Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Два десятиріччя «застою». Період 1965—1985 pp. дістав назву «застійного». Коли визначені у третій партійній програмі цифри розминулися з життям, про неї забули. Гасло комуністичного будівництва залишилося, але комунізм відсунули в неокреслене майбутнє. Щоправда, не для всіх. Система різноманітних привілеїв, що виникла відразу ж після перетворення партії на державну, постійно розбудовувалась. Їхні якість і обсяг залежали від номенклатурного рівня. У вищих ешелонах влади панував справжнісінький комунізм.

Наближені до правлячої верхівки суспільствознавці запровадили новий категоріальний термін — «розвинутий соціалізм». Активно пропагувалася теза, що в суспільстві, яке вступило у смугу розвинутого, або зрілого, соціалізму, поступово зникають майже всі відмінності між людьми,— класові, майнові, освітні, національні.

Сталіністи, які прийшли до влади, обрали тактику боягузливого замовчування відомостей навіть про ті злочини, котрі вже стали надбанням гласності при Хрущові, Знову було блоковано доступ до архівів. Сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)» вилучили 1956 р. й визнали за доцільне більше не друкувати, але всі оцінки й положення цього катехізису тоталітаризму сумлінно відтворювалися в офіційних документах і численних «творах» нового генсека, що готувалися апаратом, у посібниках і підручниках з різних галузей суспільствознавства.

Л. Брежнєв починав свою кар'єру в Україні. У травні 1937 р. 30-річний інженер металургійного заводу став заступником голови Дніпродзержинського міськвиконкому. Терор 1937— 1938 pp. відкрив багато вакансій. Тому молодий висуванець невдовзі вже працював секретарем Дніпропетровського обкому. Заповнюючи анкети, він тоді ще вважав себе українцем. Однак українське походження не завадило Брежнєву на посту генсека проводити в Україні відкрито русифікаторську лінію. Він не був войовничим шовіністом, але інтереси зміцнення централізованої держави вимагали здійснення курсу на «зближення націй», тобто нівелювання національних відмінностей. У серпні — вересні 1965 р. органи держбезпеки заарештували понад 20 представників української інтелігенції, звинувачених в антирадянській діяльності. Причиною був протест цих мужніх людей проти припинення процесу десталінізації, обстоювання ними громадянських, у тому числі національних, прав.

Репресивні заходи лише прискорили оформлення дисидентського руху. Дедалі виразніше в цьому русі заявляла про себе його національна складова. В січні 1972 р. різними містами України прокотилася серія арештів «українських буржуазних націоналістів». За цих умов правлячу комуністичну верхівку перестав влаштовувати перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест, який послуговувався українською мовою в офіційному спілкуванні й опікувався національною культурою. У травні 1972 р. його змінив В. Щербицький — представник т. зв. «дніпропетровської групи» соратників генсека. Новий секретар ЦК з ідеології В. Маланчук розгорнув широкомасштабну кампанію цькування наукової і творчої інтелігенції.

Після усунення Хрущова головою Ради міністрів СРСР став О. Косигін, який розпочав економічну реформу, спрямовану на посилення економічних стимулів у діяльності підприємств та організацій. В Україні на/нові методи планування та економічного стимулювання 1966 р. перейшло 1,5 % підприємств, а 1970-го — 85%.

На першому етапі реформа сприяла поліпшенню показників виробництва. Але економіка не позбулася партійного і відомчого диктату. Економічні методи управління розчинились у звичних командно-адміністративних. Економіка й надалі залишалася ірраціональною, витратною, екстенсивною. Реформа «пішла в пісок», а на плакатах під портретами Брежнєва друкували загадковий вислів її головного могильщика: «Економіка повинна бути економною».

Екстенсивна спрямованість виробництва вимагала залучення до обігу надлишкової кількості матеріальних ресурсів та робочої сили. Через недостатнє використання досягнень науково-технічного прогресу на нових підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології. В Україні період «застою» характеризувався бурхливим зростанням видобувних галузей, розтринькуванням природних багатств, перетворенням багатьох місцевостей на зони екологічної небезпеки. Започаткована з дореволюційних часів однобічна орієнтація промисловості на т. зв. «базові галузі» призвела врешті-решт до того, що територія республіки забруднювалася відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж у Радянському Союзі загалом. Щорічне видобування з надр понад 1 млрд. т корисних копалин супроводжувалося винесенням на поверхню 2,5 млрд. т гірничих порід.

Інтенсивна експлуатація корисних копалин вичерпала найбагатші родовища. Особливо ускладнилися гірничо-геологічні умови видобутку у вугільній промисловості. Це позначилося на обсягах: у дев'ятій п'ятирічці Донбас давав щороку до 200 млн. т вугілля, в десятій —190, а в одинадцятій — менше 180 млн. т. З кожною п'ятирічкою собівартість вуглевидобутку зростала: щоб дістати паливо, доводилося вводити в експлуатацію крутоспадні тонкі шари або йти дедалі глибше під землю. Погана технічна оснащеність позначалася не лише на продуктивності, а й на умовах праці шахтарів, створювала загрозу їхньому життю.

