Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

«Визвольна місія» сталінщини на західноукраїнських землях.

У 20-х pp. радянський уряд вважав своїм обов'язком надавати підтримку трудящим західноукраїнських земель. Особлива наполегливість виявлялася в територіальних суперечках, що існували у взаємовідносинах з Румунією. Бессарабське питання обговорювалося на конференціях дипломатів обох країн восени 1921р. у Варшаві, напр. 1923-го —в Тирасполі й навесні 1924р.— у Відні. Хоч за умовами Ризького договору УСРР не могла претендувати на Західну Україну, включення останньої без референдуму в кордони Польської держави не визнавалося. Однак після того як Сталін встановив свій контроль над партією і державою, питання про долю населення західноукраїнських земель перестало цікавити радянський уряд.

Західна Україна була сировинно-аграрним придатком корінних польських земель, т.зв. Польщею «Б». В ході земельної реформи кращі ділянки тут одержували польські осадники — переважно колишні військовослужбовці. Протягом 1920 — 1938 pp. їх було розміщено у перенаселеній Західній Україні близько 200 тис. чол. Ця колонізаційна програма вкрай загострювала міжнаціональні суперечності, які час від часу виливалися у збройні сутички.

Колонізаторська й асиміляторська політика польських властей викликала рішучий опір населення. Це враховувала у своїй роботі Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що входила до складу Компартії Польщі на правах крайової автономної організації. Комуністи організували виступи селян проти податкового гніту та екзекуцій, які переросли на початку 30-х pp. у повстанський рух. Однак несподівану допомогу властям у їхній боротьбі з КПЗУ надав Комінтерн. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів було заарештовано й загинуло у сталінських концтаборах і тюрмах. 1938р. виконком Комінтерну взагалі розпустив Компартію Польщі і в її складі — КПЗУ.

На початку 1929 р. у Відні утворилася Організація українських націоналістів (ОУН). її метою проголошувалася розбудова незалежної держави, в якій мали бути об'єднані всі українські етнічні землі. Найголовнішою умовою для цього ОУН вважала створення збройних сил, а попервах — підготовку «вишколених провідників» та організацію військових осередків партизанського типу. Кількість членів ОУН напередодні 2-ї світової війни досягла 20 тис.

З початком війни населення Західної України відразу ж опинилося у її вирі. Союзники не змогли або не захотіли надати Польській державі військової допомоги. Внаслідок очевидної нерівності сил опір польських військ швидко згасав.

Гітлер нетерпляче очікував, коли Радянський Союз почне реалізовувати таємний протокол пакту. 9 вересня 1939 р. Москва повідомила його, що готується до вступу в Польщу. Але дні минали, а сквапно створений Український фронт під командуванням С. Тимошенка не виявляв ознак активності. Сталін зволікав, доки президент Польщі І. Мосцицький і члени польського уряду залишать державу, аби не виглядати перед світовою громадськістю таким самим агресором, як Гітлер. Отримавши інформацію (як з'ясувалося, дещо передчасну) про втечу польського керівництва до Румунії, радянський уряд вранці 17 вересня вручив польському послу в Москві ноту. В ній повідомлялося, що Червоній армії наказано перейти державний кордон і взяти під захист життя та майно «братів по крові» — населення західноукраїнських і західнобілоруських земель, яке опинилося в небезпеці внаслідок «розпаду Польської держави». Розлючений такою лицемірною інтерпретацією втручання, Гітлер зробив демарш. 19 вересня було опубліковано спільне радянсько-німецьке комюніке уже з тлумаченням, що мета радянської акції полягала в тому, аби «відновити мир і порушений внаслідок розпаду Польщі порядок».

22 вересня у Варшаві було досягнуто попередньої домовленості про радянсько-німецький кордон. Він мав пролягати вздовж Вісли. 28 вересня Ріббентроп знову зробив бліц візит до Москви, щоб укласти т. зв. «договір про дружбу і кордон». За цим договором кордон було відсунуто на схід, до Бугу. Отже, радянський уряд претендував тепер лише на західноукраїнські і західнобілоруські землі. В обмін на цю «поступку» Сталін домігся переведення Литви в радянську сферу впливу.

Відмовившись від загарбання корінних польських земель, радянський уряд бажав відвести від себе звинувачення в агресії. Участь СРСР у поділі Польщі пояснювалася «відношенням історичної справедливості». Справді, проблема возз'єднання українських і білоруських земель надуманою не була. Українське національне питання існувало об'єктивно й виникло задовго до того, як два диктатори почали шматувати Східну Європу.

Зруйнувавши Польську державу, Німеччина й Радянський Союз поділили її між собою. Німеччині припали польські землі площею 188 тис. кв. км, на яких проживало 23 млн. чол. До Радянського Союзу відійшла територія близько 200 тис. кв. км з населенням 12 млн. чол., з них — 7 млн. українців, 3 млн. білорусів і 2 млн. поляків.

Радянські війська у Польщі майже не зустрічали опору, хоч проти німців польська армія боролася до останньої можливості. На зайнятій території було захоплено й вивезено в глиб СРСР 230 тис. військовополонених, у тому числі 15 тис. офіцерів. Відомо, що 82 тис. полонених після нападу Німеччини на СРСР влилися у 2 польські армії, сформовані на території Радянського Союзу. Сліди інших загубилися. Десятки років точилися суперечки з приводу долі офіцерів, яких тримали окремо, а потім усіх розстріляли (т. зв. «катинська справа»). Радянська сторона стверджувала, що це зробили нацисти на окупованій ними 1941 р. території СРСР. і лише 1992 р. з санкції президента Росії Б. Єльцина було знято гриф секретності з рішення політбюро ЦК ВКП(б) про розстріл полонених офіцерів.

Після вторгнення у Польщу Сталін почав реалізовувати інші можливості, що випливали з пакту Ріббентропа-Молотова. Завдяки героїчному опорові під час «зимової війни» 1939—1940 pp. фіннам вдалося відстояти державну незалежність, хоч вони й поступилися на користь СРСР частиною території. Влітку 1940 р. Червона армія увійшла до країн Балтії, незабаром перетворених на союзні республіки. Одночасно Румунія змушена була повернути Радянському Союзові Бессарабію і віддати йому населену переважно українцями Північну Буковину.

За один тільки рік реалізація положень таємного протоколу збільшила населення Радянського Союзу на 23 млн. чол. Населення України після приєднання 8,1 млн. жителів Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії зросло на середину 1941 р. до 41657 тис. чол., а територія — до 565 тис. км2.