Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - В. Б. Гарін

Розділ III 

УКРАЇНА В XV — XVI СТОЛІТТЯХ

Україна і Литва на початку XV ст. Після монголо-татарського нашестя значна кількість жителів південноруських князівств, прагнучи знайти свободу, перебиралася на північ, до лісів Білорусі та Прибалтики, а також тікала до Польщі. У XIII ст. у результаті об’єднання литовських племен виникло Велике князівство Литовське, яке перетворилося незабаром на одну із сильніших держав Східної Європи.

З часом усе більша кількість не лише простих людей, але й представників знатних родів південноруських князівств знаходили притулок у литовській державі. Багато знатних руських сімей поріднилися з верхівкою литовського суспільства, спонукаючи тим самим литовського князя Гедиміна здійснити похід на Південну Русь з метою вигнання монголо-татарів і приєднання цих земель до об’єднаної литовсько-руської держави. Такий військовий похід був здійснений силами Гедиміна і південноруських князівств у 1320 р. У вирішальній битві на річці Ірпень союзники розбили татар. Південноруські землі почали поступово входити до складу Великого князівства Литовського.

Важливо відзначити, що цей процес не носив характеру литовського завоювання, швидше це було об’єднання двох народів у рамках єдиної держави, хоча верховна влада в ній номінально і належала литовському князю. Сказане підтверджує той факт, що князь Гедимін відновив на Україні колишні форми правління під керівництвом обраних населенням посадових осіб. Намісником України був затверджений князь Ольшанський, представник одного з давніх руських князівських родів. Князь Гедимін не лише підтвердив всі права і звичаї руського народу, але і ввів їх на території всієї Литви.

У 1362 р. спадкоємець Гедиміна литовський князь Ольгерд урочисто вступив до Києва. У тому ж році об’єднане литовсько-українське військо завдало страшної поразки монголо-татарам на річці Сині Води і вступило на територію Подолії. Місцеве населення вітало ці війська як своїх визволителів. З того часу монголо-татарське панування на території України припинилось.

На північно-східних землях колишньої Київської Русі в XIV ст. розвивається процес піднесення Московського князівства, яке поступово збирало навколо себе північні та східні російські території. Спочатку ці землі іменувалися Московією або Московським князівством, але потім тут утвердилась назва «Росія». Одночасно південно-руські й західноруські території колишньої Київської Русі почали іменуватися «Малою Руссю» або «Україною». І хоча ще довгий час тут зберігалася і стара назва «Русь», ми вживатимемо надалі найменування «Україна», щоб уникнути термінологічної плутанини.

Отже, на початок XIV століття на території колишньої Київської Русі склалися три великі адміністративно-політичні одиниці. На півночі ще зберігали свою незалежність Новгородська та Псковська вічові республіки. На північному сході утворилася Московська або Російська держава, залежна від монголо-татар. На південно-західних землях, що увійшли до складу Великого князівства Литовського, почала формуватися самостійна українська народність. У XIV ст. до складу України входили території колишніх князівств: Київського, Чернігівського, Переяславського, Новгород-Сіверського, Галицько-Волинського, а також частково Причорноморські степи, що не відносилися раніше до території давніх князівств. У Криму розташувалася окрема група татар, що утворила незабаром залежне від Золотої Орди Кримське ханство.

Польська експансія. Відразу ж після смерті Юрія-Болеслава II, останнього самостійного правителя Галичини, почався наступ польських феодалів на українські землі. У 1340 р. польські війська під командуванням короля Казимира III вступили на територію Галичини. Приводом для вторгнення була оголошена необхідність захисту місцевих католиків. Поляки, заручившись дипломатичною підтримкою Угорщини, зайняли міста колишнього Галицького князівства, встановили тут свою владу і повернулися до Польщі.

Тим часом у Галичині йшов активний процес окатоличування місцевого населення. У 1375 р. у Львові заснували католицьке архієпископство, по всій країні почали виникати монастирі францисканського і домініканського орденів. Польські, угорські, чеські та німецькі феодали отримували земельні володіння в Галичині, що сприяло зростанню тут католицького населення. Частина місцевого боярства, прагнучи зберегти свої привілеї, також перейшла в католицтво. Таким чином, для українського населення постало питання про підпорядкування представникам народів іншої релігії та іншої культури. У майбутньому це не могло не призвести до численних конфліктів на релігійному, соціальному і етнічному ґрунті, до майже 600-річного протиборства цих народів.

Крееська унія. В останній чверті XIV ст. зовнішньополітична ситуація для Польщі та Литви значно ускладнилася. На заході посилився Тевтонський орден німецьких лицарів, який не приховував своїх агресивних намірів відносно польських і литовських земель. На сході зміцніла Московська держава, яка також являла собою небезпеку для Польщі та Литви. У цих умовах виникла об’єктивна необхідність об’єднання польсько-литовських сил перед обличчям навислої загрози.

