Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - В. Б. Гарін

Розділ IX

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА ТА УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

Україна на початку XX ст. На початку століття продовжився бурхливий процес формування політичних партій. В цей час утворилась партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка стала самою багаточисельною на території Російської імперії. Ця партія виражала інтереси селянства, що становило тоді переважну частину населення. У 1904 р. виникла Українська демократична партія (УДП). У 1900 р. у Харкові групою студентів була створена Революційна українська партія (РУЦ), яка, проте, не мала чіткої політичної програми. У 1902 р. Міхновський організував Українську національну партію, що виступала за політичну незалежність країни, але ця партія не змогла знайти скільки-небудь значної кількості прихильників. У 1904 р. зі складу РУП виділилася група, яка заснувала Український соціал-демократичний союз, що став незабаром регіональною організацією Російської соціал-демократичної робітничої партії (меншовиків). Радикальна частина РСДРП, яка виступала за встановлення диктатури пролетаріату шляхом збройного повстання, отримала назву більшовиків.

Поразка Росії в російсько-японській війні 1904 — 1905 pp. значно послабила як зовнішнє, так і внутрішнє положення імперії. Країну охопили масові заворушення. 9 січня 1905 р. в Петербурзі була розстріляна демонстрація робітників, що прямували з петицією до царя. За різними даним загинуло від 150 до 1000 чоловік. Ця подія стала початком першої російської демократичної революції. У червні 1905 р. в Одесі сталося повстання моряків на броненосці «Потьомкін», яке очолив вихідець з Харківської губернії О. Матюшенко. Повстання так і не було придушене, а команда бунтівного корабля була інтернована в Румунії. У жовтні 1905 р. всю імперію охопив загальний політичний страйк, що змусив царя 17 жовтня підписати спеціальний Маніфест. У цьому документі уряд обіцяв провести вибори до Державної думи і дати широкі політичні права населенню. Переважна більшість учасників першої революції вважала своє завдання виконаним, революційний рух пішов на спад.

У першій Державній думі була організована українська парламентська фракція у складі 45 депутатів. Фракція висувала вимогу культурно-політичної автономії України та українізації шкіл. У другій Державній думі українська делегація налічувала 47 чоловік і дотримувалася тих же вимог. У третій (1907 — 1912 pp.) і четвертій (1912 — 1917 pp.) Державних думах українських фракцій не існувало взагалі.

Революція 1905 р. все ж сприяла новому підйому українського національного руху. Був скасований антиукраїнський Емський указ 1876 року, з’явилася перша газета українською мовою «Хлібороб», з 1906 р. в Києві почала видаватися щоденна газета «Рада». У 1907 р. в Петербурзі вперше вийшло повне видання «Кобзаря» Т. Шевченка. У тому ж році з Львова до Києва повернувся М. Грушевський, який заснував тут Українське наукове товариство.

У 1905 р. РУП перейшла на марксистські позиції та була перейменована в Українську соціал-демократичну партію на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрой. У 1907 р. організувалася Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), що тісно співробітничала з російськими есерами. У 1908 p. М. Грушевський створив «Товариство українських поступовців» (ТУП). Всі три названі партії були основою політичної діяльності в Україні та стояли на федеральних позиціях.

У 1906 р. міністром внутрішніх справ імперії став П. Столипін. Це ознаменувало початок настання післяреволюційної реакції. У цей час країну буквально накрила хвиля терору, з яким П. А. Столипін вів безкомпромісну боротьбу. Він розпочав прогресивну аграрну реформу, яка успішно реалізовувалася на українських землях. Столипін докладав значних зусиль для вирішення міжнародних конфліктів мирними засобами, щоб не втягнути країну у війну. У 1911 р. П. Столипін був смертельно поранений у Київському оперному театрі есером-терористом. Він знав, що йому готувала доля, тому в заповіті прем’єра зазначалося: «Поховати там, де вб’ють». П.А. Столипін був похований у Києві біля стіни Трапезної церкви Києво-Печерської лаври.

Початок 1-ої світової війни. 15 червня 1914 р. в Сараєво сербський націоналіст застрелив спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца-Фердінанда. Незабаром Австро-Угорщина пред’явила жорсткий ультиматум Сербії, який був майже повністю прийнятий. Проте це не задовольнило австрійців, і 16 липня сербська столиця Белград була бомбардована. Цаступного дня в Російській імперії почалася загальна мобілізація, а 19 липня Німеччина оголосила війну Росії. Так почалася перша світова війна, в якій зійшлися два військово-політичні блоки: Антанта (Англія, Франція і Росія) і Четвертний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія). Незабаром до ворогуючих блоків приєдналися й інші країни, всього в орбіту війни були втягнуті 34 держави світу, які мобілізували в цілому близько 65 мли солдатів і офіцерів. Війна стала серйозним випробуванням для багатьох європейських країн.

Світова війна і проблема української незалежності. Українці, що не мали власної державності, були вимушені воювати по обидві сторони лінії фронту в арміях Російської імперії та Австро-Угорщини. Всього до російської армію було покликано більше 3,5 млн українців, до австрійської — близько 300 тис. У Росії початок війни був зустрінутий, до речі, як і в інших європейських країнах, вибухом патріотичних почуттів. Всі фракції IV Державної думи беззастережно підтримали уряд (за винятком соціал-демократів). В українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, надії на національне звільнення України пов’язували з успіхами німецької та австрійської зброї.

3 серпня 1914 р. створена у Львові «Головна Українська Рада» опублікувала маніфест, в якому закликала українців підтримати «конституційну Австро-Угорщину проти самодержавної Росії». У той же час група політичних емігрантів з Російської імперії організувала у Львові «Союз звільнення України», що проголосив своєю метою створення незалежної української держави. У програмі союзу вказувалося, що Україна має бути конституційною монархією з демократичних устроєм, однопалатною законодавчою системою, цивільними та релігійними свободами і самостійною українською церквою. Тут також говорилося про те, що незалежна Україна могла б служити надійним бастіоном проти російської експансії в Європу. Проте в період російської окупації Галичини, керівництво союзу перебралося до Відня, де літом 1918 р. припинило свою діяльність.

У серпні 1914 р. «Головна Українська Рада» звернулася до австрійського уряду з проханням про дозвіл на формування національної військової частини — легіону «Українських січових стрільців» (УСС). На заклик Ради відгукнулося близько 30 тис. західних українців, але уряд обмежив чисельність легіону тільки 2,5 тис. солдатів і офіцерів. Решта українських призовників повинна була проходити військову службу в регулярних частинах австро-угорської армії. Проте, легіон (перетворений незабаром в полк) УСС став першою в новітній історії українською військовою частиною.

