Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - В. Б. Гарін

Розділ XIII

УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Україна в період «перебудови». В середині 1980-х pp. в СРСР на тлі економічних і соціальних проблем вибухнула гостра внутрішньополітична криза. Після смерті Л. Брежнєва в листопаді 1982 р. генеральним секретарем ЦК КПРС став колишній голова КДБ Ю. Андропов.

Прийшовши до влади, Андропов зі всією очевидністю розумів необхідність вживання термінових заходів, направлених на зміцнення і оздоровлення економіки країни, а також зміцнення авторитету і провідної ролі КПРС. У вирішенні першої проблеми основна ставка робилася на зміцнення трудової дисципліни, у вирішенні другої проблеми — на боротьбу з корупцією. Кампанія по зміцненню виконавчої дисципліни в низах велася чисто «радянськими методами» з грубими порушеннями конституційних норм і прав людини. По всіх містах влаштовувалися справжні облави з метою виявлення тих людей, які в робочий час не перебували на своїх робочих місцях, вирішуючи власні побутові проблеми або просто «відпочиваючи» (явище масове для періоду брежнєвського застою). Прогульників відновлювали і піддавали адміністративним покаранням, проте, серйозно виправити положення в економіці ці заходи, природно, не могли.

Розпочавши боротьбу з корупцією у вищих партійних і державних структурах, що досягла до цього часу небачених раніше масштабів, Андропов провів ряд значних кадрових змін у вищих і середніх ешелонах влади. Проте методи Андропова не зачіпали соціально-політичних і економічних основ радянського суспільства в цілому, і не могли привести до серйозних змін в країні. Ефект виявився незначним і тимчасовим. У лютому 1984 р. Ю. Андропов в результаті важкої і тривалої хвороби помер, і разом з ним померли його адміністративні «новації».

Після смерті Ю. Андропова генеральним секретарем ЦК КПРС був вибраний 73-річний В. Черненко, що вважався у вищих партійних колах «справжнім брежнєвцем». Важко хворий Черненко не міг і не бажав вносити які-небудь зміни до існуючого положення справ в країні. Номенклатура зітхнула з полегшенням, знову відчувши себе «господарем життя». Народ поставився до нового лідера з відомою часткою іронії і розумінням того, що ніяких серйозних змін в житті країни чекати не слід. Черненко пробув при владі досить недовго і помер в березні 1985 р.

У березні 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний порівняно молодий, 54-річний Михайло Горбачов. До цього часу об’єктивна необхідність серйозних економічних і соціальних змін в країні була вже очевидною для всіх. Питання полягало лише в тому, в якому напрямі проводити реформи.

На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС Горбачов вперше проголосив свій курс на «перебудову».

Висувалися два головні завдання: 1) проведення економічних реформ, направлених на створення елементів ринкової економіки при збереженні централізованого планування, 2) демократизація суспільного життя, що включає політичний плюралізм, при керівній ролі КПРС, і обмежений суверенітет союзних республік при збереженні єдиної держави. Кінцевою метою реформ проголошувалася побудова «гуманного, демократичного соціалізму».

Першим реальним кроком нового керівництва країни на шляху реформ з’явилася ухвала ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про боротьбу з алкоголізмом (червень 1985 p.). Реалізація цієї, м’яко кажучи, непопулярної в народі ухвали, породила безліч безглуздих обмежень і невиправданих адміністративних заходів. Крім того, різке обмеження виробництва і продажу спиртних напоїв значно скоротило притоку грошей і, в без того небагатий державний бюджет. Тільки бюджет України недобрав 10 млрд. карбованців, тут були бездумно вирубані десятки тисяч гектарів прекрасних виноградників і садів, що завдало додаткових збитків економіці республіки. Після перебудови владі довелося відмовитися від спроби привчити населення до виключно «тверезого способу життя» і дану ухвалу було просто «забуто». Хоча, треба зазначити, що пияцтво залишається серйозною соціальною проблемою, яка потребує свого вирішення.

26 квітня 1986 р. в республіці сталася страшна екологічна катастрофа — вибух ядерного реактора на Чорнобильській АЕС, розташованій всього в 130 км. на північ від Києва. Аварія привела до небаченого забруднення біосфери і радіоактивного опромінення тисяч людей. Цавколо Чорнобиля виникла 30-кілометрова «мертва зона». Радіоактивна хмара розповсюдилася далеко за межі України, пройшовши над територіями Білорусії, Литви, Польщі і Швеції. Безуспішна спроба радянського уряду приховати дійсні масштаби аварії змусила мільйони людей задуматися над наслідками господарювання в Україні союзного центру, а також над питанням необхідності встановлення суспільного контролю над владою.

