Радянсько-польська війна. Ю. Пілсудський не став чекати, доки радянське командування закінчить передислокацію військ, і 25 квітня 1920 р. розпочав інтервенцію. Чисельність 3-х польських армій вторгнення становила майже 150 тис. чол., у Петлюри — до 15 тис. бійців. 2 бригади УГА, які після розгрому Денікіна влилися до Червоної армії і стояли в районі Вінниці, перейшли на бік поляків. Однак Пілсудський не довіряв галичанам і розформував їх. З підозрою він ставився і до петлюрівців. За умовами воєнної конвенції Петлюра мав сформувати ще 4 дивізії, але не дістав на це дозволу.

Ефект раптовості дав змогу військам Пілсудського захопити велику територію. 6 травня вони вступили до Києва. Однак 12-а радянська армія, зберігши боєздатність, закріпилася на лінії Бро-вари — Бориспіль. 14-а армія, що захищала Одесу, також надійно утримувала лінію Біла Церква — Ямпіль. Польські війська мусили прикривати розтягнутий фронт, який поглинув більшу частину наявних резервів.

Обіцяне Петлюрою Пілсудському народне повстання в Україні не відбулося. Навпаки, вторгнення викликало глибоке обурення населення. Мобілізація до Червоної армії йшла успішно. На окупованій території розгорнувся партизанський рух, який істотно порушив комунікації польської армії. Він координувався закордонним відділом ЦК КП(б)У під керівництвом Ф. Кона.

Успіхи Пілсудського Москва зустріла холоднокровно. Вразливе у воєнному відношенні становище Києва було враховане завчасно: після вигнання денікінців з України резиденцією центральних органів влади став Харків (до 1934). Більшовицьке керівництво не сумнівалося, що об'єктивне співвідношення сил на користь Росії рано чи пізно призведе до поразки Пілсудського. В день захоплення Києва ВЦВК звернувся до трудящих Польщі з заявою, в якій запевнював, що Червона армія, коли вона прийде до них, не перешкоджатиме їм влаштовувати своє життя за власним бажанням.

Справді, співвідношення сил змінювалося. Троцький методично нарощував кількісну перевагу, перекидаючи на польський фронт звідусіль найбоєздатніші з'єднання: з Кавказького фронту — 1-у Кінну армію, з-під Перекопу — 8-у Червонокозачу дивізію, з Туркестанського фронту—25-у Чапаєвську дивізію тощо. Командуючим Південно-Західним фронтом (на території України) було призначено О. Єгорова. Командування Західним фронтом у Білорусії, де зосереджувалися найбільші резерви для наступу по прямій на Варшаву, передавалося М. Тухачевскому.

Контрнаступ радянських військ розпочався 5 червня проривом фронту 3-ма дивізіями 1-ї Кінної армії. Одночасно 12-а армія форсувала Дніпро на північ від Києва, а 14-а просувалася в районі Гай сина. Щоб не потрапити в мішок, 3-я польська армія почала відкочуватись на захід і 12 червня залишила Київ.

Напр. червня на повну силу розгорнувся контрнаступ у Білорусії. Тухачевський не дав противникові можливості закріпитися на Німані, увійшов у Польщу й спрямував війська на Варшаву. Єгоров повів наступ на Львів.

Керівники польського уряду і армії в паніці кинулися до бельгійського курорту, де відбувалася конференція держав Антанти й Німеччини. Антанта обіцяла підтримку, але на певних умовах. Польща мала повернути Литві її столицю Вільнюс, яку вона захопила 1919 p., обмежитися на сході лінією кордону, накресленою в декларації Верховної ради Антанти від 8 грудня 1919 p., і зобов'язатися прийняти будь-яке її рішення щодо майбутнього статусу Східної Галичини. Поляки дали згоду, і 11 липня британський міністр закордонних справ лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до радянського уряду.

Керзон вимагав, щоб Червона армія зупинилася перед лінією, яку Антанта 8 грудня 1919 р. визначила як кордон між Польщею, з одного боку, і Білорусією та Україною — з другого. Цей кордон, що дістав назву «лінії Керзона», обмежував Польщу її етнографічними землями. Виняток становило Забужжя (Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина), тобто смуга частково полонізованих споконвічних українських земель. Вони залишилися на захід від «лінії Керзона», тобто передавалися Польщі, але від окупованої Білорусії вона повинна була відмовитися цілком. У Східній Галичині, третину якої вже займали війська Єгорова, воюючі сторони мали зупинитися на лінії фактичного перебування на день підписання перемир'я. У мирних переговорах пропонувалося посередництво Великобританії.

Здавалося б, радянську сторону задовольнила відмова Польщі від претензій на історичний східний кордон. Предметом подальших переговорів залишалася тільки доля земель між Віслою, Бугом і Сяном, частина котрих становила українську етнічну територію. Однак якраз це Леніна не цікавило. У відповідь на ноту Керзона він поставив вимогу «шаленого прискорення наступу на Польщу» і зобов'язав міністра закордонних справ Г. Чичеріна поставити питання таким чином: потрібні мирні переговори без посередництва Великобританії, а уряд радянської Росії зобов'язується визнати вигідніший для Польщі (відповідно менш вигідний для Білорусії та України) кордон, ніж той, що запропонувала Антанта у грудні 1919 р.

Після вступу Червоної армії у Польщу і Східну Галичину відразу ж утворилися Польський (в Білостоці) і Галицький (у Тернополі) ревкоми. Вони проголосили необхідність націоналізації підприємств і банків, експропріації поміщицьких маєтків та організації батрацьких комітетів для управління ними. На території Галичини поспішили навіть з проголошенням Галицької соціалістичної радянської республіки. Не залишалося сумнівів у тому, що більшовицьке партійно-державне керівництво розраховувало на мирні переговори вже не з урядом Пілсудського, а з маріонетковим «робітничо-селянським» урядом Дзержинського, який очолив Польревком.

Загроза втрати проголошеної 1918 р. державності згуртувала навколо уряду Польщі найширші верстви суспільства включно з селянством. Парламент терміново видав закон, який обмежував на користь селян поміщицьке землеволодіння. Негайну допомогу Польщі зброєю та боєприпасами надала Франція. Герой 1-ї світової війни французький генерал М. Вейган розробив план захисту країни.

Наступ на Варшаву поволі згасав. Війська Тухачевського, відірвавшись від баз постачання, зазнавали великих втрат. 13 серпня вони оволоділи населеним пунктом за 23 км від Варшави й наблизилися з другого боку до приміської фортеці Модлін. Це були останні успіхи. 14 серпня польське командування перейшло в контрнаступ, а через 10 днів основна частина радянських військ опинилася вже за Бугом, у районі Бреста-Литовського і Гродно. В останній декаді вересня фронт перемістився у район Житомира і Бердичева.

Перемир'я, підписане у жовтні, зафіксувало згоду радянської сторони на те, щоб Західна Білорусія і Західна Україна залишалися в кордонах Польської держави.