Історія України - Навчальний посібник - В. Б. Гарін

Розділ XIV 

СУВЕРЕННА УКРАЇНА

Московський путч. 19 серпня 1991 р. в Москві була здійснена спроба державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов перебував у цей час в Криму, у відпустці, і в перший же день путчу був повністю ізольований. Змовники належали до вищого ешелону партійно-державної номенклатури і мали намір в повному об’ємі відновити комуністичні порядки на всій території СРСР. Був створений Державний комітет з надзвичайного положення (ГКЧП) на чолі з віце-президентом СРСР Г. Янаєвим.

Ухвалою № 1 ГКЧП вимагав припинення діяльності всіх неугодних новому режиму органів влади і управління, політичних партій і громадських організацій; заборонялися мітинги, демонстрації і страйки; встановлювався контроль за засобами масової інформації; вводилася комендантська година. Рішенням ГКЧП (до складу якого входив і міністр оборони СРСР) до Москви були введені війська.

Президент Російської Федерації Б. Єльцин різко виступив проти путчистів і закликав народ до опору. Першими на захист демократії виступили москвичі, які почали збиратися біля будівлі Верховної Ради Росії. Незабаром тут з’явилися барикади, на сторону народу перейшла частина військових з бойовою технікою. Серед захисників «Білого дому» (будівля Верховної Ради РРФСР) було немало і українців, які поставили над однією з барикад національний синьо-жовтий прапор. На штурм будівлі парламенту змовники не зважилися.

21 серпня відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, яка переважною більшістю голосів засудила дії змовників, які суперечать конституції. До Москви повернувся президент СРСР М. Горбачов, але першою особою в країні практично був вже не він, а російський президент Б. Ельцин. Таким чином, путч повністю провалився, його керівники були арештовані.

24 серпня М. Горбачов, в своїй офіційній заяві, засудив участь найвищих органів компартії в спробі державного перевороту. Він склав з себе повноваження Генерального секретаря ЦК КПРС, а самому ЦК запропонував саморозпуститися. Того ж дня Б. Єльцин опублікував Указ про припинення діяльності компартії Російської Федерації.

ГКЧП і Україна. Вранці 19 серпня 1991 р. до Києва прибув представник ГКЧП генерал армії В. Варенніков, який пред’явив ультиматум Голові Верховної Ради України Л. Кравчуку. Московський представник ГКЧП, підтриманий першим секретарем ЦККПУ С. Гуренко, зажадав беззастережного виконання на території України всіх рішень ГКЧП і заявив, що в разі проведення страйків, мітингів, актів непокори будуть використані війська, які вже стягувалися до Києва. У ці критичні дні повною мірою виявилася антидемократична суть КПРС і КПУ. Секретаріат ЦК КПУ розіслав на місця свій циркуляр, в якому підтримав дії ГКЧП. У циркулярі, зокрема, говорилося про те, що заходи, здійснені «керівництвом країни», відповідають інтересам більшості трудящих і цілком співзвучні з принциповою позицією компартії України. Офіційна преса, радіо і телебачення України поширювали всі розпорядження путчистів. Політична ситуація в республіці стала критичною.

В обстановці, що склалася, багато що залежало від позиції Верховної Ради України і його голови Л. Кравчука. Найдосвідченіший політик Л. Кравчук фактично зайняв вичікувальну позицію. Він відхиляв пропозицію ряду депутатів про об’єднання зусиль в боротьбі проти путчистів, закликав до спокою, щоб не спровокувати введення в республіці надзвичайного положення. Виступаючи по Українському телебаченню 19 серпня, Л. Кравчук застеріг від поспішних оцінок того, що відбувається, запропонував зберігати витримку, дотримуватися Конституції, трудової дисципліни і громадського порядку, а також «успішно завершити збір урожаю».

З такою позицією не погодилися деякі члени Президії Верховної Ради України (В. Гриньов, О. Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, Л. Танюк, І. Юхновський та В. Яворівський), які виступили з власною заявою, в якій дії ГКЧП кваліфікувалися як антиконституційні і незаконні, а також оголошувалося про підтримку демократичних сил Росії. Була створена парламентська коаліція «Незалежна демократична України», яка об’єднала 27 партій і громадських рухів. Коаліція закликала народ до страйків і громадянської непокори. Народний Рух також закликав громадян України «створювати організаційні структури активного опору, які координуватимуть всеукраїнський політичний страйк».

В цілому український народ не підтримав антидержавного перевороту в країні. Проте дійсно масового протесту проти диктатури ГКЧП в Україні не спостерігалося. 21 серпня декілька тисяч киян виступили на підтримку демократії біля будівлі міськради. Рішучіше діяли львів’яни, які 20 серпня зібралися на багаточисельний мітинг, і виразили готовність захищати суверенітет України. У Донецьку почали готуватися до загального шахтарського страйку.

Проголошення незалежності України. Поразка ГКЧП в Москві створила якісно нову ситуацію в Україні. Верховна Рада України вирішила про скликання позачергової сесії, призначеної на 24 серпня. У цей момент союзні республіки були фактично надані самі собі, і дістали можливість узяти всю повноту влади в свої руки.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України переважною більшістю голосів (346 з 450) прийняла Акт про проголошення незалежності України. Комуністична більшість в парламенті, деморалізована провалом путчу, не чинила відкритого опору цьому рішенню. Крім того, в ситуації, що склалася, частина комуністичної номенклатури вважала вигіднішим для себе існування саме суверенної України і свідомо підтримала Акт про незалежність. Таким чином, на карті світу з’явилася нова суверенна демократична держава — Україна. З метою всенародної підтримки цього історичного акту, було вирішено провести 1 грудня республіканський референдум.

Поразка ГКЧП було, перш за все, поразкою комуністів. Партія почала нестримно розпадатися, її ряди покидали десятки тисяч комуністів. Із заявою про вихід з КПРС виступила і значна група депутатів українського парламенту, у тому числі і Президент України Л. Кравчук. 31 серпня Верховна Рада прийняла Указ «Про тимчасове припинення діяльності компартії України», як організації, що підтримала спробу державного перевороту. Майно КПРС і КПУ на території України передавалося у власність держави.

Незабаром почалося висунення кандидатів в Президенти незалежної України. Всього свої кандидатури на цей пост висунули 95 чоловік, проте, тільки 7 з них удалося зібрати необхідні 100 тис. підписів для офіційної реєстрації у виборчій комісії. Реальними кандидатами в Президенти стали: Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, голова Львівської обласної ради В. Чорновіл, голова Української республіканської партії Л. Лук’яненко, заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов, голова Народної Ради в парламенті України академік І. Юхновський, голова Української народної партії Л. Табурянський, міністр сільського господарства України А. Ткаченко.

