділилася на сотні, на чолі яких стояли сотники, підлеглі своїм полковникам.

У 1656 р. у Вільно відбулися російсько-польські переговори, на яких головним питанням було підписання миру між обома сторонами та початок війни зі Швецією. Проте українська делегація не була запрошена за стіл переговорів, що було негативно розцінено в Україні. Ці події вельми гостро переживав Богдан Хмельницький. Він написав листа царю, в якому запевняв царя не «вірити ляхам», що пропонували Олексію Михайловичу за певних умов польську корону. Пізніше виявилось, що поляки обманювали царя, а Богдан Хмельницький мав рацію. У 1657 р. український гетьман важко захворів, і не міг вже особисто керувати армією і зовнішньою політикою України. 16 серпня 1657 р. Богдан Хмельницький помер. Він був похований зі всіма почестями в своєму родовому маєтку в Суботові. Через сім років, під час чергової війни, поляки зайняли Суботів і розорили могилу Богдана Хмельницького, розвіявши його прах за вітром.

Гетьман Юрій Хмельницький. За тиждень до смерті Богдана Хмельницького в Чигирині на його вимогу зібралися представники козацтва, щоб вирішити питання про нового гетьмана. Козаки, мабуть на знак визнання заслуг Богдана перед Україною, вирішили вибрати гетьманом його 16-річного сина Юрія. Проте, враховуючи молодість і недосвідченість нового гетьмана, йому був призначений «наставник» — генеральний писар Іван Виговський, людина «високої освіти і великих здібностей», як говорили про нього сучасники. Вища військова і політична влада в Україні фактично зосередилася в руках Виговського, який незабаром почав плести складні інтриги проти свого юного гетьмана.

У своїй політиці Виговський спирався на вищу козацьку старшину і прагнув максимально ослабити залежність України від Московії, мріючи про самостійну українську державу, в якій він грав би першу роль. Проте єдиним способом добитися своєї мети Виговський рахував відродження тісного українсько-польського союзу, направленого проти Росії.

У квітні 1658 р. гетьман Юрій Хмельницький, якого його «наставник» Виговський схилив до колишнього союзу України з Польщею, виїхав у місто Заславль. Туди ж він наказав прибути декільком реєстровим полкам. У Заславлі польськими вельможами, присланими королем, йому було запропоновано підписати угоду з Польщею про повернення України під польські прапори. Поляки запевняли гетьмана, що ще його батько склав нові статті такого договору в місті Гадячі, але не встиг їх оголосити. Так звані «статті Гадячські» визнавали за Україною всі її колишні права і привілеї та оголошували їй вічний мир із Польщею, повертаючи Україну в єдину Річ Посполиту. У договорі вказувалося, що у «Великому князівстві Російському» у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, верховна влада належить українському гетьманові. Україні надавалося право ведення самостійної внутрішньої і зовнішньої політики, чеканки власних монет, утримання постійної 40-тисячної армії. Унія на території України ліквідовувалася, а православна церква зрівнювалася в правах з католицькою. Крім того, щорічно, за наданням гетьмана, 100 українських козаків повинні були отримувати права шляхетства.

Гетьман, підписавши угоду з поляками, оголосив про те своїм козакам. Але, як тільки він це зробив, козаки виразили свій найактивніший протест, назвавши гетьмана зрадником і віровідступником. Реєстрові полки покинули гетьмана і повернулися до Чигирина. Юрій з нечисленними прихильниками втік до Запорізької Січі й облаштувався там, оскільки запорожці були вельми незадоволені об’єднанням України з Росією.

Інтрига Виговського. Виговський, відправивши Юрія Хмельницького на переговори з поляками у Заславль, у той же час написав царю до Москви про зраду гетьмана, додавши, що він особисто залишається вірний Росії, за ним йдуть реєстрові козачі полки. Цар направив до Чигирина свого представника, боярина Хитрово, який розмовляв тільки з Виговським, після чого оголосив козакам царську волю. Російський цар призначав Виговського гетьманом України. Так було покладено початок великій політичній інтризі, пов’язаній з ім’ям Івана Виговського.

