Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Українізація. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП (б) проголосив політику коренізації. Щоб зміцнити контроль над національними околицями й поширити свій вплив на місцеве населення, апарат державної влади мав розпочати спілкування з трудящими масами їхньою мовою. Перед партією ставили завдання інтенсивніше поповнювати свої лави за рахунок місцевих кадрів, дбати про видання газет, журналів і книг місцевими мовами, сприяти розвиткові національної за формою культури. Український різновид політики коренізації дістав назву українізації.

Основні напрями політики коренізації в Україні було проголошено партією набагато раніше, зокрема у вищезгаданій резолюції VIII конференції РКП(б) у грудні 1919 р. «Про радянську владу на Україні». Проте державний апарат у республіці, що складався переважно з дореволюційних чиновників, глухо, але успішно опирався українізації. Партійний апарат також не виявляв ентузіазму в торуванні шляху українській мові. Секретар ЦККП(б)УД. Лебідь обґрунтовував цю нехіть тезою про «боротьбу двох культур». Оскільки, твердив він, російська культура в Україні пов'язана з містом і пролетаріатом, тобто «найпрогресивнішим» класом, а українська культура — з селом і «відсталим» селянством, то обов'язок комуніста полягає у сприянні «природному процесові» перемоги російської культури. Ідеї, висловлені Лебедем, поділялися багатьма у партійному керівництві, але запровадження їх вважалося передчасним. 1 хоч ніхто не заважав Раковському розгромити платформу Лебедя, російськомовна більшість в ЦК КП(б)У і губкомах партії майже нічого не робила, щоб прискорити українізацію навіть після проголошення цього курсу офіційним для всієї партії.

Становище змінилося лише з приходом до керівництва Л. Кагановича, який заходився по-чиновницькому старанно втілювати в життя офіційний курс і незабаром домігся неабияких успіхів. Кількість українців серед службовців державного апарату з 1923 по 1927 р. зросла з 35 до 54 %. На кінці 1927 р. на українську мову навчання перейшло понад чверть інститутів, понад половину технікумів і 4/5 загальноосвітніх шкіл. Понад половину книжок і газет стали видавати українською мовою. З ініціативи М. Скрипника національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані та в інших регіонах Росії, де компактно проживали українці, відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

Українці мали перевагу під час чергових масових наборів у партію. Якщо 1923 р. вони становили лише 23 % членів КП(б)У, то 1927 р.— 52 %. Представництво українців в ЦК КП(б) У, однак, не перевищувало чверті. Першими (з березня 1925 p.—-генеральними) секретарями ЦК КП(б)У призначалися більшовицьким центром тільки неукраїнці: німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, поляк С Косіор.

Так само наполегливо здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. утворилася Молдавська автономна республіка. Інтенсивно здійснювалося національно-територіальне районування: було виділено 13 національних районів, 954 сільради, 100 містечкових рад, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, болгарською, польською, татарською та ін. мовами навчання.