14 серпня 1385 р. в невеликому білоруському місті Крево була підписана унія між Польщею і Литвою. Цей союз носив династичний характер, оскільки польська королева Ядвіга ставала дружиною великого литовського князя Ягайла. У результаті цього шлюбу Ягайло отримував польську корону, але при цьому був змушений взяти на себе ряд зобов’язань. Головними серед них були такі: Ягайло повинен був прийняти католицтво і сприяти переходу до цієї віри всього населення Литви, передати литовські й українські землі Польському королівству «довіку». Ці зобов’язання Ягайла викликали незадоволення як литовських, так і українських магнатів.

14 лютого 1386 р. Ягайло був офіційно проголошений королем Польщі під ім’ям Владислава І. Таким чином українські землі виявилися включеними до складу Польського королівства. Проте, об’єднання польського, литовського й українського народів в єдину державу трактувалося як добровільне і рівноправне. Підтвердженням цьому служать слова польських королів, сказані при їх коронації: «Приймаємо і долучаємо як рівних до рівних і вільних до вільних». За умовами об’єднання затверджувалися три рівноправні гетьмани з правами королівського намісника — Польщі, Литви й України, які були верховними воєначальниками на своїх територіях. Резиденцією гетьмана України було визначено місто Черкаси, а територія України розділилася в адміністративному відношенні на чотири воєводства: Київське, Чернігівське, Брацлавське і Волинське. Таким чином, до кінця XIV ст. практично вся територія України увійшла до складу об’єднаної польсько-литовської держави.

Вибори гетьмана України були привілеєм українського населення, а саме лицарства. До лицарського стану входили представники давніх руських княжих і боярських родів, воєначальники і прості воїни, звані тут «козаками». Цей стан мав рівні права з польським та литовським дворянством — шляхтою.

На рівноправній основі повинно було вирішуватися і релігійне питання. Православна церква в Україні зрівнювалася в «правах і перевагах» з римсько-католицькою церквою.

Проте більшість литовських і українських феодалів не збиралися беззастережно підкорятися волі короля Польщі. Антипольськи настроєні магнати об’єдналися навколо двоюрідного брата Ягайла, литовського князя Вітовта, який у 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Прагнучи зміцнити свій вплив, Вітовт активно втрутився у міжусобну боротьбу татарських ханів. У 1399 р. на річці Ворсклі сталася битва між литовсько-українськими військами і татарами. У цій битві Вітовт зазнав жорстокої поразки, загинув цвіт литовсько-українського лицарства. Проте, не дивлячись на цю невдачу, Вітовт зумів допомогти династії Тохтамиша захопити владу в Золотій Орді. В якості подяки за це Вітовт отримав від монголо-татар грамоту зі зреченням від «історичних прав» на українські землі. Використовуючи сприятливу для себе ситуацію, Вітовт розширив кордони своїх володінь до берегів Чорного моря, а також ліквідував найбільші удільні князівства в Україні — Київське, Подільське, Волинське і Новгород-Сіверське. На цих землях почали правити намісники, що призначалися ним.

Польсько-литовська держава в першій половині XV ст. Хоча польсько-литовська унія й носила достатньо формальний характер, проте об’єднані сили змогли успішно протистояти зовнішній загрозі з південного сходу (татари), заходу (німецькі лицарі) та північного сходу (Московська держава). Так у 1401 р. магістр німецького Тевтонського ордена Магнус прислав королю Владиславу І два скривавлені мечі, які означали виклик на рішучу й жорстоку війну. Владислав І, зібравши об’єднану армію, до якої входило 37 тисяч вояків українського війська під командуванням гетьмана Венцеслава Святольдовича, виступив назустріч німцям. У битві біля міста Дінабурга німецькі лицарі зазнали поразки і були відкинуті від кордонів Польщі. Остаточна поразка Тевтонському ордену була завдана в битві біля Грюнвальда 15 липня 1410 p., в якій також взяли участь польські, литовські й українські полки, тут же діяли і руські війська зі Смоленська. Цікаво, що в битві при Грюнвальді українські полки вперше виступили під синьо-жовтими стягами. Такими об’єднаними зусиллями слов’янських народів був зупинений натиск на схід німецьких лицарів.