У серпні-вересні 1914 р. на території Галичини почалася одна з найбільших битв першої світової війни, в якій зійшлися армії Росії та Австро-Угорщини. Спочатку успіх був на російському боці. Здійснивши прорив австро-угорського фронту, російські війська захопили Тернопіль, а вже 3 вересня вступили до Львова.

У травні-червні 1915 р. австро-німецькі війська провели Горліцьку наступальну операцію, в ході якої майже повністю захопили Галичину. У цій операції брав участь і полк Українських січових стрільців. Літом 1916 р. під час знаменитого Брусиловського прориву російських військ, український полк опинився в оточенні й зазнав значних втрат, після чого був виведений з фронту на переформовування. На фронт полк УСС повернувся в лютому 1917 р. і знову взяв участь у бойових діях.

Проголошення автономії України. Наприкінці лютого 1917 р. в Росії почалася нова буржуазно-демократична революція. 2 березня імператор Микола П зрікся престолу, а вже 3 березня в Петрограді був сформований Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Тимчасовий уряд ставив за мету скликання в недалекому майбутньому Установчих зборів, які повинні були визначити форму державного устрою країни та прийняти конституцію. Новий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усією територією колишньої імперії, у тому числі й над Україною. Тимчасовий уряд проголосив низку демократичних свобод: створення і діяльність політичних партій, відміна цензури, свобода мітингів і демонстрацій. Була скасована смертна кара на фронті та в тилу.

Одночасно з Тимчасовим урядом виник паралельний орган влади — Ради робочих і солдатських депутатів, центральною з яких була рада Петрограду. Спочатку провідне положення в радах посідали партії соціал-демократів (меншовиків) та есерів. Ставлячи за мету подальше «поглиблення» революції, ради вносили величезну дестабілізацію до політичного й економічного життя країни. 14 березня рада Петрограду видала наказ № 1, який проголошував створення в армії солдатських комітетів, що отримали практично всю повноту влади. Віднині офіцери могли командувати тільки безпосередньо під час бойових дій. Цей наказ миттєво зруйнував колишню імператорську армію, зробивши її фактично небоєспроможною, почалося масове дезертирство з фронтів.

3 березня 1917 р. в Києві представники українських політичних партій, громадських організацій, інтелігенції та студентства, сформували національний орган влади — Центральну Раду, головою якої був обраний М. Грушевський. До Центральної Ради входили представники всіх українських національних партій — Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УРСР), створеної М. Міхновським, Української народної партії (УНП), дрібних партій і громадських груп. Повний склад Ради нараховував 822 члени. Спочатку Центральна Рада отримала найширшу підтримку населення України і фактично відігравала роль національного українського парламенту. Головною метою діяльності Центральної Ради було отримання Україною широкої політичної, економічної та культурної автономії, й у цьому плані вона була готова до співпраці з Тимчасовим урядом. Виконавчим органом Центральної Ради став Генеральний Секретаріат у складі восьми міністрів на чолі із В. Вінніченком. Таким чином, провідні позиції в Центральній Раді з самого початку належали в основному представникам української соціал-демократії.

Практично одночасно з утворенням Центральної Ради у найбільших містах України виникли Ради робітничих і солдатських депутатів. Вже в перших числах березня 1917 р. ради почали свою діяльність у Харкові, Києві, Єкатеринославі, Луганську, Полтаві, Одесі, Миколаєві, Александрівську. Як і в Росії, більшість в українських радах належала меншовикам та есерам. В Україні ради підтримували, головним чином, представники національних меншин.

На початку квітня 1917 p., з приїздом до Росії В. Леніна, визначилася і політична лінія більшовиків. Ленін висунув два центральні гасла: «Ніякої підтримки Тимчасовому уряду!» і «Вся влада Радам!». Практичне здійснення цих гасел означало перехід від демократичного правління до диктатури однієї партії — більшовиків, що неминуче підштовхувало Росію до громадянської війни. У національному питанні більшовики, проголосивши гасло про самовизначення націй, наполягали на створенні в майбутньому єдиної централізованої соціалістичної держави. Таким чином, більшовицька програма йшла в розріз із сподіваннями українського народу про державну самостійність або широку автономію України.

З 6 по 8 квітня 1917 р. в Києві відбувся Український національний конгрес, на якому були присутні 1500 делегатів від всіх регіонів України, а також гості з Петрограду, Москви, Криму і Кубані. Конгрес ще раз підтвердив вимогу про надання Україні широкої національно-територіальної автономії.

У цих умовах все більшою мірою почала виявлятися неспроможність Центральної Ради реально очолити український національний рух. Рада практично не могла вирішити два найважливіші соціально-політичні питання: переділ землі та вихід із світової війни. Соціалістичні депутати Ради погрузли в нескінченних дебатах і розбратах, із кожним днем втрачаючи зв’язок із масами і вплив на місцях. У найважливішому питанні про створення національної української армії Рада також займала подвійну позицію, схиляючись до того, що в умовах революції регулярна армія не потрібна. Правда, при Центральній Раді був створений Військовий Генеральний комітет, головою якого став представник УСДРП С. Петлюра, проте практичного формування самостійної української армії не відбувалося. У Києві з солдатів-українців був сформований 3-тисячний полк імені Б. Хмельницького, який повинен був влитися до лав загальноросійської армії. Проте, коли генерал П. Скоропадський запропонував Центральній Раді 40-тисячний український корпус, цей проект не був підтриманий. Рада не довіряла Скоропадському як представникові великих землевласників і, крім того, прагнула отримати автономію для України «законним шляхом», тобто з рук Тимчасового уряду. Соціалісти різних гатунків, з яких складалась Рада, вважали, що регулярна армія буде непотрібна, що достатньо буде озброєння народу, — міліції. Подібні помилки Центральної Ради фактично зумовили її сумне майбутнє.

16 травня 1917 р. делегація Центральної Ради на чолі з В. Вінніченком відправилася до Петрограду на переговори із Тимчасовим урядом. Головною метою української делегації було отримання згоди Тимчасового уряду на проголошення автономії України у складі федеральної Росії. Але Тимчасовий уряд відкинув цю вимогу Центральної Ради. Проте Центральна Рада, відображаючи сподівання переважної більшості українського народу, 10 червня проголосила свій 1-й Універсал. У цьому документі прозвучали такі слова: «Хай буде Україна вільною. Не відділяючись від усієї Росії, не розриваючи із державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам влаштовувати своє життя». Фактично це означало проголошення автономії України.

