Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - В. Б. Гарін

Розділ I 

НАЙДАВНІШЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Початок заселення українських земель. Територія сучасної України, що тягнеться від Карпат на заході до Дону на сході та від Прип’яті на півночі до Чорного моря на півдні, була заселена людьми з незапам’ятних часів. Найдавніші археологічні пам’ятки на території України датуються приблизно в 150 тис. років тому. Це окремі стоянки людей епох палеоліту і неоліту, розташовані в основному за течією річок Дніпро і Дністер, а також у Криму і на південному сході країни. В Україні відомо близько 1 тис. пам’ятників палеоліту (150 — 40 тис. років тому), коли сформувався сучасний вигляд людини, і люди навчилися здобувати вогонь, виготовляти перші знаряддя праці, одяг, будувати примітивне житло. В епоху неоліту (6 — 5 тис. років тому), що завершує кам’яний вік, давні жителі України почали займатися землеробством і скотарством, навчилися шліфувати і свердлити знаряддя праці з каменя, виготовляти глиняний посуд. Пам’ятників епохи неоліту в країні налічується близько 500. Епоха неоліту пов’язана з Великим зледенінням, кордон якого в Україні проходив по широті сучасних міст: Луцька, Рівного, Житомира, Чорнобиля, Чернігова і Сум. Таким чином, велика частина території країни була вільна від льодовиків і на ній жили люди впродовж усього кам’яного віку.

Трипільська культура. У IV тисячолітті до н.е. у межиріччі Бугу та Дністра виникли перші в Україні поселення землеробів — села так званої трипільської культури. Незабаром ці поселення зайняли значну територію країни, розповсюдившись від Бугу і Дністра до Дніпра. Саме на Дніпрі в районі села Трипілля (Київська область) український археолог В. Хвойко в кінці XIX ст. виявив пам’ятки землеробської культури, що отримала назву «трипільської».

Розквіт трипільської культури припадає приблизно на 3500 — 2700 pp. до н.е. Поселення трипільців, які розташовувалися на височині поблизу річок, складалися з 30 — 40 глинобитних помешкань, розташованих по колу. Кожна споруда досягала в довжину 25 — 27 м. і завширшки 6 — 7 м. і ділилася всередині на окремі приміщення з вогнищем для кожної сім’ї. Кількість жителів кожного такого поселення складала зазвичай 600 — 700 чоловік, але інколи воно досягало 10 і більше тисяч чоловік. Загальне число трипільців сучасна наука оцінює приблизно в 1 млн чоловік. Етнічно трипільці належали до середземноморської раси.

На останньому етапі свого існування в трипільському суспільстві почала виділятися родоплемінна верхівка, про що свідчать багаті поховання (Усатовські кургани, Краснохуторський могильник та ін.).

Приблизно до 2000 р. до н.е. трипільці зникли як єдина етнічна спільнота. Найімовірніше, причиною зникнення трипільської культури стало нашестя кочових народів.

Таким чином, рівень культурно-економічного розвитку трипільців був значно вищим, ніж племен, що їх оточували. Проте мобільні, добре організовані, войовничі й агресивні кочовики змогли взяти верх над порівняно мирними землеробами трипільської культури.

Кіммерійці. Нова сторінка давньої історії України пов’язана з племенами кіммерійців — першого народу, власне ім’я якого дійшло до наших днів. Уперше про кіммерійців згадується в поемі безсмертного грецького поета Гомера «Одісеї». Гомер вважав, що кіммерійці жили «на краю землі», де ніколи не з’являлося сонце, але вічно панували морок і туман. Достовірніші відомості ми знаходимо у грецького історика V ст. до н.е. Геродота. Згадки про кіммерійців є й у джерелах Ассірії, причому слово Ассірія «кімміраї» означає «велетні».

Існує три версії походження кіммерійців. Перша вважає їх давньоіранським кочовим народом, що прийшов до України через Кавказ. Друга називає батьківщиною кіммерійців Нижнє Поволжя. Третя відносить їх до корінного населення півдня України.

Кіммерійці з’явилися в Причорноморських степах близько 1500 р. до н.е. Це були кочові іраномовні племена, об’єднані в племінні союзи. Незабаром кіммерійці заселили всю степову частину України від Дону до Дністра.