У Криму місцеві татари порвали стосунки із Золотою Ордою і встановили правління власної династії Гіреїв. Під їх контролем опинилася значна територія не лише самого Криму, але й причорноморських степів від Дністра до Кубані. Не маючи можливості самостійно захопити багаті генуезькі міста на узберіжжі Криму, татари закликали на допомогу своїх одновірців турок. У 1475 р. турецькі війська захопили Феодосію (Кафу) та інші торгівельні міста кримського узбережжя. За цю допомогу в 1478 р. кримський хан Менглі Гірей був вимушений визнати себе васалом турецького султана. Незабаром Крим перетворився на один із провідних центрів работоргівлі, причому значну масу рабів тут складали жителі України. Таким чином, на південних рубежах України з’явився дуже серйозний ворог, що постійно загрожував українським землям своїми грабіжницькими набігами.

Початок нової епохи в українській історії. У 1500 р. спалахнула війна між Московською державою і Литвою. У ході військових дій литовці зазнали ряду поразок і в 1503 р. були вимушені укласти з Москвою мир, згідно з яким територія з містами Черніговом, Новгород-Сіверським, Стародубом і Брянськом переходили до Московської держави. Таким чином був покладений початок входження частини українських земель до складу Росії.

У 1508 р. в північних районах України спалахнуло антипольське повстання на чолі з Михайлом Глінським. Глінський — представник татарської сім’ї, яка прийняла українську мову і звичаї. Здобувши блискучу освіту в Німеччині, він займав високі посади при дворі курфюрста Саксонії, а потім Великого князя литовського. Звинувачений у зраді, Глінський повернувся до своїх поліських маєтків і незабаром підняв повстання. Повстанцям удалося захопити міста Турів і Мозир у Білій Русі, а також обложити Житомир і Овруч. Проте літом 1508 р. польські війська під командуванням короля Сигізмунда І розбили загони Глінського. Михайло Глінський з сім’єю втік до Москви, де був прийнятий великим князем Василем III. Племінниця Глінського — Олена — стала дружиною Василя III. Від цього шлюбу народився син Іван — майбутній цар Іван IV Грізний.

Виникнення і розвиток козацтва. Слово «козак» має тюркське походження. Так називали вільних людей, які нікому не підкорялися й ні від кого не залежали. В Україні перші козаки з’явилися в останній чверті XV століття. Як правило, козаками ставали селяни-втікачі, кількість яких збільшувалася у міру розповсюдження і зміцнення кріпацтва. Проте серед козаків можна було зустріти представників усіх станів і верств населення. Часто це були просто рішучі, сміливі люди, які шукали пригод і бажали поправити своє матеріальне положення. Не підкоряючись ніякій владі, козаки були змушені велику частину часу проводити на незаселених територіях, йдучи все далі до Дикого поля. Основним заняттям козаків була ратна справа, хоча часом вони займалися полюванням, рибним ловом і скотарством, головним чином, розведенням коней.

У 1552 — 1554 pp. канівський староста Дмитро Вишневецький («Байда») зібрав значний козацький загін і побудував за дніпровськими порогами на острові Мала Хортиця добре укріплений форт. Так був покладений початок Запорізької Січі — колиски і центру українського козацтва.

Запорожцем міг стати будь-який чоловік християнського віросповідання. Жінки і діти на Січ не допускалися. Запорожці жили за своїми власними неписаними законами, були рівні в правах і всі могли брати участь у спільних зборах — «радах». Посади отамана (гетьмана), писаря, судді, осавулів та ін. були виборними. Всього запорожців налічувалося 5 — 6 тис. чоловік і вони були серйозною військовою силою. Уряд, визнавши корисність існування Запорізької Січі, офіційно заснував посаду кошового отамана — командувача запорізького війська, номінально підпорядкувавши його гетьманові України.

У 1569 р. гетьманом України був обраний Михайло Вишневецький. Його чекало завдання виступити з військом до Астрахані на допомогу росіянам, яких взяли в облогу турки і татари. Напередодні російський цар Іван IV Грозний повернув Польщі місто Полоцьк і за це польський король бажав віддячити російському самодержцеві.

Дійшовши до Астрахані, гетьман Вишневецький побачив, що турки і татари, які взяли місто в облогу, мали в своєму розпорядженні два окремих табори недалеко від нього. Сам Вишневецький розбив свій табір осторонь, на березі Волги. Після цього гетьман почав щоденні об’їзди своєю кавалерією турецького табору, супроводжуючи їх легкою перестрілкою з турками, після чого незмінно повертався до свого табору. Досить скоро турки звикли до такого маневру козаків і не надавали йому особливого значення. Продовжуючи такі наїзди, гетьман відправив до міста лазутчика, який повідомив взятим в облогу день і годину необхідної вилазки. У призначений день гетьман виступив як завжди зі свого табору з кіннотою, проте цього разу його кавалерія прикривала з фронту і з флангів 15-тисячний корпус козацької піхоти. Підійшовши впритул до турецького табору, що зберігав повний спокій, кавалерія раптово розступилася — і на турок нестримно ринула українська піхота. Удар був настільки несподіваним, що турки не змогли організувати скільки-небудь серйозного опору. Незабаром вони не витримали козацького натиску і побігли до татарського стану, сіючи паніку і сум’яття. До козаків своєчасно приєдналися і воїни з Астрахані, які підсилили поразку ворога. Побачивши повний розгром турок, татари, не побажавши випробовувати долю, зняли свій табір і пішли від міста.

