Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - В. Б. Гарін

Розділ X

УКРАЇНА В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Радянська Україна на початку 20-х років. Ранньою весною 1921 р. в Україні була зроблена остання спроба відкритої озброєної боротьби з більшовиками. З території Польщі до країни вступив 2-тисячний загін добровольців армії УНР під командуванням Ю. Тютюнника. Заглибившись в українські землі, добровольці розраховували підняти загальне повстання населення проти нової влади, проте, їх надії не виправдалися. Незабаром в районі Житомира загін Тютюнника був оточений кавалерійською бригадою Г. Котовського і повністю знищений.

Шість років безперервних воєн і революцій, що відбувалися на території України, згубним чином відбилися на економіці країни. Людські втрати склали близько 4 млн чоловік, промислове виробництво скоротилося в 9 разів, збір зерна не перевищував 25 % довоєнного. Розруха, епідемії, убогість і голод доповнювали безрадісну картину. У значній мірі в ситуації, що склалася, були винні більшовики, що проводили політику «військового комунізму», метою якої був безпосередній перехід до виробництва і розподілу на комуністичних принципах, — без приватної власності, ринку і товарно-грошових стосунків. Така політика, доповнена продрозкладкою, повністю ліквідовувала матеріальну зацікавленість працівників у результатах їх праці. Переважну більшість селян скоротило виробництво сільськогосподарської продукції до мінімуму своїх потреб. Економіка зайшла в безвихідь. Більшовикам необхідно було терміново виправляти положення, внісши значні зміни до своєї внутрішньої політики.

Вся повнота влади в Україні була зосереджена в руках ЦК КП(б)У на чолі з В. Молотовим і РНК УРСР, очолюваного X. Раковським. Проте обидва ці органи влади беззаперечно підкорялися Москві, яка і визначала політичну лінію в усій країні.

У березні 1921 р. в Москві відбувся X з’їзд РКП(б), на якому Ленін після тривалої і наполегливої боротьби, настояв на ухваленні «нової економічної політики» (НЕП). Суть НЕПу зводилася до того, що продрозкладка замінювалася фіксованим продовольчим податком, після сплати якого селяни могли продавати надлишки продуктів на ринку, тим самим набуваючи зацікавленості у результатах власної праці. Нова політика дозволяла вільну торгівлю, передачу дрібних підприємств до приватної власності або оренду, використання іноземних концесій. При цьому «командні висоти» в економіці — важка промисловість, транспорт, банки, зовнішня торгівля — залишалися під державним контролем. НЕП розглядувався більшовиками тільки як тимчасовий відступ від принципів соціалізму, направленого на швидке відновлення економіки країни. Проте НЕП зробив справжнє «економічне диво» — протягом декількох років країна ожила, піднялася з руїн і рушила вперед.

Навесні 1921 р. економічна ситуація ускладнилася рідкісною посухою, яка викликала голод 1921 — 1923 pp. Особливо постраждали від голоду райони Поволжя та півдня України. Проте якщо в Поволжі уряд офіційно визнав голод і організував допомогу голодуючим, то в Україні голод замовчувався. Більш того, жоден із голодуючих районів України не був звільнений від обов’язкового продовольчого податку. Тим часом у Запорізькій губернії голодувало майже 100 % населення, в Одеській — 90 %, тут люди вмирали цілими селами, але державної допомоги до України не надходило. Тільки до 1923 р. ситуація з виробництвом зерна стабілізувалася, і голод відступив.

Використовуючи проблему допомоги голодуючим Поволжя, більшовики розвернули широкий наступ на церкву, конфіскуючи храмові цінності для закупівлі хліба за кордоном. Це призвело до конфлікту між владою і церквою, який легко вирішувався на користь першої за допомогою прямої сили. Саме в цей час пролунали слова Леніна, які згодом стали широко відомими: «Чим більшу кількість представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії нам удасться розстріляти, тим краще».

Утворення СРСР. Згідно Конституції 1919 р. Україна вважалася формально незалежною державою. Проте суверенітет країни зводився до мінімуму. В Україні здійснювався суворий контроль московського центру, що забезпечувався трьома силами, — РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У, Червоною армією і карателями ЧК.

