Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - В. Б. Гарін

Розділ XII

УКРАЇНА В ПІСЛЯВОЄННІ ДЕСЯТИЛІТТЯ

Відновний період. Відновлення української економіки почалося відразу ж після звільнення території країни від фашистських загарбників. Основні капіталовкладення (до 85 %) були зроблені у галузі важкої промисловості. Насамперед відновлювалися найбільш крупні підприємства металургії, такі як «Азовсталь», «Запорожсталь», Макіївський, Криворізький, Дніпропетровський та інші металургійні заводи. До кінця 1945 р. в Україні діяло 44 % довоєнних потужностей в металургії і машинобудуванні і 30 % — в легкій промисловості. Відновили видобуток вугілля більше 600 шахт Донбасу. Проте в цілому промислове виробництво в Україні на початок 1946 р. досягло тільки 26 % довоєнного.

У березні 1946 р. Верховна Рада прийняла четвертий п’ятирічний план відновлення і розвитку народного господарства СРСР на 1946 — 1950 роки. До України прямували значні засоби, а також частина машин і устаткування, технологічних ліній і сировини, що вивозилися з Німеччини як репарації. У березні 1947 р. почав виробляти електроенергію знаменитий Днепрогес, а до кінця п’ятирічки ця найбільша в Європі гідроелектростанція була повністю відновлена. В результаті вже в 1950 р. Україна виробляла електроенергії більше, ніж до війни. До цього ж часу довоєнні показники були перевищені в добичі залізняку і прокаті чорних металів. На початок 1949 р. в країні працювало більше машинобудівних підприємств, ніж в 1940 p., а видобуток вугілля майже порівнявся з довоєнним. В цілому промислове виробництво в Україні до 1950 р. на 15 % перевищило довоєнний рівень. Проте галузі легкої промисловості до кінця п’ятирічки досягли лише 80 % рівня виробництва 1940 р.

Слід зазначити ту обставину, що відновлення радянської промисловості здійснювалося переважно на базі старих технологій і з використанням моральних застарілих матеріалів і механізмів. Це в значній мірі визначило технічне відставання Радянського Союзу від передових країн Заходу в майбутні десятиліття.

Відновлення промисловості не привело до підвищення життєвого рівня населення СРСР. Мільйони сімей були вимушені жити в бараках і перенаселених комунальних квартирах. Багато товарів народного споживання залишалися дефіцитними. Відчувалися гострі перебої з постачанням продуктів харчування. Грошова реформа 1947 р. завдала нового удару по добробуту людей. Обмін старих грошових знаків на нові проводився в пропорції 1: 1 тільки за умови, що рахунок в ощадкасі не перевищує 3 тис. карбованців. Вклади від 3 до 10 тис. карбованців скорочувалися при обміні на одну третину, а понад 10 тис. карбованців — на дві третини. Ті, хто зберігав свої заощадження вдома, міг обміняти грошові знаки в співвідношенні 1:10. Таким чином, грошова реформа фактично ліквідовувала всі накопичення громадян СРСР. Скасування в 1947 р. карткової системи розподілу продуктів харчування і товарів першої необхідності привела до різкого зростання цін на них.

Труднощі населення зросли весною 1946 p., коли малосніжна зима змінилася посушливим літом. Країну охопив загальний неврожай. В Україні з 1 гектара збирали всього по 3 центнери пшениці. У країні почався голод 1946-1947 pp., від якого за офіційними даними тільки в Україні померло близько 1 млн чоловік. Одночасно Радянський Союз вивіз 1,7 млн пудів зерна як безкоштовну допомогу в країни «народної демократії» — Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Румунію, Східну Німеччину та ін.

Темпи розвитку сільського господарства в Україні були значно нижчі, чим в промисловості. Хронічно низькою залишалася врожайність зернових. Не дивлячись на те, що в 1950 р. валове виробництво м’яса, яєць, кукурудзи і цукрового буряка перевищило показники 1940 p., в цілому обсяг сільськогосподарського виробництва в Україні склав до цього часу тільки 90 % довоєнного. Як і раніше колгоспники, які не мали паспортів були фактично насильно прикріплені до землі. Покинути село, і влаштуватися на роботу в місті можна було тільки з дозволу голови колгоспу. Таке положення зберігалося аж до 70-х років.

Партійні вожді не забували і про контроль над сферами освіти, науки і ідеології. В кінці 1946 р. вийшла ухвала ЦК ВКП(б), яка звинуватила українських комуністів в «неправильному підборі кадрів та їх недостатній політико-ідеологічній підготовці в області науки, літератури і мистецтва». Результатом цієї ухвали стало грандіозне «чищення» серед найбільш видатних представників української інтелігенції, багато хто з яких потрапив у в’язниці і табори або був виключений з активного суспільного життя. У 1948 р. в Україні розвернулася широка кампанія боротьби проти «підлабузництва» перед Заходом і проти «космополітизму». У тому ж році партійні ідеологи обрушилися на «реакційну теорію менделізму-морганізму», що привело до усунення від справ відомих учених-генетиків. Партія як і раніше не допускала ніякого інакомислення в суспільних науках, де все міцніше затверджувалися догматизм і диктат.

