Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Аграрні відносини. Маючи найвищий серед європейських країн показник землезабезпеченості (0,64 га орної землі в розрахунку на душу населення), Україна у складі СРСР не могла йти у будь-яке порівняння з країнами Західної Європи у виробництві продовольства 3481 тис. колгоспників і 1172 тис. працівників радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств у 1990 р. явно не справлялися з постачанням міст продуктами харчування. Значно менша по відношенню до всього населення кількість працюючих на землі у високо розвинутих країнах забезпечувала будь-який попит.

В чому ж тут річ? Вичерпну відповідь на поставлене питання завжди давали колгоспні базари. Селяни, працюючи на величезних земельних масивах колгоспів та радгоспів ї використовуючи при цьому машинну техніку, не могли нагодувати місто. 1 ті самі селяни, працюючи без машин у вільний від основної роботи час на кількох сотках присадибної землі, були спроможні заповнити базари всім, чого потребував споживач. Висновок простий: земля повинна мати господаря, а не працюючого з-під кийка найманця.

Розуміння того, що колгоспно-радгоспний лад не має майбутнього, прийшло до багатьох представників української політичної еліти досить рано. У прийнятому 1990 р. Земельному кодексі УРСР уже закладалися, хоч і в декларативній формі, основні положення реформи аграрних відносин включно з визнанням права приватної власності на землю. Щоб наповнити ці положення реальним змістом, треба було створювати законодавчу й нормативну базу.

У жовтні 1991 р. уряд В. Фокіна запропонував Верховній Раді план перетворень, розроблений під впливом концепції російських реформ. На його основі прийняли концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду. Передбачалося, що протягом 1992 р. колгоспи перетворяться на асоціації чи господарські товариства. При цьому забезпечувалося право кожного колгоспника на вихід з колгоспу і створення власного приватного господарства.

Спираючись на цю концепцію, Верховна Рада почала розробляти пакет законодавчих актів. У грудні 1991 р. було прийнято закон про селянське (фермерське) господарство. Передбачалося утворення спеціального земельного фонду шляхом вилучення частини земель, які перебували в користуванні колгоспів та радгоспів. Фонд призначався для надання ділянок усім громадянам, що виявляли бажання організувати фермерське господарство.

У січні 1992 р. парламент України прийняв закон «Про форми власності на землю». Проголошувалося, що можуть існувати, поряд з державною, колективна й приватна форми власності на землю, причому всі вони є рівноправними. Таким чином, законодавчо спростовувався один з найголовніших постулатів комуністичної доктрини — про необхідність націоналізації всієї землі й перетворення її на суспільну власність.

Щоправда, в законі залишалася нерозв'язаною теза про колективну власність на землю. Такої форми власності людство поза межами СРСР не знало. Було ясно, що Верховна Рада мала на меті надання права власності на землю колгоспам. Проте незрозуміло, як колгоспи й колгоспники могли б реалізувати це право власності: чи кожен колгоспник з власної волі, чи прийняттям рішень на загальних зборах колгоспу більшістю голосів, чи делегуванням цього права правлінню колгоспу або його голові. Колективна форма власності була абстракцією з міфічного арсеналу політичної економії соціалізму, як і категорія суспільної власності.

Зміст закону «Про форми власності на землю» переконливо доводив, що українські законодавці не вийшли з-під впливу ідеологічних стереотипів і не могли надати реальним майновим відносинам у суспільстві юридично грамотної форми.

Законотворча діяльність Верховної Ради свідчила про відсутність у неї концепції реформи аграрних відносин. Парламент обмежувався найпростішим: прийняттям декларацій у формі законодавчих актів. У березні 1992 р. було ухвалено 2 документи протилежного змісту: постанову «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» і закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Перший з них з'явився під тиском реформаторів, стурбованих пробуксовуванням земельної реформи. В ньому переглядалися окремі норми Земельного кодексу 1990 p., що гальмували організацію фермерських господарств. Другий було прийнято під впливом депутатів-аграріїв, зацікавлених у збереженні існуючого становища.

Керівники України не шкодували слів, щоб спекатися колгоспно-радгоспного ладу. Та це були тільки слова. Колгоспи й радгоспи залишалися єдино важливим у сільському господарстві елементом економічної структури. Торувала собі шлях лише нова термінологія, створюючи оманливе враження здійснюваних реформ.

Рішення Верховної Ради про перетворення 1992 р. колгоспів на асоціації чи господарські товариства не було реалізовано повністю. За цей рік паювання або акціонування провели близько 4 тис. колгоспів. На початку 1995 р. статус змінився у 8,8 тис. колгоспів (94 % загальної кількості). З них паювання майна здійснили 8,3 тис. господарств. На їх базі виникло 6,5 тис. колективних підприємств з правом власності їхніх членів на частку майна (паю), а також 1,2 тис. селянських спілок та кооперативів, 175 акціонерних товариств. У державному секторі темпи реорганізації виявилися повільнішими. На початку 1995 р. було реорганізовано 16 % радгоспів, які перетворилися переважно на колективні сільськогосподарські підприємства.

Паювання чи акціонування майна колгоспів та радгоспів майже не зачіпало основного: виробничих відносин між державою і сільськогосподарськими підприємствами, а також виробничих відносин всередині останніх. Річ у тім, що з паювання або акціонування виключалася земля — основний засіб виробництва.

