Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Організація українських націоналістів (ОУН) та Українська повстанська армія (УПА). Після вбивства радянським агентом 1938 р керівника ОУН Є. Коновальця в організації почалася між фракційна боротьба Фракцію ветеранів, яга здебільшого перебували в еміграції, очолював А. Мельник Радикальні бойовики, що вели в західноукраїнських землях підпільну боротьбу проти польських окупантів, визнавали владу С Бандери Ідеологічних розбіжностей між фракціями не існувало; обидві сповідували так званий «інтегральний націоналізм» — наступальний різновид націоналізму з яскраво вираженою антипольською і антиросійською спрямованістю

У серпні 1939 р. в Римі відбулася конференція ОУН, на якій переважали прибічники А. Мельника. Його було оголошено керівником ОУН. Однак більшість первинних осередків організації на західноукраїнських землях не визнала рішень Римської конференції. Напередодні окупації Польщі німецькими й радянськими військами націоналістичний рух розколовся.

Фракція А. Мельника орієнтувалася на нацистську Німеччину, оскільки західні демократії не мали найменшого бажання займатися українським питанням С Бандера вимагав, щоб ОУН створила підпільну армію і боролася з будь-якою силою, котра стане на заваді українській державності Головним ворогом він вважав сталінський режим, під контролем якого на початку 40-х рр опинилися чи не всі українські землі Не виключалася й можливість боротьби з Німеччиною

Понад півмільйона українців Холмщини і Лемківщини жили в умовах німецької окупації, бо землі ці за пактом Ріббентропа — Молотова відійшли до Генерального губернаторства, як стала називатися Польща Сюди в 1939 — 1940 рр втекли десятки тисяч політичних біженців, рятуючись від терору НКВС Німецька адміністрація дозволила утворити в Кракові Український центральний комітет, очолюваний відомим ученим В Кубійовичем, але стежила за тим, щоб він не займався політичною діяльністю Однак комітет використовували у своїх інтересах оунівці їх серед біженців виявилося чимало Саме в Кракові у лютому 1940 р вони провели конференцію, яка відкинула рішення римського збору ОУН Відтоді ОУН офіційно розкололася на дві ворогуючі організації: ОУН(р), або ОУН(б),— революційна, чи бандерівська, і ОУН (м)— мельниківська.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз С Бандера почав домагатися підтримки з боку нацистського уряду, наголошуючи на цілком очевидному факті: для оунівщв новий ворог Гітлера в особі Сталіна є противником № 1 Він знайшов певне розуміння серед керівників абверу (військової розвідки) на чолі з адміралом В. Канарісом. Навпаки, керівництво нацистської партії, зокрема М. Борман, не підтримувало український національно-визвольний рух, не вважаючи його серйозним фактором у радянсько-німецькій війні. Сам фюрер ще не визначився Це створювало в оунівців ілюзії можливого співробітництва з гітлерівцями, які швидко просувалися в Україні.

Навесні 1941 р. німецькі спецслужби сформували з добровольців-біженців, переважно оунівців бандерівського напряму, з'єднання під назвою «Легіон українських націоналістів» для ведення диверсійних дій на території Західної України. Легіон цей поділили на два батальйони — «Нахтігаль» і «Роланд». Особовий склад був одягнутий в уніформу вермахту, хоч підпорядковувався командирам, які перебували в кадрах СС Командування вермахту мало намір залучати українські частини до каральних дій, спрямованих насамперед проти поляків і євреїв, а ОУН (б) розраховувала використати їх для утворення в майбутньому національної армії. Але такі сподівання Бандери, як показали найближчі події, були марними.

30 червня 1941 р. при підтримці «Нахтігалю» ОУН(б) проголосила у щойно захопленому німцями Львові утворення Української держави. На чолі уряду було поставлено одного з найближчих соратників Бандери —Я. Отецька. Німецьке військове командування прореагувало на цей крок досить індиферентно, оскільки лідери проголошеної держави клялися у вірності рейхові. Однак ці клятви не змінили позиції берлінських властей. С. Бандеру та його найближче оточення було ув'язнено Гітлер бажав використовувати оунівців як колабораціоністів, але рішуче відкидав найменші ознаки їхньої незалежної поведінки, такі, зокрема, як несанкціоноване Берліном проголошення української державності.