Західна Україна в перші післявоєнні роки. Головною відмінною рисою соціально-економічного життя в Західній Україні було те, що загони УПА, що зберегли боєздатність, продовжували тут боротьбу проти радянської влади. Місцеве населення цих областей в переважній більшості також не відчувало симпатій до комуністичного режиму. Для боротьби з УПА радянське керівництво зосередило в Західній Україні великі сили регулярної армії, а також багаточисельні загони НКВС. У 1945 р. втрати УПА склали 9 тис. убитими і 24 тис. полоненими, в той же час повстанці провели більше 3 тис. озброєних акцій, в ході яких було убито близько 5 тис. радянських солдатів і офіцерів, партійних і комсомольських функціонерів.

У березні 1947 р. в результаті успішної операції УПА на польській території був убитий заступник міністра оборони Польщі генерал К. Сверчевський. Польський уряд відповів каральною акцією під кодовою назвою «Вісла». Головною метою цієї акції було вигнання зі східних районів Польщі більше 150 тис. українського населення, яке активно підтримувало оунівців. У операції взяло участь 6 піхотних дивізій регулярної польської армії, а також загони радянського НКВС і чехословацької армії. В результаті коротких, але кровопролитних боїв загони УПА зазнали важких втрат і були вимушені покинути цей регіон. Українцям, переселеним в західні області Польщі, заборонялося жити в містах, вчитися на рідній мові, вступати до вузів. Таким чином, акція «Вісла» фактично ліквідовувала українську національну меншину в Польщі.

5 березня 1950 р. в бою між загоном УПА і частинами НКВС біля села Білогорша під Львовом загинув командувач УПА генерал Р. Шухевич. Результатом цієї події стало різке зниження боєздатності УПА. Озброєна боротьба з радянською владою пішла на спад, хоча окремі загони УПА діяли в Західній Україні до середини 50-х років. Частина підрозділів УПА змогла прорватися через території Польщі і Чехословаччини до Західної Німеччини. Можна говорити про те, що вже в 1952 р. УПА як масова озброєна сила припинила своє існування. Голова ОУН С. Бандера, що знайшов притулок в Західній Німеччині, в 1959 р. був убитий агентом НКВС в Мюнхені.

В ході боротьби з УПА на території Західної України Ради знову вдалися до масових репресій. Всього в перші післявоєнні роки звідси було вивезено в глибинні райони СРСР близько 800 тис. людей.

Розвиток західно-української економіки. Враховуючи, що Західна Україна ніколи не була індустріальним регіоном, влада приділила особливу увагу будівництву тут промислових підприємств.

Відновлення економіки краю йшло за двома напрямами: реконструкція старих галузей промисловості — нафтової, газової, лісової, і створення нових — машинобудування, приладобудування, металообробка. Головним промисловим центром Західної України став Львів, де були побудовані заводи автонавантажувачів, телефонної апаратури, автобусний, сільськогосподарських машин, інструментальний. Ці заводи оснащувалися сучасним устаткуванням, вивезеним з Німеччини. Одночасно до Львова було направлено більше 2 тис. інженерів і техніків і 14 тис. робітників зі всього Радянського Союзу. В результаті обсяг промислового виробництва в регіоні до 1950 р. зріс на 230 %.

У 1945 р. в Західній Україні налічувалося близько 70 тис. порівняно великих приватних селянських господарств, які ніяк не бажали брати участь в колективізації. Для цих господарств були відразу ж збільшені на 50 % норм постачань продуктів, введено підвищене оподаткування, ліквідовані всі пільги. Наслідком цих заходів стала масова примусова колективізація. До 1951 р. колгоспи об’єднали більше 95 % селянських господарств в Західній Україні.

Хрущовсъка «відлига». 5 березня 1953 р. на одній зі своїх підмосковних дач помер Сталін. Проте смерть диктатора не означала ліквідації тоталітарного режиму в країні. У Кремлі почалася жорстока боротьба за владу. Незабаром в Москві був розстріляний найближчий сподвижник Сталіна Л. Берія, зловісний шеф НКВС. Якийсь час на вершині піраміди влади удалося протриматися Р. Маленкову, але остаточним переможцем в цій боротьбі вийшов М. Хрущов, який у вересні 1953 р. офіційно зайняв пост першого секретаря ЦК КПРС.

Літом 1953 р. вперше в Україні вищі керівні пости були довірені українцям. Першим секретарем ЦК КПУ став А. Киріченко, головою Верховної Ради України — Д. Коротченко, головою Ради міністрів — Н. Кальченко.

У СРСР почався процес «десталінізації». Восени 1953 р. були ліквідовані військові трибунали внутрішніх військ — один з головних інструментів масового терору. У 1954 р. створюється Комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів репресій в період «великої чистки». У 1955 р. була оголошена амністія громадянам, які співробітничали з німцями в період окупації. Проте головним кроком на шляху певної демократизації суспільного життя в країні став XX з’їзд КПРС (1956 p.). На з’їзді в своїй закритій доповіді М. Хрущев піддав критиці культ особи Сталіна і засудив його диктаторські методи правління. Доповідь Хрущова справила враження бомби, що «розірвалася». У країні різко змінилася морально-психологічна атмосфера, почався вельми хворобливий поворот в суспільній свідомості, направлений на переоцінку сталих цінностей і критичний аналіз минулого. Саме цей період часу і прийнято називати «хрущовською відлигою». З 1956 по 1959 pp. було реабілітовано більше 250 тис. чоловік, переважно посмертно. Проте, в рідні краї поверталися десятки тисяч в’язнів сталінського режиму.