Полтавський полковник Мартин Пушкар, що був радником Юрія Хмельницького і знав про достеменну роль Виговського в цій справі, направив царю вилике послання. Сам же виступив до Чигирина на чолі 20 тис. козаків,маючи за мету взяти там в облогу Виговського. Проте біля міста Лубни до нього з’явився боярин Хитрово й оголосив про призначення Виговського гетьманом України. Боярин зажадав ім’ям государя, щоб Пушкар негайно повернувся до Полтави.

Тим часом Виговський, продовжуючи свою політичну інтригу, повідомив російського царя про те, що поляки згодні визнати його своїм монархом і з’єднатися з Росією. Цар тут же направив до Варшави своїх послів, які були прийняті поляками з усією урочистістю. Бажаючи використовувати Росію в боротьбі проти Швеції, поляки продовжували грати свою роль і підтвердили послам своє бажання з’єднатися з Росією, але не раніше, ніж Польща буде звільнена від окупантів. Одночасно вони наполягали на бажанні поляків бачити Виговського гетьманом України.

Полковник Пушкар, маючи під своєю командою значну кількість козаків, не переставав доносити цареві про таємні контакти Виговського з поляками і про їхні підступні плани. Він відправив до Москви гінця, осавула Бурлія, але люди Виговського перехопили його під Сумами, і, забравши всі папери, повісили. Незабаром Виговський направив до Полтави 4 реєстрових полки, щоб розправитися з Пушкарем. Проте Пушкар, напавши вночі на послані проти нього полки, розбив їх, а їх командирів, взятих у полон, послав з конвоєм і своїм новим донесенням до Москви. Царя охопили сумніви, кому ж вірити, Виговському чи Пушкарю?

Цар відправив до Варшави свого гінця з наказом до своєї депутації там, щоб було рішуче запропоновано полякам підписати негайно всі документи і договори про їхнє бажання приєднатися до

Росії. Крім того, цар наказав своїм послам дізнатися все про стан польської армії. Незабаром посли відповіли, що поляки нічого підписувати не бажають, а тягнуть час, а навколо Варшави зібрали велику кількість військ, і хвалькуваті польські солдати запевняють, що скоро вони будуть у Смоленську. Цар відкликав своїх послів із Варшави й остаточно переконався у зраді Виговського.

Незабаром на Україну був посланий корпус князя Трубецького в 30 тис. солдатів із таємним наказом схопити Виговського. Виговському ж було сказано, що цей корпус прямує до нього для боротьби з Пушкарем. Але і Виговський опинився не таким простим. Він, заздалегідь домовившись із поляками, таємно прийняв їх військові частини, і розташував їх у місті Конотопі. Літом 1658 р. російський корпус з’явився в Україні. Проходячи повз Конотоп, Трубецькой дізнався від місцевих жителів про присутність у місті польських військ і негайно напав на них. Але Виговський, будучи насторожі, здогадався про дійсні наміри государя і вдарив у тил корпусу Трубецького. Опинившись між двох вогнів, корпус російських військ був розбитий і розсіяний. Під Конотопом царська армія зазнала одну із найстрашніших поразок у своїй історії. Виговський нарешті скинув маску і показав своє справжнє обличчя.

За угодою з поляками Виговський оголосив українському народові про його з’єднання знову з Польщею. Це викликало широкий протест серед козацтва і народу. Багато козаків, залишаючи Виговського, рушили до Полтави до Пушкаря. Виговський, разом із прибулим до нього польським військом, вирішив атакувати Пушкаря в Полтаві. Заздалегідь він найняв собі в союзники великий загін кримських татар. Татари, вступивши до України, стали табором на річці Ворсклі. Пушкар, не чекаючи нападу Виговського, сам рушив йому назустріч, і в битві на річці Полтавці вщент розбив польські війська, що йшли з Виговським. Виговський у паніці втік із поля бою, втративши свою гетьманську булаву. Проте і переможці торжествували недовго. Розсіявшись і ганяючись за польськими обозами, вони раптово зазнали нападу з боку татар і також були наголову розбиті. Пушкар був убитий у цьому бою. Татари, захопивши всю здобич, спалили і розграбували Полтаву, а також міста Зеньків, Сорочинці та інші. Реєстрові українські козаки, зібравшись у Переяславі, вибрали наказним гетьманом полковника Безпалого, і під його керівництвом розгромили в двох битвах Виговського з поляками і кримських татар. Переслідуючи Виговського, козаки зруйнували ряд міст, що давали йому тимчасовий притулок, — Лубни, Пирятин, Чорнухи, Горошин та інші. Виговському вдалося сховатися в Польщі, кинувши у Чигирині свою сім’ю напризволяще. Так завершилася політична афера Виговського в Україні.

