Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - В. Б. Гарін

Розділ II

КИЇВСЬКА РУСЬ

Виникнення Києва. Київський літопис під 862 р. згадує про те, що в місті правили два князі Аскольд і Дір. На думку ряду вчених, вони були останніми представниками місцевої династії Кия. Інші дослідники вважають, що Дір і Аскольд правили у різний час. Автори даної книги в цьому питанні дотримуються власної версії. Дір був дійсно останнім князем з роду Кия, про що свідчить і його слов’янське ім’я. Аскольд — ім’я явно скандинавське, це був ватажок однієї з варязьких дружин, що прийшли до Києва. Спираючись на підтримку своїх воїнів, які представляли безперечну цінність для захисту міста, Аскольд нав’язав Діру спільне правління. Таким чином, у Києві з’явилися одночасно два князі: місцевий Дір і варязький Аскольд. На користь цього припущення говорить і той факт, що в Києві відома тільки Аськольдова могила, але не відоме поховання Діра. Це пов’язано з тим, що Аскольда і Діра вбив варяг Олег, який вважав потрібним поховати гідно лише свого одноплемінника.

У середині IX ст. у північних слов’янських землях загострилися міжусобні суперечності. Місцеві князі ухвалили компромісне рішення запросити на князювання варягів. «Земля наша велика і рясна, а порядку в ній немає. Приходите княжити і володіти нами», — з такими словами, за літописом, північні слов’яни звернулися до варягів. Останні не змусили себе довго чекати. У 862 р. на північнослов’янські землі зі своїми дружинами прийшли троє братів: Рюрик, Синеус і Трувор. Запанувавши на цих землях, вони зробили своєю столицею місто Ладогу, де княжив старший з братів Рюрик.

Проте північні землі були не такі багаті й розвинені, як південні на чолі з Києвом. Саме процвітаючий Київ стає мрією варязьких князів. У 882 р. організовується військовий похід на південь. На цей час Рюрика вже не було в живих, він помер у 879 р. Його спадкоємець, Ігор, був ще малолітнім, і похід очолив воєвода Рюрика Олег. Олег посадив свою дружину на лодії та спустився по Дніпру до Києва. Тут, на крутих схилах Дніпра, він розпочав переговори з київськими князями Аскольдом і Діром, під час яких зрадницьки убив їх. Таким чином, Олег захопив владу в Києві й переніс сюди свою столицю, об’єднавши тим самим північні та південні слов’янські землі. Утворилася нова держава, що отримала назву Київська Русь, а 882 р. став вважатися роком створення цієї держави.

Князювання Олега (882 — 912 pp.). Олег, якого прозвали «Віщим», правив у Києві до своєї смерті в 912 р. Він зміг підпорядкувати своїй владі сусідні слов’янські племена — древлян, сіверян, радимичів, уличів, тиверців і кривичів. Також були підкорені й неслов’янські племена на півночі — чудь і меря. Усі підкорені народи платили Києву встановлену Олегом данину. Зрозуміло, це не сподобалося хозарам, які раніше збирали данину зі слов’ян. Олег був вимушений вести війну з Хозарськимкаганатом, у ході якої здійснив ряд походів у пониззя Волги і на Каспій, зруйнувавши тут порти і міста хазарів. У результаті Київська Русь вже не платила данину хозарам.

Активну політику вів Олег і по відношенню до Візантії. У літописі описується його похід у 907 р. на Константинополь, який руські називали Царьградом. Можливо, літописець дещо прикрашує цю подію, кажучи про 2 тисячі руських кораблів, або про те, як Олег наказав поставити лодії на колеса і, таким чином, з попутним вітром підійшов до стін Царьграду. Проте похід дійсно виявився успішним і завершився сплатою візантійцями данини і наданням руським купцям низки пільг у торгівлі з Візантією.

Не менш відомий і похід на Царьград, здійснений Олегом в 911 р. За літописною версією Олег навіть прибив свій щит до головних воріт міста. Наслідком правління Олега було створення єдиної централізованої східнослов’янської держави, що зайняла помітне місце серед європейських країн.

Ігор (912 — 945 pp.). Після Олега правив син Рюрика, — Ігор. Князювання Ігоря почалося з повстань підвладних Києву племен древлян та уличів. Упродовж декількох років Ігор зі своєю дружиною здійснював каральні походи проти бунтівників, і в результаті знов примусив їх до сплати данини.

Ігорю вдалося розширити територію своєї держави, приєднавши до неї східний Крим (західний був під контролем візантійців) Таманський півострів, де знаходилося Тмутараканське князівство.

Оскільки мирний договір Олега з Візантією втратив свою силу, Ігор був вимушений у 941 р. здійснити похід проти Константинополя. Проте цей похід закінчився повною невдачею киян, оскільки весь їхній флот був знищений візантійцями «грецьким вогнем» — спеціальною горючою сумішшю, рецепт якої греки тримали у великому секреті. Новий похід, здійснений у 944 p., був вдалішим і призвів до підписання мирного договору з Візантією в 945 р. Між обома сторонами укладався мир і організовувалася взаємовигідна торгівля. Ігор зобов’язався не нападати на візантійські володіння в Криму, Візантія і Русь повинні були надавати одна одній у разі потреби військову допомогу.

