Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Польське повстання 1830 —1831 pp. на Правобережжі. Національно-визвольний рух проти російського панування у Королівстві Польському, що поширився на території з непальським населенням, у тому числі Правобережну Україну. В ході повстання (його розпочало в листопаді 1830 р. варшавське таємне товариство молодих польських офіцерів) імператора Миколу І було позбавлено титулу польського короля, а намісник і царські війська мусили залишити Польщу. Сейм, що складався переважно з магнатів і шляхти, утворив уряд, який ставив за мету відродити Річ Посполиту в кордонах 1772 p., тобто включаючи Правобережну Україну.

Правобережжя населяли понад 4 млн. українських кріпосних селян і близько 100 тис. представників привілейованих станів — дворян і духівництва, які були поляками. Серед останніх переважала шляхта — дрібні землевласники, управителі маєтків, орендарі. Саме вони становили основну масу повстанців. Українське селянство участі у повстанні на Правобережжі не брало (за винятком 1273 чол.), вважаючи його «панською справою».

Царський уряд опинився спочатку в скрутному становищі. За його наказом малоросійський генерал-губернатор князь М. Рєпнін швидко організував і озброїв 8 козацьких полків по 1000 чол. у кожному. Добровольців вистачало, бо обіцяно було залишити їх у козацькому стані назавжди. Водночас головнокомандуючий російською армією звернувся до селян Правобережжя із закликом заарештовувати повстанців. Селян запевнювали, що їх більше не повернуть під владу панів-бунтівників.

У вересні 1831 р. царські війська вступили у Варшаву переможцями. Однак сподівання селян на вихід з кріпосної залежності не справдилися. З повстанцями уряд Миколи І повівся набагато м'якше, ніж з декабристами. Конфісковані маєтки разом з селянами передавалися родичам або здавалися в оренду. Переформовані козацькі полки стали частиною регулярної армії. Два з них перевели на Кавказ, у Терське козаче військо. Дозволити існування козацького війська на території України уряд не наважувався.

Після повстання він вирішив викоренити польський вплив на Правобережжі. В листопаді 1831 р. Микола І створив у Києві комісію на чолі з В. Кочубеем, яка мала завдання «привести у відповідність до великоруських губерній усі західні землі в усіх галузях життя».

Російська мова стала офіційною. Протягом кількох місяців на неї перевели польськомовні школи, закрився відомий польський ліцей у Кременці. Не менш відомий польський ліцей у Києві було перетворено на російський університет.

Замінюючи польський культурний вплив на російський, власті ретельно дбали про те, щоб не розвивалася українська культура. Якраз у цей час зникли залишки українських національних елементів у місцевому самоврядуванні. Було розформовано Київську міську міліцію чисельністю 2 тис. чол., яка традиційно носила козацький одяг.

1838 р. посаду київського генерал-губернатора посів Д. Бібіков. Він показав себе не лише жорстоким, а й винахідливим борцем проти польських впливів у краї. Особлива комісія, що діяла під його безпосереднім керівництвом, у 1840 — 1845 pp. виключила з дворянського стану 64 тис. шляхтичів, котрі не могли документально довести своїх прав на дворянство, й приписала їх до селян чи міщан. Водночас генерал-губернатор передав у казну конфісковані після повстання й заселені кріпосними селянами маєтки. їх здавали в оренду шляхтичам та євреям-лихварям. Заходами Бібікова орендні договори було скасовано, а селян переведено на становище оброчних. Вони мали платити певний податок у казну й не більше. Фактично їх звільнили від кріпосної залежності. Близько 3 тис. конфіскованих маєтків обернулися на військові поселення.

1840 p. було скасовано Литовський статут — кодекс законів, що спирався на юридичні норми, запозичені із західноєвропейської середньовічної практики. Суди мали керуватися лише імперськими законами.

Д. Бібіков продовжив розпочате ще Катериною II навернення греко-католиків у православ'я. На Правобережжі церква, підпорядкована папі римському, встигла вже глибоко вкоренитися. Однак місцева адміністрація, вдаючись до репресій, до-моглася-таки переходу громад до державної православної церкви. Римо-католицькі громади взагалі розпускались, а костьоли закривалися.

Щоб остаточно підірвати польський національно-визвольний рух на Правобережжі, Бібіков протиставив панів українським кріпакам. У1847 — 1848 pp. було проведено інвентарну реформу. Селяни мали працювати на поміщиків лише встановлену кількість днів, інші роботи останні мусили оплачувати за розцінками, затвердженими урядом. Натуральні побори заборонялися. Обмежувалась поміщицька сваволя стосовно селянських шлюбів, заслання непокірних у Сибір або здачі їх у рекрути.

1852 р. цар призначив Бібікова міністром внутрішніх справ. Його наступник на посаді київського генерал-губернатора князь Васильчиков дотримувався інвентарних правил лише про людське око. Звичайно, він не співчував настроям польських панів, але солідаризувався з ними як поміщик. Становище кріпосних селян стало ще гіршим, ніж до реформи.