Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

«Москвофіли» і «народовці». Дві антагоністичні суспільно-політичні течії, що виникли в 2-й пол. ХІХ — на поч. XX ст. серед інтелігентських кіл українського населення Австрійської імперії.

Зазнавши поразки від Пруссії у боротьбі за гегемонію в Німеччині, Габсбурги не могли вже чинити опору намаганням добре організованої угорської аристократії зрівнятися у правах з австрійцями. Тож Габсбурзька імперія 1867 р. перетворилася на дуалістичну монархію — Австро-Угорщину.

Польська еліта після поразки антицарських повстань 1830 — 1831 і 1863 pp. пов'язувала свої надії на відновлення державності з тією (значно меншою) частиною Польщі, котра перебувала під контролем Габсбургів. Речником ідей модернізації і зміцнення польського суспільства шляхом тісної співпраці з Віднем став великий польський землевласник і впливовий діяч центрального австрійського уряду граф А. Голуховський. Поляки, окрилені успіхом угорців, прагнули перетворити Галичину на «польську фортецю». Центральний уряд дав згоду Голуховському, який з 1849 р. був намісником Галичини, не втручатись у справи цієї провінції.

Протягом 1849 — 1910 pp. питома вага українського населення в Галичині зменшилася з 58 до 40 %, а у Східній Галичині — до 62 %. Місцева влада активно сприяла полонізації непольського населення (особливо німців та євреїв), а також переселенню поляків із західної частини провінції у східну.

1861 р. в Австрійській імперії було проголошено нову конституцію. Провінції, в тому числі Галичина, дістали автономію і власний сейм. Із 150 делегатів галицького сейму 1-го скликання 49 представляли українське населення. Невдовзі, однак, вийшов виборчий закон, який надавав перевагу великим землевласникам. Це одразу позначилося на складі сейму в українській частині Галичини, де поміщиками були поляки. 1877 р. до цього сейму увійшло лише 14 депутатів від українського населення, а 1883-го — 11. Поступово вся адміністрація Східної Галичини опинилася в руках польських поміщиків. Офіційною мовою (замість німецької) стала польська. Голуховський домігся-таки поставленої мети.

Зрозумівши, нарешті, безперспективність пов'язаної з революцією 1848 р. орієнтації на центральний уряд, частина греко-католицького духівництва під впливом царських чиновників звернула свої погляди в бік Росії. У газеті «Слово», яка таємно фінансувалася російським урядом, представники новонародженої політичної течії «москвофілів» 1866 р. заявили: «Ми більше не є русини 1848 року, ми справжні росіяни». Вище духівництво почало очищати греко-католицьку обрядовість від римського впливу, взявши за взірець православ'я. Так галицька церква стала основною соціальною базою москвофільства. Відречення від народної мови й запровадження т. зв. «язичія» (суміші церковнослов'янської, російської, української, почасти польської мов) мали продемонструвати відданість москвофільства Москві.

Проти цієї консервативної течії, що складалася переважно з духівництва, виступила молода українська інтелігенція — письменники, вчителі, студенти, які об'єдналися в іншу політичну течію — «народовців». Серед її лідерів були В. Шашкевич (син М. Шашкевича), К. Климкович, Ф. Заревич. Зміцненню народовства значною мірою сприяло заснування греко-католицьким священиком, публіцистом і громадсько-політичним діячем Д. Танячкевичем цілої низки громад у містах Східної Галичини. Ці малопомітні, суто культурницькі осередки створювались на засадах нелегальних організацій. 1 лише після відмови Габсбургів від абсолютної влади й перетворення Австро-Угорщини на конституційну монархію вони почали діяти цілком легально.

1861 р. «народовці» у Львові започаткували товариство клубного типу «Руська бесіда», що мало свої відгалуження чи не в усіх куточках Східної Галичини. 1867 р. було засновано (при матеріальній підтримці наддніпрянців) літературний журнал «Правда», а в грудні 1868-го—-організацію «Просвіта», якій судилося стати родоначальницею густої мережі місцевих «просвіт». Галицькі просвітяни випускали художні й науково-популярні книги для народу, шкільні підручники, організовували народні читальні, видавали альманахи. 1880 р. було засновано друкований орган «народовців», першу щоденну газету «Діло» (проіснувала до 1939 р.). На поч. 90-х pp. львівська «Просвіта» та її численні філіали розгорнули й економічну діяльність: засновували кооперативні крамниці, ощадно-позичкові каси, молочарні тощо.

1873 р. заходами О. Кониського, М. Драгоманова та ін. українських діячів у Львові було створено Літературне товариство ім. Т. Шевченка. 20 років згодом воно реорганізувалося в наукове товариство. За час своєї діяльності (до 1939 р.) НТШ здійснило понад 1100 наукових і літературних видань. Цій справі плідно прислужилися відомі українські вчені, як-от Ф. Вовк, В. Гнатюк, І. Горбачевский, М. Грушевський (голова НТШв 1897 —- 1913pp.), І. Пулюй, І. Франко.

Тривалий час народовці обходилися без політичної організації. Лише 1885 р. вони заснували свій представницький орган — Народну раду.

Українці Буковини й Закарпаття (близько 20 % українського населення Австро-Угорщини) були штучно відірвані від галичан. Українській спільноті, найчисельнішій на Буковині (до 40 % тамтешніх жителів), бракувало політичної організованості. Активніші румуни (34 % населення), заручившись підтримкою імператора Франца-Йосифа, в березні 1849 р. проголосили Буковину окремим коронним краєм. Хоч німці й австрійці становили тут незначну частину населення (8 %), їхній вплив на культуру був вирішальним. У церковному житті неподільно домінували румуни. Перша українська політична організація — Руське товариство — виникла 1869 p., але, перебуваючи під контролем москвофілів, не виявляла активності.

У багатонаціональному Закарпатті українці мали чисельну перевагу (близько 70 % населення), однак внаслідок скаженої мадяризації почувалися гірше, ніж у будь-якому іншому краї Австро-Угорщини.