Гетьман Вишневецький, узяв в турецькому стані багату здобич і розділив її з російськими воїнами, чим викликав велике незадоволення серед українського війська, особливо запорізьких козаків. Вночі, незадоволені запорожці в кількості 5 тисяч чоловік, покинули табір гетьмана. Пройшовши вниз по річці Дону, вони зупинилися вище міста Азова на протилежному березі річки і заснували тут своє місто Черкаськ. Потім, запросивши до себе козаків, що жили в невеликій кількості по берегах Дону, вони організували козаче Донське військо, при цьому звільнивши козаків від обітниці безшлюбності.

Люблінська унія. Вже на початку XVI ст. Велике князівство Литовське поступово почало занепадати. На економічному стані країни вкрай важко відбилися невдалі війни з Московією, у результаті яких Литва втратила північно-східні землі України. Все сильніше відчувався політичний та економічний тиск з боку Польщі, яка прагнула захоплення всіх територій, що знаходилися під юрисдикцією Литви. У 1562 р. почалася нова важка війна з Московською державою, що не обіцяла нічого доброго для Великого князівства.

Опинившись перед загрозою повного розгрому і розпаду, Литва звернулася за допомогою до Польщі. Поляки погодилися подати необхідну підтримку Литві, але головною умовою при цьому висувалося об’єднання Польщі та Литви в єдину державу. Таку політику Польщі не підтримували великі литовські й українські магнати, та зате охоче підтримувала середня і дрібна литовсько-українська шляхта, яка сподівалася отримати такі ж права і вольності, як і польське дворянство.

Літом 1569 р. в польському місті Любліні король Сигізмунд Август відкрив сейм, покликаний вирішити питання про об’єднання. Як і слід було чекати, на сеймі виникли гострі суперечності між польською короною і магнатами Литви й України. У результаті блок литовсько-українських магнатів на чолі з князями Радзівіллом та Острожським покинув сейм, перервавши подальші переговори. У відповідь польський король, спираючись на підтримку литовської та української шляхти, оголосив про приєднання до своїх володінь Волині, Полісся і Києва. Князі були вимушені повернутися на сейм і погодитися на об’єднання. 1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана.

Історичне значення Люблінської унії величезне для долі країн Східної Європи й особливо для України. На європейській політичній карті з’явилася нова потужна держава — Річ Посполита, яка об’єднала землі Польщі, Литви й України. Нова країна мала єдиного виборного короля, спільні парламент (сейм), грошову одиницю, податки, а також проводила єдину зовнішню політику.

Враховуючи вищесказане, а також те, що українські землі перебували в оточенні трьох сильних держав (Польщі, Росії та Криму, залежного від Туреччини), можливість виникнення та розвитку незалежної України виглядала досить проблематично.

Положення українців у Речі Посполитій. Включення українських земель до складу найбільшої східноєвропейської держави — Речі Посполитої мало величезні політичні, економічні та культурні наслідки для населення України. З одного боку Україна ставала ближчою до Заходу, до європейського способу життя, з іншого — втрачала можливість для самостійного державного розвитку. Після підписання Люблінської унії всі українські землі, які ввійшли до складу нової держави, були розділені в адміністративному відношенні на шість воєводств — Київське, Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське і Белзьке. І територія і населення цих земель складали досить значну частину Речі Посполитої.

Одним із головних наслідків включення українських земель до складу Речі Посполитої стало створення тут станової системи західного типу. Першим і головним станом стає дворянство. Основою українського дворянства стали представники декількох десятків давніх княжих родів, але переважну масу дворян складали люди, які перебували на військовій службі. Часто це були вихідці з міщан або селянства. Вони служили в кавалерії, що давало їм можливість отримання дворянського титулу і привілеїв. В Україні, як і в Польщі, таких дворян називали «шляхтою». У Польщі шляхта була наймогутнішим дворянським станом в Європі, налічуючи до 10 % всього населення країни. В Україні представники місцевої шляхти складали близько 5 % населення.

У Речі Посполитій шляхта була повністю звільнена від будь-яких податків і не несла ніяких державних повинностей, окрім військової служби. У XVI ст. шляхта підпорядкувала собі всі місцеві органи самоврядування і навіть великий сейм Речі Посполитої, який представляв фактично вищу владу в країні. Серед всіх європейських монархів влада польського короля була найбільш обмежена власним дворянством. А в 1573 p., коли помер останній представник династії Ягеллонів, шляхта привласнила собі право обирати на сеймі нового монарха. Тільки шляхта мала право володіти землею і селянами, і, таким чином, мала не лише політичне, але й економічне панування в країні.