Економіка України в другій половині 1980-х pp. Загальнодержавна господарська криза глибоко вразила і Україну. У 1986 р. українська промисловість випускала лише 16 % продукції щодо високої якості. Зношеність основних виробничих фондів підприємств України досягла 55-60 %. Спостерігалася значна деформація республіканської економічної структури. У загальному об’ємі промислової продукції виробництво засобів виробництва складало більше 72 %, а виробництво товарів народного споживання — тільки 28 %. Ряд провідних галузей української промисловості була збитковою і вимагала постійних державних дотацій — вугільна, залізно-рудна, чорна металургія.

Продовжувався процес розорення українського села. Україна досягла одного з найвищих показників по розорюваності сільськогосподарських земель — 82 % (у США — 16 %, в Європі — 30 %, в СРСР — 37 %). В результаті за рахунок ерозії ґрунтів республіка щорік втрачала до 600 млн тонн родючої землі. За роки радянської влади в Україні було виснажено 60 % чорнозему, більше 1 млн гектарів кращих земель було затоплено дніпровськими «морями».

До кінця 1980-х pp. природний приріст населення в Україні скоротився в 5 разів. По рівню народжуваності республіка зайняла останнє, 15-е місце в СРСР. За тривалістю життя Україна займала 32-е місце в світі, а по рівню дитячої смертності — одне з перших.

Значно погіршала екологічна ситуація. Займаючи лише 3 % територій СРСР, Україна виробляла майже 20 % всього суспільного продукту країни. Акцент на розвиток важкої промисловості сприяв швидкому зростанню забруднення землі, води і повітря в Україні — ці показники в 10 разів перевершували загальносоюзні. Зрозуміло, продовжували позначатися і негативні екологічні наслідки чорнобильської аварії.

Соціально-політичні процеси в кінці 1980-х pp. У червні 1987 р. пленум ЦК КПРС офіційно визнав концепцію «розвиненого соціалізму» неспроможною. У тому ж році, на ювілейному жовтневому пленумі, присвяченому 70-літтю Жовтневої революції, М. Горбачов вперше дав оцінку існуючому в країні ладу як «деформованому соціалізму». Згодом, розвиваючи цю ідею, М. Горбачов висунув завдання будівництва «справжнього соціалізму», гуманного і демократичного. На останньому, 28-му з’їзді КПРС, що відбувся літом 1990 p., було прийнято програмну заяву «До гуманного, демократичного соціалізму».

У другій половині червня 1988 р. відбулася XIX партійна конференція КПРС, головним завданням якої була реформація політичної системи в країні. КПРС оголосила про свою відмову від адміністративних важелів управління соціально-економічним життям країни і про перехід до політичних методів керівництва. Найвищим законодавчим органом проголошувався з’їзд народних депутатів СРСР. Передбачався поступовий перехід влади від партійних органів до рад. Вперше в історії країни партійна конференція дала згоду на проведення альтернативних виборів народних депутатів СРСР. Крім того, конференція проголосила принцип «гласності», який повинен був сприяти демократизації радянського суспільства. Гласність не відмінила повністю контроль держави над засобами масової інформації, але в значній мірі ослабила його.

У лютому 1989 р. в газеті «Літературна Україна» був опублікований проект програми народного Руху України за перебудову. Ця «неформальна» (непідконтрольна КПРС) організація об’єднувала людей самих різних політичних поглядів — від комуністів до колишніх дисидентів. Спільними для них були ідеї демократії, гуманізму і загальнолюдських цінностей. Тоді ж в Києві виникли і інші неформальні організації: «Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка» і історико-просвітницьке товариство «Меморіал». Партійне керівництво республіки, на чолі із В. Щербицьким, взяло курс на боротьбу з новими організаціями і, перш за все, на політичну ізоляцію Руху.