Новий політичний курс мав в країні і своїх противників — «вірних сталінців». У червні 1957 р. в Москві була розкрита і засуджена «антипартійна група» В. Молотова, Р. Маленкова, Л. Кагановіча і Шепілова, що «прилучився до них». Цих партійних керівників звинуватили в спробі захоплення влади нелегальним шляхом. Розгромивши кремлівську опозицію, М. Хрущов зумів зберегти новий внутрішньополітичний курс в країні. Продовжився процес «десталінізації», який поступово розвінчував образ «великого вождя». У 1961 р. місто Сталіно було перейменоване в Донецьк, а колишня Сталінська область України стала Донецькою.

На початку 1954 р. місто Проскурів отримало нове ім’я — Хмельницький, а Кам’янець-Подільска область стала Хмельницькою. 19 лютого 1954 р. послідував Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про передачу Кримської області з складу РРФСР до складу УРСР». Як було сказано в Указі, це рішення ґрунтувалося на «спільній економіці, територіальній близькості і тісних господарських і культурних зв’язках між Кримом і Україною». Таким чином, Україна отримала прекрасний «дарунок» — Кримський півострів з населенням 1,2 млн чоловік. Українці складали 22,3 % населення області, росіяни — 71,4 %. Не дивлячись на ряд економічних труднощів (постачання півострова електроенергією і водою), Крим був найбільшим центром виноградарства і виноробства, а також «всесоюзною здравницею», де щорік відпочивали сотні тисяч радянських людей.

Економічні реформи. Початок 50-х pp. ознаменувався в СРСР досягненням найвищих темпів промислового розвитку — більше 20 % щорік. Одночасно різко відставали середнє машинобудування, легка промисловість, транспорт і зв’язок, житлове і комунальне господарство. Практично не розвивалося сільське господарство. В результаті радянський «народ — переможець» матеріально жив набагато гірше «переможених» європейців. Партійне керівництво розуміло настійну необхідність підняти життєвий рівень населення країни. Вирішити це завдання можна було тільки одним шляхом: підвищити ефективність народного господарства СРСР і, таким чином, продемонструвати всьому світу «перевагу системи соціалізму».

Свої економічні реформи Хрущов почав з найслабкішої ланки — сільського господарства. Відставання сільськогосподарського виробництва від промислового носило просто катастрофічний характер. Так, якщо в період з 1949 по 1952 pp. спільний об’єм промислової продукції зріс на 230 %, то сільськогосподарської — тільки на 10 %. Результатом цього дисбалансу в економіці країни став гострий дефіцит продуктів харчування.

У 1953-1958 pp. були підвищені заготівельні ціни на всі види сільськогосподарської продукції, причому на картоплю в 8 разів, на зерно — в 7 разів, на продукцію тваринництва — в 5,5 рази. Восени 1953 р. з колгоспів зняли всю заборгованість державі за минулі роки. Ці заходи значно поліпшили фінансове положення колгоспів і колгоспників. Вперше було дозволено видавати колгоспникам грошовий аванс у розмірі 25 % від коштів, які поступали в ході реалізації продуктів тваринництва.

У 1954 р. почалася епопея освоєння цілинних земель в Казахстані і Західному Сибіру. Піднімання цілини вимагало залучення величезних матеріальних і людських ресурсів. Значну роль в цій кампанії належало зіграти Україні. З республіки на цілину було відправлено багато тисяч одиниць кращої сільськогосподарської техніки, освоювати нові землі поїхало близько 80 тис. українських хлопців і дівчат, тисячі кваліфікованих керівників, агрономів, економістів, механізаторів і так далі Щорік на сезонні сільськогосподарські роботи на цілину виїжджали сотні тисяч українських студентів-добровольців. Сумнівне, з погляду економічної доцільності, освоєння цілинних земель викачало з України значні кошти, і, безумовно, ослабило продуктивність українського сільського господарства в цілому.

У 1955 р. почала широко реалізовуватися ще одна «продуктивна ідея» Хрущева — різке збільшення посівних площ під кукурудзу. Свого апогею «кукурудзяна кампанія» досягла в 1959 p., після візиту Хрущова в США, де йому були продемонстровані кращі сільськогосподарські ферми. Не дивлячись на природно-кліматичні умови, «цариця полів» почала стрімкий наступ по території всього Радянського Союзу. В Україні під кукурудзу було відведено 20 % всіх посівних площ, що значно скоротило виробництво пшениці.