Близько 15 % населення України в XVI ст. проживало в містах і називалося «міщанами». До цього часу багато українських міст вже давно володіли Магдебурзьким правом, тобто мали органи міського самоврядування. Ще в XIV ст. Магдебурзьке право отримали Львів (1356 р.) і Кам’янець-Подільський (1374 р.), у XV ст. — Луцьк (1432 р.) і Київ (1497 р.). У XV ст. кількість таких міст значно зросла. Наявність міського самоврядування надавала місту певну незалежність від шляхти і дозволяла вести самостійну економічну політику, що сприяло його швидкому господарському розвитку.

Переважна більшість населення України відносилися до селянства (до 80 % всіх її жителів), яке не мало ніяких політичних прав. Щоб мати можливість працювати на землі, яка була власністю феодалів, селянин повинен був платити оброк шляхтичеві або відпрацьовувати панщину в його маєтку. Коли землі було ще багато, а людей мало, життя селянина не було дуже важким. Так, ще в XVI ст. панщина в Україні рідко перевищувала два тижні в році, а решту всього часу селянин міг працювати на себе.

Проте на початку XVI ст. положення українського селянства почало швидко змінюватися не в кращий для нього бік. З відкриттям Америки в Європу полився потік заокеанського золота і срібла, що сприяло збільшенню населення в європейських країнах, зростанню споживання продуктів харчування і підвищенню цін на них. У цих умовах Річ Посполита, володіючи величезним і продуктивним земельним фондом, швидко стає житницею Європи. Польські й українські феодали перетворюють свої маєтки на «фольварки» — господарства, націлені на виробництво продукції для ринку. Така переорієнтація економіки неминуче вимагала посилення залежності селян, яких необхідно було змусити працювати на феодала якомога більше. На просторах Речі Посполитої почало швидко розвиватися кріпацтво, що перетворювало селян на рабів своїх господарів. Так, у 1505 р. сейм повністю заборонив селянам змінювати місце проживання без дозволу пана.

Зміни в духовному житті України. З включенням України до складу Речі Посполитої важливі зміни почалися й у культурно-духовній сфері українського суспільства. Насамперед ці процеси стосувалися релігійної проблеми. З утворенням Речі Посполитої в рамках єдиної держави були вимушені співіснувати дві найбільші церкви — польська католицька і українська православна. Дуже швидко подібне положення призвело до гострого протистояння двох церков.

У Речі Посполитій католицька церква широко підтримувалася владою і носила характер державної релігії. У всіх польських містах активно діяли численні ієзуїтські колегії, що давали цілком європейську освіту і множили фанатичних послідовників католицизму.

Із включенням українських земель до складу Речі Посполитої починається процес широкого проникнення до України католицизму і польської культури. Величезну роль у цьому відігравали ієзуїтські колегії, що з’явилися в українських містах і землях. Незабаром почався масовий перехід представників української знаті до католицтва.

Проте й у таких скрутних умовах були окремі представники давніх українських родів, які прагнули за будь-яку ціну зберегти віру предків і самобутню культуру України. Одним з них по праву є князь Костянтин Острозький, мабуть найбагатший і могутніший український магнат Речі Посполитої. У 1578 р. в його маєтку на Волині знайшов притулок і підтримку друкар Іван Федоров, що втік з Москви. Тут була видана знаменита Острозька Біблія — перша в світі друкарська Біблія на слов’янській мові. У 1580 р. князь заснував так звану Острозьку академію, головним завданням якої було збереження і розвиток української культури і створення кадрів для її подальшого зростання і розповсюдження.

Велику роль у збереженні української культури і православ’я зіграли і так звані «братства». Братства на Україні були відомі ще з XVI ст. як об’єднання городян з метою утримування церков і забезпечення їх усім необхідним. Також члени братства піклувалися про міські лікарні, підтримували вдів і сиріт. Одним з головних напрямів діяльності братств була освіта. У багатьох українських містах існували братські школи, доступні для всіх бажаючих. Членом братства могла бути будь-яка православна людина незалежно від своєї станової приналежності. В основному це були представники дрібних міських торговців і ремісників, але інколи до братств вступали і достатньо багаті люди. У XVI ст. найбільш значні православні братства існували при Успенському соборі у Львові, у Галичі, Києві, Луцьку, Стриї, Холмі та ряді інших міст України. Саме Львівське братство в 1574 р. допомогло Івану Федорову створити у місті друкарню, де була випущена його перша книга «Апостол», що поклало початок книгодрукуванню в Україні.