У травні 1989 р. в Москві почав свою роботу 1-й з’їзд народних депутатів СРСР. Хоча вибори депутатів і відбувалися на альтернативній основі, комуністи, використовуючи всі можливості державного апарату, отримали на з’їзді більшість місць. З’їзд обрав двопалатну Верховну Раду СРСР і заснував посаду його голови, на яку був обраний М. Горбачов, який зберіг при цьому і посаду генерального секретаря ЦК КПРС. Діяльність демократично настроєних депутатів гальмувалася потужним партійно-державним апаратом, що наполегливо не здавав своїх позицій. Тому більшість рішень з’їзду були половинчастими, безнадійно запізнювалися і часто просто не виконувалися. В результаті загострилася економічна і соціально-політична обстановка у ряді союзних республік. Літом 1989 р. сталися криваві міжнаціональні зіткнення в Узбекистані, Таджикистані, Киргизії і Абхазії. Почався серйозний озброєний конфлікт між вірменами і азербайджанцями в Нагірному Карабасі.

Літо 1989 р. ознаменувалося в Україні досить важливою подією — потужними страйками шахтарів. їх причиною були економічні і соціальні проблеми гірників, які десятиліттями не вирішувалися. Більше половини шахт Донбасу десятки років працювало без реконструкції, частина ручної праці шахтарів складала більше 50 %, висока була смертність на виробництві. 22 липня між страйкуючими шахтарями і урядом СРСР було підписано угоду, спрямовану на задоволення вимог робітників. Цей день ознаменував відродження робочого руху в Україні.

11 березня 1990 р. сталася подія, що поклала початок якісно новому етапу боротьби народів СРСР за національну незалежність. Цього дня Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт «Про відновлення незалежності Литовської держави». Незабаром була запроваджена посада президента СРСР, на яку з’їзд «обрав» генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова. З’їзд тут же виніс ухвалу про визнання недійсним вирішення литовського народу про державну самостійність, але, як любив виражатися сам М. Горбачов, «процес вже пішов».

Початок формування багатопартійності в Україні. Першою масовою демократичною партією в сучасній Україні став Народний Рух. Установчий з’їзд Народного Руху України відбувся в Києві 8-10 вересня 1989 р. На з’їзді було присутньо 1109 делегатів, які представляли близько 280 тис. членів Руху. Головою Руху став відомий український поет І. Драч.

Програма нової політичної організації проголошувала своєю головною метою «побудову в Україні демократичного і гуманного суспільства, в якому будуть створені справжнє народовладдя, благополуччя народу і умови для гідного життя людини.», а також «створення суверенної української держави, що будує свої стосунки з іншими республіками СРСР на підставі нового Союзного Договору». На других Всеукраїнських зборах Руху в жовтні 1990 p., де було представлено більше 630 тис. членів організації, вже не йшла мова про соціалізм і новий союзний договір. Мета Руху була сформульована коротко і чітко: вихід України зі складу СРСР, усунення комуністів від влади. Вплив Руху нестримно зростав, він перетворився на реальну силу, яка перебувала в непримиренній опозиції до КПРС і виступала за повну незалежність України.

У березні 1990 р. була змінена ст. 6 Конституції СРСР, з якої було вилучено положення про «керівну і направляючу» роль КПРС, що давало можливість формування нових політичних партій. Цю подію прискорило створення багатопартійної системи в Україні.

У квітні 1990 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Української республіканської партії (УРП), сформованої на базі Української Хельсінської спілки. Спочатку партія налічувала не більше 2,5 тис. членів. Головою УРП став Л. Лук’яненко. Основною метою партії було оголошено створення Української незалежної держави. Партія мала яскраво виражену антикомуністичну спрямованість. УРП вважала ідеологію і практику комуністів за антигуманну і нелюдську, наполягала на націоналізації майна КПРС. У програму партії були включені вимоги демонополізації виробництва, переходу до ринкової економіки, приведення українського законодавства у відповідність з нормами міжнародного права, виходу України з військової системи СРСР, створення професійної національної армії, проголошення України без’ядерною зоною.

Правіші позиції в політичному спектрі зайняли Українська національна партія (УНП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП) і Українська народно-демократична партія (УНДП). Для них характерним були войовничий антикомунізм і радикальний націоналізм. УНП, утворена у Львові, діяла в основному на території Західної України. Своєю метою вона проголосила відновлення Української народної республіки. Для здійснення справжнього народовладдя у країні, партія наполягала на певних гарантіях. За такі гарантії вважалися: приватна власність, приватна зброя і політичний плюралізм.