Друге гетьманство Ю. Хмельницького. Цар відправив до України корпус боярина Ромодановського з наказом обрати українського гетьмана на спільних козацьких зборах із новою присягою на вірність йому і Росії. Потім у Чигирині були відкриті вибори нового гетьмана України. Дізнавшись про це, Юрій Хмельницький, що перебував у Запорізькій Січі, написав листа до присутніх у Чигирині козаків. Хмельницький глибоко розкаювався в своєму вчинку, говорив про обман його Виговським і поляками, і просив знов обрати його гетьманом. Пам’ять козаків про Богдана Хмельницького ще раз дозволила його синові бути обраним гетьманом України. Наприкінці 1659 р. Юрій Хмельницький прибув до Чигирина, де, присягнувши на вірність Росії, був знову проголошений гетьманом. Він почав своє правління з вигнання поляків, наведених до України Виговським. Корпус козачих військ за наказом гетьмана пройшов містами Ніжином, Києвом і Черніговом, очищаючи їх від польських гарнізонів і чиновників.

Поляки, не бажаючи втрачати Україну, направили сюди свою армію під командуванням коронного гетьмана Собієвського. Ю.Хмельницький із 40-тисячною армією рушив назустріч полякам, а присланий йому на допомогу російський корпус боярина Шереметева в 35 тис. солдатів, пройшов уздовж кордонів із Кримом і Туреччиною, демонструючи свою готовність їх захищати. Потім об’єднана російсько-українська армія стала табором біля міста Острога, де і зустрілася з польським військом. Вишикувавши для битви російські війська, Юрій Хмельницький заховав у засідку значну частину своєї кінноти. Поляки, напавши на росіян, зав’язнули в битві з ними і, будучи раптово атаковані з тилу козацькою кіннотою, зазнали жорстокої поразки. На полі бою залишилося близько 30 тис. убитих польських воїнів.

Навесні 1662 р. Юрій Хмельницький, зібравши собі військо із запорожців, частини вірних йому козаків і 2,5 тис. донських козаків, з’єднався з армією кримського хана і виступив на Україну. На річці Поцуп він об’єднав свої сили з армією польського короля і після цього атакував війська Шереметьева. Боярин Шереметев, будучи абсолютно впевнений у своїх силах, допустив дві грубі помилки, давши Хмельницькому і татарам з’єднатися з поляками й у ході битви дозволивши їм себе оточити. У результаті російські війська, зазнавши великих втрат, були вимушені відступити у місто Чуднів, де і були взяті в облогу ворогом. Шереметев сподівався на допомогу з боку корпусу князя Барятінського, що стояв під Києвом, але корпус цей так і не з’явився. Протримавшись в облозі більше трьох тижнів і з’ївши всіх своїх коней, Шереметев з військом здався на милість переможця. Сам Шереметев потрапив у полон до татар, де провів 20 років.

Продовжуючи свою боротьбу, Юрій намагався взяти місто Чигирин, щоб зробити його своєю резиденцією, але не зміг цього добитися через запеклий опір реєстрових козаків, що зберігали вірність Росії. Наказний гетьман Сомко, з’єднавшись із корпусом російських військ князя Ромодановського, що стояв біля Козельця, переправився через Дніпро і атакував Хмельницького біля міста Крилова. Юрій був розбитий і відрізаний від Запорізької Січі, пішов із залишками своїх військ до Канева, де з’єднався з поляками. Звідси він виступив до Переяслава, де напав на наказного гетьмана Сомка. Проте корпус Ромодановського, що встиг на поле бою, вирішив результат битви. Хмельницький, відступаючи до Канева, був розбитий. Юрій Хмельницький, якому вдалося врятуватися, дістався до монастиря в місті Лубни, і там у 1663 р. постригся в ченці.