Фермерське господарювання розвивалося повільно. «Партія влади» в своїй обласній та районній ланках здебільшого гальмувала процес виділення фермерам земельних ділянок і відмовлялася надавати їм реальну допомогу. Та й самі селяни не поспішали стати фермерами. Вони призвичаїлися виконувати обмежені трудові операції на основі поділу праці, й багатьом було б непросто взятися за весь цикл сільськогосподарських робіт. Крім того, демографічна структура сільського населення характеризувалася переважанням людей старшого віку. Такі люди небезпідставно вважали, що колгосп, у якому вони провели все трудове життя, як підприємство повинен матеріально допомогти їм у пенсійному віці. Нарешті, організація приватного господарства вимагала відповідної машинної техніки, якої ще не виробляла промисловість. Тим-то на початку 1993р. в Україні налічувалося лише 14,6 тис, а 1995 р. —32 тис. фермерських господарств.

Останніми роками обсяг виробництва у сільському господарстві невпинно зменшувався. Продукція колгоспів і радгоспів обходилася суспільству дедалі дорожче. Щоб закупити восени врожай, держава змушена була надавати товаровиробникам колосальні кредити. Сільське господарство стало одним з основних чинників розкручування інфляційної спіралі. Тому в представленій парламентові програмі радикальних реформ Л. Кучма приділив особливу увагу необхідності зміни всього комплексу соціально-економічних відносин, які формувалися на селі упродовж десятиліть.

Найважливішою ланкою перебудови виробничих відносин в аграрній сфері є земельна реформа. Президент заявив народним депутатам: «Нам потрібна глибоко продумана, соціально і економічно виважена, активна підтримка всіма гілками влади, політичними партіями та рухами державна політика, спрямована на енергійне утвердження достатньо широкого простору приватної власності на землю. Приватна власність на землю має стати домінуючою базою аграрних перетворень. Такою є принципова позиція Президента України в цьому ключовому питанні аграрної політики, яка неухильно проводитиметься в життя очолюваною ним виконавчою владою»*.

Рішучість у виразах в цій заяві була не випадковою. Блок лівих партій у парламенті категорично заперечував необхідність приватизації землі.

У листопаді 1994 р. Л. Кучма видав указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». В ньому передбачалося розв'язання трьох основних проблем земельної реформи — приватизації, оцінки і ринку землі. Ключовою була проблема приватизації.

В указі вживалося поняття колективної власності на землю колгоспів і радгоспів. Але воно означало проміжний етап у становленні приватної власності, роздержавленні землі. Після роздержавлення ставало можливим паювання. Забезпечувався пріоритет права окремого власника на продаж свого земельного паю над правом колективу. Селянин сам міг вирішувати: залишити земельний пай у колективному підприємстві (акціонерному товаристві) на умовах оренди чи заснувати приватне сімейне господарство фермерського типу.

В указі розмежовувались форми власності й форми господарювання на землі. Приватизація землі за цих умов не означала скасування колективних форм господарювання, проти чого протестували ліві партії. Колгоспи могли існувати, але тільки після господарського самовизначення кожного персонально селянина-власника. Цим реально забезпечувалось право кожного власника земельного паю вирішувати, як йому господарювати — у колективі чи самостійно. Така норма відповідала критеріям демократичного суспільства.

Роздержавлення і паювання землі покладалося на керівників і фахівців колгоспів та радгоспів. Тим самим проблема їхнього протистояння земельній реформі знімалася. Маючи великі майнові паї, ця категорія найвпливовіших у сільській місцевості працівників ставала економічно зацікавленою у здійсненні реформ.

Земельна реформа поєднувалась у президентській програмі з широкими заходами щодо комерціалізації всієї сфери аграрних відносин. Ішлося про приватизацію об'єктів переробної промисловості, заготівлі продукції і торгівлі продовольчими товарами з наданням пріоритетних прав сільськогосподарським товаровиробникам, а також про поетапну ліквідацію, починаючи з 1996 p., державної монополії на переробку і заготівлю продукції. Передбачалося визначення цін на основі реально існуючого попиту і пропозиції. Це забезпечувало ціновий паритет на продукцію сільського господарства і промислові вироби та послуги.

У серпні 1995 р. з'явився новий президентський указ — «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям». Поява його зумовлена правовими прогалинами в процесі паювання. У діючому Земельному кодексі нема механізму приватизації земель колективної власності, а передбачено лише вилучення земельної частки тими колгоспниками, які бажають стати фермерами. В указі названо механізм визначення середньої частки землі з видачею відповідного сертифікату. В разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного господарства (акціонерного товариства) за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі й видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку. В указі визначено також, що суб'єктами паювання є лише члени колективних підприємств — як працюючі, так і пенсіонери.

Незалежна Україна переживає складний період становлення державних інститутів і реорганізації господарства на ринкових засадах. Як і в інших країнах СНД, перехідний період супроводжується глибокою економічною кризою. Існують різні уявлення про шляхи виходу з кризи. Навколо цієї проблеми і в суспільстві, і в парламенті, який є віддзеркаленням суспільства, точиться гостра боротьба. Переважна більшість людей уже пересвідчилася в тому, що назад вороття нема. Не існує тієї країни, яка називалася СРСР, і не може вона бути відновлена силовими засобами, як це зробили колись більшовики, збираючи по камінцях зруйновану Лютневою революцією імперію. Неефективна державна економіка вичерпала за попередні десятиріччя майже всі резерви екстенсивного розвитку й має бути замінена ринковим господарством. Можна обговорювати темпи реформування економіки, підходи до перетворень, суть соціальних гарантій, але самі собою реформи обговоренню не підлягають.

* Шляхом радикальних економічних реформ: Доповідь Президента України. — К., 1994. — С.23