29 червня 1917 р. до Києва прибула делегація Тимчасового уряду у складі трьох міністрів — І. Церетелі, А. Керенського та М. Терещенка. У ході переговорів із Центральною Радою було досягнуте таке компромісне рішення: Тимчасовий уряд визнавав Центральну Раду як «найвищий крайовий орган управління в Україні», а Центральна Рада погоджувалася на затвердження автономії України Всеросійськими Установчими зборами. 3 липня підсумки цих переговорів були оформлені як 2-й Універсал Центральної Ради.

Українська Народна Республіка. 25 жовтня (7 листопада за новим стилем) у Петрограді стався державний переворот. Більшовики на чолі з Леніним повалили Тимчасовий уряд і проголосили владу Рад. Було створено перший радянський уряд — Раду народних комісарів (РНК) на чолі з Леніним. Згодом це незаконне захоплення влади було назване комуністами «Великою Жовтневою соціалістичною революцією». Вже під контролем нового уряду в Петрограді відбулися вибори у Всеросійські Установчі збори, на яких більшовики отримали тільки 25 % голосів виборців. Незадоволені підсумками виборів, більшовики просто розігнали Установчі збори, фактично встановивши в країні свою диктатуру.

27 жовтня 1917 р. Генеральний Секретаріат Центральної Ради виступив із відозвою «До всіх громадян України», в якому дав вельми негативну оцінку більшовицькому перевороту в Петрограді. Ця подія стала початком тривалої конфронтації між Центральною Радою і радянським урядом Росії. 7 листопада Центральна Рада проголосила свій 3-й Універсал, в якому оголошувалося про створення Української Народної Республіки як автономної частини демократичної Російської Федерації. Проте про радянську Росію в документі не згадувалося, що фактично означало невизнання Центральною Радою більшовицького уряду Росії.

В Україні позиції більшовиків були досить слабкими. У ході виборів депутатів до Установчих зборів в Україні вони отримали лише 10 % голосів, тоді як українські національні партії зібрали 75 % голосів виборців. Радянська влада в Україні була встановлена тільки у пролетарському Донбасі, де більшовики користувалися значним впливом. У решті всіх регіонів України захопити владу власними силами вони не могли. Проте 10 листопада 1917 р. більшовики у Києві зробили спробу захоплення влади. Більше 6 тис. озброєних робітників, переважно із заводу «Арсенал», під керівництвом більшовиків виступили проти військ київського гарнізону (10 тис. солдатів), які були прихильниками Тимчасового уряду. Цією обставиною вдало скористалася Центральна Рада, виставивши проти військ гарнізону свій 8-тисячний озброєний загін. У результаті прихильники Тимчасового уряду були вимушені залишити Київ, а влада повністю перейшла до Центральної Ради. Більшовицький переворот у Києві не відбувся.

Незабаром Центральна Рада назвала основні напрями своєї політики:

1. Проголошувалося скасування приватної власності на поміщицькі, церковні та монастирські землі. Земля мала бути передана селянам, але тільки за рішенням Українських Установчих зборів. Ділянки землі менше 40 десятин не підлягали переділу.

2. Встановлювався державний контроль над продукцією в Україні.

3. На промислових підприємствах вводився 8-годинний робочий день.

4. Проголошувалися всі демократичні свободи, «завойовані всеросійською революцією».

5. Гарантувався вільний національний розвиток усіх народностей, що населяли Україну.

6. Оголошувалося прагнення до загального, а не сепаратного миру, який враховував би права українського народу.

7.  На 27 грудня 1917 р. призначалися демократичні вибори в Українські Установчі збори.

Проголошений політичний курс Центральної Ради не відповідав очікуванням більшої частини населення України. Селяни бажали отримати землю негайно, як це робилося в Росії, а не чекати невідомо якого рішення Установчих зборів. Робітники не розуміли переваг державного контролю над промисловістю, який так і не був встановлений. Підприємці зустріли рішення про державний контроль вороже, оскільки він загрожував обмежити їхнє право власності. Таким чином, Центральна Рада поступово втрачала підтримку широких верств українського населення.

Не кращим чином виглядали позиції Центральної Ради і на міжнародній арені. Намагаючись добитися широкого міжнародного визнання, Рада повела дипломатичні переговори з країнами Антанти. Проте симпатії цих країн були на боці російської контрреволюції, що виступала «за єдину і неподільну Росію». Все ж, прагнучи не допустити зближення України з Німеччиною та Австро-Угорщиною, Англія і Франція в грудні 1917 р. офіційно визнали уряд УНР.

Восени 1917 р. на території УНР скупчилася значна кількість українських біженців і військовополонених із Галичини і Буковини. Відрізані лінією фронту, вони не мали можливості повернутися до рідних країв. У листопаді 1917 р. Центральна Рада дала згоду на створення окремої військової частини із представників західних українців. Був сформований «курінь Січових стрільців», який згодом перетворився в полк. Командиром полку став 26-річний полковник Євгеній Коновалець, начальником штабу — Андрій Мельник. Полк здійснював охорону київської резиденції М. Грушевського і урядового поїзду.

Більшовики в Україні. 17 грудня 1917 р. за ініціативою більшовиків у Києві був скликаний Всеукраїнський з’їзд Рад. Проте спроба більшовиків отримати владу в Україні легітимним шляхом повністю провалилася. З 2 тис. делегатів з’їзду їх підтримали тільки 124. У цих умовах лідер українських більшовиків В. Затонський оголосив з’їзд недійсним і зі своїми прихильниками відбув до Харкова. Тут 24 — 25 грудня більшовики зібрали новий «з’їзд Рад» у кількості 200 делегатів, який проголосив створення Української Республіки Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Радянська Україна оголошувалася федеральною частиною Радянської Росії, а всі ленінські декрети і розпорядження розповсюджувалися і на Україну. Головою радянського «українського уряду» став М. Скрипник, проте фактична влада належала Москві. Окрім Харкова, радянська влада в Україні була встановлена тільки в Донбасі та Криворізькому басейні.

Позиція Центральної Ради вкрай стурбувала більшовиків Росії. На початок революції Україна добувала або виробляла 70 % загальноросійського вугілля, 96 % прокату, 68 % сортового металу, 81 % олова, 90 % срібла, 75 % чавуну. Крім того, українські зерно, цукор і спирт складали помітну частину цих продуктів у Росії. Ленін поставив питання про необхідність завоювання України за будь-яку ціну, оскільки «без України немає Росії».

17 грудня 1917 p. РНК Росії опублікував «Маніфест до українського народу», який фактично був неприкритим ультиматумом Україні. У документі зазначалося, що Центральна Рада «ігнорує радянську владу в Україні» і тому не може бути визнана РНК. Раді пропонувалося визнати радянську владу в Україні, тобто саморозпуститися. У разі невиконання вимог ультиматуму протягом двох діб, РНК Росії оголошував війну Центральній Раді. Цей документ підписали Ленін, Троцький і Сталін.