У грудні 1920 р. між РРФСР і УРСР був підписаний Союзний робітничо-селянський договір, згідно якому республіки вступали до військово-економічного союзу. Створювалися об’єднані комісаріати військових і військово-морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, транспорту, пошти і телеграфів, що перебували в прямому підпорядкуванні РНК РРФСР. Подібні договори були заключені Радянською Росією і з іншими радянськими республіками. Це було вирішальним кроком до створення єдиної централізованої держави більшовиків.

30 грудня 1922 p. І з’їзд Рад СРСР прийняв Декларацію про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і затвердив Союзний договір. У договорі вказувалося, що «незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних умовах вступають до державного союзу і деякі свої повноваження передають органам центральної влади». Під контроль союзного уряду потрапляли: зовнішня торгівля, армія і флот, зовнішня політика, фінанси, транспорт і зв’язок. У сфері республіканських органів влади залишалися внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство і соціальне забезпечення. З метою гарантії «добровільності» союзу, кожна республіка мала право виходу з нього, що було зафіксоване в Конституції 1924 р. Оскільки вихід республіки з союзу міг бути здійснений тільки за згодою комуністичної партії, подібна ситуація практично виключалася. Суверенні права республік перетворювалися на фікцію, а СРСР — у фактично унітарну, централізовану державу «диктатури пролетаріату», підмінену диктатурою більшовицького центру. Столицею нової держави стала Москва.

Проти подібного договору спробував виступити глава РНК України X. Раковський, який швидко зрозумів, що чим більші повноваження отримає український уряд, тим більше особистої влади він матиме. Незабаром цей «захисник українського суверенітету» поплатився за свою позицію. На початку 1923 p. X. Раковський був знятий з поста голови уряду УРСР і згодом розстріляний. Новим главою РНК України був призначений «непохитний» більшовик Чубарь.

Україна стала другою (після Росії) за чисельністю населення і економічним потенціалом союзною республікою. її територія дорівнювала 450 тис. кв. км., населення досягало 28 мли чоловік, з яких 22 млн були українцями, а 6 мли доводилося на росіян, євреїв, поляків і представників інших народів. Столицею Радянської України було проголошено місто Харків.

«Українізація». У квітні 1923 p. XII з’їзд РКП(б) вніс зміни до національної політики більшовиків. Було вирішено зміцнити вплив партії серед корінного населення союзних республік. Нова національна політика передбачала широке залучення місцевих кадрів до республіканських партійного і державного апаратів. В Україні ця політика отримала назву «українізація». Існує версія, що цілком має право на життя, що ця політика була широкомасштабною провокацією, спрямованою на виявлення і подальше знищення національно свідомих елементів серед населення радянських республік.

У 1922 р. в Україні з 55 тис. комуністів 54 % складали росіяни, 23 % — українці і 14 % — євреї. У державному апараті республіки кількість українців не перевищувала 35 %. Більшовики вважали за необхідне надати партії та уряду більш національний характер. Крім того, широке залучення українців на керівні посади повинне було продемонструвати західним українцям, що Радянська Україна цілком може задовольнити їх національні інтереси. Українізація проводилася за декількома головними напрямами: залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апараті; широке розповсюдження української мови; заохочення розвитку української культури і науки.

У результаті виконаної роботи частина українців у КП(б)У зросла до 60 %. Деякі з українських комуністів отримали високі партійні та державні посади. Особливо вражаючих результатів українізація досягла в області освіти. До 1929 р. в Україні діяло 80 % шкіл, 60 % технікумів, 30 % інститутів з українською мовою навчання. У республіці виходило 426 газет, із них українською мовою — 373. До України повернувся з еміграції видатний історик і громадський діяч М. Грушевський, який очолив історико-філософське відділення АН УРСР.

Незабаром підійшов час перших п’ятирічок, індустріалізації та колективізації, а разом із ними і час нової хвилі масового терору. На початку 1930-х pp. політика українізації була поступово згорнута.

Економічні перетворення в Україні. У 1928 р. був затверджений перший п’ятирічний план економічного розвитку країни. Таким чином, належало почати індустріалізацію СРСР. Цей процес корінним чином змінив і українську економіку.