В цей час з’явився проект нового союзного договору, на підписанні якого наполягав Президент СРСР М. Горбачов, при цьому він неодноразово заявляв, що «не уявляє собі новий Союз без України». Проте всі кандидати в Президенти України одностайно виступили проти участі республіки у відновленні, якого б то не було Союзу.

1 грудня 1991 р. на виборчі ділянки з’явилися близько 32 млн жителів України. За підтвердження Акту про незалежність України виступили 90,3 % опитаних. Таким чином, абсолютна більшість українського народу однозначно висловилися за існування суверенної, демократичної української держави. Перемогу на президентських виборах отримав Л. Кравчук, що набрав 62 % голосів виборців, другим був В. Чорновіл, що отримав 23,3 %. 5 грудня на урочистому засіданні Верховної Ради Л. Кравчук приніс присягу народу України. Того ж дня Головою Верховної Ради був обраний І. Плющ. Верховна Рада України виступила із зверненням «До парламентів і народів світу», в якому оголошував договір 1922 р. про створення СРСР віднині недійсним для України. У зверненні також говорилося про те, що Україна будує демократичну, правову державу, метою якої є забезпечення прав і свобод людини.

Ліквідація СРСР. 7 грудня 1991 р. в Біловезькій Пущі під Мінськом зустрілися лідери трьох колишніх союзних республік — Росії (Б. Єльцин), України (Л. Кравчук) і Білорусії (С. Шушкевич). Наступного дня вони підписали спільний документ, який констатував факт розпаду Радянського Союзу і утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). У сферу діяльності нового державного союзу входили консультації в області зовнішньої політики, розвиток спільного економічного простору, участь в загальноєвропейському і євроазіатському ринках, митна політика, екологічна безпека, міграційна політика, боротьба з організованою злочинністю. Діяльність органів колишнього СРСР на території країн СНД припинялася.

20 грудня 1991 р. Верховна Рада України виступила із спеціальною заявою, в якій знову підтверджувала державний суверенітет республіки і категорично заперечувала можливість трансформації СНД в державне утворення. Підкреслювалося, що кордони України залишаються незмінними, створюється власна відкрита економічна система шляхом введення національної валюти, банківської і митної систем.

21 грудня 1991 р. в Алма-Аті зустрілися керівники 11 колишніх союзних республік, а нині незалежних держав: Азербайджану, Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану і України. Президент СРСР М. Горбачев на цю зустріч запрошений не був. У протоколі, який був спільно ухвалений, говорилося про те, що всі країни-учасники зустрічі на рівноправній основі є засновниками Союзу Незалежних Держав, а «Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування». При цьому підкреслювалося, що СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням.

25 грудня 1991 p. М. Горбачов оголосив про свою відставку з поста Президента СРСР. 30 грудня в Мінську було вирішено ліквідувати всі державні структури колишнього СРСР. Спроба створити на їх місці якісь нові спільні органи управління зустріла рішучу відсіч з боку делегації України. Таким чином, комуністична імперія, що проіснувала майже 70 років, зазнала свого історичного краху. Повна незалежність української держави стала фактом.

Початок будівництва суверенної держави. З отриманням незалежності перед Україною постав ряд абсолютно нових завдань. їх кінцевою метою була побудова демократичної, соціальної і правової держави, а також приєднання України до європейського співтовариства як його рівноправного члена. Вирішення цих завдань вимагало корінної перебудови всіх сторін життя українського суспільства — політичної, соціальної, економічної і духовної. Практично це означало проведення в країні революційних змін. Проте українська революція проходила гуманним, мирним шляхом, що дозволило уникнути багаточисельних жертв і соціально-економічного хаосу. Разом з тим, послідовний, мирний розвиток революційних процесів передбачав тривале співіснування старого і нового, що неминуче відбивалося на темпах здійснення соціально-економічних перетворень.

Одним з головних завдань суверенної України було формування нових державних структур. Як в будь-якій демократичній державі, в Україні необхідно було створити три основні гілки державної влади — законодавчу, виконавчу і судову, а також органи управління на місцях. Найвищим законодавчим органом країни була Верховна Рада України, що обиралася загальним, прямим голосуванням раз на 4 роки в кількості 450 народних депутатів. Обрана весною 1990 р. (ще до отримання країною незалежності), Верховна Рада повинна була функціонувати до наступних виборів, тобто до весни 1994 р. Проте більшість її депутатів були членами розпущеної КП України і продовжували залишатися за своїми поглядами прихильниками комуністичної теорії. Подібне положення, природно, відбилося на діяльності Верховної Ради, яка в значній мірі гальмувала процеси ліквідації тоталітарних структур влади і економічних реформ в країні.

Вища виконавча влада була покладена на президента України, за наданням якого Верховну Раду затверджував склад Кабінету Міністрів і прем’єр-міністра. Новим в системі виконавчої влади було введення у всіх областях посади Представників президента України, які були вищими посадовими особами місцевої державної виконавчої влади. Цей захід повинен був ослабити владу місцевих рад, що залишилася з радянських часів. Ослаблялася влада міністерств, яких залишилося тільки 26. Вони позбавлялися права безпосереднього управління трудовими колективами, але несли відповідальність за здійснення державної політики у відповідних сферах народного господарства.

Вища судова влада зосередилася в руках Верховного суду України і підлеглих йому загальних, арбітражних і військових судів. Генеральна прокуратура України здійснювала контроль за дотриманням законності на всій території країни.

Незалежна Україна потребувала нового основного закону держави — Конституції. Проте непримиренність і часто пряма протилежність позицій лівих, центристських і правих сил в Україні не дозволила швидко прийняти цей найважливіший документ. Нова Конституція України з’явилася тільки в 1996 р. і являла собою безумовний компроміс між поглядами різних політичних сил. Повною мірою така Конституція не могла відповідати завданням рішучих демократичних перетворень в країні. Потреба внесення кардинальних змін в українську Конституцію і сьогодні залишається досить актуальним питанням.

Серед перших документів нового українського уряду були наступні. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про громадянство України», який носив достатньо демократичний характер. Отримання громадянства оголошувалося невід’ємним правом людини, якого її ніхто не може позбавити. На відміну від багатьох інших республік колишнього СРСР, де отримання громадянства обумовлювалося різними вимогами, Україна вдалася до «нульового варіанту». Українське громадянство було надане всім бажаючим, які у момент ухвалення Закону перебували на території України.

4 листопада 1991 р. був ухвалений Закон «Про державний кордон України». У ньому проголошувалася недоторканість і незмінність українських кордонів, а також регламентувалися питання їх охорони і перетину. Через декілька днів Президент України підписав Указ «Про створення державного митного комітету України», який був направлений на забезпечення економічної безпеки республіки.