Війна Радянської Росії проти України. 19 грудня 1917 р. з’їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України відповів відмовою на більшовицький ультиматум. Того ж дня РНК Росії оголосив війну українському уряду. 22 грудня раптовим ударом із Білгорода частини Червоної армії під командуванням В. Антонова-Овсієнка захопили Харків, перетворивши місто на головний радянський центр в Україні. Незабаром тут був створений штаб «по боротьбі з контрреволюцією на півдні», який очолив колишній жандармський підполковник М. Муравйов.

Загальна чисельність радянських військ, що вдерлися до України, складала близько 60 тис. солдатів, крім того, в Україні діяли створені більшовиками загони червоногвардійців, які налічували до 100 тис. бійців (переважно в Донбасі). Військовий міністр УНР С. Петлюра зміг протиставити більшовикам не більше 15 тис. багнетів і шабель. До кінця грудня червоні зайняли Єкатеринослав, а також важливі залізничні вузли — Лозову, Павлоград і Синельниково. 6 січня 1918 р. радянські війська зайняли Полтаву, що відкривало їм прямий шлях на Київ. Поява більшовиків в Україні супроводжувалася зростаючою хвилею масового терору. Так перед захопленням Полтави М. Муравйов заявив: «Я дав наказ вирізати всіх захисників місцевої буржуазії». У перші тижні січня радянська влада була встановлена також у Миколаєві, Одесі та Херсоні. Просування Червоної армії продовжувалося, практично не зустрічаючи організованого опору. 16 січня стався знаменитий бій під Крутамі (район Ніжина), де загін гімназистів із 300 чоловік під командуванням сотника Омельченка спробував зупинити просування червоних до української столиці. Зрозуміло, ця спроба була приречена на невдачу, загін був оточений і повністю знищений. Тепер уже ніщо не могло запобігти здачі Києва більшовикам.

Прагнучи надати допомогу військам Червоної армії, яка наступала, київські більшовики 16 січня 1918 р. організували озброєне повстання робітників заводу «Арсенал». Тут декілька днів продовжувалися кровопролитні бої, що скували останні резерви вірних Центральній Раді військ. 22 січня повстання було придушене, декілька сотень його учасників було розстріляно на території заводу.

25 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила свій 4-й Універсал, в якому говорилося, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Це означало оголошення повної незалежності УНР. Сподіваючись тепер тільки на допомогу ззовні, Центральна Рада доручала українському уряду терміново завершити переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною й укласти з ними мирний договір.

Проте, як показали подальші події, було вже надто пізно. Наступного дня, 26 січня, частини Червоної армії вступили до Києва. Всі установи Центральної Ради покинули столицю і переїхали до Житомира. Зайнявши Київ, більшовики розв’язали у місті кривавий терор. У наказі Муравйова говорилося: «Військам армії наказую нещадно знищити у Києві всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Всього в Києві було розстріляно більше 5 тис. чоловік, хоча повні дані про більшовицький терор просто відсутні. На Україну була поширена дія всіх законів і декретів російського уряду, країна почала керуватися законодавством РРФСР.

Для прямого і безперешкодного вивозу до Росії вугілля, металу і залізняку, Ленін запропонував створити «незалежну» Донецько-Криворізьку радянську республіку. На посилення місцевих більшовиків до Донбасу прибув полк латиських стрільців. 29 січня 1918 р. така «республіка» була створена, на чолі її Раднаркому став лідер місцевих більшовиків Ф. Артем-Сергеєв. Проте, «республіка» проіснувала недовго, і в квітні того ж року була окупована німецькими військами.

Брестський мир та німецько-австрійська окупація України. Ще в грудні 1917 р. в Брест-Литовську почалися переговори з Німеччиною й Австро-Угорщиною, в яких брали участь делегації УНР і Радянській Росії. 27 січня 1918 р. українська делегація на чолі з Г. Голубовичем незалежно від росіян підписала мирний договір із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Договір передбачав розділ Галичини на польську й українську частини й об’єднання Галичини і Буковини в єдиний коронний край Австрійської імперії. Німеччина і Австро-Угорщина, як союзники УНР, повинні були надати військову допомогу Україні в звільненні від більшовиків. Уряд УНР брав на себе зобов’язання поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, близько 3 млн пудів м’яса, багато картоплі, цукру, сала та іншої сільськогосподарської продукції. У свою чергу «союзники» обіцяли поставити до України сільськогосподарську техніку, вугілля, сіль та інші необхідні товари. Українська делегація наполягала на негайній відправці до України двох українських дивізій («Сірожупаної» та «Синьожупанної»), сформованих у Німеччині з українських військовополонених, а також полку УСС.

18 лютого 1918 р. почався спільний наступ 450-тисячного угрупування австро-німецьких військ на фронті від Балтійського до Чорного Морів. На території України ці війська діяли як союзники Центральної Ради. Більшовики спробували організувати оборону, але сили були нерівні. 2 березня до Києва вступили передові частини армії УНР, а на день пізніше — німецькі війська. Через декілька днів уряд Центральної Ради повернувся до столиці. 3 березня більшовикам вдалося підписати Брестський мир із Німеччиною та Австро-Угорщиною. До цього часу лінія фронту знаходилася вже за межами України. Радянський уряд Росії був вимушений визнати Німецько-український договір і укласти мир із УНР.

Проте авторитет Центральної Ради в Україні був остаточно підірваний. Селяни так і не отримали землю, не покращилось положення робітників, заможні верстви населення були роздратовані соціалістичною фразеологією Ради. Крім того, німці, що прийшли до України на запрошення Центральної Ради, поводилися, як справжні окупанти, що викликало природне незадоволення українського населення. Незабаром з’ясувалося, що уряд Центральної Ради не в змозі виконати свої зобов’язання з приводу постачань сільськогосподарських продуктів до Німеччини та Австро-Угорщини.

У цих умовах, маючи в своєму розпорядженні значну перевагу у військових силах, німці діяли швидко і рішуче. 29 квітня 1918 p., коли Центральна Рада прийняла конституцію УНР та обрала президентом М.С. Грушевського, німецькі солдати увірвалися до залу засідань і розігнали депутатів. Центральна Рада припинила своє існування. Того ж дня відбувся Всеукраїнський з’їзд землевласників, на якому були присутні 6432 делегати від усіх областей України. З’їзд вирішив затвердити монархічну форму правління у вигляді гетьманату. Гетьманом України був обраний крупний поміщик, генерал Павло Скоропадський, нащадок лівобережного гетьмана України.