У період князювання Ігоря в південноруських степах вперше з’явилися кочовики-печеніги. Літопис відзначає їх присутність тут з 915 р. Ігорю вдалося укласти з печенігами мирний договір, і вони безперешкодно перекочували до кордонів Візантії. Проте стосунки з печенігами не відрізнялися стабільністю. Вже в 920 р. Ігор вів з ними війну, а в 944 р. печеніги брали участь у поході киян проти Візантії.

Впродовж усієї зими київські князі займалися збором данини з підкорених племен, а навесні поверталися до свого міста. У 945 p., під час спроби зібрати додаткову данину з древлян, князь Ігор був ними вбитий.

Ольга (945 — 964 pp.). У 945 р. Вдова князя Ігоря, Ольга, зайняла київський престол, оскільки син Ігоря Святослав був ще неповнолітнім. Літописні джерела представляють Ольгу як красиву, сміливу, хитру і мудру правительку. За роки свого князювання вона об’їздила всю Київську Русь, побувала в усіх її містах, щоб краще ознайомитися зі своєю країною.

Княгиня провела важливу реформу, яка зміцнила централізовану державу. Основа реформи зводилася до впорядкування збору данини. По всій країні створювалися погости — укріплені пункти для збору данини, куди направлялись представники княжої влади. Розмір данини точно встановлювався заздалегідь і не міг бути змінений. Значно розширилася і прикрасилася столиця держави — Київ.

Ольга проводила активну зовнішню політику, прагнучи при цьому досягати своїх цілей мирним дипломатичним шляхом. У 957 р. вона відвідала з візитом Константинополь, це був перший в історії мирний візит київських правителів до Візантії. У Константинополі Ольга з великою шаною була прийнята візантійським імператором Костянтином Багрянородним. У бесідах з імператором розглядалися питання взаємин між двома країнами, а також можливість розповсюдження християнства візантійського зразка в Київській Русі. За літописом, сама Ольга прийняла хрещення в Константинополі від патріарха, причому її хрещеним батьком став сам Костянтин Багрянородний.Були встановлені також дипломатичні стосунки з Німеччиною. Ольга і німецький імператор Оттон І обмінялися посольствами. Налагоджувалися дипломатичні й торгівельні зв’язки і з іншими європейськими країнами. Підсумком правління Ольги було помітне зростання міжнародного авторитету Київської Русі. Згодом православна церква канонізувала княгиню Ольгу.

Святослав (964 — 972 pp.). За час свого недовгого князювання Святослав проявив себе як видатний полководець, природжений воїн і мудрий державний діяч. Київська Русь за часів Святослава розширила свої кордони і значно зміцніла.

Багато часу Святослав проводив у військових походах і битвах. У перший же рік свого правління 22-річний князь вирушив у далекий похід на схід. Його першочерговою метою було підкорення слов’янського племені в’ятичів, що жило в долині річки Оки. В’ятичи не входили до складу Київської Русі та платили данину хазарам. Великого опору Святославові вони не чинили, і, підкорившись Києву, почали платити данину своєму новому правителю.

Потім дружина Святослава на лодії спустилася вниз по Волзі та розгромила Волзьку Булгарію, що була союзником Хозарського каганату. У 965 р. Святослав завдав нищівного удару по давніх ворогах русичів — Хозарському каганату. Розгромивши військо хозар, він захопив їхню столицю Ітіль і вщент зруйнував це місто. Тим самим було назавжди покінчено із загрозою набігів хозарів.

У 968 р. Святослав вступив до військового союзу з Візантією, направлений проти Болгарського царства. Князь зі своєю дружиною вступив до Болгарії та захопив ряд важливих придунайських міст. Святославу сподобались ці землі, тому він зробив своєю ставкою місто Переяславець на Дунаї (сучасний Рущук) і серйозно обмірковував можливість перенесення сюди столиці своєї держави. Тільки звістка про чергове вторгнення печенігів змусила князя терміново повернутися до Києва. Проте на батьківщині він пробув недовго. Відбивши кочовиків, Святослав залишив правити в Києві свого старшого сина Ярополка, а сам знову повернувся на Дунай. Одночасно середній княжий син Олег був відправлений до древлян, а молодший Володимир — до Новгороду.

Повернувшись до Болгарії в 969 р., Святослав продовжив війну і захопив болгарську столицю Пловдів. Успіхи русичів на Балканах стривожили візантійців, які зовсім не бажали мати поряд з собою таких войовничих і агресивних сусідів. Оскільки Святослав добровільно покидати Болгарію не збирався, Візантія почала війну проти свого недавнього союзника.

Вирішальна битва між Святославом і візантійським імператором Іоанном Цимісхієм сталася 21 липня 971 р. біля міста Доростола. Руські воїни, що хоробро билися, явно поступалися візантійцям у чисельності, і були вимушені сховатися за стінами міста. Почалася облога, що завершилася підписанням мирної угоди, досить почесної для Святослава. Руська дружина зі зброєю і провіантом вільно поверталася на батьківщину, але Святослав був вимушений відмовитися від болгарських земель. Так закінчилася спроба Київської Русі розширити свій вплив на Балкани.