6 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про Збройні Сили України», що передбачав створення національної армії. Проголошувалося прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою і сформувати власні Збройні Сили. В основу будівництва української армії були покладені принципи розумної достатності за чисельністю, структурою і озброєнням військ. Передбачалося, що загальна чисельність нової армії повинна перебувати в межах 400 тис. чоловік, замість 1,5 млн солдатів і офіцерів у військових округах на території України. Армія повинна була складатися з сухопутних військ, військово-повітряних сил і військово-морських сил. Закон забороняв використання української армії без рішення Верховної Ради для виконання завдань, не пов’язаних з обороною країни. Крім того, у військах заборонялася діяльність будь-яких політичних партій і рухів. Обов’язки Головнокомандуючого Збройними Силами України перейняв на себе Президент республіки.

Перегрупування політичних сил. У зв’язку з тим, що була досягнута головна мета опозиційних сил — Україна перетворилася на суверенну державу — в країні сталося певне перегрупування політичних партій і громадських організацій. Члени найбільш масової громадської організації, Народного Руху, по різному поставилися до нової влади. Частина рухівців була запрошена у владні структури і охоче увійшла до них, більшість же членів Руху, не довіряючи колишньому комуністові Л. Кравчуку, встала в опозицію до нової влади. Опозиційну частину Руху очолив В Чорновіл, який вважав, що уряд на чолі з президентом проявляє нерішучість в проведенні соціально-економічних реформ, фактично гальмує їх реальне здійснення. Ця частина Руху незабаром перетворилася на самостійну політичну партію і стала основою парламентської опозиції. Рухівці, які прилучилися до влади, організували т.з. Всеукраїнський Рух, який очолила Л. Скорик, яка змінила критичне ставлення до Л. Кравчука на його беззастережну підтримку. Таким чином, колишній єдиний Народний Рух виявився розколеним.

У жовтні 1991 р. частина колишніх українських комуністів на чолі з О. Морозом оголосила про створення Соціалістичної партії України. Нова партія декларувала свою прихильність теорії марксизму-ленінізму і ідеї побудови соціалістичного суспільства в Україні. СПУ виступила проти проведення ринкових реформ в економіці, перетворення землі на товар, за збереження колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві країни. Демагогічно виступаючи «захисником інтересів трудящих», партія фактично залишилася на ортодоксальних комуністичних позиціях.

У січні 1992 р. в Херсоні відбувся 1-й з’їзд Селянської партії України (СЕЛІ ІУ), яка відверто представляла інтереси колгоспно-радгоспної верхівки і виявила готовність тісно співробітничати із СПУ.

Сталася реанімація і Комуністичній партії України. 19 червня 1993 р. в Донецьку відбувся її установчий з’їзд, на якому головою партії був обраний П. Симоненко. Комуністи проголосили своєю головною метою «збереження соціалістичного напряму розвитку суспільства». Відроджена КПУ стала однією з найвизначніших політичних партій в Україні, правда, в основному за рахунок людей пенсійного віку. Активного притоку молоді в лави комуністів не спостерігалося.

Таким чином, сталася консолідація лівих сил в Україні, які на хвилі серйозних економічних труднощів в країні повели активну пропаганду в свою користь і отримали значний політичний вплив.

З іншого боку, сталося організаційне оформлення і правих сил. У березні 1992 р. офіційно відновила свою діяльність в Україні ОУН (бандерівці). Восени того ж року відбувся установчий з’їзд Конгресу українських націоналістів (КУН), який очолила вдова Ярослава Стецька — Слава Стецько. Націоналісти беззастережно віддавали пріоритет в країні представникам української нації і виступали з різкими антиросійськими гаслами. Програма КУН вимагала «наповнити Українську державу національним змістом», ввести «соціальну ринкову економіку», зберегти ядерний статус України.

Крайній правий політичний фланг зайняла, створена в кінці 1991 p., Українська національна асамблея (УНА) на чолі з Ю. Шухевичем (сином Романа Шухевича). Під егідою УНА виникли воєнізовані загони Української народної самооборони (УНСО) під командуванням Д. Корчинського. УНА-УНСО зайняли войовничі антикомуністичні і антиросійські позиції.

Проте більшість політичних сил України все ж представляли центристські партії, які, лавуючи і коливаючись, повільно і невпевнено, крок за кроком просувалися по шляху демократичного перевлаштування українського суспільства.

Зовнішня політика суверенної України. Основи зовнішньої політики були визначені в Декларації про державний суверенітет України, прийнятої літом 1991 р. Зовнішня політика нової України характеризувалася як демократична і миролюбна.

2 грудня 1991 р. першими країнами, що визнали незалежну Україну, стали Польща і Канада. Наступного дня до них приєдналася Угорщина. 4 грудня Україну визнали Литва і Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія. До кінця року суверенітет України був визнаний такими країнами, як Швеція, Норвегія, США, Мексика, Ізраїль, ФРН, Австралія, Бразилія, Китай, Японія, Італія, Великобританія, Данія. Незабаром Україна була визнана більше 130 державами миру, зі 104 з яких були встановлені дипломатичні стосунки.

Головним зовнішньополітичним завданням України оголошувався вступ країни до Європейського Співтовариства, проте, до досягнення цієї мети було ще дуже далеко. Першими кроками на цьому шляху з’явилася участь України в різних формах загальноєвропейського процесу.

Одним з найважливіших кроків української зовнішньої політики було досягнення бездарного статусу країни. Проблема виглядала дуже серйозно, оскільки, маючи на своїй території 15 % ядерного потенціалу колишнього СРСР, Україна була третьою ядерною державою в світі після Росії і США. Необхідно було позбавитися від 176 балістичних ракет і 200 ядерних боєголовок, що перевищувало ядерний потенціал Англії, Франції і Китаю разом узятих. Зазнаючи серйозних економічних труднощів, республіка не мала необхідних засобів для проведення демонтажу свого ядерного арсеналу. Крім того, ліквідовуючи ядерну зброю на своїй території, Україна вимагала надання міжнародних гарантій своїй безпеці в майбутньому.

Весною 1992 р., при фінансовій підтримці західних країн, вся ядерна зброя з України була вивезена до Росії. 14 січня 1994 р. в Москві президентами США, Росії і України було підписано тристоронню угоду. США і Росія виступали міжнародними гарантами безпеки України, крім того, Україна повинна була отримати компенсацію за уран, що містився в ядерних боєголовках, вивезених до Росії. Таким чином, питання про без’ядерний статус України було вирішене.

Достатньо складними виявилися зовнішньополітичні стосунки між Україною і Росією. Проблеми виникли у зв’язку з необхідністю поділу Чорноморського флоту і статусу міста Севастополя. Літом 1993 р. Верховна Рада Російської Федерації прийняла безпрецедентну ухвалу про «підтвердження російського федерального статусу міста Севастополя». Україна розцінила цей документ як грубе втручання у внутрішні справи країни і порушення норм міжнародного права. Навіть президент Росії Б. Єльцин відмовився підтримати своїх парламентарів в даному питанні і заявив, що йому «соромно за це рішення». У свою чергу Рада Безпеки ООН визнала рішення російського парламенту несумісним із загальноприйнятими нормами міжнародного права. Росіянам довелося відступити, але стосунки з Україною цей політичний казус не поліпшив.