Українське козацтво в останній чверті XVI ст. У 1574 р. українським гетьманом став Григорій Свірговський. Підкоряючись наказу короля, він виступив з козаками до Молдавії на допомогу молдавському господарю Іоану, який зазнав нападу турок. 23 квітня 1575 р. в битві біля міста Сороки гетьман ущент розбив турецьку армію під командуванням паші Кара-Мустафи. Полонений козаками паша з трофеями і прапорами був відправлений до Варшави, що стала столицею Речі Посполитої.

У 1579 р. гетьманом був обраний представник румунської правлячої династії Павло Підкова. Це стало можливим завдяки його багаторічній службі в козацькому війську, а також багатьом заслугам і подвигам. У роки гетьманства Павла в Румунії був усунений з престолу його родич Петро Підкова, який втік до України і просив заступництва гетьмана проти бояр-змовників.

Гетьман, узявши сім реєстрових полків, відправився з ними до Румунії, і в двох битвах розбив бунтівників, після чого рушив на Бухарест. Назустріч до нього вийшла депутація духовенства і городян, яка запропонувала гетьманові зайняти румунський престол. Петро Підкова зразу ж дав на це свою згоду. У результаті румунським господарем був проголошений гетьман України Павло Підкова. Вступивши до Бухаресту, він відпустив до України свої козачі полки, залишивши при собі лише нечисленну охорону. Знаходячись ще на марші, козаки раптово отримали звістку про загибель гетьмана. Павла Підкову підступно заманили до будинку одного з колишніх бунтівників-бояр і там зрадницьки вбили. Козакам залишилося лише забрати його тіло та поховати з почестями в Канівському монастирі.

До цього ж періоду відноситься і перше козацьке повстання в Україні, що сталося в 1591 — 1593 pp. на чолі з Криштофом Косинським. У 1591 р. за свої військові заслуги Косинський отримав маєток на Київщині, але ці землі привласнив собі білоцерківський староста. Ошуканий Косинський зібрав козаків і напав на Білу Церкву. Незабаром повстанський рух охопив Волинь і Поділля. Центральна влада не втрутилася в хід подій, і на чолі шляхетського ополчення встав князь Костянтин Острозький. 23 січня 1593 р. біля містечка П’ятка сталася вирішальна битва, в якій повстанці були розбиті, втративши при цьому близько 3 тис. убитими. Косинський відступив на Запорізьку Січ, а в травні 1593 р. з’явився із загоном козаків під Черкасами, де був убитий у сутичці. Після його смерті повстання припинилося.

Брестська церковна унія та її наслідки. Ідея об’єднання двох християнських церков, католицької та православної, виникла ще в XI ст., одразу після розколу християнства в 1054 р. Упродовж століть робилися більш менш активні спроби об’єднання християн в рамках єдиної церкви. Найближче до рішення цього питання підійшов Флорентійський собор в 1439 р. У роботі собору брали участь візантійський імператор Іоан Палеолог, константинопольський патріарх Йосип П, київський митрополит Ісидор і багато ієрархів римської церкви. Собор успішно здолав основні догматичні розбіжності двох церков і теоретично добився їх об’єднання. Проте проти такого ходу подій виступили католицька Польща і православна Московія, що не дозволило реально об’єднати християнство.

У XVI ст. ярим поборником об’єднання церков став орден єзуїтів, який активно діяв у Польщі та в Україні. Цього разу релігійна ідея об’єднання християн доповнювалася політичними й економічними інтересами. Польща була зацікавлена в підпорядкуванні української православної церкви Риму, оскільки це ще міцніше пов’язало б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й послабило би вплив на цих землях православної Московії. Тому фанатичним прихильником церковної унії (об’єднання) виступав польський король Сигізмунд III. З іншого боку, прихильники унії існували і серед українського населення Речі Посполитої. Створення єдиної церкви обіцяло для українців отримання рівних прав з поляками у політичній та економічній сферах. Однак ціною цього рівноправ’я була відмова від віри предків, а також неминуча полонізація України. Проте сама ідея виглядала досить привабливо і знайшла своїх впливових прихильників.

У 1590 р. львівський єпископ Балабан провів таємну нараду владик у місті Белзі, де були присутні єпископи Луцький, Холмський і Туровський, що схвалили ідею церковної унії. Пізніше до них приєдналися єпископи Володимирський і Перемишльський, а також київський митрополит Рогоза. Владики погоджувалися визнати авторитет і духовне лідерство римського папи, але при збереженні традиційних православних церковних обрядів. Наприкінці 1595 р. два українські єпископи відбули до Риму для переговорів з папою Климентієм VIII, який з готовністю відгукнувся на пропозицію унії. 23 грудня 1595 р. в урочистій обстановці папа Климентій VIII офіційно прийняв українську православну церкву під свою владу.

