Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель.

Хоч Австрійська монархія не була колоніальною імперією, регіони, що входили до неї, мали окреслені етнічні кордони. Тому в соціально-економічній політиці центрального уряду існували певні орієнтири й преференції. Найменше уваги Відень приділяв занедбаним територіям Східної Галичини, Буковини та Закарпаття. Відстаючи від Австрії, Угорщини і Чехії за всіма економічними показниками, цей український регіон випереджував усі інші за темпами приросту населення. Протягом XIX ст. його селянство потроїлося, а це ще більше загострило соціально-економічні проблеми.

Найголовнішою з-поміж них залишалося малоземелля. Після аграрної реформи 1848 — 1849 pp. українські селяни отримали землі не більше, ніж це було необхідно для регулярного здійснення платежів (вони замінили дореформену феодальну ренту й перевищували прибуток від господарювання) і виплати податків поміщикам та державі. Селяни тіснилися на невеличких клаптиках землі, тоді як у руках магнатів зосереджувалися колосальні земельні багатства. Зокрема, в Галичині граф Лібіх мав 67 тис. га, граф Потоцький — до 50 тис, граф Бадені —23 тис. га. На Закарпатті графові Шенборну-Бухгейму належало 232 тис. га (21 % усіх місцевих земельних угідь).

Зате аграрна реформа поклала край кріпосницьким відносинам у сільському господарстві. Земля перестала бути монопольною власністю привілейованих станів і поступово входила у ринковий обіг. Розпочалася парцеляція (подрібнення на невеликі ділянки) поміщицьких маєтків, які занепадали, з продажем цих земельних клаптиків селянам. Банкрутували поміщики, не спроможні господарювати по-новому. їх кількість у Галичині скоротилася з 4,5 тис. у 1893 р. до 3 тис. у 1902-му.

Наприкінці XIX ст. в поміщицьких маєтках замість відробітків переважала вільнонаймана праця. У Східній Галичині в сільському господарстві налічувалося понад 110 тис. постійних робітників і 173 тис. поденників, у Північній Буковині — відповідно 11 тис. і 33 тис, на Закарпатті —76 тис. трудівників обох категорій.

Десятки тисяч селян залишали рідний край і в пошуках заробітків вирушали до сусідніх губерній Росії, а також до Німеччини та Румунії. Поширилась еміграція, особливо до Канади, США та Бразилії. В 2-й пол. XIX ст. із Східної Галичини і Північної Буковини емігрувало за океан близько 250 тис. чол. Протягом 30 років (1871 —1900) назавжди залишило Закарпаття 170 тис. осіб.

У XX ст. масштаби еміграції збільшилися. З Галичини й Буковини у 1900 — 1910 pp. виїхало майже 300 тис. селян, а із Закарпаття у 1905 —1914 pp. — понад 40 тис. чол.

Внаслідок економічної відсталості промисловість на західноукраїнських землях розвивалася повільно. За браком тут кваліфікованої робочої сили іноземний капітал надавав перевагу іншим регіонам Австро-Угорщини.

Однак у 70-х pp. в Галичині почала розвиватися фабрично-заводська промисловість, переважно видобувні галузі. З освоєнням 1887 р. нової технології глибинного буріння Східна Галичина посіла важливе місце у світовому нафтовидобутку. 1874 р. було вибрано 21 тис. т. нафти (за допомогою вкрай примітивних ручних засобів), а 1900-го — 326 тис. т. Щоб забезпечити роботу австрійських та угорських нафтопереробних заводів, центральний уряд перешкоджав налагодженню переробки сировини безпосередньо в Галичині.

Східна Галичина, починаючи із середньовіччя, була одним з найбільших у Європі районів солевидобутку. В 60-х pp. на солеварнях Калуша, Косова і Стебника з'явилися парові машини. Видобуток солі 1900 р. становив 146 тис. т.

Провідною галуззю промисловості на західноукраїнських землях була заготівля деревини. Здебільшого вона надходила на деревообробні заводи Австрії та Угорщини або експортувалась як сировина до Німеччини, Франції та ін. країн. Розвиток деревообробної промисловості на Закарпатті й Буковині гальмувався відсутністю капіталів.

Для переробки зерна, яке часто-густо не знаходило збуту, було споруджено сотні ґуралень. Спирт-сирець вивозився в інші регіони Австро-Угорщини й за кордон.

Чимало галузей промислового виробництва було представлено в регіоні лише дрібними кустарно-ремісничими закладами.

З розвитком промисловості формувався робітничий клас. Його лави поповнювали пролетаризовані селяни й ремісники.

Напр. XIX ст. чисельність фабрично-заводського пролетаріату досягла 55 тис. чол. За рахунок продажу своєї робочої сили у Східній Галичині жило 470 тис, в Північній Буковині — 72 тис, а в Закарпатті —14 тис осіб.