Поділ Чорноморського флоту також був непростою проблемою. Флот складався з 10 підводних човнів, 150 бойових надводних кораблів, 70 допоміжних судів, 250 літаків і налічував більше 60 тис. чоловік особового складу. Бойова потужність флоту перевищувала сумарний потенціал всіх інших військових флотів в Чорному морі. Україна пропонувала поділ флоту на дві рівні частини, Росія бажала зберегти за собою весь Чорноморський флот. Положення ускладнювалося заборгованістю України за російські постачання нафти і газу. Компромісне рішення було ухвалене весною 1994 р. Україна отримувала до 20 % бойових і допоміжних кораблів Чорноморського флоту, а місто Севастополь ставало базою двох військових флотів — українського і російського.

У міжнародних організаціях (ООН, ЮНЕСКО та ін.) Україна була формально представлена ще в часи існування СРСР. Суверенна Україна активізувала свою участь в цих організаціях, і наповнила її новим змістом. Українські військові частини у складі військ ООН брали участь в локалізації озброєних конфліктів в Югославії, Кот д-Івуарі, Іраці, що свідчило про активну позицію України в діяльності ООН.

25 червня 1992 р. в Стамбулі була підписана Декларація про Чорноморське економічне співробітництво між Україною, Албанією, Азербайджаном, Болгарією, Грузією, Грецією, Молдовою, Румунією, Росією і Туреччиною. Активно розвивається двостороння співпраця України з такими країнами, як Польща, Росія, Канада, Китай, США, ФРН, Туреччина, Італія і ін.

Розвиваючи свою зовнішньоекономічну діяльність, Україна в 1992 р. стала рівноправним членом Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Проте іноземні інвестиції не полилися в країну бурхливим потоком. Причинами тому були політична нестабільність, зволікання із здійсненням економічних реформ, відсутність надійних гарантій західним інвесторам. Експорт України в 1992 р. склав 4 млрд. дол., але в країну повернулося не більше 200 млн, решта осіла в західних банках. Крім того, продукція України в переважній більшості виявилася неконкурентоздатною на світовому ринку. Україні ще належало навчитися торгувати у світовому масштабі.

Релігійне життя. До моменту досягнення Україною незалежності в країні діяли три головні церковні організації: Українська православна церква (УПЦ), підпорядкована Московському патріархату (митрополит Філарет); Українська греко-католицька церква (кардинал Любачевський); Українська автокефальна православна церква (митрополит Мстислав, резиденція якого знаходилася в США).

Незабаром постало питання про те, що незалежна Україна повинна мати і незалежну православну церкву, оскільки переважна більшість українських віруючих належали саме до православ’я. У листопаді 1991 р. митрополит Філарет, спираючись на підтримку Верховної Ради і президента України, скликав єпископський собор, який звернувся до Московського патріархату з проханням про надання УПЦ автокефалії. Проте Московський патріарх Алексій П не бажав втрачати контроль над однією з найвпливовіших і багатих церков. У березні 1992 р. архієрейський собор Російської православної церкви в Москві усунув митрополита Філарета від кафедри і позбавив його сану. На місце Філарета був призначений митрополит Володимир (Сабодан). Український епіскопат в основному підтримав це рішення.

У червні 1992 р. прихильники митрополита Філарета об’єдналися з УАПЦ, створивши Українську православну церкву — Київський патріархат (УПЦ-КП). Головою церкви був обраний Мстислав, його заступником — Філарет. Оскільки Мстислав постійно проживав в США, фактичним лідером нової церкви став митрополит Філарет. Прихильники митрополита Володимира (Сабодана), контролюючи більшість українських приходів, почали іменуватися Українською православною церквою — Московський патріархат (УПЦ-МП).

Ситуація загострилася після смерті в 1993 р. митрополита Мстислава. Головою УАПЦ був обраний патріарх Димитрій, а УПЦ-КП очолив митрополит Володимир (Романюк), відомий український богослов і правозахисник. Філарет залишився на посаді заступника патріарха УПЦ-КП. У 1995 р. помер патріарх Володимир (Романюк) і фактичним главою УПЦ-КП став місценаглядач патріаршого престолу Філарет.

Таким чином, українське православ’я виявилося розділеним на три гілки, що негативно впливає на духовне життя в Україні в цілому.

У цих умовах поступово підсилюють свій вплив УГКЦ (близько 3 тис. общин) і Римо-католицька церква (понад 600 общин). Спостерігається також зростання в Україні протестантських общин. З’явилися нетрадиційні для України общини і секти — мусульмани, іудеї, буддисти, кришнаїти, групи сатанистського напряму і так далі. Всього в сучасній Україні діють більше 80 різних релігійних структур.

Економічні проблеми. Перші роки незалежності України викликали глибоке розчарування населення країни у вирішенні соціально-економічних проблем. Економіка України, що довгі десятиліття входила в економічну систему СРСР, після розриву виробничо-економічних зв’язків з іншими колишніми радянськими республіками, виявилася практично нежиттєздатною. Необхідне було створення принципово нової економічної системи в країні.

Насамперед встало питання про формування багатоукладної, ринкової економіки з різними формами власності на засоби виробництва. Потім, необхідно було перебудувати саму структуру української промисловості, переорієнтувавши її в значній мірі на задоволення соціальних потреб населення. І, нарешті, треба було створити ефективну систему економічної кооперації як усередині України, так і із зарубіжними державами. Такими були головні економічні завдання, які вимагали свого швидкого рішення.

Проте ринкові реформи в Україні практично не здійснювалися. Нова влада виявилася не готовою до їх проведення. Ключові позиції в уряді перебували в руках представників старої комуністичної номенклатури, які зовсім не прагнули до радикальних економічних перетворень і не займалися розробкою реформаторських економічних програм. В результаті, економіка країни потрапила в тривалу смугу жорстокої кризи. Почалося бурхливе зростання цін на все: товари, послуги, сировину і так далі. Життєвий рівень населення нестримно покотився вниз.

Економічний стан України в значній мірі ускладнювався і політикою нашого північного сусіда — Російській Федерації, яка оголосила себе єдиною правонаступницею СРСР. Росія розпоряджалася активами колишнього Держбанку СРСР, золотим і діамантовим фондами країни, привласнила всі представництва колишнього СРСР і їх майна за кордоном. Крім того, Росія за допомогою зарубіжних банків розподілила величезний державний борг СРСР між колишніми радянськими республіками, значна частина якого «дісталася» і Україні. Таким чином, Україна залишилася практично без фінансових резервів і з крупним зовнішнім боргом.

