Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Україна в 1-й світовій війні. З усіх подій XX ст. чи не найбільший (у причинно-наслідковому контексті) вплив на долю людства мала світова війна 1914 —1918 pp. Породжені нею революції зруйнували 4 імперії — Російську, Австро-Угорську, Германську й Оттоманську. Під час загибелі Російської імперії лівоекстремістські настрої в суспільстві призвели до появи тоталітарного режиму, який вплинув на долю сотень мільйонів людей кількох поколінь у багатьох країнах. Національне приниження переможеного у світовій війні німецького народу стало живильним середовищем для іншої форми тоталітаризму — нацизму. Створена переможцями версальсько-вашингтонська система мирних договорів виявилася нежиттєздатною, що спричинило через 2 десятиріччя нову криваву бійню у глобальному масштабі.

Грандіозна за розмахом війна 1914 —1918 pp. втягнула у свою орбіту 38 країн (з наявних тоді 59) з населенням 1,5 мільярда чол., тобто 3Д людства. Під рушницю було поставлено понад 73 млн. осіб. Причинам і характерові цієї війни присвячено чимало книг. Однак мало хто з істориків сприймає її як глобальну кризу цивілізації. Щоб дійти такого висновку, необхідно розглянути світову війну під призмою стосунків між суспільством і державою.

Цивілізоване суспільство не може існувати без державного устрою. Разом з тим відносини між державою і населенням не є безхмарними. Владні структури завжди прагнуть зміцнення власних позицій, використовуючи для цього всі наявні в суспільстві засоби. Але можливості держави обмежені об'єктивно існуючим рівнем продуктивних сил. Однак у 2-й пол. XIX ст. в передових країнах відбувся якісний стрибок в економічному розвитку, зумовлений поширенням товарно-грошових відносин і ринкового механізму господарювання на всі сфери економічного життя. Суспільство вступило в індустріальну фазу, що характеризувалася появою розвинутого машинного виробництва.

Державні інститути, природа яких не зазнала якісних змін, уперше дістали змогу мобілізовувати колосальні ресурси. Нові можливості якнайповніше використовувались під час реалізації головної функції держави «— військової. Ті, хто мав владу, не забарилися пустити їх в хід, щоб силою розв'язати завжди існуючі міждержавні суперечності.

Якісний стрибок у розвитку продуктивних, сил особливо яскраво виявився на полі бою. Війна 1914 — 1918 pp. на відміну від попередніх, що складалися з локальних кампаній і розв'язувалися окремими битвами ворогуючих армій, перетворилася на позиційну: фронт позначався на місцевості суцільною лінією окопів, нерідко в кілька рядів. Зокрема, на західних кордонах Російської імперії вони простяглися від Балтійського до Чорного моря. Мільйони солдатів у цих окопах треба було обмундирувати, забезпечити зброєю, навчити володіти нею, нагодувати. Треба було постійно відтворювати армії, які знищували одна одну протягом тривалого часу. В результаті народне господарство ворогуючих країн зазнало глибокої мілітаризації. Війна перестала бути справою фахівців і вторглася у життя кожної людини.

Тож не дивина, що збройний конфлікт планетарного масштабу призвів до порушення рівноваги між традиційними формами державного устрою і суспільством. Війна перетворилася на сильнодіючий каталізатор соціальних катаклізмів. Ё каталітичний вплив виявився найбільшим в імперіях, до складу яких входили українські землі. У Російській імперії далася взнаки особлива гострота соціальних суперечностей, не розв'язаних революцією 1905 —1907 pp. В Австро-Угорщині на авансцену вийшли суперечності, пов'язані з національно-визвольним рухом пригноблених народів.

У липні 1914 р. член сербської націоналістичної організації Г. Принцип вбив у Сараєві (адміністративному центрі захопленої Габсбургами Боснії) небожа 84-річного імператора Франца-Йосифа, спадкоємця австро-угорського престолу Франца-Фердинанда. Цей терористичний акт став запальною свічкою давно очікуваних подій. Під тиском Німеччини, найкраще підготовленої до великої війни, а отже, й більше за інші держави зацікавленої у ній, уряд Австро-Угорщини пред'явив Сербії ультиматум з неможливими до виконання вимогами, а 28 липня оголосив їй війну. Захищаючи свою союзницю, Росія наступного дня почала загальну мобілізацію. Тоді Німеччина (1 серпня) оголосила війну Росії, а 3 числа — союзниці Росії — Франції. 4 серпня, коли кайзерівські війська, обминаючи укріплення на французько-німецькому кордоні, вторгайся у безборонну і нейтральну Бельгію, війну Німеччині оголосила союзниця Франції — Великобританія

На початку війни різні суспільні верстви в країнах обох ворогуючих таборів були однаково охоплені патріотичним настроєм, який швидко переріс у шовінізм. Політичні партії і громадські організації закликали суспільство підтримати воєнні зусилля своїх урядів. Розгорнулися пропагандистські кампанії з метою надати війні в очах народних мас вигляду оборонної, національної, вітчизняної. Навіть соціалістичні партії забули про антивоєнні резолюції конгресів II Інтернаціоналу в Штутгарті (1907) та Базелі (1912) й проголосували в парламентах за воєнні кредити. У Бельгії, Великобританії і Франції було утворено уряди національної єдності з участю соціалістів. Лише російські більшовики затаврували війну й проголосували у Державній Думі проти воєнних кредитів. Але вони заперечували не саму війну як засіб розв'язання наявних між державами суперечностей, а тільки поставлені правлячими колами цілі. В. Ленін висунув гасло перетворення імперіалістичної війни у громадянську.

