Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Вторгнення гітлерівських армій. Німеччина, Італія, Румунія, Угорщина, Словаччина і Фінляндія зосередили на кордоні з СРСР 190 дивізій з 5,5 млн. солдатів і офіцерів. На світанку 22 червня 1941 р. без оголошення війни вони повели наступ одночасно на 3-х стратегічних напрямах. Група армій «Північ» мала здобути Ленінград, найпотужніша група армій «Центр» наступала на московському напрямку, а перед групою армій «Південь» стояло завдання захопити Україну. Ця остання група під командуванням генерал-фельдмаршала фон Рундштедта складалася з 3 німецьких і 2 румунських армій, а також танкової групи та механізованого корпусу угорської армії. Загалом у Рундштедта було 57 дивізій і 13 бригад. Їх підтримували 4-й повітряний флот Німеччини й уся румунська авіація.

Групі армій «Південь» протистояли 80 дивізій Київського особливого й Одеського військових округів, розгорнутих у перший день війни відповідно у Південно-Західний і Південний фронти. Ці фронти за живою силою і технікою відчутно переважали противника. Зокрема, вони мали 5625 танків проти 850 в групі армій «Південь» і 2700 літаків проти 1300.

Ця перевага зникла з початком воєнних дій. У складі Південно-Західного фронту в перші години війни 66 аеродромів зазнали бомбового удару, було виведено з ладу 579 літаків. Машини, придатні до бою, мусили перебазуватися на далекі тилові аеродроми. Так ворог досяг цілковитого панування в повітрі.

У районі Луцьк — Броди — Дубно першого тижня війни розгорнулася танкова битва. Оснащені здебільшого машинами застарілих конструкцій, радянські танкові корпуси зазнали втрат, які перевищували німецькі в 20 разів.

Червоноармійці, озброєні в основному трьохлінійками, не могли боротися на рівних з німецькими автоматниками. Не маючи досвідченого керівництва, вони легко піддавалися паніці й постійно потрапляли у ворожі «котли».

До середини липня, тобто за 3 тижні боїв, Червона армія втратила 850 тис. бійців і командирів, близько 3,5 тис. літаків і понад 6 тис. танків. Із 170 дивізій діючої армії на радянсько-німецькому фронті боєздатність зберігали тільки 70. Ворог просунувся на глибину до 600 км, захопив Західну Україну і вийшов на підступи до Києва й Одеси.

СРСР зазнав поразок такого масштабу, які ставили під сумнів саме існування держави, а отже, й долю її народів. Чимдалі зрозумілішим ставало те, що практика нацистів на окупованій території не розходиться із постулатами програмної книги Гітлера «Майн кампф». А постулати ці проголошували величезну територію Східної Європи включно з Україною життєвим простором («лебенсраум») німецького народу. Маячні расистські теорії фюрера матеріалізувалися в генеральному плані «Ост», розробленому ще 1940 р. в імперському управлінні державної безпеки під керівництвом Гіммлера. Ним передбачалася германізація території Польщі, Балтії, Білорусії, України і європейської частини Росії. Йшлося про ліквідацію на цій території значної частини населення (65%—у Західній Україні), перетворення тих, хто залишився, на расу рабів і поселення 10 млн. німців.

На українських чорноземах колонізатори мали намір розмістити поміщицькі й фермерські господарства ветеранів вермахту. Місцеве міське населення підлягало поступовому «виголодженню», а українських селян мали намір використовувати як некваліфіковану робочу силу, залишивши їх не більше, ніж потрібно було для панських маєтків. Крім німців в Україні планували розмістити певну кількість «арійського» населення Данії, Голландії та Норвегії.

Катастрофічні поразки перших тижнів війни пояснювалися низкою причин. По-перше, абсурдним виявилося поширене твердження про те, що агресія проти «першої в світі країни соціалізму» буде негайно припинена загальним повстанням західноєвропейського пролетаріату. У зв'язку з некритичним засвоєнням цього комінтернівського постулату радянська військова стратегія набула виключно наступального характеру. Виходячи з неї, військове керівництво демонтувало лінію укріплень на старому кордоні 1939 p., хоч систему укріпрайонівна новому кордоні не встигли побудувати повністю.