УХДП, також створена у Львові, ставила за свою мету створення «вільної, самостійної, християнської України». Партія вимагала притягнення КПРС до суду «за керівну роль в скоюванні своїх злочинів проти людства і прав людини».

УНДП, на відміну від двох попередніх партій, що діяли в основному в Західній Україні, прагнула перетворитися на загальнонаціональну силу. Партія пропонувала створити «громадські комітети» з відродження Української держави, як правонаступника УНР, а також скликати Установчі збори України.

Проте ці партії залишалися досить нечисленними і не мали помітного політичного впливу.

У травні 1990 р. в Києві на свій установчий з’їзд зібралися представники 25 соціал-демократичних організацій України. Проте створити єдину соціал-демократичну партію не вдалося, делегати з’їзду розділилися на «правих» і «лівих». Праві, які були в більшості, оголосили себе Соціал-демократичною партією України (СДПУ). Вони заявили про те, що є непримиренними ворогами марксизму-ленінізму і рішуче відкидають термін «демократичний соціалізм». Проте ця партія не перетворилася на масову. Фракція лівих оголосила про створення Об’єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ). Сам термін «об’єднана» підкреслював прагнення партії поєднувати традиції як західно-української, так і східно-української соціал-демократії. Партія залишилася на позиціях «демократичного соціалізму», розглядаючи його не як соціальну модель, а як безперервний процес суспільного розвитку, який забезпечує всі цивільні свободи і конкуренцію різних форм власності. ОСДПУ виступила за федеральний устрій України.

Літом 1990 р. в Києві відбувся 1-й з’їзд Української селянської демократичної партії (УКДП). Партія виступила «за незалежну самостійну Українську народну державу», економічною основою якої будуть ринкові стосунки і різні форми власності. Проте, перш за все, УКДП була політичною силою, що відстоює інтереси українського фермерства.

У вересні 1990 р. з’явилася Партія «зелених» України. Партія поставила за мету створення «екологічно солідарного суспільства», в якому інтереси всіх «гармонійно поєднуватимуться з вищими біосферними законами природи». Крім того, було відмічено, що ні комунізм, ні капіталізм неприйнятні в сучасній Україні, якій належить шукати свій, третій шлях розвитку.

У грудні 1990 р. в Києві відбувся 1-й з’їзд Демократичної партії України (ДЕМПУ), яка була створена лідерами Народного Руху (І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський та ін.). Своєю головною метою партія проголосила «досягнення державної незалежності України і побудову в ній демократичного і гуманного суспільства». ДЕМПУ виступила за створення ринкової економіки, приватизацію значної частини державної власності (у тому числі і землі), створення в Україні власної валютної системи, відкриття вільних економічних зон, а також соціальну захищеність людини.

Важка криза вразила комуністичну ідеологію, КПРС і її «складову частину» — КП України. 28 вересня 1989 р. на пленум ЦК КПУ прибув М. Горбачов. Пленум звільнив від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького «у зв’язку з виходом на пенсію». Новим лідером українських комуністів було обрано В. Івашко. Партія нарешті визнала необхідність політичного плюралізму в процесі демократичного розвитку суспільства. Проте була підкреслена неприпустимість створення партій, які прагнули змінити радянський конституційний лад і порушити цілісність соціалістичної держави.

Незабаром виявилася вся ефемерність «єдності лав КПРС». Починаючи з 1990 р. компартію почали покидати сотні тисяч її колишніх членів, і цей процес прискорювався з кожним місяцем. У січні 1990 р. в КПРС утворилася група реформаторів, що оголосили себе «Демократичною платформою». Вони вимагали відмови від монополії марксистсько-ленінської ідеології в партії, від комунізму як мети КПРС, наполягали на праві фракційної діяльності. Оскільки ці вимоги реформаторів були категорично знехтувані, вони оголосили про свій вихід з КП України і створення власної політичної партії — Партії демократичного відродження України (ПДВУ). Нова партія отримала значне число прихильників серед колишніх комуністів.

Впродовж 1990 року в Україні з’явилося близько 20 опозиційних політичних партій. Проте тільки три з них користувалися реальним впливом: Республіканська, Демократична і Партія демократичного відродження України. В той же час жодна політична партія не могла ще навіть порівнятися за своїми реальними можливостями з КП України, в якій ще залишалися близько 3 млн чоловік. Залишаючись правлячою партією, комуністи тримали під своїм контролем всі державні установи, командні висоти в економіці, правоохоронні органи, армію і КДБ.