Крім того, українські підприємства продовжували широкомасштабні постачання до Росії, але остання не поспішала з їх оплатою. Уряд Росії відмовився взяти на себе борги приватних російських підприємців українським постачальникам. Практично ці гроші Україна втратила безповоротно. В той же час борги українських підприємств Росії (насамперед за енергоносії) було вирішено виплачувати за рахунок державного бюджету України. В результаті, виникла величезна заборгованість України Російської Федерації, яка стала швидко зростати у зв’язку із підвищенням цін на російську нафту і газ. Своїх же енергоносіїв у необхідній кількості Україна не мала.

Необхідність створення ринкової економіки на практиці вилилася в «дику» приватизацію. До моменту отримання незалежності понад 95 % українських виробничих фондів належали державі. 4 березня 1992 р. Верховна Рада ухвалила закон «Про приватизацію майна державних підприємств», проте, в Україні не було крупного приватного капіталу, здатного приватизовувати це майно. У таких умовах на перший план висувався директорський корпус, що отримав повну свободу дій. Був знятий державний контроль над ціноутворенням і введені вільні ціни. Вся продукція, вироблена за державний рахунок, почала поступати в повне розпорядження директора підприємства, а всі збитки відносилися на рахунок держави. Таким чином, багато підприємств отримували надприбутки навіть при спаді виробництва. Ціни на їх продукцію неконтрольовано зросли в десятки разів, почався процес «первинного накопичення капіталу» при загальному різкому зубожінні населення країни.

Крім того, широкого поширення набуло надання державних дотацій підприємствам та їх пільгове банківське кредитування. При крупних заводах і фабриках виникла безліч приватних «малих підприємств», які використовували державні фінанси, виробничі потужності, територію і робітничу силу своїх «патронів», при цьому часто забираючи і реалізовуючи їх продукцію. Склалися всі умови для криміналізації економічного життя в країні. «Нові українці» тісно співробітничали з представниками «тіньової» економіки, допомагаючи їм «відмивати» незаконно отримані капітали, у тому числі і приховані гроші колишньої КПРС-КПУ. За допомогою нескладних махінацій і «потрібних зв’язків» часто державні ресурси на «законних» підставах почали переводити в структури приватного сектору.

Протягом 1991 р. національний прибуток України скоротився на 10 %, а в 1992 р. — ще на 14 %. Валова продукція промисловості в ці ж роки знизилася на 13,5 %, а сільського господарства — на 18 %. Україна наближалася до економічної катастрофи.

Восени 1992 р. уряд В. Фокіна запропонував фактично відмовитися від проведення ринкових реформ і повернутися до командно-адміністративної системи управління економікою. Проте ця пропозиція викликала різку опозицію в суспільстві і парламенті. Уряд В. Фокіна вимушений був подати у відставку.

В кінці жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила склад нового Кабінету міністрів, на чолі якого встав Л. Кучма. За своїм складом цей уряд був коаліційним, включаючи не лише представників колишньої комуністичної номенклатури, але і демократичних сил. У зв’язку з неоднорідним складом і рішення нового Кабінету міністрів деколи носили суперечливий характер. Уряд Л. Кучми зробило декілька спроб вивести країну з глибокої економічної кризи. Були зроблені кроки по відновленню галузевого централізованого управління народним господарством, введенню директивних цін, обмеженню доходів. Одночасно в економіку невпевнено впроваджувалися і ринкові елементи. Розповсюджувалася акціонерна форма власності підприємств, з’явилися ринки валют і нерухомості, лібералізувались ціни, в приватну власність почали переходити магазини, готелі, ресторани, кафе, підприємства побутового обслуговування. Проте всі ці заходи уряду так і не наблизили Україну до цивілізованої економіки.

Економічна криза в країні продовжувала посилюватися. Тільки третина українських підприємств мали закінчений технологічний цикл і випускали готову для споживання продукцію. Коефіцієнт залежності України від імпорту склав 41 % (для порівняння: у Японії — 14 %, в США — близько 10 %). Технологічна відсталість більшості українських підприємств обумовлювала неконкурентоспроможність їх товарів, що, у свою чергу, не давало можливості швидко інтегруватися в міжнародний розподіл праці. До застарілих, фізично і морально зношеним відносилося до 60 % основних фондів промисловості, будівництва і транспорту. Ресурси нафти, газу і лісу виявилися практично вичерпаними. У першому кварталі 1994 р. національний прибуток України скоротився щодо відповідного періоду 1993 р. на 36 %, обсяг виробництва промислової продукції — майже на 40 %.

Положення в сільському господарстві і фінансах. Економічна криза в Україні завдала значного удару і по сільському господарству республіки. Практично недоторканною залишалася колишня радянська колгоспно-радгоспна система. Під тиском потужного «сільськогосподарського» лобі парламент і уряд приймали все нові рішення про додаткове фінансування українського села. Проте мільйони і мільярди доларів, що виділялися для розвитку сільського господарства, просто не доходили до рядового виконавця і працівника. Ці гроші осідали на рахунках різних банків, потрапляли до багаточисельних посередників і сільських керівників всіляких рангів. Наслідком таких дій було лише збільшення темпів інфляції в країні. Переважна більшість колгоспів і радгоспів розорялися і ставали вічними і безнадійними боржниками. Влада не йшла на рішучу зміну в положенні селянства, абсолютна більшість якого як і раніше були відчужені від результатів своєї праці. Не вирішувалося головне питання села — введення приватної власності на землю. Правда, з’явилася деяка кількість нових фермерських господарств, але їх було ще дуже мало і вони були дуже слабкі, щоб зробити помітний вплив на положення в сільському господарстві України. У 1995 р. в українських селах налічувалося лише трохи більше 30 тис. фермерських господарств. Крім того, розвиток українського фермерства відчував сильну протидію з боку керівників аграрного комплексу республіки.

Сталися зміни і у фінансовій системі країни. Під гаслом демонополізації і поліпшення існуючих економічних стосунків, при прямій участі Національного банку України, в республіці з’явилося більше 220 нових банків і банківських установ. Практично всі вони були створені на комерційній основі, інколи за участю іноземного капіталу. Цей процес відбувався достатньо стихійно, і не мав чіткої законодавчої основи. Виникли реальні умови для проведення широкомасштабних фінансових афер і зловживань в банківській сфері.

Крім того, відчуваючи постійний дефіцит державних доходів, влада пішла по шляху посилення податкового пресу. Розміри оподаткування українських підприємців стали чи не найвищими в світі. Біля комерційних структур були тільки два виходи з положення, яке склалося: або згорнути свою діяльність, або піти в «тіньову» економіку і не платити податки. Більшість з них віддала перевагу саме другому шляху, приховуючи свої доходи від держави. В результаті мільярди доларів почали покидати Україну і осідати в зарубіжних банках. Таким чином, фінансова сфера в Україні також опинилася в стані глибокої кризи.