Швидкий розвиток промисловості насамперед переслідував військові цілі. СРСР залишався єдиною соціалістичною державою і був оточений не зовсім дружніми країнами. Крім того, партійне керівництво виношувало плани «світової революції», а експорт соціалізму до інших країн без допомоги зброї не мав перспективи. Для індустріалізації були потрібні величезні капіталовкладення і було вирішено викачати необхідні засоби з села.

У 1928 р. відбувся гучний процес над «шкідниками», так звана «шахтинська справа». По суті це був сфабрикований суд над старими фахівцями з метою залякати стару інтелігенцію і примусити її працювати на новий режим. Після цього процесу в Україні було репресовано більше 5 тис. інженерів, учителів, лікарів, студентів та ін.

У планах першої п’ятирічки (1928 — 1933 pp.) Україні відводилося значне місце. Тут створювався ряд передових підприємств-гігантів в області енергетики, металургії та машинобудування. На початку 1930-х pp. в Україні був побудований Дніпрогес — найбільша гідроелектростанція в Європі, з’явилися величезні сучасні підприємства — Харківський тракторний завод, Харківський турбінний завод, «Запоріжсталь», Новокраматорський машинобудівний завод, Луганський паровозобудівний завод, металургійний комбінат у Маріуполі. Не дивлячись на те, що плани першої п’ятирічки не були повністю виконані, успіхи індустріалізації були значними. Поступово Україна з аграрної країни перетворювалася на індустріальну.

Форсований розвиток промисловості не підвищував життєвого рівня населення. Оголошене збільшення заробітної плати не забезпечувалося товарною масою. Гроші швидко знецінювалися, а примусові державні позики не давали можливості робити заощадження. Для швидшого обороту грошей держава розвернула широку торгівлю алкогольними напоями. Особисто Сталін дав вказівку «відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки». До побуту радянських людей міцно увійшли такі поняття, як «черга», «дефіцит», «продовольча картка».

Друга п’ятирічка (1933 — 1937 pp.) продовжила тенденції першої. Цього разу Україна отримала дещо меншу частину із загальносоюзного бюджету, оскільки велика увага приділялася створенню промислової бази на Уралі. Із 4,5 тис. нових підприємств в Україні будувалося 1 тис. Проте промислове зростання республіки продовжувалося.

Для виконання напружених планів індустріалізації потрібно було максимально інтенсифікувати працю робітників. У цьому напрямі держава йшла двома шляхами. По-перше, всіляко розпалювався масовий трудовий ентузіазм, для чого вводилася система «соціалістичних змагань», «зустрічних планів», «рухів новаторів» і тому подібне. За ударну працю нагороджували орденами, було введено звання Героя Соціалістичної Праці. У 1935 р. широку рекламу отримав рекорд забійника шахти «Центральна-Ірміно» (Донбас) А. Стаханова, який перевищив добову норму видобутку вугілля в 14,5 разів. Досягнення Стаханова було негайно використане для організації змагання за перевиконання норм — стахановського руху. При цьому самі норми були значно підвищені практично у всіх галузях промисловості. На залізничному транспорті надважкі поїзди першим почав водити машиніст депо «Слов’янськ» Донецької залізниці М. Кривоніс. Трудовий ентузіазм охопив значні маси людей.

Але був ще й інший спосіб збільшення продуктивності праці — примус і страх. Відмова від роботи, прогул, брак, псування устаткування і верстатів кваліфікувалися як підривна діяльність і могли завершитися арештом і тюремним ув’язненням. Таким чином, до виконання п’ятирічних планів було підключене все працездатне населення країни.

Відсоток виконання планів другої п’ятирічки досяг 70 — 75, але і це вражало. Україна отримала ряд нових галузей промисловості, у тому числі — хімічну, авіаційну, тракторну.

Третя п’ятирічка (1938 — 1942 pp.) була фактично прямою підготовкою до війни. Офіційні асигнування на потреби армії та флоту склали небувалу цифру — 43,4 % бюджету країни. Ще більш жорсткими ставали вимоги, що стосувалися режиму роботи: робітники та інженери прикріплялися до підприємств, вводився 7-денний робочий тиждень, скорочувалися відпустки, порушення трудової дисципліни прирівнювалося до кримінального злочину. Як відомо, виконанню цих планів перешкодила війна.