Важливі реформи були проведені і в промисловості. Правда, 50-і pp. на Заході стали часом початку широкомасштабної науково-технічної революції, яка супроводжувалася впровадженням нових матеріалів, техніки і технологій. У СРСР посиленими темпами розвивалися традиційні галузі промисловості — металургія, видобуток вугілля і руди, важке машинобудування — проте ці галузі вже не визначали сучасного рівня економічної потужності держави.

В Україні отримали подальший розвиток традиційні галузі промисловості. Але почали з’являтися і нові сучасні підприємства. У Дніпропетровську були побудовані заводи важких пресів і бурякозбиральних комбайнів, в Кременчуці — завод вантажних автомобілів, в Запоріжжі — заводи «надлегкого» автомобілебудування і трансформаторний, в Херсоні — сільськогосподарських машин. Значні успіхи були досягнуті в суднобудуванні (Миколаїв) і літакобудуванні (Київ). У 1957 р. в Києві відкрився перший в СРСР комп’ютерний центр, що став згодом Інститутом кібернетики АН УРСР.

У 1957 p., коли намітився черговий спад в темпах промислового розвитку країни, Хрущов почав реформу раднаркомів (Рад народного господарства). Головна ідея цієї реформи полягала в тому, щоб перенести планування і управління економікою в окремі адміністративно-економічні регіони. Москва була більш не в змозі ефективно керувати народним господарством величезної країни з одного центру. В результаті реформи було ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств.

В Україні було створено 11 раднаргоспів, які контролювали близько 10 тис. підприємств, що випускали більше 80 % всієї української промислової продукції. Проте нова система управління породила таке негативне явище, як «місництво». Керівники окремих регіонів почали висувати на перший план місцеві інтереси за рахунок інтересів інших регіонів і республік. Спробою вирішення цієї суперечності було створення в 1960 р. спеціального об’єднуючого центру — Укрраднаргоспу, а в масштабах всієї країни — Ради Народного Господарства СРСР. Проте організація нових вищих керівних центрів фактично вела до повернення суворо централізованого планування і управління економікою. Реформа зайшла в безвихідь і не принесла відчутного результату народному господарству СРСР.

У 1961 р. в країні була проведена чергова фінансова реформа. Масштаб грошової одиниці підвищився в 10 разів, проте, добробут радянських людей від цього не покращав, а за багатьма позиціями купівельна спроможність населення знизилася із-за зростання цін на багато товарів і продуктів харчування.

У цей же період часу була зроблена спроба вирішення житлової проблеми в СРСР. По всій країні почалося активне будівництво низькоякісних, але дешевих 5-поверхових житлових будинків, які народ назвав «хрущовками». Безумовно, багато радянських сімей, у тому числі і в Україні, поліпшили свої житлові умови, проте, площа і якість нових квартир залишали бажати багато кращого і не йшли ні в яке порівняння із західними стандартами.

Соціально-політичне життя країни. Певна лібералізація громадського життя в СРСР сприяла суспільному пробудженню і національному відродженню в Україні. В кінці 1950-х pp. в Україні була створена Академія будівництва і архітектури, відкрита Українська сільськогосподарська академія наук, почали функціонувати Спілка журналістів України і Союз працівників кінематографії України, вийшли в світ «Український історичний журнал» і «Українська Радянська Енциклопедія». До 150-ліття з дня народження Т. Г. Шевченка пам’ятник поетові був відкритий в Москві, пам’ятником І. Франка прикрасився Львів. У 1962 р. була заснована щорічна премія імені Т. Г. Шевченка за досягнення в області літератури, журналістики, мистецтва і архітектури.

У ці ж роки правлячі кола СРСР взяли курс на форсоване «подолання» релігійності в країні. Різко посилилося адміністративне втручання в діяльність релігійних організацій, встановлювався суворий контроль за священнослужителями і релігійними общинами, значно обмежувалася можливість відкриття нових храмів. У всіх вузах країни були створені кафедри наукового атеїзму, вивчення якого стало обов’язковим.

Так, в 1958 р. тільки в Україні було закрито 64 церкви, в 1959 р. — 260, в 1960 р. — 747, в 1961 р. — 997, і в 1962 р. — 1144. Всього до 1964 р. в Україні було закрито 46 % православних храмів. У республіці залишилися такими діючими тільки 2 духовних семінарії — в Одесі і Луцьку.

У 1961 р. в Москві відбувся XXII з’їзд КПРС. Партійні лідери, які втратили всяке відчуття реальності, проголосили курс на побудову в СРСР комуністичного суспільства. Протягом 20 років планувалося створити матеріально-технічну базу комунізму і перейти до нового суспільного устрою, який передбачав відсутність класів, ліквідацію відмінностей між містом і селом, безгрошевий розподіл матеріальних засобів, свідома праця без розрахунку на винагороду і тому подібне. Протягом перших 10 років СРСР повинен був перегнати США по споживанню основних продуктів харчування на душу населення. Радянським людям пропонувалася нова грандіозна утопія. На цьому ж з’їзді партія вирішила про винесення тіла И.Сталіна з мавзолею, що і було виконано в одну з найближчих ночей.

