Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Відновлення радянської влади. Війська Л. Троцького, що переслідували денікінців, приходили в Україну визволителями. Маючи вже негативний політичний досвід двох війн з УНР, більшовицький керівний центр прагнув зробити все, щоб в очах українського народу прихід Червоної армії виглядав цього разу визвольним походом, а не черговою окупацією.

19 листопада 1919 р. X. Раковський звернувся до В. Леніна з документом під назвою «Тези з українського питання». У ньому йшлося про необхідність дальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, але при об'єднанні в єдиному центрі оборонного і господарсько-економічного апарату. Ленін вніс тези на розгляд політбюро ЦК РКП(б) від свого імені. Пізніше цей документ обговорювався на черговому пленумі ЦК і був затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції «Про радянську владу на Україні».

У першому її пункті урочисто проголошувалося: «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР». Підкреслювалося, що відносини між УСРР і РСФРР визначаються федеративним зв'язком на ґрунті рішення ВЦВК від 1 червня 1919 p., а надалі форми союзу остаточно вирішуватимуть самі українські робітники й селяни. У документі містився знаменний пункт: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою».

Нова політика більшовиків в Україні зробила свою справу. Вони дістали змогу зайнятися організацією влади, зустрічаючи найчастіше замість опору співробітництво з боку найпопулярнішої серед селянства партії боротьбистів. В. Винниченко, який організував у Відні «Закордонну групу українських комуністів», на початку квітня 1920 р. повернувся, щоб запропонувати свої послуги урядові УСРР. Однак після зустрічей з Троцьким, Каменевим, Сталіним, Раковським та ознайомлення з реальним, а не декларативним політичним життям він вжахнувся і знову поїхав на чужину. «Ні для кого не секрет,— писав Винниченко пізніше,— що «радянської влади» як такої, влади рад радянських Росії і України, зовсім уже не існує. Принцип абсолютного централізму виключає цю форму влади».

Побудова органів влади знову починалася з ревкомів. 11 грудня 1919 р. у Москві було затверджено п'ятиособовий Всеукрревком: від більшовиків — Г. Петровський (голова), Д. Мануїпьський і В. Затонський, від. боротьбистів — Г. Гринько, від борбистів — В.Качинський. Пам'ятаючи, що радянська влада в Україні була зметена не денікінським нашестям, а селянськими повстанцями, Всеукрревком урочисто проголосив: земельна політика здійснюватиметься з особливою увагою до інтересів трудящих селян, а продовольчі лишки вилучатимуться в обмежених розмірах.

Напр. лютого 1920 р. Всеукрревком закінчив своє існування і дав життя ін. органам влади: Раднаркомові під керівництвом Раковського і ВУЦВК на чолі з Петровським. ВУЦВК як верховний орган законодавчої влади в Україні був призначений більшовицьким центром, а не обраний безпосередньо в республіці на з'їзді рад. Саме він проводив вибори до рад і разом з ревкомами всіх рівнів, від сільського до губернського, маніпулював виборчою кампанією. «Вибори» проходили за вже апробованою процедурою, яка забезпечила більшовикам у повітових виконкомах 70 % місць, а в губернських — 85 %.