По-друге, вкрай негативну роль відіграла переконаність Сталіна у тому, що Гітлер не нападе на СРСР. Повідомлення про агресивні наміри фюрера почали надходити до Москви за рік до нападу. Одним з перших передав їх радянський розвідник «Ярема» — талановитий український художник М. Глушенко. Про неминучість німецького нападу попередив Сталіна 13 квітня 1941 р. У. Черчілль. Радянський розвідник Р. Зорге з Токіо повідомляв, починаючи з 15 травня, точну дату нападу. 6 червня надійшов аналіз розвідданих з Генштабу про зосередження поблизу кордонів СРСР 120 німецьких дивізій. Сталін наважився прямо запитати Гітлера про мету такого зосередження й дістав відповідь: щоб захистити війська від англійської авіації, яка не досягає східних районів рейху. За вказівкою вождя 14 червня ТАРС передав заяву, що поголоски про напад Німеччини на СРСР є «абсолютно безпідставними».

Особиста позиція людини, яка мала необмежену владу, обернулася для тоталітарної держави й ув'язненого в ній суспільства фантастичними втратами перших тижнів війни. Лише через 4 години після початку агресії нарком оборони спромігся дати наказ про організацію відсічі.

По-третє, армія виявилася не готовою до сучасної війни, бо втратила досвідчені командирські кадри під час репресій 1937— 1938 pp. 90 % командних постів займали люди без вищої військової освіти. 3/4 командирів працювали на своїх посадах менше року.

По-четверте, в оборонній промисловості надавали перевагу «справній цифрі», тобто масовому виробленню давно освоєної, але морально застарілої техніки замість того, щоб виготовляти меншу кількість досконалої техніки з поступовим її освоєнням.

На початку вересня 1941 р. гітлерівці, форсувавши Дніпро, створили плацдарм на лівому березі. Нездатність бійців і командирів Південно-Західного фронту протистояти ворогові була очевидною. На армії насувалася загроза оточення. Однак Сталін, який узяв на себе обов'язки верховного головнокомандуючого, не дав санкції на залишення Києва. 15 вересня 4 армії опинилися в «котлі» й були винищені.

Захоплення Києва створило загрозу Харкову, Донбасу й Криму. На деяких напрямках перед німецькими військами, що рвалися на схід, не було жодного заслону. Лише з величезними зусиллями завдяки дивізіям народного ополчення суцільну лінію фронту вдалося відновити. Гітлер, прагнучи «бліцкригу», ввів у дію нові резерви. До кінці вересня Червона армія залишила Одесу й мусила продовжувати тяжкі оборонні бої в Криму. На початку жовтня зазнали розгрому радянські війська у Придністров'ї. Було втрачено Маріуполь. У середині жовтня бої розгорнулися на підступах до Харкова і в Донбасі.

На 5-й день війни в Україні створили комісію у справах евакуації, яка мала очолити роботу по вивезенню матеріальних цінностей, спеціалістів та їхніх сімей. На схід були евакуйовані 3,5 млн. чол. (крім мобілізованих в армію), устаткування 550 важливих промислових підприємств, понад 6 млн. голів великої рогатої худоби, 30 тис. тракторів. На основі вивезеного устаткування у східних районах країни створювались нові підприємства. Зокрема, десятки ешелонів з обладнанням київських заводів і фабрик дали життя багатьом підприємствам у різних республіках СРСР.

Радянський Союз завжди мав у тюрмах велику кількість ув'язнених. Під час відступу треба було вирішувати їхню долю. Як правило, в'язнів не евакуювали. Указом Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 р. в місцевостях, де було оголошено воєнний стан, особи, засуджені на строк до трьох років за т. зв. «побутові» злочини, позбавлялися покарання і звільнялися з тюрем. Усіх «політичних» за негласною інструкцією органи держбезпеки розстрілювали на місці. Зокрема, масові розстріли відбулися в с. Валуйки на Харківщині, Биківня під Києвом, Дем'янів Лаз біля Станіслава. У Кіровоградській тюрмі було розстріляно 12 тис. засуджених, у Луцькій — 3 тис. в'язнів. 11 вересня в Орловській тюрмі серед ін. політичних в'язнів розстріляли колишнього голову українського радянського "уряду X. Раковського.

Смертельна загроза, яку відчули у воєнній машині нацистського рейху всі народи СРСР, підняла їх на відсіч ворогові. 2,5 млн. громадян України було мобілізовано в Червону армію, близько 1,5 млн. добровільно вступили до лав народного ополчення, понад 2 млн. працювали на будівництві оборонних споруд.