Основним заняттям кіммерійців було скотарство і вони першими в Україні опанували мистецтво верхової їзди. Саме кіммерійці відкрили в Україні «залізний вік»: вони майстерно обробляли залізо, виготовляючи з нього прекрасні мечі й кинджали. Кіммерійці були відмінними воїнами, здійснювали грабіжницькі походи на міста в Малій Азії та вели війни з царями Урарту й Ассирії. У них існувала розвинена військова аристократія, про що говорять багаті поховання у великих курганах.

У VII ст. до н.е. кіммерійців витіснив з території України інший кочовий народ — скіфи. Частина кіммерійців була підкорена та асимільована скіфами, інша частина відступила до Південного Причорномор’я.

Скіфи. На початку VII ст. до н.е. в степи українського Причорномор’я вдерлися кочові племена скіфів. Ці іраномовні племена вийшли з глибин Азії, спустошливим маршем пройшли по країнах Близького Сходу й осіли у південних областях України. Пам’ять про перебування скіфів на Близькому Сході збережена в одній із книг Старого Завіту: «Ось, йде народ від країни північної, і народ великий піднімається від країв землі; тримають у руках лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, як море, і мчать на конях, вишикувані, як одна людина.». Самоназва цього народу — «сколоти», скіфами ж їх називали греки, і саме ця назва увійшла до історії.

До кінця VII ст. скіфи створили своє державне об’єднання — Скіфію. Близько 450 р. до н.е. у Причорномор’ї побував грецький історик Геродот, який і залишив нам опис давньої Скіфії. Крім того, про скіфів стало багато відомо після розкопок скіфських поховань — курганів.

Скіфи ділилися на кілька племен, основними серед них були такі: царські скіфи (жили між Дніпром і Доном), скіфи-кочовики (мешкали у причорноморських степах), скіфи-землероби (проживали в лісостепу на лівому березі Дніпра) і скіфи-орачі (заселяли землі над Бугом).

Панівне положення було у царських скіфів, що займалися в основному військовими походами. Це були природжені воїни, відмінні наїзники, все життя яких було підпорядковане військовим законам. Звичайне озброєння скіфів: складаний лук зі стрілами, короткий меч («акінак»), спис, дротики та щит. За деякими даними скіфська стріла могла пролетіти понад 500 м., що свідчить про високу техніку виготовлення луків і стріл. Скіфи здійснювали часті й небезуспішні грабіжницькі походи до Малої Азії та придунайських земель. У 512 р. до н.е. їм вдалося завдати поразки і вигнати зі своїх володінь перську армію Дарія І, яка необачно вторглася до Скіфії.

Скіфи-кочовики, які займалися скотарством, скіфи-землероби і скіфи-орачі, що займалися землеробством, платили данину царським скіфам і знаходилися в політичній залежності від них. Безумовно, у скіфському суспільстві існувала соціальна і майнова нерівність, про що, крім усього іншого, говорить і наявність у скіфів рабів.

У скіфів були розвинені різні ремесла і промисли. Вони досягли помітних успіхів в обробці чорних і кольорових металів, а також бронзи. Скіфи виготовляли посуд на гончарному крузі, обробляли шкіри, шили одяг. Ювелірні вироби скіфських майстрів стоять в одному ряду з кращими світовими зразками і до теперішнього часу приголомшують своєю витонченістю й оригінальним стилем. Усе мистецтво скіфів пронизане так званим «звіриним» стилем. Найчастіше скіфи змальовували оленів, коней, баранів, кішок, левів і фантастичних грифонів.

У IV ст. до н.е. скіфи розширили свою експансію в задунайських областях. Здійснивши спробу завоювання Фракії, вони зіткнулися тут з македонцями. Вирішальна битва сталася в 339 р. до н.е., коли армія македонського царя Філіппа (батька Олександра Македонського) ущент розбила скіфські війська. У цій битві загинув 90-річний скіфський цар Атей. Після цього розгрому Скіфія почала поступово занепадати.

Починаючи з III ст. до н.е. на територію Причорномор’я постійно вдираються все нові та нові хвилі кочовиків з Азії, з якими скіфи були вимушені вести вперту боротьбу. На рубежі Ш і П ст. до н.е. останнього удару по Скіфії завдали сармати. Частина скіфів була підкорена і асимільована прибульцями, а частина сховалася в Криму, де створила нову скіфську державу на чолі з царем Скілуром зі столицею в Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Сімферополя). Ця держава проіснувала до III ст. н.е., після чого була розгромлена племенами готів.