Політико-територіальний розподіл України. Після усунення Юрія Хмельницького від гетьманства, в Україні з’явилося відразу п’ять гетьманів, обраних окремими групами козаків. Серед них були прихильники російської, польської та турецької протекції. Двоє з них, Дорошенко і Тетеря, були полковниками, командуючими полками на Правобережжі. Третім був полковник Ніжинського полку Васюта. Четвертим, обраний під час смути Сомко. П’ятим — представник запорожців Іван Брюховецький. Останній мав у своєму розпорядженні найбільші багатства і кількість козаків.

Оскільки Брюховецький був обраний за допомогою запорожців, які зазвичай не брали участі у виборі гетьмана, то це послужило приводом для багаточисельних скарг царю на Брюховецкого. Особливо активно писали доноси і скарги ті, хто прагнув усунути багатого претендента в гетьмани, — Васюта і Сомко. Цар призначив комісію для розслідування скарг на Брюховецького. Комісія, будучи чудово прийнята і щедро обдарована Брюховецьким, дійшла до висновку про те, що «Іван Мартинович є чесна людина, і годиться бути гетьманом», про що і доповіли цареві. Головні скаржники, Васюта і Сомко, були передані до рук Брюховецького, який і відрубав їм голови у в’язниці. Потім Брюховецький почав заміну козацького командного складу на свій розсуд, призначаючи на вищі посади своїх прихильників із числа запорожців. Маєтки чинів, що потрапили в опалу, Брюховецкий піддавав пограбуванню і розоренню, ще більше збільшуючи своє особисте багатство.

Побачивши свавілля, яке творив Брюховецкий, задніпровські полковники, гетьмани Тетеря і Дорошенко, зовсім відійшли від Росії і погодилися на з’єднання з Польщею, фактично розриваючи Україну на дві частини.

У 1665 р. Іван Брюховецький, першим з українських гетьманів, здійснив візит до Москви, до російського царя. Брюховецький був прийнятий при царському дворі з усією урочистістю і повагою. Цар надав йому звання «Великого воєводи» і думного боярина. Брюховецького одружили з родичкою самого царя, а багатьох його полковників — з боярськими дочками. У Москві Брюховецькому було наполегливо запропоновано ввести на українських землях російський адміністративний апарат, на що він дав свою згоду.

У 1667 р. Польща вирішила безпосередньо підпорядкувати собі Правобережну Україну, відмовившись від послуг Дорошенка. З цією метою сюди був направлений сильний польський корпус. Дорошенка, отримавши цю звістку, поспішив під місто Заславль, де і зустрів поляків. Після тривалої і наполегливої битви поляки були примушені до втечі. Престиж Дорошенка в Україні значно зріс.

У 1667 р. між Росією і Польщею було укладене Андрусівське перемир’я на 30 років. Ця угода підводила підсумок багатолітній боротьбі двох держав за Україну. Росія отримувала Смоленськ і всю Лівобережну Україну з містом Києвом, за Польщею залишалася Правобережна Україна. Запорізькі землі переходили під спільний протекторат Росії та Польщі. Договір був підписаний без участі представників українського народу.

Міжусобна боротьба українських гетьманів. Розуміючи, що фактичний розподіл України не може бути популярним серед українців, цар довгий час тримав в таємниці договірні статті з поляками, не оголошуючи їх в Україні навіть гетьману Брюховецькому. Обурений цим, Брюховецький писав до російського царя, але отримав від нього досить поверхову відповідь. Одночасно Брюховецький одержав лист від Дорошенка, в якому останній докоряв йому за те, що замість однієї неволі — польської, він насадив в Україні іншу неволю — російську. У відчаї Брюховецький оголосив себе прихильником союзу з Кримом і турками, а також протекції султана над Україною. Козацтво і народ остаточно відвернулися від Брюховецького і послали до Дорошенка своїх представників, пропонуючи йому українське гетьманство. Дорошенко, прибувши в місто Опошню, був тут одноголосно обраний гетьманом всієї України. Козаки схопили Брюховецького і розстріляли його, а його дружину, яка була родичкою царя, відправили до Москви.

Запорізькі козаки, що завжди підтримували Брюховецького, виступили проти обрання гетьманом Дорошенка й обрали свого гетьмана — Суховія. Крім того, вони уклали союз з кримськими татарами і готувалися до спільного з ними походу до України. Дорошенко, залишивши замість себе наказного гетьмана Демя’на Многогрішного, відправився на південь України з метою підготувати розташовані тут полки до оборони проти запорожців і татар.

