Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Анти. Готський історик Іордан, який писав свої праці в сер. VI ст. н. е., й візантійські автори 2-ї пол. того ж століття називали дві групи слов'ян, що жили на півдні Європи: склавінів (слов'ян) і антів. З їхніх творів випливає, що перші становили західну гілку слов'янства, другі — східну. Венедами, чи венетами, Іордан означував не лише слов'ян узагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло доВісли й Балтійського моря. Для нас є особливо цікавими анти. Дехто з дореволюційних істориків, зокрема М. Гру-шевський, зображував їх як предків українського народу. За свідченням візантійського історика VI ст. н. є. Прокопія, анти посідали простір від Дунаю до гирла Дону й Азовського моря.

Археологи припускають, що в IV—V ст. н. є. анти (вони відомі за «Історією готів» Іордана з IV ст.) заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а в VI—VII ст. розселилися на великому терені між Дунаєм та Сіверським Дінцем. Власне, етнонім «анти», на думку лінгвістів, іранського походження і означає людей, котрі перебувають на окраїні, рубежі. Так могло уявляти їх іраномовне населення Північного Причорномор'я, бо анти жили на південно-східній околиці слов'янського світу, дуже близько від скіфів і сарматів. Останнім часом В. Седов висунув думку, що анти були іранізованими слов'янами, тобто слов'янами, які увібрали в себе залишки скіфського й сарматського етносів Північного Причорномор'я. Цю гіпотезу великого знавця етногенезу слов'ян поділяють багато вчених. На наш погляд, вона потребує додаткових доказів.

Відкидаючи ненаукові й політизовані погляди на антів як на прашурів одного якогось пізнішого народу, чимало дослідників бачили в них основоположників усіх східних слов'ян. А проте чеський славіст Л. Нідерле й російський археолог О. Спіцин мали антів за предків південної групи східних слов'ян. Деякі вчені звужували етнічну спадщину антів лише до східнослов'янських племен межиріччя Дніпра й Дністра — уличів і тиверців. Одначе сучасні археологи виявили пам'ятки матеріальної культури антів як на півдні колишнього СРСР, так і за його межами: у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, в заселених слов'янами частинах Балканського півострова. Отож анти заклали підвалини етносів як східних слов'ян, так і південних, можливо, навіть частини слов'ян західних. Етнокультурні процеси раннього середньовіччя відбувались у безперервних переміщеннях і перемішуванні племен.

Візантійські письменники VI ст. н. є. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили холод і спеку, різні злигодні. їхні племена були ще не об'єднані у постійні союзи, тому, як писав Прокопій, анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Втім «Історія готів» Іордана донесла до нас розповідь від IV ст. про союз племен антів на чолі з Божем. Антські воїни були численні й мужні. Вони швидко перейняли озброєння ромеїв (візантійців) і прийоми їхнього бойового мистецтва. В Г7 ст. анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії й часом навіть загрожуючи її столиці — Константинополю.