Перші альтернативні вибори і загострення політичної боротьби в Україні. Весною 1990 р. відбулися вибори у Верховну Раду УРСР. Вибори здійснювалися на альтернативній основі, прямим, таємним голосуванням. Не дивлячись на активну протидію влади, народними депутатами було обрано багато прихильників радикальних соціально-економічних реформ.

Народний Рух і низка інших опозиційних організацій і партій створили Демократичний блок, який зумів добитися значного успіху: з 442 обраних депутатів 111 були його представниками. Блок досягнув абсолютної перемоги в п’яти областях України — Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській і Київській. Крім того, з 373 депутатів-комуністів далеко не всі твердо підтримували політичну лінію керівництва КПУ. Проте більшість депутатів Верховної Ради як і раніше залишалися переконаними прихильниками марксизму-ленінізму.

Літом 1990 р. багато союзних республік проголосили свій державний суверенітет. Президент СРСР М. Горбачов запропонував підписати новий союзний договір, який зберіг би єдину державу. 9 липня В. Івашко, обраний заступником генерального секретаря ЦК КПРС, подав у відставку з поста голови Верховної Ради України і виїхав до Москви. Скориставшись цією обставиною, опозиція перейшла в рішучий наступ.

16 липня Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декількома днями раніше аналогічне рішення ухвалила Верховна Рада Російської Федерації. Проте Декларація про державний суверенітет України не отримала статусу конституційного акту і залишалася не більш, ніж планом на майбутнє. 2 серпня 1990 р. парламент прийняв закон «Про економічну самостійність Української РСР». Закон декларував право власності українського народу на його національне багатство і національний дохід; рівноправ’я різних форм власності; децентралізацію власності і приватизацію частини державних підприємств; свободу підприємництва; введення національної грошової одиниці і національної митниці.

На 17 березня 1991 р. був призначений Всесоюзний референдум, в бюлетені якого стояло лише одне питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою будуть гарантовані права і свободи будь-якої національності?». Республіки Прибалтики і Закавказзя відмовилися від проведення такого референдуму. ЦК КПУ виступив із заявою «За суверенну соціалістичну Україну в оновленому Союзі». Комуністична парламентська більшість у Верховній Раді України підтримала проведення референдуму. Гнучку і досить обережну позицію в цьому питанні зайняв Л. Кравчук, який назвав референдум «надуманим». Л. Кравчук запропонував провести разом із загальносоюзним референдумом опит населення України, якому було запропоновано наступне питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». З цією пропозицією погодилися і представники парламентської опозиції.

Напередодні референдуму був опублікований проект нового союзного договору, який не вносив кардинальних змін відносно центру до союзних республік. Референдум і опит відбулися, але не принесли ніякого практичного результату. Більшість населення України дала позитивну відповідь на обидва питання, не вирішивши, таким чином, нічого.

Тим часом під Москвою, в Ново-Огарьово, проходили переговори керівників дев’яти союзних республік з президентом СРСР М. Горбачовим щодо укладення нового союзного договору (Україну представляв В. Фокін). В результаті взаємних поступок в питанні розподілу повноважень між центром і республіками, попереднє підписання нового договору було призначене на 20 серпня 1991 р. Український парламент, під впливом демократичної опозиції, вирішив відкласти розгляд нового союзного договору на осінь. Україна стояла на порозі історичного вибору: залишитися у складі «оновленої федерації» або стати дійсно незалежною державою.

Контрольні питання і завдання

1. У чому суть і сенс горбачовської «перебудови»?

2. Що змінилося в Україні з початком «перебудови»?

3. Якими були наслідки антиалкогольної кампанії?

4. В чому проявлялася «гласність» ?

5. Як розвивалася українська економіка в 1980-х роках?

6. Які соціально-політичні процеси відбувалися в українському суспільстві в 1980-х роках?

7. Коли і як був створений народний Рух України за перебудову?

8. Які політичні партії з’явилися в 1990 p.?

9. Що, на вашу думку, зумовило крах СРСР?

10. Як складалася в Україні багатопартійна система?

11. Які політичні позиції займала КПУ?

12. Як проходили перші альтернативні вибори в Україні?

13. В яких умовах почалося відродження релігійного життя в Україні?

14. Коли була прийнята Декларація про державний суверенітет України?

15. Назвіть головні політичні й економічні підсумки «перебудови» для України.