Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Виникнення і еволюція Революційної української партії.

Учасники старих громад, об'єднавшись навколо «Товариства Нестора-літописця» (заснованого у Києві 1873 р.) та історико-етнографічного журналу «Киевская старина» (1882 —1906), займалися переважно культурницькою діяльністю. На відміну від них молоде покоління громадівців основну увагу приділяло політичним питанням. Представники радикально-демократичної інтелігенції організували громади у формі підпільних гуртків. Політичні погляди їх учасників варіювалися в широкому спектрі, аж до марксистських. Зокрема, зі студентської громади Київського університету вийшов соціал-демократ П. Тучапський.

1899 р. за ініціативою лідерів студентських громад Д. Антоновича, Б. Камінського, Л. Мацієвича й М. Русова почала створюватись перша в Росії Революційна українська партія (РУП). Остаточно її було сформовано в лютому 1900 р. У програмних настановах РУП наголошувала на аграрному характері української нації, а селянство визначала як основну рушійну силу майбутньої революції.

Першим маніфестом рупівців була промова, виголошена на Шевченківських святах 1900 р. в Полтаві та Харкові М. Міхновським (вийшла окремою брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна»). Він констатував: «Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги урядових шпигунів, коли українцеві не вільно признаватися до своєї національності й коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання: яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій території, наче зі своїми рабами?» Автор закликав суспільство до боротьби за національне визволення і створення політично незалежної України.

Установчий з'їзд РУП у грудні 1902 р. затвердив 6 партійних комітетів (вільних громад): Київський, Харківський, Чернігівський, Полтавський, Лубенський і Кубанський (Чорноморський). ЦК РУП представляли Є. Голицинський, Д. Антонович і В. Козиненко. До Закордонного комітету у Львові входили Д. Антонович і В. Винниченко. 1903 р. РУП очолив М. Порш. Партія перейшла на позиції міжнародної соціал-демократії (Ерфуртська програма) й, відкинувши гасло самостійності України як нереальне, прибрала інше: національно-культурної автономії в межах Російської імперії.

Така еволюція аж ніяк не влаштовувала настроєну вкрай націоналістично групу під проводом М. Міхновського. 1902 р. вона відкололася від РУП. А 1903 р. те саме вчинила група Б. Ярошевського. Перша з них згодом перетворилася на Українську народну партію (УНП). її політичне кредо Міхновський сформулював у «10 заповідях», найвідомішою серед яких стала така: «Україна — для українців!». Група Ярошевського проголосила себе Українською соціалістичною партією (УСП). Однак обидві партії, не діставши підтримки з. боку революційних мас, занепали.

У грудні 1904 р. під час спроби провести у Львові свій II з'їзд РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом М. Меленського на поч. 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну спілку, а інша, до керівного ядра якої належали В. Винниченко, С. Петлюра й М. Порш, у грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Їй судилося відіграти величезну роль у розгортанні українського національно-визвольного руху.

Програма УСДРП за змістом нагадувала ту, яку виробила німецька соціал-демократія, і в ній, на відміну від програми загальноросійської соціал-демократичної партії, не було положення про диктатуру пролетаріату. Українські соціал-демократи виступали за безкоштовну передачу удільних, кабінетських, церковних і монастирських земель у власність органів місцевого самоврядування (муніципалізація земель). Конфіскації поміщицьких земель не передбачалося. Партія домагалася автономії України. Визнаючи ненормальною багатопартійність соціал-демократії, УСДРП вважала за можливе об'єднання з РСДРП на федеративних засадах за умови визнання її єдиним представником українського пролетаріату. Подібних позицій дотримувалися в цьому питанні єврейські та польські соціал-демократи.

Програма «Спілки» з основних питань тактики й стратегії збігалася з поглядами поміркованих членів РСДРП, за якими закріпилася назва «меншовики». їхні провінційні організації у Києві (в межах Південно-Західного краю) і Полтаві (в межах відповідної губернії) злилися з організаціями «Спілки».

За ініціативою колишніх діячів Київської громади восени 1904 р. виникла Українська демократична партія (УДП). До її керівного ядра увійшли Є. Тимченко, В. Чехівський, Є. Чикаленко. За соціальним складом і поглядами українські демократи в цей час були близькими до «Союзу визволення» — зародка майбутньої загальноросійської партії конституційних демократів (кадетів). Однак політичні гасла УДП були радикальнішими, аж до соціалістичних. Як і українські соціал-демократи, ця партія стояла на платформі автономії.

Соціалістична фразеологія в програмних документах УДП примусила частину демократів залишити партію. Група на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим і Ф. Матушевським взялася за формування Української радикальної партії (УРП). Однак розкол вдалося подолати, й 1903 р. УДП й УРП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). 1907 р. УДРП було перейменовано на Українську трудову партію.