У сільському господарстві електрифікацію, хімізацію, меліорацію та механізацію було оголошено магістральними напрямами розвитку. Але технократичний підхід до виробництва не рятував становища. Безвідповідальність партійних і відомчих інстанцій, які приймали рішення, та економічна незаінтересованість відчужених від засобів виробництва безпосередніх виробників спричиняли тяжкі наслідки. Найродючіша у світі смуга придніпровських заплавних чорноземів перетворилася на дно штучних морів, меліоровані ґрунти засолонювались, насичені хімікатами сільськогосподарські продукти ставали небезпечними для здоров'я людини. Низька якість виготовлення та обслуговування техніки призводила до того, що частка важкої ручної праці в суспільному виробництві залишалася, як і раніше, надзвичайно високою. Основним гальмом у сільському господарстві була не нестача машин, а встановлені під час колективізації протиприродні виробничі відносини. Займаючи 5 — 6 % сільськогосподарських угідь, присадибні ділянки селян давали !/з всього обсягу виробленого м'яса, !/4 — молока, майже 40 % картоплі. 1 така продуктивність досягалася лише вилами, лопатами, сапками.

Неспроможні забезпечити високопродуктивну працю в колгоспах і радгоспах, власті йшли на розширення посівних площ, особливо в головних хлібовиробних регіонах, у тому числі в Україні. Ступінь розораності території республіки становила 57 %, в тому числі у степовій зоні — 73 %. Розораність безпосередньо сільськогосподарських угідь досягла 80 % проти 25 % у СІЛА і 48 % у Франції. Це призводило до активізації ерозійних процесів. Україна щороку втрачала до 600 млн. т родючих ґрунтів. Тих ґрунтів, якими завжди славилася.

Екологічна обстановка у республіці катастрофічно погіршилася після вибуху у квітні 1986 р. четвертого енергоблоку на Чорнобильській АЕС. Причиною цієї найбільшої в історії людства атомної катастрофи була неприпустимо низька якість проектування, виготовлення та обслуговування техніки. 1990 р. Верховна Рада УРСР оголосила Україну зоною екологічного лиха.

У міру того як визрівала криза тоталітарної економіки, держава чимдалі активніше використовувала «ножиці цін», висмоктуючи в централізовані фонди більшу частину доходів колгоспів і радгоспів. Це не давало змоги поліпшувати умови праці й культурно-побутове обслуговування трудівників села, підвищувати заробіток, нарощувати виробничий потенціал сільського господарства. Кількість бажаючих залишитися в селі постійно зменшувалась. За 1966—1985 pp. з українського села виїхало 4,6 млн. чол., переважно молодь. Внаслідок цього вікова структура самодіяльного сільського населення вкрай погіршилась. Якщо 1960 р. сільські жителі України становили половину її населення, то 1985-го — лише третину. Продуктивність праці в сільському господарстві за цей час майже не зросла. 1/3 населення у селах за існуючої продуктивності праці не могла годувати 2/3 населення у містах. Так виникла продовольча проблема — одна з ознак системної кризи тоталітаризму.

Традиційна неуважність до розвитку легкої і харчової промисловості, т. зв. групи «Б», обмеженість сировинної бази зумовили постійний дефіцит якісних товарів народного споживання. При цьому зростала мережа закритих магазинів, у яких за дуже поміркованими цінами номенклатурні працівники одержували продукти харчування, виготовлені у спеццехах, а також овочі і фрукти, вирощені у спецгосподарствах без застосування хімічних добрив. Поширилася практика закупівлі за рубежем дрібних партій високоякісних товарів, призначених виключно для керівної еліти.

Зовнішня торгівля стала використовуватись як важіль для ліквідації бюджетного дефіциту й підтримання певного рівня постачання населення товарами широкого вжитку. Десятки мільярдів «нафтодоларів», які Радянський Союз заробив під час енергетичної кризи 70-х pp., було використано не на технічне переобладнання галузей промисловості, а на масову закупівлю найдешевших товарів (серед яких неухильно зростала питома вага продовольства) з метою перепродажу їх уже за значно вищими цінами на внутрішньому ринку. Коли «нафтодолари» вичерпалися, у бюджеті почали утворюватись багатомільярдні «вимивини». їх ретельно приховували від громадськості різноманітними хитромудрими методами. Партійно-державна олігархія жила за принципом «після нас — хоч потоп».

Щоб створити видимість бюджетного благополуччя, у промислових підприємств вилучали не тільки основну частку прибутку, а й частину амортизаційних відрахувань, призначених для повного відтворення засобів виробництва. У результаті рівень технічної оснащеності підприємств порівняно із світовим невпинно знижувався.