Проте плани партії були вельми далекі від реальності. Економічний стан країни погіршувався з кожним роком, ціни на продукти харчування і предмети споживання постійно підвищувалися. В 1963 р. СРСР вперше здійснив крупні закупівлі зерна за кордоном. Разом з зерном зі Сполучених Штатів Америки потрапило до України насіння амброзії, яке проросло і швидко розповсюдилось, завдаючи величезної шкоди місцевій рослинності та здоров’ю людей. В ці ж роки українці вперше побачили на своїх городах ще одного непроханого гостя, — колорадського жука.

Крім того, серйозні прорахунки були допущені і в області зовнішньої політики. Почався розрив добросусідських стосунків між СРСР і Китаєм, вибухнула небувала «Карибська криза», яка поставила світ на межу ядерної катастрофи, погіршали позиції Радянського Союзу в Організації Об’єднаних Націй.

Ситуація, що склалася, вимагала кардинальних змін в керівництві країни. У вищих партійних колах виникла змова проти М. Хрущова. На Жовтневому 1964 року пленумі ЦК КПРС М. Хрущов був знятий з постів першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР і відправлений на пенсію. Нове керівництво партією і країною очолив Л. Брежнєв. Роком раніше новим першим секретарем ЦК КП України став П. Шелест.

Шестидесятники. З ім’ям П. Шелеста часто пов’язують певні поліпшення в області національної самосвідомості в Україні. Дійсно, Шелест явно симпатизував українській мові і українській культурі, нерідко виступав на їх підтримку. У 1970 р. в світ вийшла книга Шелеста «Україна наша Радянська», в якій автор розглядав історію України у відриві від історії Росії, що не відповідало сталим комуністичним стереотипам. Крім того, в книзі дещо ідеалізувалося минуле країни, і в недостатній мірі була показана роль Комуністичної партії в успіхах республіки. Незабаром всі ці «недоліки» в праці Шелеста послужили однією з причин його стрімкого падіння. У 1972 р. він був знятий з поста першого секретаря ЦК КП України і відкликаний до Москви, а в 1973 р. П. Шелеста відправили на пенсію.

Проте, оцінюючи роль Шелеста в пожвавленні українізації республіки, не слід забувати, що він був переконаним прихильником комуністичних ідей і одним з ініціаторів озброєної інтервенції проти Чехословаччини в 1968 р.

Як би там не було, але саме на початку 1960-х pp. в Україні з’явилися перші дисиденти, що виступали проти офіційної комуністичної ідеології. З’явилися підпільні групи і організації, що ставили за свою мету протидію існуючому режиму мирними, конституційними засобами. Найбільш відомими з них були Український робітничо-селянський союз на чолі з Л. Лук’яненком, Український національний фронт, а також Український національний комітет. Головні сили опозиції діяли в Києві і у Львові, а загальна чисельність опозиціонерів на початку 1960-х pp. не перевищувала 1 тис. чоловік.

Головною метою опозиції було створення в майбутньому незалежної української держави. Засоби для цього були обрані виключно мирні. Передбачалося за допомогою опозиційної партії провести в країні загальнонародний референдум, і, спираючись на положення діючої конституції, здійснити вихід України зі складу СРСР. Велика увага приділялася питанням дотримання прав людини, першості особи над державою, ідеям гуманізму і демократії, національно-культурному відродженню України. З точки зору представників комуністичної влади ці цілі та ідеї опозиціонерів були, безумовно, злочинними.

Представники нової хвилі українського відродження і демократії увійшли до історії під назвою «шестидесятники». В основному опозиціонерами були представники молодої творчої інтелігенції, але попадалися серед них також робітники і селяни. Українські дисиденти часто співробітничали з російськими демократами, оскільки саме через Москву, де знаходилися дипломатичні і торгівельні представництва західних країн, було легко налагодити контакти з вільною пресою. Проте каменем спотикання між російськими демократами і представниками опозиції інших союзних республік завжди залишалося національне питання, оскільки більшість російських дисидентів не визнавали за іншими народами СРСР права на самовизначення.

Серед найбільш відомих українських «шестидесятників» виділявся «лицар українського відродження», поет Василь Симоненко. Збірки його віршів «Тиша і грім» і «Земне тяжіння» справили велике враження на сучасників незалежністю думок і явно антирадянською спрямованістю. Низка його творів була надрукована в Західній Європі. Активно брали участь в дисидентському русі молоді поети і письменники І. Драч, Л. Костенко, Є. Гуцало, І. Світличний, В. Стус, та інші, а також представники більш старшого покоління — кінорежисер О. Довженко, письменник В. Некрасов, генерал П. Григоренко. У 1964 р. з’явилися перші підпільні видання, що отримали назву «самвидав». Серед них видну роль грали машинописні журнали «Воля і Батьківщина» і «Український вісник» (останній редагував В. Чорновіл). Новий імпульс для свого розвитку воно отримало вже в 1970-х pp.

Соціально-економічний розвиток країни в другій половині 60-х pp. Період правління Л. Брежнєва (1964—1982 pp.) сьогодні прийнято називати «застійним», проте, в другій половині 60-х pp. ще продовжувався поступальний розвиток економіки СРСР. Відносно високі темпи розвитку спостерігалися в промисловості, значно нижчі — в сільському господарстві.