Колективізація сільського господарства. Задумана і проведена більшовиками колективізація села є однією з найтрагічніших сторінок в історії України. В економічній практиці соціалізму колгоспи займають особливе місце. Це найбільш зручна форма викачування ресурсів села до державного бюджету. Крім того, селянин, позбавлений землі, переставав бути господарем і повністю залежав від держави. Влада передбачала, що зерно у селян можна буде купувати за низькими державними цінами, що дало б можливість прогодувати робочу силу в містах і фінансувати індустріалізацію за рахунок експорту хліба. Проте, оскільки державні ціни на зерно були у 8 разів нижчі за ринкові, селяни повсюдно відмовлялися продавати хліб державі.

Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. Сталін наказав почати прямі реквізиції зерна. Це означало крах нової економічної політики і неминучу колективізацію сіла. Восени 1929 р. новий генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор оголосив головним завданням комуністів проведення суцільної колективізації в Україні.

Оскільки переважна більшість селян не бажали розлучатися зі своєю власністю, до колгоспів заганяли насильно. Спочатку усуспільнювалось все — земля, інвентар, худоба, свійська птиця і так далі. Пізніше селянам дозволили мати невелику присадибну ділянку. Позбавлені всіх прав, колгоспники отримували від держави чисто символічну плату. Почалася активна боротьба з «куркулями» і «ліквідація куркульства як класу». На практиці це означало фізичне знищення заможних селян. За роки колективізації в Україні експропріювали близько 200 тис. селянських господарств. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 мли чоловік. Переважна більшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру, де багато хто загинув.

До середини 1930-х pp. колективізація в Україні «успішно» завершилася. Майже в 28 тис. українських колгоспів було зосереджено 93 % селянських господарств, яким належало 98 % посівних площ. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів належали селянам. На практиці колгоспи були зобов’язані суворо виконувати державні замовлення на сільськогосподарську продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. Зостаннім, відносно незалежним класом — селянством — було покінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система.

Голодомор 1932 — 1933 років. Політика колективізації спочатку призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. Так, якщо в 1930 р. збір зерна в Україні склав 23 млн т., то в 1931 р. — 18, а в 1932 р. — тільки 13 млн т. Не бажаючи миритися з подібним проявом саботажу з боку селянства, загнаного до колгоспів, влада постійно збільшувала для України хлібозаготівельні плани. У результаті така політика привела до справжнього голодомору.

Урожай зернових в Україні в 1932 р. був всього лише на 12 % нижче за середньорічні показники, так що продуктів харчування в країні цілком вистачало. Проте влада знову збільшила план заготівлі хліба. Якщо в 1931 р. Україна повинна була здати державі 39 % загального збору зернових, то в 1932 р. — 55 %. Було оголошено, що колгоспи не мають права видавати зерно селянам до тих пір, поки не виконаний державний план закупівель зерна. Одночасно були ухвалені закони про боротьбу з крадіжкою колгоспного майна і «боротьбу зі спекуляцією». По першому з них за крадіжку декількох колосків із колгоспного поля люди несли кримінальну відповідальність, до смертної кари включно. Другий закон забороняв селянам обмінювати свої особисті речі на продукти харчування, подібні дії іменувалися «спекуляцією» і каралися тюремним ув’язненням від 5 до 10 років. Крім того, для проведення успішної хлібозаготівельної компанії до України з Москви прибула надзвичайна комісія на чолі із В. Молотовим.

Повсякденною практикою стала поява в українських селах регулярних частин Червоної армії та загонів ГПУ (Головне політичне управління, яке замінило ЧК), які силоміць забирали хліб і решту всіх продуктів у селян. Крім того, Сталін направив до України свого особистого уповноваженого П. Постишева, який офіційно обійняв посаду другого секретаря ЦК КП(б) У, а фактично отримав диктаторські повноваження. Головне завдання П. Постишева полягало в тому, щоб за будь-яку ціну завершити колективізацію в Україні, «вичистити» КП(б)У від тих, які коливаються і сумніваються, припинити процес українізації. У таких умовах в українських селах почав розповсюджуватися голод.