Шлях додому виявився останнім походом Святослава. Біля дніпровських порогів його очікували закляті вороги — печеніги. Кочові племена печенігів з’явилися в приазовських та причорноморських степах ще за часів князя Ігоря. З тих пір існувала постійна небезпека нападів степовиків на південноруські землі. Біля давніх дніпровських порогів печеніги раптово напали на сильно поріділу в боях дружину Святослава і вбили князя.

Володимир Великий (978 — 1015 pp.) Після смерті Святослава, що не встиг призначити свого офіційного спадкоємця, на Русі почалися перші усобиці. У 977 р. Ярополк рушив своїм військом на брата Олега, який правив у землі древлян, в Овручі. У запеклій битві дружина Олега була розбита, а сам він загинув. Не бажаючи розділити долю свого брата, Володимир утік із Новгорода до Швеції, де приступив до набору варязьких дружин. У 978 р. він повернувся на Русь і почав війну з Ярополком. Останній сховався в невеликій фортеці на річці Рось, де і був убитий дружинниками Володимира. Таким чином, Володимир став єдиновладним правителем Київської Русі.

Насамперед Володимир зміцнив свою владу над рядом слов’янських племен. У 981 і 982 pp. він ходив на в’ятичів, у 984 р. знову підкорив радимичів, а в 993 р. здійснив похід проти білих хорватів. Результатом цих походів було зміцнення централізованої влади київського князя над всіма східнослов’янськими племенами. Місцеві удільні князі остаточно втрачали свою владу, і все управління країною зосереджувалося в руках правлячої в Києві династії Рюриковичів. Володимир почав чеканити власні срібні й золоті монети, на одному боці яких було його зображення, а на іншому — тризуб, що став згодом національним українським гербом.

Значна увага була приділена і питанням релігії. Володимир наказав зібрати в одному святилищі в Києві верховних божеств усіх слов’янських племен. Проте язичницьке багатобожжя не могло служити міцною ідеологічною опорою централізованій владі, крім того, язичницька Русь протиставляла себе сусіднім християнським державам. Необхідна була радикальніша релігійна реформа.

До цього часу Володимир досяг великих успіхів у стосунках з Візантією. У 985 р. візантійський імператор Василь П звернувся до Володимира за допомогою в придушенні заколоту в Малій Азії. Володимир надав військову допомогу імператорові, але зажадав за дружину його сестру Ганну. У відповідь візантійці висунули свою умову: Ганна може вийти заміж тільки за християнина. Виникла конфліктна ситуація, розв’язати яку Володимир спробував силою зброї. У 988 р. він узяв грецьке місто Херсонес, яке русичі називали Корсунем. Володимир був хрещений у Корсуні, а, повернувшись до Києва, влаштував масове хрещення його жителів у річці Почайні, притоці Дніпра. Обряд хрещення проводили візантійські служителі культу, які прибули з Володимиром до Києва. Таким чином, християнство стало державною релігією Київської Русі, а Володимир був згодом канонізований церквою і названий Святим. Зрозуміло, хрещення Русі не було одномоментним актом, аж до ХIII ст. в окремих місцях ще стояли язичницькі ідоли, але християнство неухильно входило в життя і душі руських людей. Прийняття християнства для Русі було, безперечно, прогресивним актом і мало величезне значення для історичної долі її народів.

Ярослав Мудрий (1019 — 1054 pp.). Після смерті Володимира, що залишив численних нащадків, на Русі знов спалахнули княжі усобиці. Старший син Володимира (прийомний) Святополк, що був прозваний у народі «Окаянним», напав на своїх молодших братів Бориса і Гліба й убив їх. Борис і Гліб були дуже молоді, праведні й улюблені народом. їх життя і мученицька смерть дозволили церкві канонізувати Бориса і Гліба. Вони стали першими руськими святими.

Проти Святополка виступив його звідний брат Ярослав, який княжив у Новгороді. Битва між їхніми дружинами сталася в 1016 р. на Дніпрі поблизу міста Любеча. Перемогу одержав Ярослав, і Святополк був вимушений втекти до свого тестя, польського короля Болеслава І. У 1018 р. Болеслав І захопив Київ та повернув престол Святополку. Ярослав відступив до Новгорода, де почав збирати нове військо. У Києві поляки поводилися як окупанти, що викликало проти них народне повстання.Болеслав І повернувся назад до Польщі, а Святополк звернувся за допомогою до печенігів. У 1019 р. Святополк з печенігами виступив на Київ, але на річці Альті його зустріло військо Ярослава. Після кровопролитної битви Святополк утік, а Ярослав зайняв київський престол.

У 1023 р. проти Ярослава виступив його брат Мстислав, князь Тмутаракані. Вирішальна битва між ними сталася під Черніговом, і хоча битву виграв Мстислав, обидві сторони виявилися надзвичайно ослабленими. У 1026 р. в місті Городці на Десні брати підписали мир, за яким Мстислав отримав Чернігів і землі на схід від Дніпра. Ярослав повертався до Новгорода, але отримував всі руські землі на захід від Дніпра. Київ не дістався нікому. У 1036 р. Мстислав помер, і вся Русь перейшла під владу Ярослава, який перебрався до Києва.