Гетьманат. Офіційно в руках гетьмана була зосереджена вся повнота державної влади: внутрішня і зовнішня політика, армія і поліція, освіта і культура, суд. Проте реально влада гетьмана випробовувала величезну залежність від підтримки німецьких окупаційних військ. Насамперед гетьман зайнявся організацією дієздатного адміністративного апарату, який зміг би навести елементарний лад у суспільстві. Головою нового кабінету міністрів був призначений Ф. Лизогуб (син одного з найближчих друзів Т. Шевченка), міністром закордонних справ — Д. Дорошенко (відомий український історик). Але велику частину адміністративного гетьманського апарату склали досвідчені колишні царські чиновники, переважно росіяни за національністю. Новий уряд відразу ж активно включився до процесу державного будівництва.

Для швидкого відновлення адміністрації на місцях була відроджена випробувана часом російська схема територіально-адміністративного устрою. Перевибори до органів місцевого самоврядування були проведені на основі майнового цензу, що привело до влади на місцях представників поміщиків і буржуазії. Київ, Одеса і Миколаїв, як стратегічні центри були виділені в окремі адміністративні одиниці. У результаті протягом декількох місяців в Україні був повністю відновлений управлінський апарат.

Основою внутрішньої державної політики проголошувався священний принцип недоторканості приватної власності. Відповідно соціальною опорою гетьманської влади ставали великі землевласники, промисловці та банкіри. Зрозуміло, подібне положення не викликало захоплення у більшості населення України — селян і робітників.

Повернення поміщиків до своїх маєтків і жорстокі німецькі реквізиції продовольства викликали масові селянські повстання, які активно підтримувалися пропагандою і зброєю з Радянської Росії. У Київській губернії були сформовані партизанські Таращанський і Богунський полки, які налічували в цілому до 20 тис. бійців, і вели боротьбу як з гетьманськими військами, так і з німецькими окупантами. На Катеринославщині антигетьманське повстання очолив анархіст Нестор Махно. Восени 1918 р. його загони захопили Гуляйполе й Олександрівськ, перетворившись на значну військову силу.

Тим часом гетьман докладав величезних зусиль для зміцнення своєї держави. Терміново почалося формування регулярної української армії, до лав якої влилася значна кількість колишніх царських офіцерів. До літа 1918 р. ця армія нараховувала вже 60 тис. багнетів і шабель. Налагодила свою роботу, гарантувавши відносну безпеку громадян, і нова поліція («державна варта»), до якої також прийшли чимало досвідчених царських офіцерів. Вперше в історії був сформований військово-морський флот України.

У період гетьманату була введена нова українська грошова одиниця — гривня, створена низка національних українських банків, відновлена значна частина залізничного полотна і мостів. Посилилася виробнича дисципліна на підприємствах, але при цьому був ліквідований 8-годинний робочий день, що викликало додаткове незадоволення робітників. Влітку 1918 р. на церковному соборі у Києві була створена Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом Липківським.

Але найбільших успіхів гетьманський уряд досяг в області освіти і культури. Те, про що мріяли покоління українських інтелігентів, було здійснене протягом декількох місяців. Було відкрито більше 150 українських гімназій, підготовлено видання мільйонів підручників українською мовою, яка вводилася як обов’язкова в переважній більшості шкіл. У Кам’янці-Подільському відкрився новий український університет. У Києві були створені Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український театр драми та опери, Українська національна бібліотека. 14 листопада 1918 р. урочисто відкрилася Українська Академія Наук, першим президентом якої став всесвітньо відомий природознавець, професор В. І. Вернадський.

Активною була і зовнішня політика гетьмана. Окрім Німеччини та Австро-Угорщини, Україна встановила дипломатичні стосунки із Швейцарією, Болгарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією і навіть Російською Федерацією. Шляхом дипломатичних зусиль розширилися кордони української держави. До складу України ввійшли: Гомельський повіт Могильовської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронежської губернії, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії. Була вирішена територіальна суперечка з урядом Дону — Україна отримала місто Маріуполь. Громадськість Криму також висловила бажання про включення півострова до складу України на правах автономії.

Проте, не дивлячись на ряд безперечних успіхів, гетьман Скоропадський мав в Україні численних противників, насамперед серед колишніх прихильників Центральної Ради і представників соціалістичних партій. Крім того, як вже мовилося, гетьман не викликав симпатій з боку переважної більшості селян і робітників. Центром опозиції став «Український національний союз» на чолі із В. Вінніченком. Інша велика організація, «Всеукраїнський земський союз», очолювана С. Петлюрой, також зайняла антигетьманські позиції. Але, поки в Україні знаходилися німецькі війська, позиції гетьмана були непохитні.

У перших числах листопада 1918 р. в Німеччині та Австро-Угорщині сталися антимонархічні революції, що автоматично призвело в недалекому майбутньому до виведення військ цих країн із території України та Росії.

14 листопада лідери української антигетьманської опозиції сформували повстанський уряд — «Директорію», який відкрито закликав народ до повстання проти гетьмана. До 60 тис. озброєних бунтівників скупчилися в районі Білої Церкви, що стала своєрідним штабом опозиції. 18 листопада біля станції Мотовилівка (у 30 км. від Києва) сталося зіткнення сил Директорії із залишками гетьманської армії, що закінчилося повною поразкою прихильників Скоропадського. 21 листопада частини Директорії оточили Київ, взявши місто в облогу. 14 грудня, у результаті угоди з Директорією, німецькі війська безперешкодно покинули столицю України, назавжди вивезли з собою гетьмана Скоропадського. Того ж дня озброєні загони Директорії тріумфально ввійшли до міста, а 19 грудня до Києва прибув новий уряд, що проголосив відновлення Української Народної Республіки. Головою Директорії став В. Вінніченко, військовим міністром — С. Петлюра.

Тепер головним ворогом незалежності України залишалася більшовицька Росія. Ще в червні 1918 р. в Москві відбувся 1-й установчий з’їзд Комуністичної партії України (КПУ), який представляв близько 4 тис. її членів. Партія оголошувалася складовою частиною Російської Комуністичної партії (більшовиків). Першим секретарем ЦК КПУ на з’їзді був обраний Р. П’ятаков. Цаприкінці листопаду почався широкомасштабний наступ на Україну радянських військ під командуванням все того ж Антонова-Овсієнко. Як і рік тому, радянська влада йшла до України з півночі, спираючись на російські багнети. Намагаючись прикрити свою агресію, російські більшовики сформували маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський «уряд» України на чолі з Р. П’ятаковим, що діяв за прямими вказівками з Москви.