Свого апогею голодомор досяг взимку і навесні 1933 р. З’ївши все, що було можна і неможна, селяни вимирали цілими селами, а пошуки і реквізиції продуктів активно продовжувалися. Фактично більшовики повели з українським селянством війну на винищування. Загибель мільйонів людей в Україні ретельно приховувалася владою. Засоби масової інформації мовчали. СРСР продовжував експорт зерна до західних країн і відмовлявся прийняти будь-яку допомогу від них для голодуючої України, офіційно не визнаючи факту голодомору. Ніяких статистичних даних щодо померлих від голоду в Україні в 1932 — 1933 pp. не існує. Проте більшість дослідників вважають, що кількість жертв голодомору коливається від 4 до 8 млн чоловік.

Великий терор. Практично одночасно з колективізацією в Україні, як, втім, і у всьому СРСР, почалася нова хвиля терору. У 1930 р. в Харкові пройшов судовий процес над членами організації «Союз звільнення України». Сьогодні неможливо точно визначити, чи існувала організації насправді, чи справа була сфабрикована ГПУ. Проте 45 видних представників української інтелігенції було арештовано і заслано до сибірських таборів, де вони і загинули. Репресії набирали небаченого розмаху. ГПУ десятками фабрикувало справи про «таємні антирадянські організації», заарештовували і піддавали тортурам десятки і сотні тисяч людей по всій Україні.

Свого апогею терор досяг у 1937 — 1938 pp. У ці роки під ніж репресій потрапили і представники партійної еліти. «Стара партійна гвардія» вже не влаштовувала Сталіна, який отримав неподільну особисту владу, необхідно було розчистити місце для нової бюрократії, абсолютно відданої «вождеві». З 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було розстріляно 100, з 11 членів українського Політбюро загинуло 10 чоловік. Була фізично ліквідована практично вся верхівка КП(б)У й уряди УРСР. П. Постишева відкликали до Москви і незабаром розстріляли. Така ж доля спіткала лідера українських комуністів С. Косіора і голову Раднаркому України В.Чубаря. У січні 1938 р. партійну організацію України очолив М. Хрущов, який прибув із Москви. Репресії продовжилися з новою силою. Влітку 1938 р. були заарештовані та розстріляні всі 17 міністрів Радянської України. Черговий глава українського уряду П. Любченко, застреливши дружину, наклав на себе руки. Всього репресіям були піддані 40 % членів КП(б) У. Хрущов доповідав до Москви, що партія «вичищена до блиску».

У 1934 р. столиця Радянської України була переведена з Харкова до історичного Києва. У 1936 р. була прийнята нова Радянська Конституція, а її український варіант з’явився в 1937 р. Ця Конституція оголошувала про «перемогу соціалізму» в СРСР. У головному документі країни проголошувалися всі демократичні права для її громадян, які нічим не підтверджувалися на практиці. СРСР ставав суворо централізованою, унітарною державою. Союзні республіки не мали ніякої самостійності й автономії. Тоталітарний режим не допускав ніяких проявів незалежності від держави суспільно-політичного й економічного життя. Остаточно затверджувався неподільний контроль держави і, насамперед, партії над усіма сферами суспільного життя і над кожною особою окремо. Україна вступила в епоху «соціалізму».

Західна Україна в міжвоєнний період. Після радянсько-польської війни і Ризького миру 1921 р. більше 7 млн західних українців опинилися на території Польщі, Румунії та Чехословаччини. До складу польської держави увійшли Західна Волинь і вся Галичина, до Румунії відійшли придунайські землі та Буковина, а Чехословаччині дісталося Закарпаття.

Українці в Польщі. За рішенням країн Антанти Польща скуповувала Галичину тимчасово, і до 1923 р. у Відні продовжували існувати емігрантський уряд ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем. Проте, прагнучи до створення сильної Польщі як буфера проти Радянської Росії, держави Антанти в березні 1923 р. визнали територію Галичини частиною польської держави. Польська влада розділила західноукраїнські землі на три воєводства — Львівське, Тернопільське і Станіславське і встановили тут практично окупаційний режим. Влада на цій території належала командувачу окупаційними військами генералу Галлеру. Був ліквідований Галицький краєвий сейм, а всі українці, євреї та німці зняті з адміністративних постів.