Період князювання Ярослава Мудрого вважається розквітом Київської Русі. У 1036 р. Ярослав завдав біля стін Києва страшної поразки печенігам, від якої вони вже так і не змогли оговтатися.

Здійснивши військові походи на захід і на північ, Ярослав приєднав до своєї держави землі Червоної Русі (раніше зайняті поляками), а також землі балтійських і фінських племен. У 1043 р. він провів невдалу війну проти Візантії, після чого в 1046 р. був підписаний міцний мир з імператором.

Значну увагу Ярослав приділяв церкві й будівництву. У 1051 р. митрополитом Київським уперше був призначений місцевий уродженець Іларіон, який демонстрував певну незалежність руської церкви від Константинополя. У Києві були побудовані прекрасний Софійський собор і Золоті ворота з надвратною церквою, які й сьогодні є шедеврами світової архітектури. Всього в столиці за часів Ярослава налічувалося близько 400 золотоверхих храмів. Місто було обнесене потужними оборонними валами завдовжки у 3,5 км., заввишки 14 м. і завтовшки 30 м. На валах підносилися міцні дубові стіни. Перед валами були викопані глибокі рови, заповнені водою. Київ викликав захоплення в сучасників і не поступався кращим містам світу.

Ярославу Мудрому належить і перший руський збірник законів — «Руська правда». Уважне вивчення цього документа дозволяє зробити висновок про те, що за часів Ярослава Київська Русь була вже досить розвиненою феодальною державою. Русь часів Ярослава приголомшувала іноземців своєю письменністю, поширеною не лише серед знатних людей, але й у простолюдді. Сам князь зібрав унікальну бібліотеку, яка, на жаль, не збереглася до наших часів. У Києві діяли декілька шкіл, чого ще не було в переважній більшості європейських міст.

Міжнародний престиж Київської Русі був піднятий на небувалу висоту. Про це свідчать династичні шлюби, що пов’язували сім’ю Ярослава з правлячими європейськими дворами. Сам Ярослав був одружений на шведській принцесі Інгігерді; його дочки Єлизавета, Ганна та Анастасія були одружені відповідно з королями Норвегії, Франції та Угорщини; невістками Ярослава були: сестра польського короля, внучка німецького і дочка візантійського імператорів.

Ярослав Мудрий помер у Києві в 1054 р. і був похований у Софійському соборі. Перед смертю Ярослав розподілив руські міста між своїми синами: старший — Ізяслав — почав княжити у Києві, Святослав — у Чернігові, Всеволод — у Переяславі, Ігор — на Волині, а В’ячеслав — у Смоленську. Внукові Ростиславу була віддана Галицька земля.

Початок феодальної роздробленості. Проте навіть Ярославу Мудрому не вдалося запобігти подальшому розпаду єдиної давньоруської держави. Ізяслав не зміг утримати одноосібну владу, і був вимушений ділити її зі Святославом і Всеволодом. Правління старших братів викликало незадоволення молодших, і подальша жорстока боротьба за престол стала неминучою.

Послабленню Київської Русі сприяли і численні повстання міських низів, які відчули слабкість центральної влади. Восени 1068 р. на Переяслав напали половці, і місцевий князь Всеволод звернувся за допомогою до старших братів. Ізяслав і Святослав виступили зі своїми дружинами проти спільного ворога. Проте битва з половцями на річці Альті завершилася розгромом руських князів. Із залишками війська вони відступили до своїх земель.

Поразка на Альті послужила приводом для повстання київських низів проти Ізяслава. Князь втік до своїх родичів у Польщі, а в 1069 р. повернувся з поляками до Києва та відновив тут свою владу. Подальша боротьба за владу призвела до розпаду союзу Ярославичів і до тривалих міжусобних війн. На княжому з’їзді в Любечі в 1097 р. був висунутий новий принцип у стосунках між удільними князями: «Кожен князь та тримає вотчину свою», що свідчило про закінчення всевладдя київських князів. Зміцнювалася політична самостійність окремих князівств. Найбільш значними із них на території сучасної України були: Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицько-Волинське і Новгород-Сіверське.

Ослаблення єдиної давньоруської держави збігається за часом із появою в південних степах багаточисельних кочових племен половців. Боротьба з половцями стає постійним атрибутом життя південноруських князівств упродовж XII — початку ХIII ст. На початку XII ст. найбільших успіхів у війні з половцями досяг енергійний князь переяславський Володимир Мономах.

У період князювання в Києві Святополка Ізяславича (1093 — 1113 pp.) різко погіршилося положення міських низів. Це було пов’язано з тим, що половці значно ускладнили підвезення солі з південних районів до Києва. Розвинулася активна спекуляція цим необхідним продуктом, що викликало невдоволення народу. Смерть Святополка в 1113 р. послужила зручним приводом для «соляного» бунту в Києві. Міські власті не змогли самостійно придушити повстання низів. У цій обстановці на київський престол був запрошений рішучий князь Переяслава Володимир Мономах. Йому вдалося швидко взяти ситуацію під контроль і навести у місті лад.