Директорія. Утвердившись у Києві і відновивши УНР, Директорія на чолі з В. Вінніченко зайнялася державним будівництвом. Відмінною рисою політики Директорії була її націоналістична і соціалістична спрямованість. Перш за все, новий український уряд опублікував ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії, а також оголосило про звільнення всіх чиновників, призначених за часів гетьманату. При цьому була втрачена підтримка капіталу і більшості фахівців. Влада на місцях переходила до трудових рад робітників, селян і трудової інтелігенції. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес (парламент) із 528 депутатів. При цьому селяни отримували у конгресі 377 місць, робітники — 118, інтелігенція — 33 місця. Перша сесія конгресу відбулася в Києві 23 — 28 січня 1919 р. Конгрес затвердив «Акт злуки» (з’єднання) УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР) і передав законодавчу і виконавчу владу Директорії, після чого «тимчасово» саморозпустився.

Директорія відновила дію всіх законів УНР, а також ухвалила новий закон про передачу поміщицьких земель селянам без викупу. При цьому поміщикам була обіцяна компенсація. Правда, в умовах війни реалізувати цей закон на практиці не було ніякої можливості.

В області зовнішньої політики Директорія встановила дипломатичні стосунки з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом та рядом інших держав. Проте, з тими країнами, від яких залежала доля України, — Росія, держави Антанти, Польща — стосунки не склалися. Так, наприкінці грудня 1918 р. Директорія запропонувала РРФСР переговори про мир, але у відповідь одержала відмову і повне невизнання. Країни Антанти робили ставку на російський «білий» рух, і також не поспішали з визнанням нового українського уряду, який на їхню думку був надто соціалістичним. Польща активно прагнула до розширення своєї території за рахунок західноукраїнських земель.

Україна в 1919 році. Настав 1919 р. — один із найкривавіших років у новітній історії України та в історії громадянської війни. Шість ворогуючих армій почали боротьбу на території України: армія УНР, радянська або червона, білогвардійська, польська, частини країн Антанти і анархістська Н. Махно. Крім того, в Україні діяли десятки великих (отаманів Григор’єва, Ангела, Зеленого, Тютюнника та інших) і сотні дрібних банд та озброєних загонів. Тільки Київ протягом 1919 р. п’ять разів переходив із рук у руки. Практично перервався зв’язок із зовнішнім світом, запустіли голодуючі міста, села наглухо замкнулися в самообороні. Південь країни майже повністю контролювався бандами отамана Григор’єва (до 15 тис. чоловік) і «батька» Махна (до 50 тис. бійців). В Одесі, Миколаєві, Херсоні і Севастополі висадилися війська Антанти, головним чином, французи. Але, найбільш масштабними на території України були дії «червоної» та «білої» армій.

3 січня 1919 р. частини Червоної армії знов захопили Харків. Через три дні тут було оголошено про створення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УРСР) на чолі з X. Раковським, столицею УРСР стало місто Харків. Наступ більшовиків прийняв лавиноподібний характер: 12 січня вони зайняли Чернігів, 19 січня — Полтаву, 27 січня — Катеринослав, а 5 лютого вступили до Києва. Директорія втекла до Вінниці. У лютому 1919 р. В. Вінніченко подав у відставку та емігрував до Відня, залишив країну і М. Грушевський. Лідером Директорії став С. Петлюра, війська якого (близько 15 тис. солдатів) до весни насилу утримували незначну територію з центром у Кам’янці-Подільському. Спроба укласти військовий союз із Махном повністю провалилася, а незабаром «батько» разом із отаманом Григор’євим перейшов на бік «червоних», що дозволило більшовикам узяти під контроль південь України і змусити французів покинути чорноморські порти. Велика частина території України опинилася під владою більшовиків.

Проголосивши утворення УРСР, більшовики розпочали «радянізацію» України. Насамперед був створений жорстокий карально-репресивний орган — ВЧК на чолі з латишем М. Лацисом. Масові репресії перетворилися на повсякденну норму нового режиму. Перш за все, жертвами червоного терору стали колишні поміщики, капіталісти, офіцери, члени небільшовицьких партій і повстанських загонів. Проте терор розповсюджувався набагато ширше: на безпартійну інтелігенцію, священників, колишніх чиновників, службовців і взагалі всіх незгодних з ідеями нової влади. Загальна кількість людей, які постраждали від червоного терору в Україні в 1919 p., не піддається навіть приблизній оцінці.

Отримавши під свій контроль практично всю Україну, більшовики відкинули ідею «самостійної» Донецько-Криворізької Республіки і більше до неї не поверталися. Крим не увійшов до складу України, тут була утворена автономна Кримська Соціалістична Республіка, яка ввійшла до Російської Федерації. Нова влада, знаючи ступінь «народної любові» до себе, не наважилася на відкриті вибори до рад усіх рівнів. На місцях створювалися надзвичайні органи влади — революційні комітети. Було оголошено, що Україна об’єднується з радянською Росією на принципах «соціалістичної федерації». Також був укладений «військово-політичний союз» радянських республік.

Західно-Українська Народна Республіка. У жовтні 1918 р. почався процес розпаду Австро-Угорської імперії. Основні народи, що входили до її складу, у повний голос заявили про своє самовизначення. Гостро постало питання і про долю західноукраїнських земель. У Галичині існували дві сили, що претендували на всю повноту політичної влади, — українці та поляки. Перші прагнули до створення самостійної української держави, а інші бажали приєднання західноукраїнських земель до Польщі, яка знов відродилася.

18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з’їзд представників усіх західноукраїнських політичних партій і церковних ієрархів, на якому був створений представничий орган влади — Українська Національна Рада на чолі з Є. Петрушевичем. У своєму першому маніфесті Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях Австро-Угорської імперії. Ця подія була повною несподіванкою для поляків, проте дуже скоро вони опам’яталися і почали активно готуватися до встановлення свого контролю над усією Галичиною. У цей час румунські війська зайняли велику частину Буковини, а Закарпаття продовжувало залишатися під контролем Угорщини.

10 листопада було проголошено створення західно-української Народної Республіки (ЗУНР) на чолі з президентом Є. Петрушевичем. Нова республіка займала територію близько 70 тис. кв. км., 71 % її населення складали українці, 14 % — поляки, 13 % — євреї.

Поляки, що продовжували вважати Галичину невід’ємною складовою частиною Польщі, активно протидіяли. У Львові загони Польської організації військової (ПОВ) на чолі з Ю. Пілсудським вже в ніч з 3 на 4 листопада почали бойові дії проти українців. Запеклі бої велися за головні стратегічні пункти міста — поштамт, вокзал, сейм, цитадель, арсенал. 11 листопада 1918 р. регулярні польські війська оволоділи Перемишлем, що зрештою визначило долю Львова. 21 листопада українські частини залишили Львів, уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а потім до Станіслава. До кінця 1918 року польські війська зайняли 10 з 59 повітів ЗУНР і продовжували наступ.