Соціальні проблеми і міжнаціональні стосунки. Складнощі в економічному житті республіки не могли не позначитися і в соціальній сфері. Перш за все, в Україні достатньо складною є демографічна проблема. Згідно останнього Всесоюзного перепису населення (1989 р.) в Україні проживало 51,4 млн чіл. З них 46 % складали чоловіки і 54 % — жінки. На початку 1990-х pp. приріст населення в республіці забезпечувався тільки за рахунок мігрантів з інших країн, кількість же українців в країні почала зменшуватися. Різко скоротився рівень народжуваності. Так, якщо в 1991 р. смертність в Україні перевищувала народжуваність на 40 тис. чол., то в 1992 р. — вже на 100 тис. чол. Ця тенденція продовжує зберігатися і сьогодні. Тривалість життя в Україні на 6-7 років менше, ніж в країнах Західної Європи, вдвічі вище, ніж в цих країнах, рівень дитячої смертності. Дуже висока смертність українського населення в працездатному віці: кожен третій чоловік не доживає до пенсійного віку.

Особливою проблемою є занепад українського села. Продовжується його швидке старіння, оскільки значна частина сільської молоді вже впродовж декількох десятиліть активно покидає село. У 1994 р. в 20 % українських сіл не народилося жодної дитини. Багато сел вже сьогодні є «безперспективними», такими, що практично не мають майбутнього.

До 2004 р. населення України склало близько 47 млн чол. і продовжує скорочуватися. За причину такої демографічної ситуації слід вважати, насамперед, низький життєвий рівень населення і його слабку соціальну захищеність.

Спостерігається процес скорочення чисельності робітників і селян в Україні. Негативні тенденції розповсюджуються і серед інтелігенції. Низька заробітна плата і падіння престижності багатьох видів розумової праці негативно впливають на поповнення лав інтелігенції і якість її кваліфікації. Розповсюджується явище «витоку мізків» за кордон.

Свого часу, Радянський Союз займав 77-е місце в світі по рівню споживання на душу населення. Незалежна Україна на початку 1990-х pp. опустилася за цим показником на 83-е місце в світі. Протягом перших трьох років незалежності купівельна спроможність населення скоротилася в 5 разів. Сталася різка диференціація суспільства: утворилося дуже обмежене коло багатих і дуже багатих людей, але основна маса населення опинилася за межею бідності. Дуже повільно йде процес створення в Україні «середнього класу», який є, як відомо, гарантом стабільності будь-якого суспільства.

Достатньо непростими в Україні є і міжнаціональні стосунки. До середини 1990-х pp. серед населення республіки було: 73 % українців, 22,3 % росіян, 1 % євреїв, 0,9 % білорусів, 0,6 % молдаван. Крім того, помітні національні групи в Україні складають болгари і поляки, румуни і угорці, греки і татари, вірмени і цигани, кримські татари і німці. З перших же днів своєї незалежності Україна проголосила повне рівноправ’я всіх громадян незалежно від їх національності. Так само всім громадянам республіки гарантуються рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права. Разом з тим, в нашій країні існують деякі проблеми у сфері міжнаціональних стосунків. Перш за все можна виділити дві: кримський сепаратизм і проблема російської мови.

Дві третини населення Криму складають росіяни, які певною мірою тяжіють до Росії. Крім того, до Криму почали повертатися колись виселені зі своєї батьківщини кримські татари. Ще в 1989 р. уряд СРСР визнав виселення татар з Криму незаконним актом і дозволив їм повернення на історичну батьківщину. Були виділені певні кошти з державного бюджету в допомогу облаштування татар в Криму. Проте після розпаду СРСР це фінансування не здійснювалося, і проблема цілком лягла на плечі України. Татари почали самостійно повертатися до Криму і будувати тут свої поселення. Це викликало конфлікти з кримською владою та місцевими жителями, переважно росіянами та українцями.

У 1991 р. переселенці створили свій представничий орган — Меджліс кримсько-татарського народу, який виступив за надання Криму особливого статусу у складі України, що давало право кримським татарам на власну державність. Зрозуміло це не викликало захоплення російського і українського населення півострова.

Досить складним було і положення 700 тис. українського населення Криму. Тут практично були відсутні українські школи, не було національних преси, телебачення, культурних установ. Фактично проводилася політика активної русифікації місцевого українського населення. У жовтні 1992 р. в Сімферополі відбувся 1-й Всекримський конгрес українців, який пройшов під девізом «Крим — Україна — Європа». Своєю головною метою конгрес проголосив збереження статусу Криму як невіддільної складової частини України, одночасно визнавши справедливими вимоги кримських татар.

Російське населення півострова в основному об’єдналося в Республіканському русі Криму. У жовтні 1992 р. рух трансформувався в Республіканську партію Криму (РПК), яка проголосила своєю метою захист політичних, економічних і соціальних інтересів населення Криму, включаючи його право на самовизначення і встановлення подвійного громадянства (російського і українського). Було поставлено питання про повернення Республіки Крим під юрисдикцію Росії.

Кримський парламент 5 травня 1992 р. оголосив про державну самостійність Республіки Крим, і прийняв рішення про проведення загальнокримського референдуму з питання незалежності республіки. 13 травня Верховна Рада України анулювала ці рішення кримського парламенту, визнавши їх несумісними з Конституцією України. Після складних переговорів вдалося досягти компромісного рішення, в результаті якого був ухвалений Закон України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим». Крим безумовно залишався складовою частиною України, але отримував статус автономної республіки.

Положення знов загострилося в січні 1994 p., коли президентом Криму був обраний Ю. Мішків. Новий президент відкрито проголосив курс на поступове відділення Криму від України і його подальше возз’єднання з Російською Федерацією. Між Києвом і Сімферополем почалася т.з. «війна указів», яка, то затухаючи, то спалахуючи знову, продовжується довгі роки. Остаточне рішення кримського питання ще чекає свого врегулювання, але, безумовно, Крим повинен залишитися у складі України.

Важливою є і проблема надання російській мові статусу другої державної. Близько половини населення України є російськомовною, і в будь-якій демократичній країні російська мова була б, безумовно, визнана державною. Проте уряд і парламент України штучно затягують рішення цього питання. Влада всіляко перешкоджає організації і проведенню загальнореспубліканського референдуму про надання російській мові статусу державної, небезпідставно прогнозуючи неприйнятне для себе рішення більшості населення країни. Існує думка про те, що введення російської мови як другої державної перешкоджатиме розповсюдженню української мови, і помітно зміцнить російський вплив в Україні, що, у свою чергу, підточуватиме основи української незалежності. Проте, як показує історичний досвід багатьох провідних країн світу (Канада, Швейцарія, Бельгія і ін.) двомовність і навіть багатомовність не ведуть до підриву національної незалежності, але підсилюють демократичні тенденції в цих країнах. Рано чи пізно, але питання про державну двомовність в Україні повинне знайти своє демократичне, цивілізоване рішення.