У 1965 р. відбулися два пленуми ЦК КПРС, присвячених проблемам реформування економіки. У березні обговорювалося питання «Про невідкладні заходи з подальшого розвитку сільського господарства СРСР». Були підвищені заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, введені доплати за її надплановий продаж, гарантувалася оплата праці колгоспників по тарифних ставках. Промисловість поставляла селу багато нових сільськогосподарських машин. На початок 1970-х pp. всі українські села були повністю електрифіковані.

Проте, економічний ефект від проведених на селі перетворень був вкрай низьким. Колгоспники, як і раніше, не були реальними господарями на землі, тому серйозної зацікавленості в кінцевих результатах своєї праці вони не мали. У селах були поширені такі негативні явища, як масова крадіжка з колгоспних полів і сховищ, а також вкрай недбале відношення до збереження вирощеного урожаю.

Вересневий пленум прийняв ухвалу «Про поліпшення управління промисловістю». Знову ліквідовувалися раднаргоспи, що означало повернення до максимально централізованої системи управління промисловістю. Відновлювалося всевладдя союзних міністерств, 90 % промислових підприємств України підкорялися безпосередньо Москві. Разом з тим, вводилася нова система оцінки діяльності підприємств. Тепер на перший план вийшли такі показники як реалізація продукції, рівень рентабельності і виконання плану постачань. Підприємства повинні були отримати ширші права на основі повного госпрозрахунку.

Перші пореформенні 5 років виявилися найбільш результативними. За цей період часу валове виробництво промислової продукції в Україні зросло на 50 %, а продуктивність праці збільшилася на 28 %. В цілому національний дохід республіки з 1966 по 1970 pp. виріс на 38 %. Цей час став апогеєм економічного розвитку України у складі СРСР.

Проте разом з видимими успіхами виникли і певні проблеми. Величезною перешкодою на шляху активного проведення реформ встав потужний бюрократичний апарат країни. Чиновники всіх рангів не бажали миритися з перспективою зростання господарсько-економічної самостійності підприємств, і докладали титанічні і небезуспішні зусилля з метою збереження свого впливу і своєї влади. Дуже швидка протидія партійно-бюрократичного апарату зва до мінімуму можливості подальшого економічного зростання. Крім того, до 1970-м pp. почався черговий виток гонки озброєнь між СРСР і США, що вимагало величезних фінансових і матеріальних витрат і не приносило прибутку в державний бюджет. Радянський Союз з останніх сил намагався не відстати в області озброєнь від США. У цьому плані велика роль відводилася Україні, яка була одним з найбільших виробників зброї і військової техніки. Саме у ці роки в Дніпропетровську був побудований найбільший в світі завод по виробництву ракетно-космічної техніки «Південмаш». Проте СРСР вже економічно не міг не лише виграти гонку озброєнь, але і підтримувати паритет в цій області з провідними державами Заходу, перш за все США.

Україна в період «застою» (1970-1985 pp.). На початку 1970-х pp. різко погіршився економічний стан в Україні. Виразно позначилися багаточисельні ознаки спаду виробництва. Якщо в попереднє десятиліття зростання промислового виробництва в Україні складало близько 5 % в рік, то в 70-і роки не досягав і 3 %. У економіці продовжував панувати екстенсивний шлях розвитку, притягувалася додаткова робоча сила, будувалися нові підприємства, але на старій технічній основі.

Намітилися і ознаки екологічного лиха. У ряді промислових областей України рівень забрудненості повітря у багато разів перевищував всі допустимі норми. Близько 1 млн гектарів родючих українських земель поглинули штучні моря і водосховища. В Україні було споруджено 8 атомних електростанцій, що також не сприяло поліпшенню екологічного клімату в республіці.

Ще гірше йшли справи в сільському господарстві. З 1970 по 1985 pp. посівні площі в Україні скоротилися на 1,1 млн гектарів. Одночасно значно зросла чисельність адміністративного апарату, сільського господарства. Окрім державних чиновників, селянством керували і багаточисельні партійні комітети. Держава постійно підвищувала ціни на сільськогосподарську техніку, добрива, транспорт, при цьому залишаючи незмінними закупівельні ціни на продукцію сільського господарства. Як наслідок такої політики, на початок 1980-х pp. більше 40 % колгоспів були нерентабельними і потребували постійних дотацій. За 15 років державні капіталовкладення в сільське господарство виросли в два рази, досягнувши рівня 31 млрд. крб. в п’ятирічку. Але і ці колосальні витрати не змінювали положення на краще.

У травні 1982 р. черговий Пленум ЦК КПРС прийняв «Продовольчу програму», розраховану на 8 років. Головною метою цієї програми було забезпечення населення основними видами продовольчих товарів. Проте ці плани партії так і залишилися на папері. З кожним роком економіка сільського господарства України і всієї країни в цілому наближалася до катастрофічного стану. На місці колись квітучих сіл все частіше почали з’являтися покинуті пустки і руїни. Тільки за офіційними даними в період з 1972 по 1986 pp. в Україні зникли 1502 села. Зменшення кількості сільського населення та збільшення питомої ваги міського населення було закономірним явищем переходу від аграрної до індустріальної цивілізації. Цей болісний, але неминучий процес стосувався всіх промислово розвинених країн, незалежно від того, чи базувалася їхня економіка на принципах приватної власності на засоби виробництва (капіталістичні країни), чи на принципах державної власності (соціалістичні країни).