Коли таємне стало явним і в Україні відкрито проголосили церковну унію, обуренню більшості українців не було межі. Населення країни лякала реальна загроза латинізації та полонізації України. На чолі антиуніатських виступів постав найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький. Ситуація, що склалася, змусила польського короля Сигізмунда III піти на скликання церковного собору в Бресті з метою остаточного вирішення питання про унію.

Восени 1596 р. до Бресту прибули численні представники української шляхти, міщанства і духовенства. З польського боку були присутні деякі католицькі єпископи, представники польської шляхти і короля. З самого початку собор не зміг прийти ні до якої угоди і фактично розпався на два — католицький і православний, причому в католицькому взяли участь митрополит київський Рогоза і 8 православних єпископів. З 8 по 10 лютого обидва собори проводили свою роботу в Бресті та прийшли до кардинально протилежних рішень: католицький затвердив створення нової уніатської церкви (згодом її сталі називати греко-католицькою), а православний засудив унію.

Таким чином, в українській церкві стався розкол, який породив непримиренну духовно-політичну боротьбу в Україні. Польський уряд на чолі з королем Сигізмундом III повністю встав на бік уніатів і почав пряме переслідування православних в Україні. Новий митрополит київський Іпатій також повів активну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних священнослужителів, лишаючи їх приходу і сану, відбирав у православних храми і монастирі, школи і друкарні. Підкоряючись владі та сподіваючись набути нових пільг і привілеїв, велика частина української шляхти почала переходити в уніатство. Проте більшість населення України не прийняла унії та зберегла свою прихильність до православ’я.

Северин Наливайко. Боротьба проти поляків в Україні наприкінці XVI ст. у значній мірі пов’язана з ім’ям Северина Наливайка, згідно польським джерелам, «людини приємної зовнішності та видатних здібностей». Наливайко походив з міста Гусятина і довгий час служив у козацькому війську, добившись тут значного положення. Наливайко очолював великий загін козаків, що діяв проти турок у районі нижнього Дністра. У 1594 р. загін Наливайка вдерся до Молдавії, розбив військо молдавського господаря і захопив місто Яси, де взяв багату здобич. Потім козаки на чолі з Наливайком ходили на Тягиню, Білгород і Килію.

У 1595 р. майже 3-тисячний загін Наливайка повернувся на Брацлавщину і тут зупинився на постій, силоміць забираючи продовольство і фураж у місцевих шляхтичів. У цей час міщани Брацлава підняли повстання проти польської адміністрації. Козаки підтримали жителів Брацлава, допомогли їм захопити замок і вигнати представників влади. Брацлав був оголошений «вільним козацьким містом». Ця подія послужила початком великого повстання проти польської корони. Об’єднавши козаків і селян, які прилучилися до них, Наливайко переможним маршем пройшов Галичину, Волинь і Білорусь, займаючи міста і беручи з них контрибуцію.

У 1596 р. представники українського козацтва зібралися в місті Чигирині. Вони вирішили обрати нового гетьмана відповідно до своїх прав і звичаїв, не раз підтверджених польськими королями. Гетьманом України був обраний Северин Наливайко.

Гетьман Наливайко розіслав до всіх українських міст звістку про своє обрання, але багато його гінців були схоплені та вбиті поляками. Незабаром стало відомо про те, що польські війська збираються в повному озброєнні біля міст Черкаси і Біла Церква. Командувати польською армією був призначений коронний гетьман Жолкевський, до якого прилучився український магнат князь Ружинський зі своїм військом. Цасамперед Жолкевський розправився з повсталим містом Брацлавом, тоді як Наливайко завдав поразки силам Ружинського під Білою Церквою. Незабаром Жолкевський з великою польською армією рушив на козаків.

У відповідь на це гетьман Наливайко зібрав козачі полки біля міста Чигирина і став табором на річці Тясмин, чекаючи дій поляків. Останні не змусили себе довго чекати. Великі польські сили під командуванням коронного гетьмана Жолкевського з’явилися перед козачим табором. Не бажаючи кровопролиття, козаки виставили перед своїм станом три білі корогви з хрестами і написом «Мир християнству!». Поляки теж виставили вперед три хрести, на яких були повішені козацькі старшини, послані до поляків напередодні для переговорів. На кожному тілі був прикріплений напис «Кара бунтівникам!». Після цього поляки атакували козацький табір. Наливайко, проте, заздалегідь заховав у засідку кращу частину свого війська, і, коли поляки підступили до козачого табору, вивів його і вдарив їм у тил. Польська армія опинилася «поміж двох вогнів» і зазнала страшних втрат. Битва продовжувалася 7 годин, нарешті поляки не витримали і побігли. На полі бою було зібрано понад 17 тис. трупів польських вояків, які були зариті навколо трьох хрестів з розіпнутими козаками. Потім тіла страчених козаків були перевезені до Чигирина й урочисто поховані в Соборній церкві.