Тим часом наказний гетьман Многогрішний повідомив князя Ромодановського, що командував царськими військами в Україні, про свої підозри відносно Дорошенка, довгий час пов’язаного з поляками. Многогрішний запевняв російського воєводу в своїй незмінній відданості Росії та просив його допомогти відбити татарський похід до України. Князь Ромодановський направив на допомогу Многогрішному корпус російських військ під командуванням свого сина. Проте цей молодий воєвода, побажавши завоювати собі славу переможця татар, сам рушив на них, не з’єднавшись із козаками. У районі міста Гайворона він був розбитий татарськими військами і взятий у полон. Наказний гетьман Многогрішний, поспішивши з козаками на виручку, розбив татар і запорожців під містом Лохвиця і відбив усіх полонених. У 1669 р. цар повелів провести нові вибори українського гетьмана, які завершилися обранням Дем’яна Многогрішного, який заприсягнувся на вірність государю та Росії.

Дорошенко, дізнавшись про обрання новим гетьманом Многогрішного й утвердженні його в цьому званні царем, тут же звернувся до турецького султана, пропонуючи йому віддати Україну під протекторат Туреччини. Султан, із великим задоволенням прийнявши таке прохання, направив Дорошенку відзнаки турецького воєначальника і 6-тисячний загін своїх військ.

Одночасно патріарх Константинопольський, примушений султаном, видав грамоту, в якій відлучав від церкви всіх тих, що не підкорилися Дорошенку. Митрополит Київський Сильвестр, оголосивши цю грамоту недійсною і такою, що суперечить інтересам українського народу, відмовився від підпорядкування патріарху Константинопольському. З того часу українська православна церква перейшла в підпорядкування патріарха Московського, що мало дуже важливе значення для зміцнення зв’язків України з Росією.

Запорізький гетьман Суховій, не визнаючи гетьманства Дорошенка, почав з ним боротьбу на Правобережній Україні. Проте його колишні союзники татари, підкоряючись волі турецького султана, перейшли на сторону Дорошенка. Суховій, прибувши до Умані, склав із себе звання гетьмана і передав його полковнику Ханенку, маючи на це згоду запорожців. Дорошенко рушив на Умань, але не застав там Ханенка, що пішов за річку Буг. Повернувшись зимувати під Білу Церкву, Дорошенко розташував тут своїх союзників татар по навколишніх селах. Але татари, забравши в полон своїх господарів, пішли до Криму. Скарги на це турецькому султану не дали результату. Султан відповів, що «такий є хліб татарський та їхня платня».

Таким чином, на Правобережній Україні опинилися одразу два гетьмани: Дорошенко, що спирався на Туреччину, і Ханенко, який прагнув отримати підтримку поляків. У 1670 р. Дорошенко контролював Житомирщину і Білоцерківщину, а Ханенко — Уманщину і Черкащину. Поляки, визнавши гетьманом Ханенка, ще більше загострили боротьбу між ними. Улітку 1670 р. Дорошенко зробив спробу захопити Умань, але зазнав поразки і був вимушений рятуватися втечею.

Отримавши допомогу від турок, Дорошенко в 1672 р. здійснив похід на Лівобережну Україну. Гетьман Лівобережної України Многогрішний, вийшовши йому назустріч, зміцнив свій табір над Дніпром в районі міст Чигирин і Дуброви. Битва, що відбулася тут між двома українськими гетьманами, носила наполегливий і запеклий характер. Нарешті, війська Дорошенка були розбиті та побігли у степ. Воїни Многогрішного почали переслідування ворога. У цей час союзна Дорошенку турецька піхота, що ховалася до цих пір у засаді, напала на спорожнілий табір Многогрішного й оволоділа його гарматами. Многогрішний, повернувшись до свого табору, не зміг уже його взяти, будучи обстріляний турками з власних гармат. У цей момент із тилу на нього напала кавалерія Дорошенка, що зуміла швидко зібратися після поразки. У результаті війська Многогрішного були розбиті, а він сам був важко поранений. У лютому 1672 р. гетьман Многогрішний помер від ран і був похований у місті Батурині. На його місце гетьманом вибрали Івана Самойловича, приведеного до присяги Росії.

