Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Польсько-український кордон. Територіальні надбання СРСР, які з початку 2-ї світової війни стали можливими внаслідок укладення пакту Ріббентропа — Молотова, були в очах світової громадськості незаконними. Нового кордону України не визнали навіть нацисти. Після її окупації вони включили західноукраїнські землі в польське генерал-губернаторство. Особливо наголошував на незаконності відторгнення від Польщі Західної України і Західної Білорусії польський емігрантський уряд у Лондоні.

Прем'єр-міністр Великобританії У. Черчілль розумів, що після воєнної поразки рейху першою ступить на територію Польщі Червона армія. Стурбованість цим спонукала його поставити питання про розв'язання польської проблеми «Великою трійкою» — керівниками Великобританії, США й СРСР. На думку Черчілля, польський емігрантський уряд мав визнати кордоном між СРСР і Польщею лінію Керзона. В обмін на цю поступку він ладен був віддати Польщі так звану «пястівську спадщину».

Восени 1918 p., коли народжувалася Польща, перед її лідерами й керівниками Антанти постало питання: якими повинні бути кордони нової держави — пястівськими чи ягелленськими? Королівська династія Пястів, що перервалася 1370 p., володіла польськими етнічними землями на заході (Сілезія) і півночі (Помор'я), втраченими пізніше внаслідок німецької колонізації. У межах Речі Посполитої Ягеллонів земель цих не було, натомість вона включала Литву, Білорусію і Україну. За умовами Версальського мирного договору, яким завершилася 1-а світова війна, Німеччина визнала незалежність Польщі, віддала їй частину Верхньої Сілезії, а також відмовилася від прав на м. Данціг (Гданськ) з околицями, яке стало вільним містом. Ці умови не відновлювали середньовічного німецько-польського кордону, але навіть їх Німеччина вважала занадто обтяжливими. Врешті-решт під тиском Антанти німецькі дипломати капітулювали.

Тепер же Черчілль хотів виселення з території втрачених Польщею етнічних земель у Сілезії і Помор'ї, а також із Східної Пруссії мільйонів німців, які жили тут поколіннями. За це польський уряд зобов'язувався відмовитись від «ягеллонської спадщини» — Литви, Білорусії, України. Хоч на цій території проживали мільйони поляків, населення її було переважно непольським. У разі реалізації плану Черчілля Польща перетворювалася на однонаціональну країну, причому її територія порівняно з довоєнною зменшувалася лише на 75 тис. кв. км.

Проблему кордонів було розв'язано на Кримській конференції 3 держав. Президент США Ф. Д. Рузвельт під тиском впливової польської общини у своїй країні запропонував розглянути можливість передачі Польщі Львова. Черчілль зауважив, що після трагедії, яку пережила Росія, захищаючись від нацистської агресії, а також після її зусиль, спрямованих на визволення Польщі, претензії росіян на Львів і на лінію Керзона загалом ґрунтуються на праві, а не на силі. Сталін додав до цього, що авторами лінії Керзона є не росіяни, а учасники Паризької мирної конференції 1919 p.— британський міністр закордонних справ Керзон, французький прем'єр-міністр Клемансо й американці. Рузвельта ці аргументи переконали. Останню крапку поставив договір про кордон, підписаний у Москві 16 серпня 1945 р. представниками Польщі й СРСР.

Легітимізація лінії Керзона як державного кордону назавжди убезпечила основну етнічну територію українського народу від будь-яких випадковостей. Разом з тим вона супроводжувалася черговою трагедією в його історії — знищенням українського Закерзоння, тобто Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини.

Переселення з метою змінити етнічний склад населення районів, прилеглих з обох боків до лінії Керзона, було організоване по-державному. До кінця 1946 р. з України до Польщі виїхало близько 810 тис. поляків, а з Польщі до України — 480 тис. українців. Переселялися добровільно або напівдобровільно при матеріальному сприянні держави, яка приймала. Коли ж виїхали всі, хто хотів, польський уряд під приводом ліквідації соціально-економічної і демографічної бази для операцій Української повстанської армії здійснив масштабне, в сталінському стилі примусове виселення українців з місць їхнього компактного проживання. З квітня по серпень 1947 р. в рамках операції «Вісла» було переселено 140 577 осіб.

Українців розсіювали невеличкими групами по всіх північно-західних землях Польщі, з яких раніше було виселено німців. Позбавлені можливості навчати своїх дітей у школах рідною мовою, переселенці досить швидко спольщувалися.

Таких сторінок сучасної історії Польщі радянські історики не торкалися. Досить зазирнути в Українську радянську енциклопедію. Під терміном «лемки» (терміна «Лемківщина» нема) вміщено одну обережну фразу: «Тепер межі лемківського етнографічного району виразно не окреслюються». Якщо називати речі своїми іменами, то треба визнати: українські етнічні території в сукупному понятті «Закерзоння» просто зникли. Вони проіснували тисячу років, але не пережили XX століття.