Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Ради робітничих депутатів. Політичні організації робітничого класу, що виникли в ході російської революції 1905 —1907 pp. Досить широка популярність цих суто класових організацій у робітничому середовищі була зумовлена насамперед відсутністю в країні елементів демократії, надзвичайною соціальною загостреністю й відвертою підтримкою з боку держави панівних класів. Не маючи змоги апелювати до верхів (цар дав подібним спробам наочний урок «кривавою неділею» у Санкт-Петербурзі), робітники мусили покладатися тільки на себе. З перших місяців революції на підприємствах стали утворюватись комітети для керівництва страйками. У Катеринославі страйкоми називалися «делегатськими зборами», у Миколаєві — «зборами робітничих депутатів», у Харкові — «комісіями виборних від робітників», у Кадіївці, за прикладом Іваново-Вознесенська,— «радами робітничих депутатів». Остання з цих назв закріпилася за загальноміськими зборами делегатів від страйкуючих підприємств, їх покликав до життя загальний політичний страйк у жовтні 1905 р.Загальноміські ради робітничих депутатів виникли у 50 містах і робітничих селищах імперії. В Україні перша рада з'явилася у Катеринославі. Секретарем її виконавчого комітету обрали більшовика Г. Петровського. Ради були утворені також у Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому. В Донбасі загальноміські ради організаційно не встигли сформуватися, тобто не утворили постійно діючих виконавчих комітетів. У Харкові створенню загальноміського органу робітничої влади перешкодили меншовики.

Більшовики розглядали ради як органи революційно-демократичної диктатури мас і відповідно вимагали будувати їх на всіх рівнях — від районного до загальнодержавного. Ленін вважав, що ради повинні залучати до свого складу поряд з робітниками представників від матросів, солдатів, селян, інтелігенції Говорячи про необхідність поповнення майбутнього радянського уряду представниками усіх революційних (але не ліберальних!) партій і демократів, він зазначав: «Без об'єднання пролетаріату і селянства, без бойового зближення соціал-демократів і революційних демократів неможливий повний успіх великої російської революції».

Хто ж мав здійснювати селекцію цих непролетарських елементів за ознакою їхньої революційності й висувати відповідні кандидатури на суд мас? Ленін не сумнівався в тому, що це — обов'язок і право партії робітничого класу, тобто його власної партії, бо вона так себе називала. Це означає, що вже в найперших вимогах про організацію радянської влади остання безпосередньо пов'язувалася не з виборцями, які делегували своїх представників до рад, а з партією, яка монопольно пропонувала виборцям свої власні кандидатури. Інакше кажучи, робітничі маси, що брали участь у виборчій кампанії, не розглядалися як суверенна сила, від якої походить влада.

Навпаки, меншовики бажали, щоб революція замінила самодержавство демократією, а тому вбачали майбутнє країни не в диктатурі, а в парламентаризмі. Вони не заперечували проти розширення первинних функцій рад робітничих депутатів, що полягали у керівництві страйком, і вважали можливим існування цих організацій на тимчасовій основі. Разом з тим меншовики висловлювалися проти побудови влади на класовій основі, тобто не визнавали радянську владу. Виходячи з цього, вони вважали недоречним створення рад робітничих депутатів у масштабі великих міст.

Отже, революція 1905 р. підірвала самодержавство — тип влади, що зберігався в Російській імперії як пережиток кріпосницької епохи. У країні одночасно виникли зародки двох нових типів влади. Державна Дума являла собою форму парламентаризму, тобто магістрального шляху політичної еволюції, властивої для високорозвинутих країн. Ради, які розглядалися як влада тільки більшовиками, були специфічною організацією класового змісту, саме виникнення якої стало можливим в умовах виняткового загострення соціальних суперечностей.