Володимир Мономах (1113 — 1125 pp.). Новий 60-річний київський князь був сином Всеволода Ярославича і дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. Під час князювання в Києві Володимира Мономаха і його сина Мстислава (1125 — 1132 pp.) намітилася тенденція до відродження сильної центральної влади. Мономах користувався загальною пошаною і любов’ю. Навколо нього об’єдналися і князі, і народ перед обличчям спільного сильного ворога — половців.

За літописними джерелами, Володимир Мономах здійснив більше 80 походів ^проти половців, знищивши при цьому більше 200 їхніх вождів. Його найвдаліші походи відбулися в 1103, 1107 і 1111 роках. Половці зазанали настільки нищівних поразок, що багато хто з них почав переходити на службу до руських князів.

Велику увагу князь приділяв і внутрішньому життю держави. При ньому був прийнятий «Статут», який значно покращував положення простого народу і сприяв консолідації суспільства в цілому. По всій Русі велося велике будівництво. У Києві з’явилися постійний міст через Дніпро, а також нові храми і монастирі. Будувалися й інші міста Київської Русі. Стабілізація внутрішньополітичного положення, припинення усобиць і половецьких набігів сприяли економічному розвитку держави. Розширювалися сільськогосподарське і ремісниче виробництво, помітно зросла зовнішня і внутрішня торгівля.

Проте період відродження потужної, єдиної держави був недовгим. Після смерті Мстислава в 1132 р. з новою силою спалахнула безперервна княжа ворожнеча. ^Давньоруська держава назавжди зникає як єдине політичне ціле. Йде активний процес її розпаду на цілком самостійні князівства. Яскравим свідоцтвом цьому стало відділення в 1137 р. від Київської Русі Новгорода. Незабаром його приклад наслідували й інші князівства.

Розпад Київської Русі. Найбільшим феодальним князівством на території України було Київське. Воно розташовувалося на багатих землях Середнього Подніпров’я і налічувало 45 міст і безліч інших населених пунктів. Найбільшими містами князівства були Київ, Канів, Черкаси, Овруч, Житомир і Чорнобиль. Київ залишався політичним та економічним центром князівства й одним з найбільших міст Європи. Населення Києва досягало 50 тис. чоловік, тут знаходилися потужна фортеця, княжий двір, адміністративні будівлі, подвір’я місцевої знаті. Крім того, Київ залишався церковним і релігійним центром усіх руських земель. У місті знаходилися резиденція митрополита, багато храмів і монастирів, найбільша на Русі Києво-Печерська лавра.

На півдні територія Київського князівства межувала із землями половців, які здійснювали часті набіги на Русь. Київські князі були вимушені постійно піклуватися про захист своїх південних рубежів.

Київ продовжував грати роль центру руських земель, і боротьба за місто між численними князями не припинялася. У період між 1146 і 1246 pp. Київ 47 разів переходив із рук у руки, й у ньому по черзі правили 24 князі.

На лівому березі Дніпра з центром у давньому Чернігові розташувалося Чернігово-Сіверське князівство. Воно було одним із найбільших і могутніх на українських землях. Князівство займало території північно-східної України, південно-східної Білорусі та західної Росії. У XII ст. з його складу виділилося Новгород-Сіверське князівство.

Традиційно на цих землях правили нащадки Олега Святославича, внука Ярослава Мудрого. Тут розташувалися 46 староруських міст, найбільшими з яких були Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Ніжин, Прилуки, Рильськ, Остер. Князівство мало достатньо розвинене землеробство і ремісниче виробництво.

Страждаючи від постійних набігів половців, чернігівські та новгород-сіверскі князі були змушені здійснювати часті походи у степ. Не всі вони закінчувалися звитяжно. Літопис зберігає розповідь про похід проти половців у 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря, який був розбитий кочовиками і навіть потрапив до них у полон. Ця історична подія лягла в основу відомого староруського літературного твору — «Слова о полку Ігоревім».

Значним було Переяславське князівство, що знаходилося на лівому березі Дніпра нижче Київа. Воно налічувало 25 міст із центром у Переяславі. Тут успішно розвивалися землеробство, ремесла та різні промисли. Цроте головною проблемою князівства була боротьба з половцями, з теріторією яких Переяславське князівство мало досить протяжний кордон на сході та півдні.

Західно-українські землі. На території південно-західних областей сучасної України виділялися Галицьке і Волинське князівства. На заході вони межували з Польщею та Угорщиною, і мали з цими країнами стійкі культурно-економічні зв’язки, а також нерідкі військові зіткнення.

Головними містами Волинського князівства були Володимир-Волиньський, Любомль (сучасний польський Люблін), Кам’янець, Луцьк, Кременець, Холм. У Галицькому князівстві виділялися міста Галич, Перемишль, Звенигород, Теребовля. Князівства розташовувалися у сприятливій кліматичній зоні, мали багато родючих земель, густих лісів і повноводних річок. Тут швидкими темпами розвивалися економіка і торгівля.