Завершення першого етапу політичної історії незалежної України. Літо 1993 р. потрясло Україну потужними страйками трудящих. Особливістю цих страйків стала та обставина, що їх організаторами виступили не лише страйкові комітети робітників, але і директори великих підприємств, керівники багатьох обласних і районних рад. Активну участь в страйках взяли ліві партії (КПУ і СПУ), розраховуючи таким чином підсилити свій політичний вплив в країні. Так само велику роль в організації страйків зіграв глава Донецького міськвиконкому Є. Звягільський. Рух почався саме в Донбасі, але незабаром охопив багато регіонів країни. Всього зупинили роботу 228 шахт, 36 шахтобудівних об’єднань, 16 гірничо-збагачувальних фабрик і понад 100 інших великих підприємств. Разом з економічними вимогами страйкуючі висловили своє недовір’я уряду і Верховній Раді України. Таким чином, в країні вибухнула політична криза, і уряд Л. Кучми у вересні 1993 р. був вимушений подати у відставку.

27 вересня 1993 р. своїм указом президент Л. Кравчук узяв на себе безпосереднє керівництво роботою Кабінету Міністрів, призначивши виконуючим обов’язки прем’єр-міністра Є. Звягільського. Новий прем’єр-міністр швидко згорнув страйковий рух і зайнявся активною комерційною діяльністю, переважно в особистих інтересах.

Замість обіцяного просування України шляхом ринкової економіки, почалося фактичне відновлення адміністративно-бюрократичних методів управління. Правда, в країні дещо знизилися темпи інфляції, але це сталося за рахунок зупинки величезної кількості підприємств, практичного припинення бюджетних платежів і значного зростання державної заборгованості. Різко зріс вивіз продуктів з України, особливо цукру, зерна і м’яса. Скоротилися об’єми капіталовкладень в промисловість і сільське господарство, почався повний розпад продуктивних сил республіки. Під загрозою знищення опинився науково-технічний і інтелектуальний потенціал країни. Україна зайняла лідируючі позиції в світі за рівнем дефіциту державного бюджету.

Швидкими темпами розвивався процес переміщення економічної діяльності з державної сфери в «тіньову». Підприємці, щоб уникнути розорення, були просто вимушені приховувати свої прибутки за межами країни, оскільки державні податки продовжували зростати з кожним днем. Звичайними явищами стали підкуп посадових осіб, корупція, зрощення державного апарату з кримінальними структурами. Подальше подібне існування загрожувало Україні повним економічним і політичним крахом.

Ці обставини викликали в суспільстві величезне незадоволення діяльністю уряду, Верховної Ради і Президента. З вимогою їх переобрання виступили лідери провідних політичних партій країни, народні депутати різних рівнів, директори багатьох підприємств і агропромислових об’єднань, страйкові комітети і так далі. Під тиском демократичних сил і широких кіл громадськості Верховна Рада була вимушена була прийняти рішення про проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів у Верховну Раду і Президента України.

У виборах нового складу Верховної Ради, що відбулися весною 1994 p., взяло участь більше 75 % виборців, що продемонструвало високий рівень політичної активності населення України. 11 травня 1994 р. почав свою роботу новий склад Верховної Ради України. Понад 25 % депутатів представляли Комуністичну партію України, близько 6 % були представниками Руху, більше 5 % — Селянської партії, 4 % — Соціалістичної партії України. До парламенту були обрані також представники і багатьох інших партій, а також безпартійні депутати, але в цілому парламентську більшість представляли ліві сили, що розраховували за допомогою нового Президента, на «повернення до соціалізму».

Кандидатами в Президенти України було зареєстровано 7 чоловік. У першому турі виборів, що відбулися 26 червня 1994 p., жоден з них не зміг набрати необхідної для перемоги кількості голосів. У другий тур вийшли два кандидати: діючий президент Л. Кравчук, і лідер Союзу промисловців і підприємців України Л. Кучма.

У своїй передвиборній програмі Л. Кучма висував завдання наведення ладу в країні, поліпшення стосунків з Росією, вирішення проблем російської мови і кримського сепаратизму. В свою чергу, Л. Кравчук підкреслював як свій безперечний успіх збереження цивільного миру в Україні. Перемогу в другому турі отримав Л. Кучма, якого особливо активно підтримали Донбас, Крим, східні і південні області України. Л. Кучма набрав більше 52 % голосів виборців, Л. Кравчук — 45 %. Таким чином, Л. Кучма став другим всенародно обраним Президентом України, і 19 липня прийняв президентську присягу.

Президентство Л. Кучми. Ліві сили, що підтримали на виборах кандидатуру Л. Кучми, сподівалися, що він буде слухняним знаряддям в їхніх руках, але це було зовсім не так. Прийшовши до влади, Л. Кучма рішуче відмовився від лівих гасел і «повернення до соціалізму», і почав формувати свою власну владну команду, що в основному складалася з представників нової української олігархії. Незабаром комуністи і їх прибічники перейшли в опозицію до Президента, але він отримав значну підтримку центристських і національно-демократичних сил.

У жовтні 1994 р. Президент проголосив новий курс соціально-економічної політики, головною метою якого було рішуче прискорення ринкових стосунків в українській економіці. Президентська програма містила 6 основних напрямів: 1 — лібералізація оподаткування, створення дієвої банківської системи, ліквідація платіжної кризи; 2 — прискорене проведення приватизації, передача більшості управлінських функцій регіонам; 3 — пріоритет в розвитку наукоемких і високотехнологічних галузей економіки; 4 — проведення радикальної земельної реформи, передача землі тим, хто її обробляє; 5 — створення відкритої економіки і входження України в світову спільноту, співпрацю з Міжнародним валютним фондом, активне залучення в країну іноземного капіталу; 6 — визнання неможливості поліпшення матеріального положення населення коштом держави і створення умов для розширення комерційної діяльності громадян України.

Ухвалення такої програми викликало активний опір лівої більшості у Верховній Раді, і далеко не всі пункти програми можна було реалізувати в повному об’ємі. Почався тривалий процес політичної конфронтації між Президентом і Верховною Радою, який не сприяв швидкому і цілеспрямованому проведенню радикальних реформ в Україні. Частим явищем стала зміна прем’єр-міністрів, що призначаються Президентом, що свідчило, з одного боку, про нестабільність політико-економічної ситуації в країні, а, з іншого боку, про прагнення Президента самому робити вирішальний вплив на хід політичних, економічних і соціальних процесів в країні. Як у калейдоскопі мінялися голови Кабінету Міністрів України (В. Масол, Є. Марчук, П. Лазаренко, В. Пустовойтенко, В. Ющенко і ін.), так і не встигнувши практично реалізувати свої уявлення про подальший розвиток країни.