«Бліцкриг» німецьким генералам не вдався. У грудні 1941 р. під Москвою радянські війська розгромили 38 дивізій. Це була перша серйозна поразка вермахту в 2-й світовій війні. Під час зимового контрнаступу Червона армія відкинула німців на 400 км. Серед ін. вона визволила багато районів Харківської обл. і Донбасу, Керченський півострів.

1 січня 1942 р. у Вашингтоні представники 26 держав, у тому числі Радянського Союзу, поставили свої підписи під «Декларацією Об'єднаних Націй». Ці держави зобов'язувалися використати всі свої ресурси для доведення війни до переможного кінця і не укладати з державами німецького блоку сепаратного миру. Антигітлерівська коаліція у складі СРСР, Великобританії і США в 2,5 раза перевершувала противника за рівнем воєнного виробництва. Тому не залишалося сумнівів щодо того, хто в кінцевому підсумку виграє війну. Але до перемоги було далеко.

На кінець 1941 р. в Радянському Союзі було сформовано близько 400 нових дивізій. Це дало змогу компенсувати втрати перших тижнів війни. Починаючи із січня 1942 р. Ставка Верховного Головнокомандування стала планувати наступальні операції. Але погано озброєні, керовані недосвідченими командирами й стратегами війська виявилися малопридатними для широкомасштабних дій. Зокрема, бої за Донбас у січні — березні 1942 р. призвели до великих втрат у живій силі, але не дали результату. З ініціативи керівництва Південно-Західного фронту (С. Тимошенко, М. Хрущов) у травні в районі Харкова було проведено стратегічно безграмотну наступальну операцію. Німці скористалися нею, щоб завдати нищівного контрудару. В результаті потрапили в оточення і були повністю знищені 3 армії. Кількість полонених перевищила 240 тис. бійців і командирів.

Новоутворений Кримський фронт мав у своєму складі 3 армії, йому підпорядковувався Чорноморський флот. Тричі, починаючи з лютого, фронт розгортав наступ, щоб надати допомогу захисникам Севастополя, але безрезультатно. У травні війська фронту під тиском противника змушені були залишити Керченський півострів. Частини, яким не вдалося евакуюватись на Таманський півострів, потрапили в полон (до 200 тис. чол.). Деяким червоноармійцям пощастило сховатися в Аджимушкайських каменоломнях. Вони трималися аж до кінця жовтня, марно чекаючи на допомогу.

У червні 1942 р. німецькі й румунські війська перейшли у черговий наступ під Севастополем. Блоковані з суші, моря і повітря, захисники міста після 250-денної оборони 4 липня припинили опір. 28 червня Гітлер розгорнув широкі наступальні операції. Німцям вдалося зім'яти оборону на фронті завдовжки 650 км і завглибшки від 150 до 400 км. Здавалося, противника неможливо зупинити, і все-таки одягнуті в червоноармійську уніформу люди вірили в перемогу.

22 липня відступаючі радянські війська залишили Свердловськ і Червонопартизанськ — останні міста України. Використовуючи свіжі моторизовані частини, ворог швидко просувався у двох напрямках — на Волгу, у район Сталінграда, і на Кавказ. Україна опинилася в його глибокому тилу.

Воєнні невдачі 1941 р. завжди пояснювалися тим, що Німеччина напала на Радянський Союз раптово, без оголошення війни. Але чим пояснити катастрофічні поразки 1942 року?

Як можна бачити на прикладі харківської катастрофи," найголовнішою причиною таких втрат була елементарна військова неграмотність «стратегів», котрі замінили розстріляних чекістами у передвоєнні роки воєначальників. Доки війна висунула нових стратегів, доки їм дали змогу показати себе в ділі, доки сам Сталін, який не бажав нікому віддати вирішального голосу в плануванні стратегічних операцій, не навчився мислити по-військовому професійно, народи Радянського Союзу платили страхітливу ціну за майбутню перемогу. Величезні простори СРСР, який кількаразово переважав Німеччину за чисельністю населення, колосальні мобілізаційні можливості радянської планової економіки і самовідданий захист Батьківщини переважною більшістю громадян у тилу й на фронті допомагали, незважаючи на півторарічні нищівні поразки, не втрачати здатності чинити опір німецькій воєнній машині.