Розкопки скіфських могильників-курганів у XIX — XX ст. дозволили отримати додаткові відомості про цей народ. Деякі могильні кургани скіфів досягали 20-метрової висоти. Найбільш відомими із скіфських курганів є Куль-Оба (розкопаний у 1830 p.),Чортомликський (1863 p.), Солоха (1912 p.). Тут були знайдені безцінні твори скіфського мистецтва: золота ваза зі сценами повсякденного життя скіфів, жіноча гривна, бляха-олень, електрова ваза (Куль-Оба); золоте обкладення ториту (футляра для лука і стріл), мечі із золотими рукоятями, золоті прикраси, велика срібна ваза (Чортомликський курган), зброя, прикрашена золотом і коштовними каменями, золоті браслети і гривни, золотий гребінь, плоска золота чаша (фіал), бронзовий шолом, срібна позолочена посудина зі сценами полювання скіфів на левів (Солоха).

Сармати. Племена сарматів з’явилися на території Причорноморських степів України у II ст. до н.е. Вони розгромили скіфів і більш, ніж на 500 років стали повновладними господарями цих земель. Сармати прийшли з областей Нижнього Поволжя і були іраномовними племенами. їх назва походить від іранського слова «саоромант», що означає «опоясаний мечем». Дійсно, відповідаючи своїй назві, сармати були народом воїнів-вершників, що чудово володіють зброєю, агресивними і войовничими.

Військову могутність сарматів послаблювала лише та обставина, що вони не були єдиним народом, а були конфедерацією споріднених племен, які часто ворогували між собою. Проте, у I ст. до н.е. сармати почали все частіше вдиратися уволодіння Римської імперії, а грецькі міста Північного Причорномор’я вимушені були платити їм величезну данину.

На початку III ст. сармати зазнали нищівного удару з боку багаточисельного кочового народу — гунів, у результаті чого сармати зникли з історичної сцени. Вважається, що частина їх згодом влилася до слов’янського середовища.

Грецькі міста-колонії. Греки з’явилися у Північному Причорномор’ї в середині VII ст. до н.е. Тут вони знайшли родючі, практично незаселені землі і почали будувати свої міста-колонії. Причинами, що підштовхнули греків до колонізації, були такі: перенаселення міст у самій Греції, усобиці та війни на території Греції, необхідність пошуку нових джерел сировини і ринків збуту.

Першим грецьким поселенням на території сучасної України було місто Борисфен, побудоване на острові Березань, поблизу нинішнього Очакова. Потім у Дніпровсько-бузькому лимані з’явилася Ольвія («Щаслива»), яка стала незабаром найбільшим грецьким містом у Північному Причорномор’ї. Наприкінці VII — початку VI ст. до н.е. були побудовані міста Херсонес (околиця сучасного Севастополя), Тіра (Білгород-Дністровський), Пантікапей (Керч), Феодосія, Фанагорія (Тамань), Танаїс (гирло Дону) та інші.

Населення грецьких міст поділялося на вільних та рабів. Вільні люди мали право брати участь у народних зборах, обирати та бути обраними на державні посади. Народні збори вирішували важливі державні питання. Політичний устрій, який склався в грецьких містах отримав назву рабовласницької демократії.

У 480 р. до н.е. утворюється політичне об’єднання грецьких міст-колоній у Криму — Боспорськоє царство зі столицею в Пантікапєї. Незабаром це царство значно розширює свою територію по берегах Азовського моря й у Східному Причорномор’ї. У І ст. до н.е. подальша експансія Боспорського царства зіштовхнула його з великою Римською імперією. Внаслідок невдалих війн з Римом Боспорськоє царство почало занепадати, а в 63 р. римські легіони вступили до його столиці Пантікапея. Всі грецькі міста-колонії Північного Причорномор’я були вимушені визнати владу римлян.