Але розвиток відбувався, і йшов у бік ринкової економіки. Правда, назвати це реформування цивілізованим і демократичним було не можна. Величезна кількість підприємств приватизовувалася найближчим оточенням Л. Кучми, та і сам Президент не залишався в осторонь від цього процесу. З’явилися нові політико-економічні клани (у Києві, Дніпропетровську, Донецьку), які ставали реальними «господарями» в Україні. Ще в більшій мірі посилився процес зрощення політичної і економічної верхівки країни з кримінальними структурами, що прагнула до легалізації своєї діяльності.

Разом з тим, відбувалися і певні позитивні зміни. На початок 1995 р. удалося зупинити інфляцію на відмітці 12 %, що означало подолання кризових процесів в економіці України. До 1997 р. рівень інфляції в Україні склав всього 2 %. Значно знизилися темпи падіння промислового виробництва. Так, якщо в 1995 р. зниження склало 11,5 %, то вже в 1996 р. — тільки 5,1 %. І ця тенденція набувала цілком сталого характеру. У вересні 1996 р. була запроваджена національна грошова одиниця — гривня, яка відрізнялася достатньою стабільністю і надійністю. Росли об’єми капіталовкладень, почався процес стабілізації фінансової системи, дещо зросли надходження до державного бюджету, збільшився зовнішньоторговельний оборот країни. Україна активно розвивала багато конкурентоздатних галузей: літакобудування, ракетно-космічна техніка, важке машинобудування, кольорова і порошкова металургія, створення інформаційних систем, матеріали надпровідники, та ін. Проте важливо відзначити ту обставину, що реформування економіки здійснювалося, перш за все, на користь української олігархії, тоді як більшість населення країни як і раніше залишалися на межі бідності. Середньомісячний прибуток на душу населення складав в Україні 15 дол. США, тоді як цей показник в Польщі дорівнював 150 дол., в Туреччині — 300 дол., в Словенії — 400 дол., в США — 1500 дол.

У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України, які зафіксували значні зміни в новому складі народних депутатів. Найбільшу кількість місць в парламенті отримали наступні партії: КПУ — 25,4 %, Народний Рух — 10,2 %,Народнодемократична партія — 6,8 %, об’єднання «Громада» — 5,1 %, «Партія зелених» — 4,6 %, СПУ і СДПУ(О) — по 3,9 %, Аграрна партія — 1,7 %. Крім того, 30,3 % депутатів залишалися поза всякими політичними партіями. Хоча ліві сили і зберегли в парламенті більшість, воно вже не було таким міцним, як раніше. Все частіше з найважливіших питань політичного і економічного життя в країні ліві не отримували підтримки більшості у Верховній Раді.

На президентських виборах 1999 року, не маючи серйозних конкурентів, впевнену перемогу знову отримав Л. Кучма. У 2002 р. Президент виступив з новою програмою, яка націлювала Україну на вступ в ЄС. Перш за все, підкреслювалися успіхи України, досягнуті до 2000 року. Повністю припинилося падіння в промисловому і сільськогосподарському виробництвах. Більш того, в 20002002 pp. відбувалося значне зростання в економічних показниках країни. Здійснилася реальна зміна форм власності. Вже 75 % промислової продукції давали недержавні підприємства, а в сільському господарстві цей показник наблизився до 100 %. Стабілізувалася національна валюта, яка стала в повному об’ємі конвертованою. Дещо зросла заробітна плата. Зник товарний дефіцит і наповнився національний ринок, правда, високоякісні товари були доступні далеко не всім громадянам України. Українська продукція на продовольчому ринку країни складала 94 %, на ринку промислових товарів — 62 %.

31 жовтня 2004 р. відбувся І тур виборів Президента України. На найвищу посаду у державі претендувала безпрецедентна кількість кандидатів — 24. У другий тур, який відбувся 21 листопада, вийшли 2 кандидати, — В. Ющенко і В. Янукович.Центральна Виборча Комісія оголосила переможцем В. Януковича, який за її даними отримав на 800 тис. голосів більше. Проте представники В. Ющенка опротестували це рішення у Верховному Суді України, який скасував рішення ЦВК і призначив пере голосування II туру на 26 грудня 2004 року. В. Ющенко отримав трохи менше 52 % голосів, а його суперник — В. Янукович — більше 44 %. Такого протистояння та вибуху емоцій, як під час цих виборів, новітня історія України ще не знала. В Києві вібувалися масові акції прибічників В.Ющенка, які носили шарфи, косинки, стрічки жовтогарячого кольору, тому ці події отримали назву «помаранчева революція».

В січні 2005 р. відбулася інаугурація Президента України В.Ющенка. 4 лютого 2005 р. Верховна Рада України дала згоду на призначення Прем’єр-міністром Ю.Тимошенко, яка стала першою жінкою, що обійняла цю посаду. Більшість виборців пов’язували великі надії з діяльністю нового уряду. Але згодом загострилися суперечності між оточенням президента і прем’єра, які згодом набули форм відкритого протистояння. В 2008 р. розпочалася світова економічна криза, яка безпосередньо торкнулася України. На світовому ринку різко впав попит на метал, що призвело до згортання виробництва, зростання безробіття. Розпочалися негаразди в фінансовій сфері. Скоротилася видача кредитів, і це позначилося на стані середнього та дрібного бізнесу. Поглиблення економічної кризи викликало у населення країни настрої розчарування та зневіри до заяв та заходів діючої влади. Взаємні звинувачення президента та прем’єра позначилися на міжнародному престижі України.

Контрольні питання і завдання

1. Дайте характеристику сучасної моделі державотворення в Україні.

2. Визначте головні риси багатопартійності в Україні.

3. Охарактеризуйте ідейно-теоретичні засади партій лівого та правого спрямування.

4. У чому полягає специфіка економічного реформування в Україні?

5. Які фактори спричинили економічну кризу 90-х pp. XX ст.?

6. Дайте характеристику етапів економічних реформ.

7. Визначте особливості приватизації в Україні.

8. Поясніть існування диспропорцій у розвитку промисловості України на сучасному етапі.

9. Охарактеризуйте стан і перспективи розвитку малого так середнього підприємництва.

10. Які системні зміни відбулися в аграрному секторі?

11. Визначте причини появи та шляхи подолання тіньової економіки.

12. Охарактеризуйте основні засади зовнішньої політики України.

13. Як були розв’язані проблемні питання навколо статусу Криму, Севастополя та поділу Чорноморського флоту?

14. Дайте характеристику головним напрямам співробітництва між Україною і НАТО.

15. Які зміни відбулися в діяльності України в ООН після здобуття незалежності?