У 1199 р. обидва князівства були об’єднані під владою Романа Мстиславича, нащадка Володимира Мономаха

Перше зіткнення з монголо-татарами. ХIII вік є важливим рубежем в історії України й усієї Європи. Це пов’язано з татаромонгольскими завоюваннями, що мали серйозні наслідки для долі народів Азії та Східної Європи. На Русі монголів називали татарами, звідси з’явився термін «монголо-татари».

У безкрайніх степах далекої Монголії наприкінці XII — початку ХIII ст. сформувалася потужна держава на чолі з талановитим полководцем Темучином, який у 1206 р. прийняв ім’я Чингізхана (великого хана). Монголи вели постійні загарбницькі війни, їм удалося підкорити Китай, Середню Азію і Закавказзя. У 1222 р. 25-тисячний монгольський загін з’явився на східному кордоні половецьких володінь.

Половецький хан Кобяк звернувся за допомогою до руських князів. На початку 1223 р. в Києві відбувся княжий з’їзд, а незабаром на Русь прибули і монгольські посли. Монголи запропонували руським князям мир, якщо вони не втручатимуться у справи степовиків. Проте було вирішено, правда, не одностайно, виступити на допомогу половцям, при цьому монгольські посли були необачно вбиті.

На початку травня 1223 р. троє руських князів зі своїми дружинами виступили на з’єднання з половцями. У похід проти монголів рушили: київський князь Мстислав Романович, галицький — Мстислав Удатний, чернігівський — МстиславСвятославич. Руське воїнство перейшло Дніпро й об’єдналося з половцями. Битва з монголо-татарами відбулася 31 травня 1223 р. в Приазовських степах на річці Калка.

У цій битві руські князі діяли вкрай неузгоджено. Першим раптово атакував монголо-татар Мстислав Удатний. Його підтримали половецькі полки, але решта руського війська залишилася стояти на місці. Під час відчайдушної сутички з монголами половці почали відступати, зім’явши при цьому руські дружини. Побачивши поразку Мстислава Удатного, два інших руських князя стали укріпленим табором на березі ріки. Взявши в облогу табір, монголо-татари запропонували руським почесну капітуляцію, обіцяючи зберегти їм життя. Проте, коли дружини покинули свій табір, монголи напали на них і знищили велику частину воїнів. Мстислав Романович і Мстислав Святославич були захоплені в полон. Роману Галицькому з частиною своїх військ удалося втекти. Вороги переслідували руських до самого Дніпра, а потім повернули назад. Полонені князі з їх найближчим оточенням були зв’язані, покладені на землю, а зверху монголи спорудили настил з дощок, на якому бенкетували до тих пір, поки князі не задихнулися.

Розбивши руських на річці Калці, монголо-татари не зважилися відносно слабкими силами рушити углиб країни і відступили на схід. Вони зникли також раптово, як і з’явилися. Русь зітхнула з полегшенням, але, як виявилося, ненадовго.

Похід хана Батия. Фатальне для Русі рішення про похід на захід було ухвалене монголами на з’їзді їх воєначальників у Каракорумі в 1235 р. Великий Чингіз-хан заповідав своєму внукові ханові Батию всю Європу, але її ще треба було завоювати. Після ретельної підготовки Батий в 1237 р. повів на захід 140-тисячну нещадну і войовничу монголо-татарську орду. Першою європейською державою на її шляху лежала обширна і багата Русь, розділена на півтора десятки самостійних удільних князівств.

Взимку, наприкінці 1237 p., монголо-татари раптово з’явилися біля стін давньої Рязані. Місто не побажало підкоритися завойовникам, було взяте, розграбоване і повністю знищене. У полон монголи брали тільки майстрів, молодих жінок та інколи дітей — решта підлягала знищенню. Спалена монголами Рязань так ніколи і не змогла відродитися на колишньому місці. Потім настала черга Володимира — головного міста Північно-Східної Русі. Володимирський князь Юрій Всеволодович виступив проти полчищ Батия зі зброєю в руках. Кривава битва на річці Сіті 4 березня 1238 р. завершилася повним розгромом руських і загибеллю самого князя. Незабаром місто Володимир, яке вже практично нікому було захищати, було захоплене монголо-татарами. Пройшовши землями Північно-Східної Русі, Батий розграбував і зруйнував Ростов Великий, Суздаль, Углич, Твер, Москву та інші її міста. Восени 1238 р. монголо-татари відійшли у степ, де відпочили від важкого походу і поповнили свої ряди.

Навесні 1239 р. Батий почав новий наступ, цього разу його метою були південноруські князівства. На території сучасної України монголо-татари вперше з’явилися під Переяславом. Спроба русичів відбити натиск орди не вдалася, місто було зруйноване і спалене. Наступною жертвою монголів став древній Чернігів. Ослаблена в боях орда не ризикнула відразу ж рушити на Київ і знову відкотилася в степ.

Тільки восени 1240 р. величезне військо хана Батия підійшло до Києва. Літописець, підкреслюючи численність монгольського війська, говорить: «Нічого не було чути із-за скрипу возів його, реву верблюдів його та іржання коней його». Монголо-татари були вражені величчю і красою давньої столиці і запропонували її жителям відкрити ворота міста. Проте кияни вирішили битися до кінця. Київський князь Михайло втік із міста. Керувати обороною Києва прибув посланець князя Данила Галицького воєвода Дмитро, людина хоробра й обізнана у військовій справі.

