Возз'єднання Закарпатської України. 18 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту заволоділи перевалами через Карпати, які відкрили шлях до Закарпатської України. 26 жовтня було очищено від противника Мукачеве, а через два дні — все Закарпаття. Разом з радянськими солдатами цю територію Чехословаччини визволяли від німецько-угорської окупації загони місцевих партизанів.

Уряд президента Е. Бенеша, який перебував в еміграції у Лон-доні, негайно надіслав до Закарпаття свого делегата Ф. Немеца. Прибувши до Хуста 27 жовтня, він розгорнув тут апарат управління урядового делегата. Установа ця налічувала 13 відділів, які поширили свою діяльність на всю визволену від окупантів територію, а військовий відділ на чолі з генералом А. Гасалом розпочав мобілізацію для утворення армії.

Квапливість уряду Бенеша не сподобалась радянській військовій адміністрації. Вважалося само собою зрозумілим, що Закарпатська Україна як частина української етнічної території має бути возз'єднана з УРСР Тому адміністрація дозволила набір добровольців з місцевого населення в Радянську армію. 22 тис. закарпатських українців подали відповідні заяви й були зараховані до її лав на загальних підставах, тобто як громадяни СРСР. Разом з тим військові комісаріати, на відміну від відомства Гасала, не дістали повноважень проводити мобілізацію.

Партійно-державне керівництво України ще до штурму карпатських перевалів почало готувати кадри, в тому числі з місцевого населення, для створення у краї мережі установ цивільної адміністрації. В ході визволення буквально за кілька днів на всій території Закарпаття виникла мережа народних комітетів — сільських, міських і районних. На ці тимчасові органи місцевої влади покладалося завдання визначити майбутній державний устрій краю. У наказах, які від імені виборців публікувалися в газетах, вимога про возз'єднання Закарпатської України з УРСР стояла на першому місці. Вона цілком відповідала настроям основної частини населення, не знайомого з таким явищем, як сталінщина.

Перший з'їзд народних комітетів, що відбувся в Мукачевому 26 листопада, прийняв рішення про вихід Закарпаття із складу Чехословаччини і возз'єднання його з радянською Україною. З'їзд звернувся до Верховних Рад УРСР і СРСР з проханням включити Закарпатську Україну до складу УРСР. Тоді ж було утворено Народну Раду Закарпатської України як вищий тимчасовий орган влади на території краю. її очолив І. Туряниця. Повідомивши у листі Ф. Немеця про рішення з'їзду, він зажадав од нього протягом 3 днів разом з усім цивільним і військовим апаратом залишити територію Закарпатської України.

Е. Бенеш у телеграфних інструкціях вимагав від посла в Москві З. Фірлінгера обстоювати законні інтереси своєї держави. По 2-тижневому вивченні становища на місці той рекомендував урядові задовольнити вимоги з'їзду народних комітетів. Бенеша це не влаштовувало. Але й Немець стояв на тому самому — що рух на Підкарпатській Русі за приєднання до Радянського Союзу «слід вважати народним і стихійним» — і радив президентові розпочати дипломатичні переговори з цієї проблеми.

Незабаром Бенеш і сам переконався, що переговори необхідні. Вони відбулися в Москві й завершилися укладенням 29 червня 1945 р. договору про Закарпатську Україну, за яким цей край возз'єднувався з Україною. Кордон між Словаччиною і Підкарпатською Руссю, що існував до 29 вересня 1938 р. (тобто До розчленування Чехословаччини за Мюнхенською угодою), ставав кордоном між СРСР і відновленою Чехословацькою Республікою. До договору додавався протокол, який регулював порядок демаркації нового кордону між двома державами і взаємного обміну населенням у прикордонних районах. Приєднана територія площею 12,9тис. км2 почала називатися Закарпатською областю з центром в Ужгороді. Загальна площа Української РСР досягала 577 тис. км2.

Наголошуючи на історичному значенні укладеного з Чехословаччиною договору, Верховна Рада УРСР заявила, що відтепер усі землі України зібрані воєдино. Теза про те, що поза межами УРСР не залишилося після 29 червня 1945 р. української етнічної території, стала загальновживаною. Вона нехтувала факт існування Кубані як території, населеної в основному українцями. Після 1932 р. там, як і в інших місцевостях Російської Федерації з переважно українським населенням, вживання української мови у навчальних закладах, державних установах і засобах масової інформації категорично заборонялося. А ще ця теза означала, що радянський уряд відмовився вважати українською етнічною територією землі на захід від лінії Керзона.