Розуміючи, що сили дуже нерівні, й поодинці вистояти не вдасться, уряд ЗУНР направив свою делегацію до Східної України для переговорів про взаємодопомогу. Спочатку переговори велися з гетьманом, а потім — із Директорією. 22 січня 1919 р. в Києві відбулося підписання «Акту злуки» між УНР і ЗУНР, який декларував об’єднання двох українських держав.

У цих умовах на перший план висувалося завдання формування озброєних сил ЗУНР, здатних протистояти польській агресії. Уряд приступив до створення Української Галицької армії (УГА), яка до весни 1919 р. вже налічувала до 100 тис. бійців, проте, тільки 40 тис. з них мали необхідну військову підготовку. У свою чергу поляки, заручившись підтримкою Антанти, перш за все Франції, що прагнула створити сильну Польщу як противагу Німеччиш на сході, добилися відправки до Польщі 60-тисячної армії генерала И. Геллера, сформованої на території Франції з польських військовополонених і добре оснащеної французами. Перевага польських сил стала переважаючою. 16 липня 1919 р. Галицька армія була вимушена перейти прикордонну річку Збруч і вступити на територію УНР.

Об’єднана українська армія налічувала 80 тис. чоловік, причому з них 50 тис. складали галичани. Проте незабаром виявилися серйозні суперечності в політичних орієнтирах урядів УНР і ЗУНР. Петрушевич був націлений на боротьбу з Польщею і більшовиками і готовий до союзу з білогвардійцями генерала Денікіна, які влітку

1918    р. вели активний наступ на Україні, витісняючи звідси Червону армію. С. Петлюра схилявся до переговорів з більшовицьким урядом Леніна для спільної боротьби із білою армією Денікіна, а також був готовий до співпраці з поляками для відстоювання незалежності УНР.

Денікінці в Україні. 30 серпня 1919 р. більшовики під тиском армії генерала Денікіна без бою залишили Київ, і того ж дня до міста вступили частини Галицької армії, що знаходилася поблизу. Директорія сподівалася з тріумфом повернутися до своєї столиці, проте до міста тут же ввійшов передовий загін білих. Денікін, виступаючи під гаслом «За єдину і неподільну Росію», вважав Директорію таким же ворогом, як і більшовиків. Ні про які переговори й угоди між білогвардійцями і Директорією не могло бути і мови. Частини української армії спішно покинули Київ і почали відходити на захід.

До кінця літа 1919 р. денікінці зайняли майже всю Україну. Зрозуміло, до їх планів не входило збереження незалежної української національної держави. Прагнучи до реставрації великої Росії, Деникін розглядав Україну як її невід’ємну частину.

Н. Махно. У цей час особливо прославилася «Повстанська армія» Н. Махна. У вересні 1919 р. між армією УНР і махновцями було підписано угоду про спільні дії проти денікінців. УНР передала загонам Махна значну кількість зброї і боєприпасів, а також прийняла до своїх лазаретів близько 3 тис. хворих і поранених махновців. Це дозволило армії Махна протягом одного тижня пройти 350 верст і захопити Кривий Ріг, Нікополь та Олександрівськ. Жодна армія періоду громадянської війни не знала такої мобільності. У жовтні 1919 р. Махно контролював значні території на півдні України з містами Бердянськ, Каховка, Апостолово, Синельниково та іншими. 29 жовтня махновці вибили білих з Єкатеринослава та утримували місто більше місяця. Білогвардійці були вимушені кинути свої кращі частини на боротьбу з махновцями — армійський корпус генерала Слащова та кінний корпус генерала Шкуро. Таким чином, армія Н. Махна зробила значний внесок до розгрому білогвардійських військ генерала Денікіна.

Повернення до України «червоних». У середині жовтня почався контрнаступ червоних. їх ударною силою були дивізія Латиських стрільців, бригада Червоного козацтва В. Примакова і кінний корпус С. Будьонного, перетвореного незабаром на 1-у кінну армію. 12 грудня червоні вибили денікінців з Харкова, а 16 грудня вступили до Києва. На початку лютого 1920 р. більшовики зайняли Миколаїв, Херсон і Одесу. Білогвардійці покинули територію України. їм вдалося утриматися тільки в Криму, де влаштувалася армія генерала Врангеля.

Проте ці події ніяк не поліпшили положення самих українців. Залишки армії УНР займали невеликий плацдарм у районі річки Збруч, а Галицька армія в листопаді 1919 p., перетворившись у результаті епідемії тифу на суцільний лазарет, перейшла під командування білих. Незабаром ця армія взагалі припинила своє існування. У цей же час Є. Петрушевич емігрував до Відня, передавши свої повноваження С. Петлюрі, який із залишками своїх військ, незабаром перебрався до Польщі.

Перебуваючи у Варшаві, Петлюра провів переговори із польським урядом. Результатом цих переговорів стала угода про те, що кордон між Польщею й УНР має проходити по колишньому австро-російському кордоні. Східні Галичина та Волинь відходили до Польщі. 21 квітня 1920 р. Варшава офіційно підтвердила своє визнання УНР, а 24 квітня була підписана військова конвенція, що передбачала спільну боротьбу польської та української армій проти більшовиків.

Радянсько-польська війна. Вже наступного дня після підписання військової конвенції, 25 квітня 1920 p., об’єднані війська Польщі (60 тис. чоловік) і УНР (15 тис. чоловік) почали наступ на радянську територію України. Незабаром радянський фронт був прорваний, і більшовики відступили у напрямі Києва й Одеси. 6 травня війська союзників вступили до Києва. Незабаром вони форсували Дніпро, але були зупинені червоними на лінії Вишгород — Бровари — Бориспіль. На українських землях, звільнених від більшовиків, встановлювався польський окупаційний режим, що не викликало ніяких симпатій населення. Дія адміністрації УНР була вкрай обмеженою.

14 травня почався радянський контрнаступ. 7 червня 1-ша кінна армія Будьонного прорвала оборону польських військ і через два дні зайняла Житомир і Бердичів. 12 червня частини польської й української армій залишили Київ. Переслідуючи противника, радянські війська на початку липня вступили на територію Західної України. Більшовики були тут уперше, але почали відразу ж встановлювати у західних областях радянську владу. У другій половині липня Червона армія вступила на територію Польщі, і почала наступ у напрямі Варшави. Радянське керівництво, що мріяло про «світову революцію», вважало, що захоплення Польщі дасть можливість експортувати революцію до Німеччини і далі до Західної Європи.