Становище українського народу з початком війни стало трагічним: він опинився між двома противниками. Понад 3,5 млн. українців у російській армії і 250 тис. в австро-угорській змушені були воювати на своїй землі не лише за чужі їм інтереси, а й одні проти одних. Українські землі стали ареною найкривавіших битв. Будь-яка спроба українських громадських діячів, спрямована на захист національних інтересів, нещадно придушувалась як російськими, так і австро-угорськими властями.

Починаючи війну на два фронти, німецький генеральний штаб планував спрямувати свої основні сили на розгром Франції у стислі строки. Він розраховував, що Австро-Угорщина певний час буде здатною стримувати Росію власними силами. І справді, після раптового вторгнення кайзерівських військ на рівнини північної Франції через Бельгію і Люксембург виникла безпосередня загроза Парижу.

Французький уряд поставив перед царем вимогу терміново розгорнути воєнні дії у Східній Пруссії, щоб змусити німців послабити тиск на західному напрямку. На початку серпня ще не готові до нападу 2 російські армії повели бойові дії на території Німеччини. Спершу наступ розгортався успішно. Німецькому командуванню не залишалось нічого іншого, як перекинути частину військ з Франції, в результаті чого Париж було врятовано. Контрудар німців у районі Мазурських озер призвів до нищівної поразки армії генерала О. Самсонова й відступу росіян зі Східної Пруссії.

Тим часом війська Південно-Західного фронту в складі 3-х армій розгорнули дії проти 4-х австро-угорських армій з наміром захопити Перемишль, Львів і Галич. Битва в Галичині, у якій з обох сторін брало участь понад 1,5 млн. чол., тривала більше місяця. Армії під командуванням генералів М. Рузського й О. Брусилова воювали надзвичайно успішно. 21 серпня росіяни вступили до Львова. Незабаром вони зайняли Східну Галичину і майже всю Буковину. Щоб врятувати союзників від розгрому, німецьке командування знову було змушене перекинути свої війська із заходу на схід.

Успіх наступу в Галичині надихнув Миколу II повторити спробу вторгнення у Німеччину. З Південно-Західного фронту під Варшаву та Івангород було перекинуто 3 армії. Але бої у Польщі точилися з перемінним успіхом. У середині листопада обидві сторони, вичерпавши свої резерви, перейшли до оборони.

У жовтні 1914 р. у війну на боці Центральних держав вступила Оттоманська імперія. Для Росії це означало створення ще одного фронту — Кавказького.

Коли війна у Франції набула позиційного характеру, Центральні держави вирішили посилити бойові дії в Росії, щоб завдати їй поразки і вивести з війни. Якщо влітку 1914 р. проти неї билися 55 австро-угорських і німецьких дивізій, то на початку 1915-го — 140.

У зимові місяці 1914 — 1915 pp. війська Південно-Західного фронту воювали в Карпатах. На початку березня їм вдалося заволодіти Перемишльською фортецею і завдати австро-угорській армії відчутних втрат. Визначилася можливість виходу військ фронту на Угорську рівнину. Австро-Угорщина опинилася на порозі цілковитої поразки.

За цих умов німецьке командування, скориставшись бездіяльністю англо-французьких військ на своєму Західному фронті, підготувало наступ у Польщі. Майже безперервні виснажливі бої тривали півроку. Російські війська змушені були відступити. Вони залишили всю Польщу й Литву, частину Латвії та Білорусії, Східну Галичину, Північну Буковину і західні повіти Волині. У жовтні 1915 p., коли фронт стабілізувався на лінії Чернівці — Тернопіль — Пінськ — Рига, до війни на боці Центральних держав приєдналася Болгарія. Після цього німецький блок дістав назву Четверного союзу.

На початку 1916 р. німці перейшли у наступ під Верденом, а в травні Австро-Угорщина розгромила італійські армії. Франція і Великобританія знову зажадали від царя активізації воєнних дій. Удар було вирішено завдати знову-таки на Південно-Західному фронті, який простягнувся від пінських боліт до румунського кордону. Командуючий фронтом генерал О. Брусилов мав у своєму розпорядженні 4 армії. Діставши резерви, він здійснив успішний прорив одночасно на 4-х напрямках. У перші 3 дні наступу було взято в полон понад 100 тис. солдатів і офіцерів австро-угорської армії. Російська армія вступила в Галичину і зайняла Буковину. У середині серпня вона знову підійшла до карпатських перевалів.