Дорошенко, не відчуваючи підтримки народу на користь турецької протекції, переконав султана здійснити похід на Правобережну Україну з метою демонстрації турецької сили. У серпні 1672 р. величезна турецька армія на чолі з султаном з’явилася біля стін Кам’янця-Подільського і взяла місто в облогу. Не маючи ніякої можливості протистояти туркам, місто за два тижні капітулювало. Султан ознаменував свій урочистий в’їзд до переможеного міста тим, що наказав винести з церков усі християнські ікони і вимостити ними вулиці Кам’янця-Подільського. Потім, відряджаючи Дорошенка з кримськими татарами до Галичини, султан з армією здійснив глибокий рейд по частині Правобережної України, підвладної гетьману Ханенку.

На початку 1674 р. гетьман Самойлович із князем Ромодановським здійснили похід проти гетьмана Дорошенка. У січні вони без бою взяли місто Черкаси, а в лютому — Канів. При цьому канівський полковник Яків Лизогуб перейшов на бік Самойловича. Переконавшись в успіхах російсько-українських військ, і втративши всяку перспективу для подальшої боротьби, гетьман Ханенко несподівано здав своє гетьманство Самойловичу. Ханенку було визначене гідне утримання і призначене для проживання місто Київ. Тільки Дорошенко наполегливо продовжував боротьбу.

Не маючи можливості своїми силами встояти проти військ Самойловича, він звернувся за допомогою до турків. Дізнавшись, що йому на допомогу йде велика турецька армія на чолі з султаном, Дорошенко вирішив прокласти їй шлях, взявши для цього декілька невеликих містечок. Проте біля міста Лисянки він був атакований і розбитий російським корпусом. Дорошенко був взятий в облогу Самойловичем. Але наближення до міста турок змусило зняти облогу і відступити за Дніпро.

Турки, вступивши до Чигирина, відчували себе тут повними господарями. Всі церкви у місті були закриті й опечатані, а жителі сповна відчули на собі повне свавілля і насильство з боку турецьких військ. Султан, виділивши під команду Дорошенка частину своєї армії, направив його на Умань. Дорошенко, взявши це місто, дозволив туркам майже повністю винищити його населення. За наказом Дорошенка із захоплених в Умані чиновників здерли шкіру і, набивши її соломою, відправили у подарунок султанові до Чигирина. Продовжуючи безчинствувати, Дорошенко розграбував ще ряд міст і, захопивши в них декілька тисяч хлопчиків, також відправив їх як подарунок султану, який наказав обернути бранців у мусульманство і відправити до Туреччини.

Козаки, побачивши зрадницьку поведінку Дорошенка по відношенню до українського народу, стали тисячами покидати його. Частина козаків перебралася на Лівобережну Україну.

У 1675 р. Дорошенко, покинутий більшістю козаків, розташувався у Чигирині. Турки, йдучи з міста, залишили йому декілька десятків яничар. Важкі роздуми Дорошенка привели його до думки звернутися до заступництва російського царя. Заарештувавши своїх яничар, він відправив їх як дар царю до Москви, просячи російської протекції. Проте, враховуючи всі злочини Дорошенка, Москва відмовилася мати з ним справу, а турки пообіцяли здерти з нього шкіру за відданих у полон яничар. Не бачивши ніякого виходу з положення, що створилося, Дорошенко закрився в Чигирині і заявив, що оборонятиметься тут від будь-якого ворога до останньої можливості. Тим часом до Чигирина підійшов гетьман Самойлович і взяв місто в облогу. Дорошенко, розуміючи все безглуздя опору, передав Самойловичу гетьманські клейноди. Царський уряд призначив Дорошенка воєводою в місто В’ятку, а після служби колишньому гетьману дали в маєток село Ярополче під Москвою, де він помер і був похований у 1698 р.

