Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Грушевський Михайло Сергійович (17.ІХ 1866 —25.XI 1934). Народився в Холмі (тепер Хелм, у Польщі) в сім'ї педагога-славіста із давнього священицького роду на Київщині. Скінчивши курс Тифліської гімназії, став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. 1890 р. з'явилися його перші публікації, написані під керівництвом професора В. Антоновича. Залишився на кафедрі того ж таки Антоновича для здобуття професорського звання. 1891 р. підготував кандидатську дисертацію під назвою «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.». А1894 р. дістав ступінь магістра за працю «Барське староство» і за рекомендацією Антоновича був призначений професором на кафедру історії України (офіційна назва інша: всесвітньої історії з особливою увагою до Східної Європи) Львівського університету.

Перебуваючи в Австро-Угорщині, М. Грушевський розгорнув активну громадсько-політичну діяльність, яка в умовах конституційного ладу давала незрівнянно вагоміші результати для українського національного відродження, ніж у самодержавній Росії. Очолив історико-філософську секцію НТШ (1894), а потім і НТШ (1897—1913). 1898 р. спільно з І. Франком заснував «Літературно-науковий вісник». Навколо нього гуртувалися кращі літературні сили. 1898 р. у Львові вийшов 1-й том його фундаментальної «Історії України-Руси».

1905 р. перед М. Грушевським відкрилася можливість публіцистичної діяльності в Росії. Він переїхав до Києва, де організував Українське наукове товариство, яке почало випускати журнал «Україна» та ін. видання, регулярно виступав у пресі на гострі й злободенні теми з українського питання, багато уваги приділяв популяризації історичного минулого свого народу. 1906 р. М. Грушевський заснував у Санкт-Петербурзі «Украинский вестник», що став органом Української громади в Державній Думі. З утворенням 1908 р. Товариства українських поступовців він очолив цю найавторитетнішу серед співвітчизників політичну організацію.

Восени 1914 p. M. Грушевського заарештували й вислали спершу до Симбірська, згодом до Казані, а потім до Москви. Після Лютневої революції, повернувшись до Києва, він очолив Українську Центральну Раду. 29 квітня 1918 р. був обраний президентом Української Народної Республіки. 1919 р. емігрував до Австрії, а потім до Чехословаччини, де продовжував займатися науковою і публіцистичною діяльністю.

З еміграції М. Грушевський повернувся на початку 1924 р. й очолив історичні дослідження у Всеукраїнській академії наук. 2 роки згодом наукова громадськість України урочисто відзначила 60-річчя життя і 40-річчя наукової діяльності М. Грушевського.

1929 р. його обрали дійсним членом АН СРСР. Якраз тоді партійно-урядове керівництво УСРР почало відкрито цькувати патріарха української історичної науки. ДПУ намагалося звинуватити його в керівництві міфічним «Українським національним центром». Після арешту й звільнення учений з підірваним здоров'ям, напівсліпий мусив у березні 1931 р. переїхати до Москви. Засновані ним наукові установи ВУАН було ліквідовано, а більшість його співробітників і учнів заарештовано.

В листопаді 1934 р. М. Грушевський помер у Кисловодську, куди виїхав на лікування. Похований у Києві, на Байковому кладовищі.

Науковий доробок ученого налічує майже 2 тис. праць. Вершиною його титанічної наукової діяльності є 10-томна «Історія України-Руси» (1898—1936). Закладена в ній концепція вітчизняної історії зазнавала лютих нападок з боку офіційної радянської історіографії.