У ході цієї кампанії Австро-Угорщина втратила до 1,5 млн. своїх солдатів і офіцерів. Наступ під Верденом захлинувся. Італію було врятовано від поразки, а Румунія в серпні 1916 р. оголосила війну Німеччині та Австро-Угорщині.

З початком війни у Східній Галичині стала діяти Головна українська рада в складі 3-х партій — національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. її головою обрали К. Лівицького. Рада звернулася до українського населення із закликом створити національну військову організацію — Український легіон. Австрійські власті не заперечували, Передбачаючи використати це національне формування проти царської армії. Поставлені перед вибором — бути мобілізованими в армію чи добровільно увійти до складу національного військового підрозділу, багато українських юнаків, особливо з організацій «Січ», «Пласт» і «Сокіл», відгукнулися на цей заклик. Протягом двох тижнів у легіон записалося до 30 тис. чол. Це надзвичайно занепокоїло впливові польські кола. Розглядаючи всю Галичину як частину майбутньої Польської держави, вони не могли змиритися з перспективою появи на цій території великих українських збройних формувань. Під тиском польських політиків австрійські власті обмежили чисельність Українського легіону 2 тис. чол. Ці збройні формування було включено до австро-угорської армії під назвою Легіон українських січових стрільців.

Група діячів українського визвольного руху, які змушені були в різний час емігрувати з Російської імперії, заснувала в Австро-Угорщині «Союз визволення України» (СВУ). На чолі цієї позапартійної організації стояли Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк, М. Меленський, О. Скоропис-Йолтуховський. На їхню думку, цей союз мав за допомогою австрійських властей сприяти політичним передумовам утворення на території Російської імперії самостійної Української держави з конституційним монархом-гетьманом.

З-поміж українців по той бік державного кордону практично не знайшлося таких, хто співчував би програмі й діяльності СВУ. Зокрема, Товариство українських поступовців поставилося до цього «витвору емігрантів» вкрай негативно. Серед галицьких українців СВУ також не знайшов широкої підтримки як вкрай політизована організація. Навпаки, австрійський уряд співчутливо поставився до заснування представництв СВУ у країнах Четверного союзу та в нейтральних державах і навіть пропонував її керівникам фінансову допомогу. Але він мав намір використати СВУ в утилітарних цілях, аж до налагодження за його допомогою шпигунської справи в Росії. Само собою зрозуміло, що українські політики не погодилися на таку принизливу роль.

З приходом у Галичину восени 1914 р. російських військ умови для розгортання національно-визвольного руху вкрай погіршилися. Правлячі кола Росії вважали приєднання західноукраїнських земель однією з цілей війни. Перший російський генерал-губернатор Галичини граф Г. Бобринський заявив: «Галичина і Лемківщина — споконвіку корінна частина однієї великої Русі. Весь устрій повинен бути заснований на російських засадах. Я буду запроваджувати тут російську мову, закон і устрій». Дійсно, насильницька русифікація регіону, який жив більш-менш вільним національно-культурним життям за цісарської влади, стала здійснюватися з неймовірною енергією.

Своїм головним завданням на відвойованій території царська адміністрація вважала боротьбу з «мазепинцями». Мережу українських шкіл і культурно-освітніх установ, яка створювалася протягом кількох десятиріч, було відразу ліквідовано (польські установи продовжували існувати). На посади в адміністративному апараті призначалися або приїжджі з Росії, або москвофіли. Тисячі представників місцевої інтелігенції, котрі до війни показали себе борцями за національне відродження, були депортовані в Сибір. Одним з перших заарештували митрополита, графа Андрея Шептицького, який з 1900 р. очолював греко-католицьку церкву Галичини. Він був душею всієї справи національного відродження і мав величезний авторитет серед населення. Кілька років, аж до Лютневої революції, А. Шептицький перебував в ув'язненні у Суздалі.

Шовіністична політика царської окупаційної адміністрації в Галичині шокувала демократичну громадськість Росії. П. Мілюков назвав її у Державній Думі «європейським скандалом».

1916 р. австрійські власті пообіцяли полякам Галичини широку автономію після завершення війни. Певні аванси видавалися й українським організаціям, у підтримці яких вони відчували потребу після тяжких поразок на фронті. Зокрема, СВУ дістав дозвіл працювати з українськими солдатами царської армії у таборах військовополонених в Австро-Угорщині та Німеччині. Йшлося про утворення національних збройних формувань на зразок українських січових стрільців, які поповнили б вичерпані військові резерви Центральних держав. Так виникли Синьожупанна і Сірожупанна дивізії, які згодом взяли участь у боротьбі за створення національної держави.

Такий досвід «роботи з військовополоненими» широко практикувався і в Росії. Зокрема, з військовополонених австро-угорської армії було створено досить численні чеські формування. Пізніше вони включилися у громадянську війну в Росії. Прикметно, однак, що царський уряд не зробив жодної спроби дати зброю в руки українським солдатам з числа військовополонених австро-угорської армії.