Незалежна поведінка оунівців виявлялася і в т зв «похідних групах», які слідом за німецькими військами просувалися територією України. їхньою метою було встановлення місцевого самоврядування під контролем ОУН. Коли на окупованій території утвердилася нацистська адміністрація, вона за допомогою частин СС розгромила осередки бандерівців і мельниківців Оунівці змушені були перейти в підпілля.

Восени 1941 p. T. Бульба (Боровець) сформував на Поліссі та Волині загони «Поліської Січі», що боролися із залишками Червоної армії. Бульба не належав до ОУН, а мав підтримку уряду УНР у вигнанні, який перебував у Варшаві. Прагнучи зберегти самостійність, він перетворив свої загони на партизанські й дав їм претензійну назву — Українська повстанська армія (УПА). Бульбівці боролися одночасно проти німецьких гарнізонів і радянських партизанів, але не виявляли великої воєнної активності.

Восени 1942 р. ОУН(б) взяла курс на створення партизанської армії, що мала боротися як з окупантами, так і з польськими й радянськими партизансько-підпільними формуваннями. До цієї партизанської армії явочним порядком було включено збройні формування Бульби і ОУН(м). Армію назвали, які бульбівську, — УПА Очолив її один з керівників розформованого німцями «Нахтігалю» — Р. Шухевич (бойовий псевдонім Т. Чупринка).

УПА мала широку підтримку з боку західноукраїнського населення. За своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців (за деякими оцінками, на початку 1944 р. — до 100 тис), які діяли в основному на Волині, у Поліссі, в Галичині.

Керівні кадри повстанців складалися, головним чином, з бандерівців. Але ОУН(б), не претендуючи на монополію, вважала армію національною. З ініціативи С. Бандери у липні 1944 р. біля Самбора в Галичині відбулися збори представників різних організацій, за винятком ОУН(м), на яких утворився координаційний воєнно-політичний центр — Українська головна визвольна рада (УГВР)

У 1942 — 1943 рр УПА активізувала свої дії, спрямовані проти польських збройних формувань, підпорядкованих лондонському емігрантському урядові Польщі, — Армії крайової (АК). Ця боротьба (розпалювана й німецькою адміністрацією, якій була на руку ворожнеча двох пригноблених народів) набула характеру етнічної чистки як з боку УПА, так і з боку АК. Найбільше страждали в ній мирні жителі. Аківці вирізали безборонне населення українських районів Холмщини, оунівці тероризували поляків на Волині.

Коли Червона армія зайняла Лівобережжя і Донбас, війна між УПА й німецькими гарнізонами майже вщухла. Будучи переконаними в тому, що сталінський режим знову запанує в Західній Україні, оунівці не бажали витрачати сил на війну з німецькими окупантами, влада яких мала тимчасовий характер

УПА як партизанська армія здебільшого не йшла на відкриті, бої з регулярними військами Сталіна Однак сутички між ними траплялися досить часто Під час однієї з них навесні 1944 р було смертельно поранено командуючого 1-м Українським фронтом генерала М. Ватутіна.

Попри всі декларації про відданість нацизму й Німеччині, ОУН(б) прагнула при першій можливості використати окупантів для створення елементів української державності ОУН(м) була пластичнішим утворенням конформістського характеру, спроможним зберігати легальні форми роботи ціною сповзання до колабораціонізму.

Після поразки нацистів під Сталинградом губернатор Галичини О. Вехтер запропонував сформувати в німецькій армії українську дивізію. В. Кубійович, залишаючись, які А. Мельник, на позиціях лояльного співробітництва з адміністрацією, відповів згодою. У вермахті чужоземних частин не існувало, тож засновники дивізії звернулися по дозвіл до Гіммлера. Той погодився включити це формування до військ СС, але за умови, що його вище командування складатиметься з німців, а сама дивізія називатиметься не українською, а галицькою

Дивізія «Галичина» будувалася на взірець німецьких гренадерських дивізій Солдати носили есесівську уніформу, однак вона виконувала звичайні функції піхотної дивізії вермахту У липні 1944 р. Червона армія вщент розгромила її під Бродами. Після переформування дивізія перебазувалася до Югославії, а в квітні 1945 р здалася в полон американцям у Граці (Австрія).