Проте поява російських військ під Варшавою викликала незвичайний патріотичний підйом серед поляків, які десятками тисяч добровільно вступали до національної армії. Значну військово-технічну допомогу Польщі надали європейські країни. 27 серпня польські війська завдали раптового флангового удару по Червоній армії з району Любліна. Варшавське угрупування радянських військ було практично розгромлене, почався загальний відступ більшовиків. Незабаром польські частини вийшли на берег Збруча і стабілізували фронт по лінії Коростень — Житомир — Бердичів. У жовтні у результаті польсько-радянських переговорів було встановлене перемир’я. Це означало розрив Польщі з УНР. Залишки українських військ на польській території були інтерновані.

18 березня 1921 р. в Ризі відбулося підписання мирного договору між Польщею і РРФСР. Польща визнавала існування Радянської України, але отримувала Волинь, Східну Галичину і Західне Полісся. На цьому радянсько-польська війна завершилася, а разом із нею завершилася й історія незалежної УНР.

Боротьба більшовицької армії з Врангелем. Після розгрому військ Денікіна залишки білогвардійців укріпилися в Криму, де так звану «Російську армію» очолив генерал Врангель. Користуючись тим, що основні сили більшовиків були зосереджені на польському фронті, Врангель 6 червня 1920 р. виступив із Криму з 30-тисячною армією. Незабаром білогвардійці зайняли Мелітополь і вийшли на лінію Херсон — Нікополь — Бердянськ. У цих умовах керівники РРФСР запропонували Н. Махну укласти військовий союз проти Врангеля. Не йдучи на ідейно-політичний компроміс із більшовиками, Махно дав згоду виступити проти білих.

Перший контрудар по врангелівцях Червона армія завдала 7 серпня, коли вдалося форсувати Дніпро і захопити плацдарм у районі Каховки. 21 вересня був створений Південний фронт під командуванням М. Фрунзе. Проте і білі встигли укріпити свої позиції в Північній Таврії. Крім того, в результаті проведеної ними мобілізації, чисельність «Російської армії» зросла до 45 тис. солдатів. У вересні війська Врангеля оволоділи Олександрівськом, Маріуполем, Нікополем, але скинути червоних із каховського плацдарму їм не вдалося. У жовтні білогвардійці перейшли до оборони.

29 жовтня Фрунзе завдав сильного удару з каховського плацдарму. У результаті запеклих боїв, зазнавши величезних втрат у людях і техніці, білі були вимушені знову відступити до Криму. Більшовиків чекав нелегкий штурм укріплень на Кримському перешийку. До цього часу співвідношення сил протиборчих сторін різко змінилося: Фрунзе мав у своєму розпорядженні 100-тисячну армію, війська Врангеля налічували близько 25 тис. солдатів і офіцерів.

7 листопада 1920 р. почався штурм Перекопських укріплень білих. При цьому важливу роль відіграли частини Махно, які разом із радянськими військами форсували Сиваш і вдерлися до Криму.

7  листопада червоні, ціною величезних жертв (у деяких частинах втрати склали 85 % особового складу) прорвали укріплення білогвардійців на перешийку. 13 листопада війська Червоної армії та загони Махна вступили до Сімферополя, 15 листопада був захоплений Севастополь. Наступного дня останні кораблі білогвардійців покинули Керч і Ялту. Крим повністю перейшов під контроль більшовиків.

Після розгрому Врангеля Радянський уряд більше не потребував допомоги військ Махна і повернув зброю проти своїх учорашніх союзників. 20 листопада два командири Кримської групи махновської армії були викликані до штабу Фрунзе, де їх розстріляли без суду. Війська Махна у районі Євпаторії оточили радянські дивізії. Не вступаючи в переговори із більшовиками, махновці раптовим ударом прорвали кільце їхніх військ і пішли із Криму, зазнавши при цьому значних втрат. 26 листопада частини Червоної армії оточили штаб Н. Махна в Гуляйполі. Але і цього разу Махну вдалося вирватися з оточення і піти на Правобережну Україну. Н. Махно продовжував боротьбу з більшовиками до серпня 1921 p., після чого перейшов кордон Румунії, де залишки його армії були інтерновані. Сам Махно емігрував до Франції, де і помер у злиднях.

Захопивши Крим, червоні влаштували тут небачену криваву вакханалію. За роки громадянської війни в Криму скупчилося величезне число біженців, переважно противників радянської влади, і далеко не всім з них вдалося емігрувати за кордон. Крім того, після здачі білими Криму, тут залишалося декілька тисяч білогвардійських офіцерів. Червоні оголосили про амністію всім колишнім офіцерам, але, коли офіцери пройшли реєстрацію, почалося їх масове винищення. Знищенням офіцерів, які повірили слову більшовиків, керували угорський комуніст Бела Кун і ветеран російських більшовиків Розалія Землячка. Були проведені й масові розстріли цивільних осіб. Всього за дуже приблизними даними у Криму було страчено понад 150 тис. чоловік.

Наслідком світової та Громадянської війни були величезні людські втрати. Люди гинули в боях та внаслідок розв’язаного терору. Однак ще більше народу загинуло від голоду та хвороб. Сотні тисяч людей змушені були покинути рідну землю, рятуючи своє життя та життя своїх близьких. В значній мірі це торкнулося культурної та інтелектуальної еліти країни.

Контрольні питання і завдання

1. Визначте характерні риси українського національного руху на початку XX століття.

2. Які революційні події відбувалися в Україні на початку XX століття?

3. Визначте причини і характер 1-ої світової війни.

4. Які проблеми і завдання поставила перед Україною 1-ша світова війна?

5. Що зробило можливим проголошення автономії України?

6. Назвіть умови утворення УНР.

7. Які внутрішні та зовнішні причини не дозволили утвердитися УНР як самостійній державі?

8. Яким впливом користувалися в Україні більшовики?

9. Назвіть причини війни між Радянською Росією й УНР.

10. Що дав Україні Брестський мир?

11. Назвіть причини встановлення і краху гетьманату.

12. Що Ви знаєте про діяльність М. Грушевського?

13. Чому і як виникла Директорія?

14. Вкажіть головні причини загибелі Директорії.

15. Які головні події відбувалися в Україні в 1919 році?

16. Яка історична доля ЗУНР?

17. Які цілі переслідували білогвардійці в Україні?

18. Охарактеризуйте військово-політичну діяльність Н. Махна.

19. Яким чином Україна була завойована більшовиками?

20. Якою була участь українців у радянсько-польській війні 1920 року?

21. Що в історичному плані дала Україні перемога більшовиків над Врангелем?