Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Каганович Лазар Мойсейович (22.ХІ 1893 —26.VII 1991) — чи не найзловісніша постать в історії України.

Народився в с. Кабани на Київщині, в бідній єврейській родині. З 14-річного віку працював у Києві в чинбарних майстернях та на взуттєвих фабриках. З 1911-го став членом більшовицької партії. Об'єктивні дані про його партійну роботу до 1918 р. відсутні. Спочатку у виданнях вказувалося, що він відігравав активну роль у діяльності більшовицьких організацій в Україні й Білорусії, але, безсумнівно, цю роль було перебільшено. Після 1957 p., коли політична кар'єра Кагановича перервалася, він перестав бути об'єктом уваги.

У січні 1918 р. Л. Кагановича призначили на скромну посаду співробітника Всеросійської колегії з організації Червоної армії. Тут він потрапив у поле зору Й. Сталіна. Останньому сподобався малограмотний, але запопадливий функціонер. Незабаром Каганович дістав перше відповідальне призначення: головою губкому партії у Нижній Новгород. По визволенні Воронежа від денікінців восени 1919 р. він зробився головою ревкому, а потім виконкому в цій губернії. Через рік був відряджений до Туркестану й у короткім часі встиг побувати на кількох партійно-радянських посадах. Після поразки Л. Троцького в дискусії про профспілки Сталін відкликав Кагановича з Середньої Азії до Москви, і той був кооптований до складу ВЦРПС.

Каганович повсякчас демонстрував Сталінові сліпу відданість і готовність виконувати будь-які завдання, тому довго не затримався у центральному профспілковому апараті. В червні 1922 р. на пропозицію В. Молотова його призначили завідувачем організаційно-інструкторського відділу ЦК РКП(б). Якраз тоді Сталін заходився розбудовувати цей відділ, перетворюючи його на основний важіль у справі захоплення контролю над усіма структурами державної партії. Надзвичайно працездатний Каганович зумів завдяки цій рисі стати конче необхідною людиною в команді генсека та його найближчого співробітника — В. Молотова. Без солідної освіти й хисту політичного лідера він швидко робив кар'єру в центральному партійному апараті: на XII партз'їзді у квітні 1923 р. був обраний кандидатом у члени ЦК РКП(б), а на XIII з'їзді в травні 1924 p. — членом ЦК і секретарем ЦК РКП(б).

У жорстокій і тривалій боротьбі за владу, яка точилася у партійно-державному керівництві після відходу від справ В. Леніна, суперники звертали особливу увагу на Україну. ЦК КП(б)У мав не більше прав, ніж будь-який губернський партком, але, об'єднуючи під своєю владою понад 10 губпарткомів, був помітною політичною силою. Щоб зміцнити особистий контроль над цією периферійною ланкою партапарату, Сталін у березні 1925 р. домігся прийняття рішення політбюро ЦК РКП(б) про призначення Л. Кагановича генеральним секретарем ЦК КП(б)У.

Працюючи в Україні до липня 1928 p., він залізною рукою «згуртував» навколо Сталіна партійну організацію республіки. Успіхи не забарилися: у 1927 р. із 148 тис. членів КП(б)У, які взяли участь в загальнопартійній дискусії, за троцькістську опозицію проголосував тільки 741 чол. Так само енергійно український генсек втрутився у «боротьбу за хліб» під час хлібозаготівельної кризи взимку 1927/28 p., яка знаменувала кінець непу. Навесні 1928 p., коли чекісти вигадали «шкідницьку» організацію у Шахтинському окрузі Північно-Кавказького краю, Каганович почав переслідувати інтелігенцію в українській частині Донбасу й у всій республіці. Прагнучи надати шкідництву національного забарвлення, він розробив відповідні вказівки по боротьбі з «націоналістичною контрреволюцією». Наслідком цього стала фабрикація процесу «Спілки визволення України» (СВУ), під час якого було репресовано видатних діячів українського національного відродження.

На заключному турі боротьби за владу в партії і державі А. Сталін відкликав Кагановича з України на посаду секретаря ЦК ВКП(б). Відтоді й упродовж 30-х pp. останній поряд з Молотовим виконував найстрахітливіші доручення диктатора. Серед них — організація насильницької колективізації селянства, «розкуркулення» сотень тисяч господарств заможних селян, влаштування голоду-геноциду в сільській місцевості на всій території України й Кубані, винищення прихованої опозиції Сталінові під час генеральної чистки партії та перевірки партійних документів у 1933—1936 pp.

У 2-й пол. 30-х pp. Сталін почав доручати Кагановичу різні господарські посади — народного комісара шляхів сполучення, важкої, а також паливної промисловості. Разом з тим він брав активну й безпосередню участь у масових репресіях 1937—1938 pp., зокрема візував списки 36 тис. осіб, засуджених до розстрілу.

Під час Великої Вітчизняної війни Каганович був членом Державного комітету оборони, займався питаннями транспорту, «налагоджував» роботу військових трибуналів і прокуратури.

У березні 1947 р. Каганович вдруге очолив ЦК КП(б)У, щоб «виправити» становище в сільському господарстві України, яке серйозно постраждало внаслідок посухи 1946 р. І знову в конаючому від голоду українському селі залізною рукою здійснювалися хлібозаготівлі. Збіжжя було вивезено за межі України і навіть частково експортовано, незважаючи на голод у багатьох обл. республіки, від якого загинули сотні тисяч селян.

За час свого другого перебування на найвищій посаді в Україні Каганович встиг розгорнути й кампанію боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», звертаючи особливу увагу на вчених і письменників.

Починаючи з грудня 1947 р. Л. Каганович — заступник, а з березня 1953-го — перший заступник голови Ради міністрів СРСР. 1957 р. разом з Г. Маленковим і В. Молотовим він намагався усунути М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС, оскільки несхвально ставився до викриття сталінських злочинів.

Позбавлений усіх посад, Каганович прожив ще понад 30 років у комфортабельній квартирі на Фрунзенській набережній у Москві. «Залізний нарком» дочекався-таки часів, коли документи про його страхітливі злочини стали відомі українській громадськості. Але вона вже не могла виставити рахунок 97-річному дідуганові, на руках якого — кров мільйонів людей.