Облога Києва була довгою і жорстокою. Маючи величезну чисельну перевагу, монголи безперервно штурмували місто. За допомогою стінобитних машин їм часто вдавалося робити проломи у міських стінах, але кияни кожного разу знаходили сили для їх відновлення. Проте така нерівна боротьба не могла продовжуватися нескінченно. На початку грудня 1240 р. монголо-татари вдерлися до міста. Відчайдушні бої в Києві йшли за кожну вулицю, за кожен будинок. Незабаром єдиним оплотом киян залишилася давня Десятинна церква, але її зводи завалилися, не витримавши безлічі людей і поховали під собою останніх захисників міста. Поранений воєвода Дмитро був схоплений моногло-тарами, але хан Батий побажав зберегти життя мужньому воїнові.

На початку 1241 р. хан Батий рушив на західно-українські землі — Волинь і Галичину. Багато міст не чинили опору монголо-татарам і не були зруйновані. Героїчно билися проти загарбників Володимир і Звенигород, але обидва ці міста були взяті і зруйновані, причому Звенигород так ніколи і не відродився. Проте монгольська армія, зазнавши величезних втрат на Русі, була вже не така сильна. Крім того, лісиста і гориста місцевість не давала повною мірою використовувати всі переваги монгольської кавалерії. Батий прагнув захопити Західну Європу й обмежився офіційним визнанням своєї верховної влади над Волинню і Галичиною.

Минувши територію Галицько-Волинського князівства, Польщі й Угорщини, монголо-татари вдерлися до Чехії. Тут у 1242 р. в битві під Оломоуцем вони зазнали поразки від об’єднаних сил західноєвропейських лицарів, і були вимушені повернути на південь. Монголо-татарська кіннота дійшла до узбережжя Адріатичного моря і тільки після цього повернула назад, на схід. Завойовники осіли у степах нижньої Волги й організували тут свою державу — Золоту Орду з центром у місті-стані Сараї.

У результаті походу хана Батия Давньоруська держава припинила своє існування. На руських землях встановилося панування іноземців — монголо-татарське ярмо. Проте героїчний опір Русі кочовикам у значній мірі врятував від неминучого руйнування західноєвропейську культуру.

Хоча завойовані руські князівства політично не входили до складу Золотої Орди, вони повинні були платити монголо-татарам важку данину, а руські князі затверджувалися на престолі монгольськими ханами. Для народів, які населяють територію сучасної України, так само, як і для інших східнослов’янських народів, монголо-татарське ярмо явилося величезним негативним чинником. Воно означало масову загибель людей, знищення величезних матеріальних і культурних цінностей, ізоляцію від європейських країн. Все це гальмувало розвиток історичного прогресу на території колишньої Київської Русі.

Князь Данило Галицький. У 1238 р. князь Данило зміг успішно подолати натиск німецьких лицарів-хрестоносців, завдавши їм поразки під містом Дорогочин над Бугом. Проте головна небезпека загрожувала зі сходу — тут вже вдерлися на руські землі монголо-татарські орди.

Нашестя хана Батия не так згубно вплинуло на західні землі України, як на східні, але і тут воно було страшним. Багато міст лежали в руїнах, решта була вимушена платити монголам велику данину. Князь Данило номінально визнав владу монгольського хана. Проте Галицько-Волинське князівство не втратило повністю своєї самостійності й продовжувало існувати як відносно незалежна держава.

У 1245 р. біля міста Ярослава князь Данило Галицький завдав нищивної поразки об’єднаним польсько-угорським військам, що надовго зупинило агресію Угорщини та Польщі на українські землі та значно підняло міжнародний авторитет Галицько-Волинського князівства. Проте одночасно боротися на заході з поляками й угорцями, а на сході з монголо-татарами князь не мав ніякої можливості.

У 1246 р. Данило був змушений відправитися до Золотої Орди. В ординській столиці, місті Сараї, відбулася його зустріч із ханом Батиєм, де була досягнута певна домовленість. Данило визнавав себе васалом Золотої Орди, та отримував підтвердження на князювання.

Залежність від монгольських ханів завжди обтяжувала Данила Галицького, і в 1253 р. він звернувся за допомогою до Римського папи Інокентія IV. Прагнучи отримати підтримку проти монголо-татар з боку об’єднаного західноєвропейського лицарства, князь погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. Папа Інокентій IV прислав Данилу Галицькому королівську корону, але реальної військової допомоги проти ординців не надав. Таким чином, союз між Галицько-Волинським князівством і Римом не отримав подальшого розвитку.

У 1252 — 1253 pp. князь спробував втрутитися в європейські справи, оженивши свого молодшого сина Романа на спадкоємиці австрійського престолу. Проте наявність у тилу величезного монгольського війська не дозволила Данилу гідно підкріпити озброєною силою свої зазіхання на австрійські землі.