Починаючи з 1923 p., коли було встановлено державну монополію на продаж спиртних напоїв (у 1914—1922 pp. торгівлю горілкою було заборонено), ця стаття доходів стала відігравати істотну роль у бюджеті. Виходячи з фінансових міркувань, держава у 70-х pp. особливо широко заохочувала продаж рентабельних міцних напоїв. Суспільство дедалі більше відчувало на собі негативні наслідки поширення алкоголізму. Споживання алкоголю набуло таких масштабів, що почало загрожувати генофондові населення. Однак медичні й моральні наслідки неконтрольованого поширення алкоголю в державній торговельній мережі злочинно замовчувались.

У пропагандистських виданнях наголошувалося, що за кількістю медичного персоналу й лікарняних ліжок у розрахунку на душу населення республіки Радянського Союзу посідають перші місця у світі. Це справді було так. Не згадувалось, одначе, що охорона здоров'я фінансується за залишковим принципом і невигідно відрізняється від медицини ін. країн слабкою технічною оснащеністю та якістю медичних послуг. Через убогість цієї сфери країна «розвинутого соціалізму» витрачала на підготовку лікаря вдесятеро менше коштів, ніж високо розвинуті держави Заходу. Вважалося можливим ставити ліжка для хворих навіть у коридорах приміщень, не пристосованих до лікарняних вимог. Але медустанови, що обслуговували номенклатуру, розміщувались у нових, спеціально спроектованих для цієї мети будівлях, які зводились у парковій зоні, оснащувалися найновішим імпортним устаткуванням, комплектувалися висококваліфікованим і високооплачуваним персоналом.

Міністерство оборони отримувало ресурси з бюджету за потребами. Як ракова пухлина, воєнно-промисловий комплекс поширювався на нові ділянки тоталітарної економіки, до решти виснажуючи її. Гонка озброєнь штовхала Радянський Союз в економічну прірву. На відміну від заявок військових, культурні установи не могли розраховувати на великі асигнування. Тому в цій сфері криза визначилася раніше й набула відкритих форм.

Особливо страждала загальноосвітня школа. Незважаючи на заклики до охорони пам'яток історії, рік у рік зникало дедалі більше безцінних реліквій минулого.

Без кінця деклароване гасло про розквіт «національних за формою» культур на практиці замінювалось заходами, спрямованими на нівелювання національних особливостей. Найяскравіше це виявилося у мовній сфері. Документація установ поступово переводилася на російську мову. Незважаючи на протести окремих письменників, у республіці невпинно підвищувалася питома вага російськомовних видань. Якщо в середині 60-х pp. школи з українською мовою навчання охоплювали 62 % дітей, то в 1987 р.— тільки 50,5 %. У столиці України 1987 р. лише 23 % дітей навчалися в українських школах. Темпи цілеспрямованої русифікації прискорювались.

Важливу частину соціально-економічного розвитку становили демографічні процеси. Переписи населення 1959, 1970 і 1989 pp. дають відповідь на питання, пов'язані з особливостями демографічного розвитку республіки.

Протягом 1959—1988 pp. населення України зросло на 9,6 млн. чол. і за переписом 1989 р. становило 51,7 млн. За кількістю жителів Україна перебувала на шостому місці в Європі після Росії, Німеччини, Італії, Великобританії і Франції. Швидко зменшувався приріст населення в кожному новому десятиріччі. Це насамперед пояснюється зниженням народжуваності. Природний приріст перестав забезпечувати просте відтворення поколінь. У 7 обл. демографи зафіксували зменшення численності населення, зумовлене головним чином міграційним відтоком. Однак у двох обл. (Чернігівській і Сумській) припинився й природний приріст населення: кількість померлих тут почала перевищувати кількість народжених.

Національний склад населення за 30 років досить істотно змінився під впливом З факторів: низького природного приросту місцевих жителів, тобто переважно українців; інтенсивних міграційних процесів, коли за межі республіки відбували головним чином українці, а прибували до неї переважно неукраїнці, в першу чергу росіяни; постійного відпливу єврейського населення за кордон. Міграційні процеси досягай свого максимуму в 70-х pp. Як наслідок протягом цілого 10-річчя приріст населення корінної національності був менший, ніж приріст населення некорінних національностей. У 80-х pp., коли за рахунок, хоч і низького, природного приросту було забезпечено 92 % зростання чисельності населення, кількість росіян в Україні збільшилася майже так само, як і українців. Оскільки немає причин вважати, що природний приріст серед росіян в Україні істотно вищий, ніж серед українців, залишається зробити єдиний висновок: прискорився процес русифікації корінного населення. У цілому ж за ЗО років питома вага українців у республіці зменшилася з 76,8 % до 72,7 %, тимчасом як частка росіян збільшилася з 16,7 до 22,1 %. Отже, два десятиріччя партапаратної диктатури характеризувалися не стагнацією, або застоєм, а досить-таки інтенсивними процесами в усіх сферах суспільного життя. Вони мали негативний характер, бо політичні, економічні й національно-культурні проблеми життя суспільства, які вимагали термінового розв'язання, замовчувались і заганялися в глибину. Партійно-державна верхівка штучними заходами підтримувала видимість зовнішнього благополуччя. Така егоїстична політика загрожувала соціальним вибухом величезної сили.