Ставав все більш очевидним той факт, що економіка соціалістичних країн не може конкурувати із західною моделлю, заснованою на ринковій економіці і демократії.

Політичне і культурне життя. Керівником УРСР продовжував залишатися В. Щербицький, який був переконаним прихильником жорсткого політичного і економічного централізму. Щербицький був «людиною Брежнєва», оскільки належав до того ж «дніпропетровському клану» партійно-державної еліти СРСР. На головних партійних і міністерських посадах в Україні з’явилося більше 20 «дніпропетровців», особисто відданих своєму покровителеві. Всі рішення з’їздів КПРС схвалювалися в Києві ще до їх ухвалення у Москві.

До середини 1970-х pp. в партійних колах і в офіційній пресі поступово замовкли всі розмови про швидке пришестя комунізму. Третя програма партії була явно нездійсненною, утопічною і безглуздою. Для широких народних мас необхідно було висунути якусь нову ідеологічну концепцію, намітити нові орієнтири розвитку. Так народилася теорія «розвиненого соціалізму». Згідно нової комуністичної теорії, між соціалізмом і комунізмом лежить тривалий історичний етап «розвиненого соціалізму», який необхідно здолати на шляху до «світлого майбутнього». Конкретні терміни нового історичного етапу цього разу партія передбачливо не називала, обмежившись терміном «тривалий».

Всі ці політичні і ідеологічні новації були закріплені в новій конституції СРСР, прийнятій 7 жовтня 1977 р. У 1978 р. відповідно була прийнята і нова конституція УРСР. Стаття 6-а цих конституцій «навіки» закріплювала керівну роль КПРС в радянському суспільстві.

Почалося швидке зростання лав членів КПРС, у тому числі і в Україні. Будь-яка людина, що прагнула зробити службову кар’єру, або здобути кращу освіту просто зобов’язана була бути членом партії. Так, якщо на початку 1960-х pp. в КП України перебувало 1,2 мли чоловік, то до кінця 1970-х pp. ця цифра зросла до 2,7 мли Одночасно наголошувалося посилення партійного впливу на радянські і державні органи влади. Таким чином, вибори в ради фактично втрачали всякий сенс, оскільки влада в країні концентрувалася виключно в партійних структурах.

Серед програмних тез КПРС почало широко пропагуватися положення про «стирання національних відмінностей» між народами СРСР і формування «нової історичної спільноти людей» — радянського народу. «Злиття націй» передбачало провідну роль російської мови, як мови міжнаціонального спілкування. Така політика не могла не відбитися на мовному положенні в Україні.

Поступово українська мова почала зникати з офіційного вживання. Це означало нову, потужну хвилю русифікації України. У 1976 р. лідер українських комуністів В. Щербицький демонстративно зачитав свою доповідь на XXV з’їзді компартії України російською мовою. Приклад керівника зрозуміли і прийняли до виконання всі партій та державні органи республіки. В управлінських структурах, на виробництві і у сфері освіти російська мова стає пануючою. З 1973 р. написання і захист дисертацій здійснювався тільки російською мовою. Також російською мовою велося викладання більшості предметів в українських вузах і технікумах. Не дивлячись на широке розповсюдження російської мови, окремі творчі колективи змогли зберегти національний український колорит. Серед них — Державний хор ім. Р. Вірьовки, ансамбль танцю УРСР ім. П. Вірського, академічна хорова капела «Думка», Київський і Львівський оперні театри.

Життєвий рівень населення, як у всьому Радянському Союзі, так і в Україні продовжував залишатися досить низьким. На всіх своїх форумах партійні діячі постійно говорили про завдання підвищення добробуту радянських людей, проте далі красивих слів справа не йшла. У 1970-і pp., використовуючи величезні валютні надходження від продажу радянської нафти за кордон, уряд ще намагався створити видимість матеріального благополуччя в СРСР. З цією метою у великих масштабах здійснювалися закупівлі товарів народного споживання за кордоном, що поглинало десятки мільярдів доларів. Дешеві імпортні товари продавалися на внутрішньому ринку по завищених цінах, але і вони не могли повністю задовольнити всі потреби населення. Впродовж 1970-х pp. грошова маса, що знаходиться в обігу збільшилася більш ніж в 5 разів, а виробництво товарів народного споживання — тільки удвічі. В результаті в країні постійно зростав дефіцит багатьох необхідних людям товарів і продуктів.

Одночасно партійні і державні номенклатурні верхи створили свою власну, закриту систему постачання і розподілу. Для цих категорій людей та їх сімей за кордоном в невеликих кількостях купувалися високоякісні товари і продукти харчування. Ці люди користувалися недоступними для народу медичними установами з кращими лікарями і устаткуванням, відпочивали в закритих санаторіях і будинках відпочинку.