Гетьман Самойловіч. У 1677 р. турецький султан знову направив до Чигирина свою армію, наказавши і кримським татарам слідувати туди ж. Незабаром об’єднана турецько-татарська армія взяла місто в облогу. Гарнізон Чигирина, що складався з 7 тис. козаків, сміливо відбивав атаки противника і часто турбував його своїми раптовими вилазками. Гетьман Самойлович вислав на допомогу чигиринцям загін козаків в 7 тис. чоловік і повідомив про це через лазутчика начальникові Чигиринскогогарнізону полковнику Корові. Козаки, підійшовши до міста вночі 15 серпня, раптово атакували турецькі позиції з тилу. Тут же зробив вилазку і міський гарнізон. Не знаючи дійсного числа тих, що напали, турки і татари в паніці тікали від міста. При цьому був убитий син кримського хана Осман-Гірей. Турецький султан, у помсту за поразку своїх військ під Чигирином, наказав публічно стратити в Стамбулі декілька десятків українських і російських полонених.

У 1686 р. російський уряд здійснив військові дії проти Польщі з метою перетворити Андрусівське перемир’я в міцний мир і, убезпечивши себе таким чином від боку поляків, почати боротьбу з турками і татарами. Виконуючи наказ царя, гетьман Самойлович з 40-тисячною армією перейшов річку Прип’ять і вступив на польську територію. Оволодівши без жодного опору містами Гомель, Чорнобиль і Лоєв, гетьман не заподіяв їм ніякої шкоди. Проте це було достатньо для того, щоб Польща погодилася на підписання міцного миру з Росією. «Вічний мир» між Росією і Польщею, що узаконив розподіл України, завдав останнього удару по надіях гетьмана Самойловича на возз’єднання Правобережної та Лівобережної частин України.

Досягнувши своєї мети, Росія організувала похід проти кримського хана, сподіваючись остаточно покінчити з цією постійною загрозою для південних рубежів держави. Похід був здійснений за наказом царівни Софії, яка правила тоді в Москві, й очолив його її фаворит князь Василь Голіцин. У 1687 р. російська армія, яка налічувала 120 тис. солдатів, і війська гетьмана Самойловича, що приєдналися до неї, з 60 тис. козаків, виступили на Крим. На кордоні Запорізької Січі та Кримського ханства війська виявили попереду себе величезний простір випаленого татарами степу. Проте армія наполегливо рушила далі, але, чим більше вона заглиблювалася в мертвий степ, тим важче ставало її положення. Незабаром, втративши значну кількість коней і худоби, війська були вимушені повернутися назад, так і не досягнувши Криму.

Князь Голіцин звалив всю провину за невдалий похід на гетьмана Самойловича, якого звинуватили у змові з татарами. Два старші сини гетьмана, козацькі полковники, були заарештовані та страчені. Сам гетьман із молодшим сином Яковом були схоплені й відправлені на поселення до Сибіру, де незабаром і померли. Як стало згодом відомо, донос на Самойловича написав козацький генеральний осавул Іван Мазепа, що сам мріяв про гетьманство.

Іван Мазепа — один з найвидатніших і одночасно один із найбільш суперечливих політичних діячів України. Мазепа народився в 1639 р. в сім’ї правобережного дворянина. Здобув блискучу освіту, закінчивши Києво-Могилянську академію та ієзуїтську колегію у Варшаві. У молодості служив при дворі польського короля, багато подорожував по країнах Західної Європи.

У 1669 р. вступив на службу до правобережного гетьмана Дорошенка. Незабаром потрапив у полон до запорозьких козаків, які передали його лівобережному гетьману Самойловичу. Підкоривши Самойловіча своїми знаннями і бездоганним вихованням, Мазепа став його довіреною особою. З часом він налагодив широкі зв’язки серед впливових вельмож у Москві. Не дивно, що після гетьмана Самойловича новим українським гетьманом у 1687 р. став саме Іван Мазепа.

Мазепа залишався гетьманом України протягом 21 року. Він значно зміцнив соціальне й економічне положення козацької старшини, роздавши їй більше 1 тис. земельних наділів. Завдяки щедротам царів, Мазепа сам мав близько 20 тис. маєтків, ставши одним із найбільш багатих у світі. Здійснюючи широку меценатську діяльність, гетьман побудував в Україні багато православних храмів, шкіл і друкарень. При ньому значно розширилася Києво-Могилянська академія, кількість студентів в якій досягла 2 тис. чоловік. Період гетьманства Мазепи ознаменувався різким культурним та економічним підйомом України.