У перші століття нашої ери Північне Причорномор’я стає об’єктом постійних атак з боку багаточисельних варварських племен, що просувалися зі сходу. У III ст. на територію Південної України вступають племена аланів і готів. У ході боротьби з ними римляни залишають Ольвію і Херсонес. Але незабаром у Північному Причорномор’ї з’явився новий страшний ворог, який прийшов з глибин Азії — гуни. Спустошуючи все на своєму шляху, гуни у 70-х pp. IV ст. вдерлися на територію Боспорського царства, перетворивши його міста на руїни. Завмерло життя і в Ольвії. Лише Херсонес уцілів на деякий час, опинившись на узбіччі головних шляхів нашестя гунів. Згодом слов’яни почали називати це місто Корсунем.

Східнослов’янські племена. Перші згадки про слов’ян відносяться ще до І ст. н.е. Такі визнані історики старовини, як Тацит, Птолемей, Страбон, Діодор, знаходили витоки слов’ян за півтори тисячі років до народження Христа, а дехто з них вважав слов’ян нащадками легендарного Афета, сина біблейського Ноя. Вони говорили про те, що слов’яни отримали свою назву від імені свого першого князя Славена, на чолі з яким вони переселилися з Азії до Європи після «вавілонського змішення мов». Існує інше пояснення походження терміну «слов’яни». На початку нашої ери ці племена познайомилися з готами, і, не розуміючи їхньої мови, почали називати їх «німцями», тобто «німими». Себе ж вони назвали «слов’янами», тобто що володіють «словом». Проте ні довести, ні спростувати такі твердження сьогодні неможливо.

Постійні та часті згадки про слов’ян містяться в арабських і європейських джерелах починаючи з кінця VI століття. Достовірно можна говорити про те, що на рубежі V — VI ст. слов’янські племена міцно закріплюються на світовій історичній арені, яку вже ніколи не покидають.

Сучасна історична наука вважає прабатьківщиною слов’ян північні схили Карпатських гір і басейни річок Вісли і Прип’яті. Саме з цих місць і походило розселення слов’ян по території всієї Східної та Центральної Європи. Часом найбільш активної міграції слов’янських племен є VII століття. На півночі територія слов’ян тягнулася до річки Двіни і берегів Ладозького озера; на сході — за течією річок Оки і Волги; на заході — по річках Одер і Ельба; на півдні — до гирла Дунаю і кордонів Північної Греції. На цьому величезному просторі, що включає і всю територію сучасної України, поступово виділилися три великі групи слов’янських племен: південна (склавіни), західна (венеди) і східна (анти). Відповідно до давньої загальнослов’янської мови склалися діалекти, що стали основами мов: польської, чеської, словацької (західні слов’яни); хорватської, сербської, болгарської та македонської (південні слов’яни); російської, української та білоруської (східні слов’яни). У свою чергу, кожна з великих слов’янських груп ділилася на ряд досить крупних племен. Державної організації та міст у V — на початку VI ст. слов’яни ще не мали. Найважливіші питання вирішувалися на народних зборах, в яких брали участь дорослі чоловіки. Народні збори у слов’ян називалися вічовими (віче). Віче могло обирати або проганяти князя, оголошувати війну та заключат мир. Таким чином, у слов’ян склалися традиції прямої демократії.

Східні слов’яни будували невеликі села, які розташовувалися недалеко одне від одного. У центрі кожного скупчення сіл знаходився укріплений «град» — дерев’яна фортеця. Оскільки на сході таких «градів» було досить багато, скандінави називали ці землі «Гардаріки», що означало «країна фортець».

На території сучасної України розташовувалися східні слов’яни або анти. Найбільш поширені відомості про ці племена та їхнє перше державне утворення містяться в «Повісті врємєнних лєт», написаній київським літописцем Нестором на початку XII століття. Згідно Київського літопису у східних словян існували союзи племен. У середній течії Дніпра жили поляни, що мали свій центр у Києві. На захід від них, у лісах мешкали древляни з центром в Іскоростені (сучасний Коростень). За течією річки Прип’яті, на північ від полян і древлян жили дреговичі; на заході, у верхів’ях Південного Бугу розташовувалися волиняни, а ще західніше, у басейні Дністра, жили уличі та тиверці. На північному сході, за течією річки Десни, мешкали сіверяни і радимичі, що мали центр у Чернігові. Волиняни і дуліби займали територію в басейнах Західного Бугу і південних притоках Прип’яті, а білі хорвати селилися у Карпатських горах. Таким чином, основою сучасного українського етносу стали племена полян, древлян, дреговичів, сіверян, радимичів, тиверців, уличів, волинян, дулібів і білих хорватів.