Переважна більшість населення Західної України не визнавала прав Польщі на Волинь і Галичину. Організований антипольський рух народився ще в 1920 p., коли була створена підпільна Українська військова організація (УВО). Незабаром почалися акти саботажу і терору проти польської влади. Діяли навіть партизанські загони, найбільш відомим із яких був загін під командуванням С. Мельничука і П. Шеремета. Тільки у листопаді 1922 р. цей загін був знищений польськими військами, а його командири розстріляні в місті Чорткові. Незабаром поляки ліквідували й інші озброєні формування українців. Проте, «українське питання» в Польщі вирішене не було.

Українські землі, які ввійшли до складу Польщі, складали третину її території. Тут проживало більше 5,5 млн українців, 2,2 млн поляків і близько 1 млн євреїв. Всього українці складали приблизно 16 % населення Польщі. Стрижнем політики польської держави по відношенню до українського населення була ідея його «полонізації». Вже у 1924 р. було заборонено вживання української мови у всіх державних установах, а переважна більшість українських шкіл перейшли на польську мову. Крім того, до Галичини і на Волинь прямували десятки тисяч польських військових і цивільних колоністів («осадників»), які отримували тут кращі землі та користувалися урядовими кредитами і пільгами. Всього до українських селищ переїхало близько 200 тис. поляків, ще 100 тис. їх осіло в містах. До 1939 р. частина українців у найбільшому місті Галичини Львові складала всього 16 %, тоді як частина поляків дорівнювала 51 %, ще 32 % населення міста складали євреї. Зрозуміло, ці дії польської влади ніяк не могли поліпшити польсько-українські стосунки.

Дуже важким був і економічний стан українців у польській державі. Поляки розглядали Західну Україну як свій сировинний придаток і ринок збуту промислових товарів, і не проявляли турботи про розвиток цього краю. Більше 80 % українського населення складали селяни, що вічно страждали від земельного голоду. Кількість українців-робітників була вельми невеликою, української буржуазії практично не було взагалі. Тільки 1 % західних українців належав до інтелігенції, основу якої складали священнослужителі та вчителі шкіл. Про тяжкий стан місцевої промисловості говорить той факт, що 85 % усіх підприємств належало до дрібних і напівкустарних. Постійним супутником життя західних українців було безробіття. Мало виручав навіть варіант еміграції, оскільки США і Канада в цей час значно понизили свої еміграційні квоти. Всього в міжвоєнний період до Америки виїхало близько 170 тис. західних українців.

Особливо хворобливо відбилася в західноукраїнських землях світова економічна криза 1929 — 1933 pp. Населення опинилося на межі голоду. Влітку 1930 р. по всій Галичині прокотилася хвиля підпалів маєтків польських колоністів, тут було офіційно зареєстровано близько 2,2 тис. актів «саботажу». У відповідь польська влада кинула до галицьких сіл загони поліції та кавалерії, які «замиряли» місцевих селян, громили їхнє майно, громадські центри і бібліотеки. Всього в результаті цієї акції «пацифікації» («заспокоєння») більше 2 тис. українців були арештовані та піддані тюремному ув’язненню. Стосунки між поляками й українцями на Волині та в Галичині залишалися вкрай напруженими.

Найбільш впливовою політичною силою в Західній Україні було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), що виникло в 1925 р. Лідером партії був Д. Левицький, а її неофіційним органом українська газета «Діло». Програма партії передбачала створення незалежної об’єднаної України легальними, демократичними методами боротьби. Першочерговим завданням вважалося досягнення автономії українських земель у рамках Польщі. Партія привернула до своїх лав значну частину української інтелігенції, користувалася підтримкою частини селян і промислових робітників. На виборах до польського сейму партія отримувала більше 500 тис. голосів виборців і міцно утримувала за собою більшість депутатських місць, які надавалися українцям.