Новий український гетьман почав своє правління з активних приготувань до походу на Крим. З цією метою він упродовж 1688 р. спорудив на кордоні з татарським степом нову фортецю, наповнивши її великою кількістю всіляких запасів. У 1689 р. відбувся новий похід на татар. Російське військо під командуванням князя Голіцина в кількості 75 тис. чоловік з’єдналося біля стін нової фортеці з козаками гетьмана Мазепи, яких налічувалося до 50 тисяч. Татари, що знову намагалися підпалити степ і отруїти воду, були своєчасно відбиті. Армія благополучно підійшла до Перекопу і приготувалася до його штурму. У цей час кримський хан почав переговори про мир. У результаті, отримавши від татар велику суму грошей, Голіцин і Мазепа повернули свої війська назад.

Голіцин, який протегував гетьману Мазепі, направив його з донесенням до царівни Софії в Москву. Гетьман був дуже прихильно прийнятий у Москві і прожив там два місяці. У цей час у Москві стався палацовий переворот. Царівна Софія і князь Голіцин були звинувачені в замаху на життя царевича Петра. Князя Голіцина позбавили всіх звань і маєтків та заслали навіки до Сибіру, а царівна Софія примусово прийняла чернецтво. На російському престолі запанував Петро І Олексійович. Мазепа поспішив повернутися до України, де влаштувався в місті Батурині.

Незабаром Мазепа почав надавати найенергійнішу допомогу новому російському цареві в його багаточисельних починах і реформах. Завдяки своєму значному політичному досвіду, відмінним знанням і манерам, український гетьман зумів завоювати дружбу Петра І і стати його найближчим радником. Як говорили козацькі полковники, «цар швидше не повірить ангелові, ніж Мазепі». Вплив у державі й особистий статус Мазепи різко зросли.

У 1695 р. Петро І здійснив похід на турецьку фортецю Азов. Українські війська безпосередньої участі в ньому не брали, але гетьман Мазепа з корпусом князя Шереметева був посланий діяти проти турок у пониззі Дніпра та одночасно утримувати татарські орди в Криму. У ході цієї кампанії російсько-українські війська взяли 14 міст, що належали туркам, а фортеці Кизікермен і Кінбурн зрівняли із землею.

У 1696 р. Петро повторив свій похід на Азов, побудувавши протягом року свій флот із 700 невеликих суден. Цього разу в штурмі Азова разом із російськими військами брали участь і 15 тис. козаків під командою полковника Якова Лизогуба. Сам гетьман з основними силами козаків гарантував безпеку з боку Криму. 18 липня Азов був узятий і в місті розташувався російський гарнізон. Петро І високо оцінив внесок українського гетьмана в успіх війни з Туреччиною. Мазепа був нагороджений щойно запровадженою вищою нагородою Росії, орденом святого Андрія Первозванного за номером «два». У 1700 р. російський посол Українців підписав з Туреччиною мирний договір. За умовами цього договору Азов залишався за Росією.

Таким чином, в кінці XVII ст. внутрішньополітичне положення в українських землях стабілізувалося. Припинилися криваві усобиці. Однак для християнських країн зростає загроза з боку Османської Імперії. Росія та Річ Посполита, до складу яких входили українські землі, об’єдналися в антитурецькій коаліції. Українські козаки зробили вагомий внесок в зупинку турецької експансії в Європі.

Контрольні питання і завдання

1. Які цілі переслідувала Московська держава в Україні?

2. У чому полягав внесок українського війська в боротьбу з татарами?

3. Чим прославився полковник Золотаренко?

4. За яких умов Росія в 1656 р. припинила війну з Річчю Посполитою?

5. Опишіть дії козацького корпусу полковника Богуна.

6. Які соціально-політичні зміни сталися в Україні після об’єднання з Москвою?

7. Назвіть головні події гетьманства Ю. Хмельницького.

8. У чому полягав сенс політичної інтриги Виговського?

9. Охарактеризуйте діяльність гетьмана І.Брюховецького.

10. Визначте основні напрями військово-політичної діяльності гетьмана П. Дорошенка.

11. Як стався політико-територіальний розподіл України?

12. Які наслідки для України мала міжусобна боротьба українських гетьманів?

13. Опишіть діяльність гетьмана Самойловича.

14. За які заслуги І. Мазепа був відзначений вищою державною нагородою Росії?