Після цього гетьман розділив своє військо на дві частини. Половину козаків (під командуванням полковника Лободи) він відправив до Лівобережної України з метою звільнення її міст від польських гарнізонів. Сам же з рештою військ рушив на Правобережжя з тією ж метою. Упродовж трьох з половиною місяців обидві українські армії очищали міста від поляків, маючи багато зіткнень з ними і незмінно перемагаючи. Проте Польща не могла змиритися з подібним ходом подій і на територію України перекидалося все більше польських військ. Поступово співвідношення сил почало змінюватися не на користь козаків.

Влітку 1596 р. козаки побудували великий укріплений табір під містом Лубни, де відбивали атаки польських сил гетьмана Жолкевського. У цей час у козацькому стані почався розбрат. Частина козацької старшини схилялася до переговорів з поляками і повернення до колишнього положення справ у Вкраїні. За підозрою у змові з ворогами був убитий полковник Лобода. У цих умовах поляки активізували свої військові та дипломатичні зусилля, спрямовані на успішне завершення боротьби. Після безперервного дводенного бомбардування козачого табору і багаточисельних обіцянок гетьмана Жолкевського, козаки пішли на переговори і склали зброю. При цьому Наливайко був схоплений представниками козацької старшини і переданий полякам. Польські солдати, увійшовши до козацького табору, порушили всі обіцянки свого гетьмана і влаштували масову різанину козаків, що склали зброю.

Наливайко з декількома своїми прихильниками був доставлений до Варшави, де після тривалих тортур козаки у 1597 р. з’явилися перед судом сейму. Всі вони були оголошені ворогами віри і посаджені всередину заздалегідь приготованого мідного «бика», під яким був розведений вогонь. Страшні муки приречених до страти закінчилися їх смертю. Услід за засудженням гетьмана сейм засудив і весь український народ, названий ним відступниками і бунтівниками. У рішеннях польського сейму українські козаки іменувалися вже не лицарями, а холопами; народ же, що відкинув унію, почав називатися «схизматиками». Це означало оголошення нової нещадної війни Україні.

Польські війська вдерлися на українські землі. Обезголовлене козацтво не змогло відразу ж організуватися, що значно полегшувало завдання полякам. Польські гарнізони займали місто за містом. Грабежі, насильства і вбивства стали нормою поведінки польських військ, що відчували себе на Україні повними господарями. Разом із польською армією до України вступило і римське духовенство. Католицькі священики з тріумфом роз’їжджали від церкви до церкви на возах, запряжених українцями. Але й у цих умовах не всі українські церкви погоджувалися прийняти уніатство. Такі церкви польські власті давали в оренду багатим євреям, які, не будучи християнами, з ентузіазмом вхопилися за це нове джерело доходів. Оволодівши церковними ключами і мотузками для дзвонів, вони вимагали внесення плати за користування церквою кожного разу, коли в цьому була необхідність для віруючих, чим вкрай вороже налаштували до себе значну масу населення.

Таким чином, в кінці XVI ст. в українських землях різко загострилися соціальні, міжнаціональні та міжконфесійні протиріччя. Це проявилося в повстаннях К.Косинського та С.Наливайка. На початку наступного XVII ст. увагу від внутрішніх проблем відволікуть втручання у внутрішні справи Росії, яка переживала драматичний період своєї історії, так звану Смуту, та небезпека з боку Османської імперії, яка загрожувала взагалі християнській цивілізації.

Контрольні питання і завдання

1. У чому полягала відмінність у положенні українських і литовських земель на початку XVI століття?

2. За якого литовського князя українські землі стали приєднуватись до Великого князівства Литовського?

3. Яким чином почалася польська експансія до України?

4. Коли припинилось монголо-татарське панування на території України?

5. Назвіть основні положення Кревської унії.

6. Дайте характеристику польсько-литовській державі в першій половині XV століття.

7. Які соціально-економічні причини лежать в основі процесу зародження українського козацтва?

8. Хто і коли заснував першу Запорізьку Січ?

9. У чому полягала військово-політична діяльність Д. Вишневецького?

10. Як вплинула Люблінська унія на положення України?

11. Охарактеризуйте положення українців у Речі Посполитій.

12. Назвіть головні походи українських козаків в останній чверті XVI століття.

13. Розкрийте основний зміст і сенс Брестської церковної унії.

14. Визначте головні наслідки Брестської унії для України.

15. Дайте характеристику діяльності гетьмана Северина Наливайка.