У 1920-ті pp. в Західній Україні зросли прорадянські симпатії, що було пов’язано з політикою «українізації» в УРСР. Декілька сотень західноукраїнських інтелігентів, студентів і колишніх старшин січових стрільців, приваблених радянською пропагандою, виїхало до УРСР. Проте практично всі вони загинули в роки репресій. У 1923 р. була створена Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що діяла в підпіллі. Партія була складовою частиною Комуністичної партії Польщі (КПП), але користувалася широкою автономією. Метою КПЗУ було приєднання західноукраїнських земель до Радянської України. У 1930-ті pp., у зв’язку з колективізацією, голодом і репресіями в УРСР, партія почала втрачати свій вплив. Лідери КПЗУ, які дозволили собі критику того, що відбувалося в Радянській Україні, були знищені на території СРСР. У 1938 р. за рішенням Виконкому Комінтерну була розпущена КПП, а разом із нею і КПЗУ.

Утворення ОУН. У 1929 р. у Відні зібралися представники Української військової організації (УВО) і студентські угруповання. Збори оголосили себе І конгресом Організації українських націоналістів (ОУН), головою якої був обраний Є. Коновалець. Метою організації було створення незалежної української держави з багатоукладною економікою. Для досягнення цієї мети визнавалися законними будь-які методи боротьби. Основою тактики ОУН стала озброєна боротьба проти окупантів, найчастіше у формі терористичних актів. Організація привабила велику кількість західноукраїнської молоді і незабаром нараховувала близько 20 тис. членів, проте тих, що співчували ОУН, було у багато разів більше.

Практика політичного терору посилилася з 1933 p., коли краєвим керівником ОУН у Західній Україні став 24-річний С. Бандера. Найбільш гучними терористичними актами були вбивства співробітника радянського консульства у Львові Майлова (1933 p.), директора львівської української гімназії Бабія (1934 р.) і міністра внутрішніх справ Польщі Перацького (1934 p.). Наслідком останньої події став арешт великої групи членів ОУН, у тому числі й С. Бандери. Яскравий виступ Бандери в суді приніс йому популярність. Група оунівців на чолі з Бандерою була засуджена до страти, заміненої довічним ув’язненням. У 1938 р. в Роттердамі радянськими агентами був убитий лідер ОУН Є. Коновалець. Иого наступником став А. Мельник, який почав орієнтуватися на гітлерівську Німеччину. Мельник вважав, що Німеччина є природним союзником українців, оскільки виступає ворогом Польщі і СРСР — країн, що окуповують Україну. Але у майбутньому наївні надії на те, що фюрер допоможе створити незалежну Україну, не виправдалися.

Українці в Румунії. Скориставшись розпадом Австро-Угорщини і крахом Російської імперії, Румунія ще в 1918 р. окупувала частину українських земель. До складу Румунії увійшли Північна Буковина, Ізмаїл, Акерманський і Хотинський повіти Бесарабії. Всього на румунській території опинилося близько 800 тис. українців, що складали до 5 % населення країни.

Політика румунського уряду відносно українців мала явно дискримінаційний характер. Тут взагалі не визнавалася українська національність, а самі українці офіційно трактувалися як «румуни за походженням, що забули свою рідну мову».

У 1924 р. на придунайських землях Бесарабії спалахнуло антирумунське повстання. Озброєний виступ організували місцеві комуністи, а його центром стало місто Татарбунари. Румунська влада кинула на придушення повстання регулярні війська з артилерією. У ході боїв загинули більше 3 тис. повстанців, багато хто був заарештований і кинутий до в’язниці. Ціною значних зусиль румунського уряду це повстання було придушене.

На території Буковини румуни закрили всі українські школи, а також всі українські кафедри Чернівецького університету. Була заборонена українська преса, румунізовувалась українська православна церква. У 1927 р. румунський уряд почав деяку лібералізацію окупаційного режиму на українських територіях. Відродилися українські культурні громади, театральні групи, студентські організації, преса. У цьому ж році в Буковині була створена Українська національна партія, яка намагалася захищати права українців, не порушуючи лояльності по відношенню до Румунії. Партія отримала декілька місць у румунському парламенті. Комуністи Буковини приєдналися до Комуністичної партії Румунії та діяли у підпіллі, не маючи помітного впливу серед населення. У 1938 р. король Румунії Кароль II встановив у країні військову диктатуру. Всі політичні партії й організації були розпущені.