На північ від сучасної території України, у верхів’ях Дніпра, жили кривичі з центром у Смоленську, а ще північніше, у районі озера Ільмень — словени з центром у Новгороді. На північно-східній околиці слов’янських земель, по річках Москві й Оці, проживали в’ятичі, що не мали на той час свого центру.

Літописець особливо виділяє плем’я полян, яке значно обігнало у своєму розвитку інші слов’янські племена і було найбільш багаточисельним і сильним. Саме з полянами пов’язаний початок будівництва давньоруської держави. Територія їх проживання в VII — VIII ст. почала називатися Руссю, а самі племена — русичами або руськими.

Походження терміну «Русь» має декілька пояснень. Одні історики пов’язують його з назвою річки Рось, правої притоки Дніпра, території полян, що знаходиться в самому центрі. Інші ведуть походження цієї назви від імені легендарного слов’янського князя Русява. Треті вважають, що русами звали варягів (норманнів), що з’явилися на слов’янських землях у VII — VIII ст. Проте, жодне з цих припущень не підтверджується якими-небудь документальними джерелами або свідоцтвами. Отже, походження терміну «Русь» є значною мірою історичною загадкою до теперішнього часу, хоча не виключено, що вірна відповідь міститься в одному з трьох вищеназваних припущень. Достовірно відомо одне: вже у VIII — IX ст. територія східних слов’ян отримує стійку історичну назву Русі, а самі вони іменуються збірною назвою русичі або руські.

Першим руським містом, що виникло в середині VI ст., став Київ — «мати міст руських». Згідно літопису, Київ був заснований полянами на правому високому березі Дніпра і названий на ім’я їхнього князя Кия.

Услід за Києвом почали виникати інші міста східних слов’ян — Новгород, Іскоростень, Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Переяслав, Новгород-Сіверський та ін. Всі вони були у VII — IX ст. центрами самостійних князівств, але першим із них за своїм значенням завжди вважався Київ.

Зростання могутності Києва було пов’язане не лише з його історичною першістю, але і з чисельністю і розвиненістю полян, а також з його вигідним географічним положенням. Вже у VII — VIII ст. слов’янські племена вели жваву торгівлю з населенням Прибалтики і Скандинавії на півночі, Візантією на півдні. Торгівельний шлях з Північної Європи до Візантії, відомий як шлях «з варяг в греки», проходив значною своєю частиною Дніпром, і якраз у центрі його стояв Київ, що користувався від цього безперечними економічними перевагами. Крім того, Київ мав можливість широкого культурного обміну з Візантійською імперією, спадкоємицею високорозвиненої античної цивілізації. Вже на початку IX ст. Київ стає одним із найбільших міст Європи.

У VII — VIII ст. поляни та інші східнослов’янські племена потрапили у залежність від Хозарського каганату, держави в пониззі Волги зі столицею у місті Ітіль. Багаточисельні та войовничі хозари завдавали значних втрат слов’янам своїми постійними грабіжницькими набігами, і слов’яни вимушені були платити нападникам данину. Постійна загроза з боку хозар і необхідність об’єднання зусиль слов’янських племен для боротьби з ними, стали важливою передумовою створення єдиної східнослов’янської держави.

Контрольні питання і завдання

1. Коли людина почала заселяти територію України?

2. Визначте характерні риси трипільської культури.

3. Які племена на території України вперше опанувіли верхову їзду?

4. Чи існувала держава у скіфів?

5. Який стиль характерний для мистецтва скіфів?

6. Назвіть основні скіфські звичаї.

7. Що було знайдене в кургані Куль-Оба?

8. Визначте територію проживання скіфів.

9. Протягом якого часу на території України знаходилися сармати?

10. Назвіть основні грецькі міста на території України.

11. Що дала грецька колонізація племенам, які населяли територію України?

12. Який народ в IV ст. з глибин Азії з’явився в степах України?

13. Які джерела вивчення історії слов’ян Вам відомі?

14. На якій території формувалися слов’яни?

15. З якими народами контактували слов’яни в процесі свого розвитку та розселення?

16. Назвіть відомі історії східнослов’янські племена на території України.

17. На які три гілки розділилися слов’янські племена?

18. Які існують пояснення назви країни «Русь»?