Подібна ситуація підсилювала соціальну диференціацію суспільства і загострювала в народі відчуття несправедливості і нерівноправності порядку, який існував у країні.

Опозиція. У 1970-х — початку 1980-х pp. в Україні продовжувалася діяльність політичної опозиції режиму. Проте початок 1970-х pp. став періодом активного наступу держави на демократію. У 1972 р. по українським опозиціонерам був завданий чітко спланований і скоординований удар. Одночасно в багатьох містах України відбулися обшуки і арешти. Основного удару завдавалося по «вільнодумній» інтелігенції Києва і Львова. Офіційні органи пропаганди інформували тільки про трьох заарештованих: І. Світличного, Є. Сверстюка та В. Черновола. Проте насправді було арештовано більше 100 чоловік. Звичайною мірою покарання для арештованих опозиціонерів був тюремний або табірний термін ув’язнення від 8 до 12 років. Розгром української опозиції продовжувався і в 1973 році.

Окрім офіційних арештів і вироків широко застосовувалося і позасудове переслідування противників існуючого режиму. Крупним «чисткам» піддалися Інститут філософії АН України, а також інститути історії, мовознавства, літератури, археології і ботаніки. З цих наукових установ були вигнані десятки талановитих учених, які проявили недостатню лояльність до влади. Весною 1973 р. відбувся погром у Львівському університеті, з якого було виключено більше 20 студентів і 18 викладачів. Ідеологічні погроми відбувалися і в інших вузах України. Не була залишена без уваги компетентних органів навіть Вища партійна школа при ЦК КПУ з якої звільнили 34 викладачі на чолі з ректором.

Продовжувалися переслідування творчої інтелігенції. У 1974 р. з Союзу кінематографістів України був вигнаний талановитий режисер С. Параджанов, а з Союзу письменників — В. Некрасов, який дозволив собі різкий вислів з приводу виходу в світ брежнєвського літературного «шедевру» «Мала земля». У тому ж році учасник оборони Сталінграду, письменник В. Некрасов був висланий за межі СРСР. Він помер в Парижі у вересні 1987 р.

Проте в 1975 р. сталася подія, яка різко змінила положення опозиції, в Україні та в СРСР в цілому. 1 вересня 1975 р. в Хельсінкі був підписаний Заключний акт Наради з безпеки і співпраці в Європі. Під цим документом стояв підпис і Радянського Союзу. У Заключному акті, разом з питаннями безпеки і співпраці в Європі, цілий розділ був присвячений і проблемам дотримання прав людини. Влада СРСР була вимушена опублікувати Заключний акт, і радянські громадяни вперше офіційно дізналися про міжнародні зобов’язання свого уряду відносно дотримання прав людини. Правда, для комуністів підписання договору ще не означало його реального виконання, але для опозиції з’явився прекрасний шанс в повний голос заявити про себе і про порушення прав людини в СРСР.

У травні 1976 р., з ініціативи російського академіка А. Сахарова, в Москві була створена «Група сприяння виконанню Хельсінських угод в СРСР». Очолив групу професор Ю. Орлов, а до її складу спочатку увійшло 11 чоловік.

В Україні подібна організація була створена 9 листопада 1976 р. під назвою «Українська Хельсінськ група» (УХГ). Групу очолив письменник М. Руденко, в її склад також увійшли О. Бердник, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Тихий, В. Черновіл, В. Стус, Н. Світлична, генерал П. Григоренко та ін. Всього група налічувала 36 чоловік. У грудні 1976 р. група підготувала Меморандум № 1, який фактично був програмою її діяльності. У Меморандумі зокрема вказувалося на те, що «боротьба за Права Людини не припиниться до тих пір, поки ці Права не стануть повсякденною нормою суспільного життя».

З погляду влади на початку 1980-х pp. український опозиційний рух був розгромлений. Проте більшість його учасників і за тюремними гратами зберегла стійкість духу, і була готова до продовження боротьби.

Контрольні питання і завдання

1. Як проходив період післявоєнної відбудови в Україні?

2. Які зміни сталися в Західній Україні в перші післявоєнні роки?

3. У чому полягала хрущовська «відлига»?

4. В якому році місто Сталіно було перейменоване Донецьк.

5. Які економічні реформи були проведені в СРСР при М. Хрущові і як вони позначилися на Україні?

6. Дайте характеристику громадсько-політичного життя в Україні в 1950 — 1960-х роках.

7. Охарактеризуйте політику КПРС по відношенню до релігії та церкви в кінці 50-х на початку 60-х років

8. Хто такі «шестидесятники» і як вони діяли в Україні?

9. Назвіть найбільш відомих українських правозахисників.

10. Як розвивалося соціально-економічне життя в Україні в другій половині 1960-х років?

11. Як позначився на Україні період «застою»?

12. Чому за часів Л. І. Брежнєва рішення з’їздів КПРС схвалювалися в Києві ще до їх ухвалення у Москві ?

13. Як і чому виникла теорія «розвиненого соціалізму»?

14. Коли в Хельсінкі був підписаний Заключний акт Наради з безпеки і співпраці в Європі ?

15. Що Ви знаєте про українських опозиціонерів періоду «застою»?