Економічний стан українців у Румунії був украй важким. У Буковині відчувався катастрофічний брак землі, а промисловість перебувала в зачатковому стані. Цей регіон був економічно відсталим у небагатій Румунії. Подібне положення існувало й у придунайських землях, населених українцями.

Українці у Чехословаччині. У міжвоєннний період Чехословаччина була однією з найбільш демократичних держав світу. Це відбилося і на положенні 460 тис. українців Закарпаття, включених до складу Чехословаччини. Територія Закарпаття була виділена в окремий край, що отримав назву «Підкарпатська Русь». Враховуючи економічну відсталість цих земель, чехословацький уряд вкладав сюди значно більше коштів, ніж надходило із Закарпаття. Українські селяни отримали додаткові наділи землі за рахунок колишніх маєтків угорських поміщиків. Росла кількість українських шкіл, було відкрито декілька українських гімназій. Проте коли політичні діячі Закарпаття виступали з вимогою автономії краю, уряд Чехословаччини відмовлявся розглядати це питання.

Ситуація змінилася після підписання в жовтні 1938 р. Мюнхенської угоди, яка передавала частину чехословацької території Німеччині. У цих умовах уряд Чехословаччини був вимушений погодитися з автономією Закарпаття. 11 жовтня 1938 р. був створений перший уряд так званої «Карпато-руської держави», яку незабаром очолив А. Волошин. Ця держава офіційно знаходилася у федерації з Чехією та Словаччиною.

2 листопада 1938 р. відбувся Віденський арбітраж, відповідно до якого Угорщині передавалася Південна Словаччина, а також частина Закарпаття з містами Ужгород, Мукачево і Берегове. Столиця Карпатської України, як тепер називалася автономна держава, була перенесена до міста Хуст. Уряд Волошина спрямував свої зусилля на те, щоб перетворити Карпатську Україну на самостійну державу. У зовнішній політиці Волошин намагався спиратися на фашистську Німеччину, проте німці віддали перевагу своєму союзнику — хортистській Угорщині. Німеччина безумовно підтримала угорські територіальні претензії в Закарпатті.

У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили на територію Чехословаччини, а угорські вдерлися до Закарпаття. 15 березня в Хусті Карпатська Україна була проголошена незалежною державою. Президент Волошин звернувся до Німеччини із проханням про протекторат. Проте німецький консул порадив не чинити опору угорським військам. Угорці мали добре озброєну 40-тисячну армію. Опір з боку військ Карпатської України виглядав абсолютно безнадійним. Проте погано навчена й озброєна карпатська армія вступила в бій. 15 березня угорські війська зайняли Хуст і поклали край недовгому існуванню самостійної української держави. У боях з угорцями загинуло близько 5 тис. українців, уряд Волошина емігрував за кордон. Проте історичний епізод із Карпатською Україною допоміг жителям Закарпаття остаточно усвідомити себе невід’ємною частиною української нації.

Контрольні питання і завдання

1. Яким було положення Радянської України на початку 1920-х років?

2. Якою була мета більшовицької політики «військового комунізму»?

3. Що дало Україні утворення СРСР?

4. В чому полягала нова економічна політика (НЕП)?

5. Дайте характеристику радянської політики «українізації».

6. Якими головними напрямами йшли економічні перетворення в Україні в 1920-х роках?

7. Які наслідки для української економіки мали перші п’ятирічки?

8. Яким чином відбувалася в Україні колективізація сільського господарства?

9. Хто такий «куркуль» і як з ним боролися?

10. Чому голодомор в Україні в 1932 — 1933 pp. називають «штучним»?

11. Визначте соціально-економічні та політичні наслідки українського голодомору.

12. Як виявився в Україні «Великий терор»?

13. У чому полягали особливості положення західно-українських земель у міжвоєнний період?

14. Проаналізуйте різницю у становищі українців у Польщі, Румунії та Чехословаччині.

15. Як і з якою метою була створена ОУН?