У свою чергу, Орда також з недовірою відносилася до галицького князя. У 1259 р. монгольський полководець Бурундай з великими силами несподівано вдерся у західноукраїнські землі. Монголи зажадали руйнування кріпосних стін мешканцями всіх міст Галичини і Волині, а в разі відмови зруйнувати свої кріпосні стіни ординці загрожували населенню повним знищенням. Князь був змушений погодитися на ці принизливі умови.

Данило Галицький приділяв велику увагу внутрішньому розвитку своїх земель. Відновлювалися зруйновані раніше монголо-татарами міста, будувалися нові. Так, у 1256 р. було засноване місто Львів, яке отримало свою назву за іменем старшого сина князя. До нових міст запрошувалися ремісники і купці з Польщі, Угорщини і Німеччини, а також зі східноукраїнських земель. Крім того, тут поступово влаштувалися численні общини вірмен та євреїв.

Князь Данило Галицький помер у 1264 p., залишивши по собі добру історичну і людську пам’ять.

Західно-українські землі на початку XIV ст. Спадкоємцем Данила Галицького став його син Лев Данилович (1264 — 1301 pp.). Його правління відрізнялося відносним спокоєм у державі та подальшим її зміцненням. Одружившись з дочкою угорського короля Бели IV, Лев тим самим гарантував безпеку західних кордонів своєї держави. Князь успішно розвивав дипломатичні стосунки із Золотою Ордою, йому навіть удалося відновити фортеці, зруйновані раніше за наказом хана. Лев Данилович приєднав до своєї держави Люблінську землю в Польщі та місто Мукачеве в Закарпатті. Столицю Галицько-Волинського князівства в 1272 р. він переніс до міста Львова.

Син Лева, Юрій І Львович правив порівняно недовго (1301 — 1308 pp.). Його князювання ознаменувалося двома важливими подіями. Столиця держави була перенесена до міста Володимир-Волинський, а в 1303 р. утворилася окрема Галицька церковна митрополія. Остання подія була особливо важливою для України, оскільки вже наприкінці ХIII ст. київські митрополити перебралися до Суздаля, а потім до Москви. Галицька митрополія стала, таким чином, православним центром України. Землі, підпорядковані Галицькій митрополії, почали називати в тогочасних церковних документах Малою Руссю, у той час як землі, підпорядковані митрополиту Київському і Володимирському (з часом він буде зватися митрополитом Московським), отримали назву Велика Русь.

Останніми галицькими князями місцевої династії були Андрій Юрійович і Лев П Юрійович, які правили спільно в 1308 — 1323 pp. Втрутившись до невдалого антиугорського повстання в Закарпатті, галицькі князі втратили місто Мукачеве і прилеглі до нього території. Прагнучи протидіяти зростаючому впливу Литви, вони підтримували дружні взаємини з лицарями Тевтонського ордену. Обидва брати одночасно загинули в сутичці з монголо-татарами.

Останнім галицьким князем був польський родич Романовичів Болеслав Мазовецький. Він прийняв православ’я та ім’я Юрій. Юрій-Болеслав П правив до 1340 p., прагнучи не відступати від політики своїх попередників. Багато міст Західної України за часів його правління отримали магдебурзьке право, що повинно було обмежити владу місцевого боярства. Незадоволені цим феодали в 1340 р. отруїли князя. З цього часу західноукраїнські землі на довгі століття потрапляють під іноземне панування.

Таким чином, Київська Русь до монголо-татарського нашестя мала великий міжнародний авторитет, високий рівень культури. На Русі збереглися традиції прямої демократії. Віче (народні збори) скликалися в давньоруських містах для вирішення важливих питань внутрішньої та зовнішньої політики князівства. На північному заході Русі існували навіть дві вічові республіки: Новгородська та Псковська. Вони припинили своє існування відповідно у XV та XVI століттях.

Закономірний розвиток Київської Русі перервала монголо-татарська навала. Багато квітучих міст перетворились на купи по-пілу. У вогні пожеж загинули культурні цінності: літописи, літературні твори, архітектурні споруди. Київська Русь прийняла на себе страшної сили удар монголо-татарських військ. Своєрідним щитом давньоруські землі захистили Європу, християнську цивілізацію від смертельної небезпеки.

Контрольні питання і завдання

1. З якими подіями пов’язане виникнення Київської Русі?

2. Які походи київських князів на Царьград Вам відомі?

3. Визначте напрями головних походів князя Святослава.

4. Чому Святослав хотів перенести столицю Русі на Дунай?

5. За яких обставин загинув князь Святослав?

6. У чому полягає історичне значення хрещення Київської Русі?

7. Охарактеризуйте зовнішньополітичну діяльність Ярослава Мудрого.

8. Назвіть головні причини феодальної роздробленості.

9. Назвіть князівства, на які розпалася Київська Русь.

10. У чому полягає головний підсумок діяльності Володимира Мономаха?

11. Назвіть причину виникнення конфлікту між давньоруськими князівствами і монголо-татарами.

12. Опишіть хід битви на річці Калці.

13. Чи можна було, на Ваш погляд, уникнути зіткнення з монголо-татарами?

14. Охарактеризуйте головні особливості історичного розвитку західно-українських земель.

15. У чому полягала головна мета зовнішньої політики Данила Галицького? Яким чином вона досягалася?